Постанова

Іменем України

21 липня 2021 року

м. Київ

справа № 759/219/19

провадження № 61-17106св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року у складі судді Бабич Н. Д. та постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Чобіток А. О., Ящук Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2019 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки, посилаючись на те, що 09 січня 2008 року між Відкритим акціонерним товариством «Універсал Банк» (далі - ВАТ «Універсал Банк»), яке змінило назву на ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № 052-2008-009 (далі - Кредитний договір), за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 109 783 швейцарських франків зі сплатою 10,45 % річних строком до 01 січня 2028 року. З метою забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 09 січня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 . У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 22 листопада 2018 року в нього утворилася заборгованість у розмірі 121 422,47 швейцарських франків, з яких: 63 720,61 швейцарських франків - заборгованість за кредитом, в тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 8 265,68 швейцарських франків; відсотки - 54 787,80 швейцарських франків; підвищені відсотки - 2 914,06 швейцарських франків. Враховуючи викладене, ПАТ «Універсал Банк» просило в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною 1 211 900 грн.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року позов задоволено частково. Постановлено в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором, укладеним з ВАТ «Універсал Банк», в сумі 121 422,47 швейцарських франків, з яких 63 720,61 швейцарських франків - заборгованість за кредитом, в тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 8 265,68 швейцарських франків, відсотки - 54 787,80 швейцарських франків, підвищені відсотки - 2 914,06 швейцарських франків, звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме -квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 68,54 кв. м, житловою площею 43,60 кв. м, яка є частковою сумісною власністю ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (по 1/2 частині кожного), шляхом проведення прилюдних торгів за початковою ціною, не нижчою за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Виконання рішення в частині погашення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки відстрочено на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті». Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що внаслідок неналежного виконання ОСОБА_1 зобов`язань за Кредитним договором в нього утворилася заборгованість в розмірі 121 422,47 швейцарських франків. Оскільки виконання Кредитного договору було забезпечено договором іпотеки, то позивач як іпотекодержатель, в силу статті 33 Закону України «Про іпотеку» та пункту 2.1.1 договору іпотеки, набув право на звернення стягнення на предмет іпотеки. При цьому згідно зі статтею 39 Закону України «Про іпотеку» у разі визначення судом способу реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів ціна предмета іпотеки визначається при його примусовому виконанні на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій. Квартира, яка є предметом іпотеки, використовується відповідачами як місце постійного проживання, тому на неї розповсюджується мораторій, встановлений Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Постановою Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року, з урахуванням ухвали цього суду про виправлення арифметичної помилки від 11 грудня 2020 року, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року змінено та визначено розмір заборгованості за Кредитним договором в сумі 110 024,53 швейцарських франків, з яких: заборгованість за кредитом - 63 720,61 швейцарських франків, відсотки - 43 389,86 швейцарських франків, підвищені відсотки - 2 914,06 швейцарських франків. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року в частині застосування Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого на забезпечення кредитів в іноземній валюті» скасовано. В іншій частині рішення місцевого суду залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновок суду першої інстанції щодо наявності підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок часткового погашення заборгованості за Кредитним договором в означений спосіб є законним та обґрунтованим. Однак, пред`явивши 22 березня 2017 року вимоги до боржника та іпотекодавця про повернення заборгованості за Кредитним договором в повному обсязі, банк скористався своїм правом дострокового стягнення заборгованості за цим договором та змінив строк виконання основного зобов`язання. Згідно з правовим висновком, викладеним в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Тому сума заборгованості має бути зменшена за рахунок зміни періоду нарахування відсотків з початку виникнення заборгованості до дня, який був визначений кредитором для дострокового погашення всієї суми кредиту - на 61-й день після 22 березня 2017 року. Таким чином, сума заборгованості за відсотками становить 43 389,86 швейцарських франків, а загальна заборгованість за Кредитним договором - 110 024,53 швейцарських франків. Крім того, суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», так як квартира АДРЕСА_1 була набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у власність по 1/2 частині на підставі свідоцтва про право власності, виданого Святошинською районною у місті Києві радою згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», а отже не є придбаною за кредитні кошти. Вказане нерухоме майно не використовується позичальником та майновим поручителем як місце постійного проживання, і відсутні докази того, що вони не мають у власності іншого нерухомого житлового майна.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

18 листопада 2020 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктів 1, 3 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначила, що суди не врахували правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справах №№ 6-1707цс15, 6-249цс15, а також - в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц (провадження № 61-2404св18), від 17 червня 2020 року у справі № 173/2158/16-ц (провадження № 61-41188св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 752/17779/15-ц (провадження № 61-7245св18). Суди не мали правових підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки позивач не дотримався процедури звернення стягнення і не довів належними та допустимими доказами факт отримання відповідачами письмових вимог банку про дострокове погашення заборгованості за Кредитним договором. Крім того, місцевий суд не перевірив законності нарахування банком відсотків станом на 22 листопада 2018 року, а суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір заборгованості за відсотками - 43 389,86 швейцарських франків та підвищеними відсотками - 2 914,06 швейцарських франків станом на 61-й день після 22 березня 2017 року, не обґрунтував свій висновок і не навів розрахунків, з яких він виходив. Суд першої інстанції розглянув справу за її відсутності та відмовив у задоволенні клопотання її представника про відкладення розгляду справи, призначеного на 07 липня 2020 року. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року в частині відстрочення його виконання на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не оскаржувалося в апеляційному порядку, однак апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги. Також в судовому засіданні від 05 листопада 2020 року апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про дослідження доказів, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме конвертів, копії яких знаходяться в матеріалах справи, і, на думку позивача, є доказами відправлення рекомендованих листів відповідачам.

У грудні 2020 року Акціонерне товариство «Універсал Банк» подало до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги. Наведені в касаційній скарзі правові висновки Верховного Суду України та Верховного Суду були зроблені за інших встановлених фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Посилання ОСОБА_2 на те, що банком не було дотримано процедури звернення стягнення на предмет іпотеки, є помилковим, оскільки така вимога була направлена ОСОБА_2 , однак не отримана нею та повернулася до банку. Факт неотримання відповідачем вимоги не може бути доказом того, що така вимога не направлялася. При цьому в пункті 8.1 Кредитного договору сторони досягли згоди, що будь-які повідомлення, які направляються сторонами одна одній в рамках цього договору, повинні бути здійснені в письмовій формі та будуть вважатися поданими належним чином, якщо вони надіслані рекомендованим листом або доставлені особисто на адресу сторін, окрім випадків, що передбачені окремими положеннями цього договору. У разі незгоди із заявленими банком позовними вимогами та наданим розрахунком, відповідач мала право подати заперечення на позов і навести свій розрахунок заборгованості, а не покладати такий обов`язок на суд при ухваленні рішення, Однак ОСОБА_2 жодного разу не з`явилася в судові засідання до суду першої інстанції, відзив на позовну заяву та розрахунок заборгованість не подала.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Святошинського районного суду міста Києва.

28 січня 2021 року справа № 759/219/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1, абзацу 1 пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту (частина перша статті 527 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (частина перша статті 611 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Судами встановлено, що 09 січня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», яке змінило назву на ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено Кредитний договір, за умовами якого позичальник отримав кредит у розмірі 109 783 швейцарських франків зі сплатою 10,45 % річних строком до 01 січня 2028 року.

За змістом пункту 5.2.5 Кредитного договору сторони погодили, що у випадку прострочення сплати чергового платежу за кредитом та/або процентів за користування кредитом понад 2 місяці, та направлення кредитором на адресу позичальника повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту і не усунення позичальником порушень умов за цим договором протягом 30 календарних днів з дати відправлення кредитором вищевказаного повідомлення (вимоги) позичальнику, вважати термін повернення кредиту таким, що настав на 31 календарний день з дати відправлення кредитором позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту.

В пункті 8.1 Кредитного договору сторони погодили, що будь-які повідомлення, які направляються сторонами одна одній в рамках цього Договору, повинні бути здійснені в письмовій формі та будуть вважатися поданими належним чином, якщо вони надіслані рекомендованим листом або доставлені особисто на адресу сторін, окрім випадків, що передбачені окремими положеннями цього договору.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Статтею 1 Закону України «Про іпотеку» визначено, що іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

З метою забезпечення виконання зобов`язань за Кредитним договором 09 січня 2008 року між ВАТ «Універсал Банк», ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 .

27 червня 2008 року ОСОБА_2 уклала шлюб із ОСОБА_4 , у зв`язку з чим змінила прізвище на « ОСОБА_2 ».

Згідно з пунктом 2.1.1 договору іпотеки від 09 січня 2008 року іпотекодержатель має право у разі невиконання або неналежного виконання боржником зобов`язань, що обумовлюють основне зобов`язання, іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки в повному обсязі переважно перед іншими кредиторами.

В пункті 4.1 договору іпотеки від 09 січня 2008 року сторони погодили, що звернення стягнення здійснюється іпотекодержателем у випадках та на підставах, передбачених законодавством України, у разі порушення будь-якого основного зобов`язання, що забезпечене іпотекою за цим договором, та/або будь-якого зобов`язання іпотекодавців за цим договором, та/або в інших випадках відповідно до законодавства України.

У разі настання обставин, зазначених в пункті 4.1 цього договору, іпотекодержатель надсилає іпотекодавцям рекомендованим листом повідомлення про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя. В повідомленні зазначається, який із способів задоволення вимог іпотекодержателя, що передбачений Законом України «Про іпотеку», застосовується іпотекодержателем для задоволення своїх вимог (пункт 5.2 договору іпотеки від 09 січня 2008 року).

В пункті 6.9 договору іпотеки від 09 січня 2008 року сторони зазначили, що уклавши цей договір, іпотекодавці підтверджують, що погоджуються отримувати від іпотекодержателя (його уповноважених осіб) інформацію про факти невиконання зобов`язань іпотекодавцями за цим договором та/або зобов`язань боржника за основним договором, якими обумовлюють основне зобов`язання, про розмір існуючої заборгованості за цим договором та про строки і умови погашення такої заборгованості, про зміну умов обслуговування клієнтів іпотекодержателя, та його нові послуги тощо шляхом направлення іпотекодавцям відповідних повідомлень засобами зв`язку, зокрема, поштою (в тому числі електронною поштою) за адресою іпотекодавців, вказаною в цьому договорі, та/або на номер мобільного телефона іпотекодавців та/або на автовідповідач телефона тощо.

Згідно з пунктом 2.4.6 договору іпотеки від 09 січня 2008 року іпотекодавці зобов`язані повідомити іпотекодержателя про зміну своєї реєстрації та/або місця постійного проживання, зміну місця працевлаштування, прізвища, імені, по-батькові, та інших обставин, що можуть вплинути на виконання зобов`язань за цим договором, та/або договорами, що обумовлюють основне зобов`язання, протягом трьох робочих днів з дати настання таких змін з наданням відповідних документів (у разі якщо іпотекодавцями є фізичні особи).

Апеляційним судом також встановлено, що 22 березня 2017 року ПАТ «Універсал Банк» направило рекомендованими листами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимоги від 20 березня 2017 року, за змістом яких повідомило, що позичальник не виконує зобов`язання за Кредитним договором і станом на 20 березня 2017 року має заборгованість перед банком в розмірі 76 738,66 швейцарських франків, з яких: 1 907,07 швейцарських франків - прострочена заборгованість за кредитом, 70 079,22 швейцарських франків - строкова заборгованість за кредитом; 4 580,03 швейцарських франків - відсотки/комісія, нараховані за користування кредитними коштами; 172,37 швейцарських франків - підвищені відсотки/пеня/штраф за порушення виконання зобов`язань. Тому банк вимагав усунути порушення умов Кредитного договору, сплатити прострочену заборгованість за кредитом, відсотки, нараховані за користування кредитними коштами, та штрафні санкції за порушення виконання зобов`язань за Кредитним договором. У випадку невиконання вказаних вимог термін повернення кредиту визнається банком таким, що настав достроково на 61 день з моменту отримання цих вимог.

Відповідачі не отримали вищевказані рекомендовані листи з вимогами банку і вони повернулися відправнику без вручення.

ОСОБА_1 не виконував належним чином своїх зобов`язань за Кредитним договором, внаслідок чого в нього утворилася заборгованість, яка згідно з розрахунком ПАТ «Універсал Банк» станом на 22 листопада 2018 року складала 121 422,47 швейцарських франків, з яких: 63 720,61 швейцарських франків - заборгованість за кредитом, в тому числі прострочена заборгованість за кредитом - 8 265,68 швейцарських франків; відсотки - 54 787,80 швейцарських франків; підвищені відсотки - 2 914,06 швейцарських франків.

ПАТ «Універсал Банк» просило в рахунок часткового погашення заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки, що належить в рівних частках ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , шляхом продажу предмета іпотеки на прилюдних торгах в межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку» за початковою ціною 1 211 900 грн.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про іпотеку» за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Отже, законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Загальне правило про звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) закріплене у статті 590 ЦК України й передбачає можливість такого звернення на підставі рішення суду в примусовому порядку, якщо інше не встановлено договором або законом.

Право вибору конкретного способу звернення стягнення на предмет іпотеки належить іпотекодержателю.

Згідно з частиною першою статті 39 Закону України «Про іпотеку» у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки в рішенні суду зазначаються: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя; заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації (у разі необхідності); спосіб реалізації предмета іпотеки; пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що позичальник ОСОБА_1 порушив свої зобов`язання за Кредитним договором, виконання яких забезпечене договором іпотеки, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що ПАТ «Універсал Банк» як іпотекодержатель набуло право звернути стягнення на передане відповідачами в іпотеку майно шляхом його продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження на підставі статті 33 Закону України «Про іпотеку».

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2020 року у справі № 173/2158/16-ц (провадження № 61-41188св18), на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що згідно з частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку» у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 Закону України «Про іпотеку»). Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку». Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові. Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону України «Про іпотеку», не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті). За змістом припису частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону України «Про іпотеку») - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону України «Про іпотеку») - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону України «Про іпотеку», не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»).

Висновки судів попередніх інстанцій в цій справі не суперечать наведеним правовим висновкам Верховного Суду. Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд встановив, що на виконання умов Кредитного договору та договору іпотеки від 09 січня 2008 року 22 березня 2017 року ПАТ «Універсал Банк» направило рекомендованими листами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимоги від 20 березня 2017 року. Тобто позивачем були дотримані положення статті 35 Закону України «Про іпотеку». Враховуючи, що в пункті 5.2.5 Кредитного договору сторони погодили настання терміну повернення кредиту на 31 календарний день з дати відправлення кредитором позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, то факт неотримання боржником такого повідомлення (вимоги) не може бути перешкодою для звернення іпотекодержателем до суду за захистом своїх порушених прав.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 752/17779/15-ц (провадження № 61-7245св18), на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зазначено, що захист прав боржника у процесі вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається у спосіб, передбачений підпунктом 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій, - шляхом надіслання іпотекодержателем повідомлень - письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Натомість нотаріус вирішує питання про вчинення виконавчого напису на підставі документів, наданих лише однією стороною, стягувачем, і не зобов`язаний запитувати та одержувати пояснення боржника з приводу заборгованості для підтвердження чи спростування її безспірності. Таким чином, вчинення нотаріусом виконавчого напису відбувається за фактом подання стягувачем документів, які згідно з відповідним Переліком є підтвердженням безспірності заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем. Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. З урахуванням приписів статей 15 16 18 ЦК України, статей 50, 87, 88 Закону України «Про нотаріат» захист цивільних прав шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису полягає в тому, що нотаріус підтверджує наявне у стягувача право на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна. Тобто боржник, який так само має право на захист свого цивільного права, в судовому порядку може оспорювати вчинений нотаріусом виконавчий напис: як з підстав порушення нотаріусом процедури його вчинення, так і з підстав неправомірності вимог стягувача (повністю чи в частині розміру заборгованості або спливу строків давності за вимогами у повному обсязі чи в їх частині), з якими той звернувся до нотаріуса для вчиненням виконавчого напису. Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника згідно з Переліком документів. Водночас порушення нотаріусом порядку вчинення виконавчого напису є самостійною і достатньою підставою для визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню. Відповідно до підпункту 2.3 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов`язання та (або) умов іпотечного договору здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень -письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінний від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо він є відмінним, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв`язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу. Наведена норма спрямована на фактичне повідомлення боржника, аби надати йому можливість усунути порушення, і цим запобігти стягненню на кошти боржника. Тому повідомлення боржника слід вважати здійсненим належним чином за умови, що він одержав або мав одержати повідомлення, але не одержав його з власної вини. Доказом належного здійснення повідомлення може бути, зокрема, повідомлення про вручення поштового відправлення з описом вкладення.

Вищенаведені правові висновки зроблено щодо правовідносин, які виникають при зверненні стягнення на предмет іпотеки шляхом вчинення нотаріусом виконавчого напису. При цьому вказаний порядок звернення стягнення на предмет іпотеки відрізняється від звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду. Таким чином,правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 вересня 2020 року у справі № 752/17779/15-ц (провадження № 61-7245св18), зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи. Тому доводи касаційної скарги про неврахування судами під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених в зазначеній постанові Верховного Суду, не заслуговують на увагу.

В постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1707цс15, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що перебіг позовної давності щодо повернення кредиту у цілому обчислюється з дня настання строку виконання основного зобов`язання, яким є строк виконання зобов`язання у повному обсязі (кінцевий строк) або у зв`язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким чином, пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом є зміною строку виконання зобов`язання та зумовлює перебіг позовної давності. У зв`язку з порушенням боржником виконання зобов`язання за кредитним договором банк відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України і пункту 1.9.1 кредитного договору використав право достроково стягнути з позичальника та поручителя заборгованість за кредитним договором, надіславши 26 серпня 2009 року претензії (вимоги) боржнику та поручителю про дострокове повернення всієї суми кредиту й пов`язаних з ним платежів. Отже, пред`явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені, кредитор відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов`язання, а тому перебіг позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту та платежів за ним почався з наступного дня, зазначеного кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту як кінцевий строк виконання її умов.

В постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зроблено правовий висновок про те, що за змістом статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно). Ухвалюючи рішення про стягнення щомісячних платежів за кредитом, відсотки за користування кредитом, пені за тілом кредиту та пені за відсотками за період з квітня 2011 року по квітень 2014 року, апеляційний суд не врахував, що у зв`язку з неналежним виконання умов договору, змінився строк виконання основного зобов`язання (пункт 4.5. договору), та банк мав право з 11 січня 2009 року й протягом трьох років від цієї дати звернутися до суду із позовом, однак позовну заяву подав до суду лише у квітні 2014 року. Після зміни строку виконання зобов`язання до 11 січня 2009 року усі наступні платежі, передбачені графіком сплати щомісячних платежів, не мали правового значення, оскільки за вимогою пункту 4.5 договору позичальник був зобов`язаний повернути кредит в повному обсязі до вказаної дати й усі наступні щомісячні платежі за графіком після 11 січня 2009 року не підлягали виконанню. Отже, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, про те, що з ОСОБА_6 на користь банку підлягають стягненню кредиті кошти по сплаті щомісячних платежів в межах трьохрічного строку позовної давності до дня звернення до суду із зазначеним позовом, починаючи з квітня 2011 року є помилковим.

При цьому в пункті 83 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18) зазначено, що для забезпечення прогнозованості правозастосовної практики Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-249цс15, який уможливив стягнення процентів за кредитом і пені за процентами у межах позовної давності, обчисленої за три роки (для процентів) й один рік (для пені) до дня звернення до суду.

Вищевказані правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справах №№ 6-1707цс15, 6-249цс15, були зроблені щодо питання перебігу позовної давності за вимогами банку про повернення кредиту, тобто стосовно правовідносин, які не є подібними до правовідносин в цій справи. Тому доводи касаційної скарги про неврахування судами під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених в зазначених постановах Верховного Суду України, не заслуговують на увагу.

В касаційній скарзі ОСОБА_2 не навела доводів щодо неналежного повідомлення учасників справи про дату, час і місце розгляду справи апеляційним судом, і не зазначила, що перешкодило їй реалізувати свої процесуальні права, спростувати висновки суду першої інстанції, надати відповідні докази, заявити клопотання тощо.

Таким чином, незадоволення місцевим судом клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Мироненко О. О. про відкладення розгляду справи, призначеного на 07 липня 2020 року, та розгляд судом першої інстанції справи за відсутності ОСОБА_2 та її представника не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки цей недолік був усунений апеляційним судом, який вирішив справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 , належним чином повідомивши учасників справи про місце, дату і час судового засідання. Тобто відповідач мала можливість реалізувати всі свої процесуальні права.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що в судовому засіданні від 05 листопада 2020 року апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання її представника про дослідження доказів, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме конвертів, копії яких знаходяться в матеріалах справи, і, на думку позивача, є доказами відправлення рекомендованих листів відповідачам, не заслуговують на увагу, так як вказані докази містяться в матеріалах справи, досліджувалися апеляційним судом, а їх оцінка наведена судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, в якому зазначено, що доводи представника заявника про те, що в конверті, направленому позивачем на адресу ОСОБА_2 22 березня 2017 року, була відсутня вимога про дострокове погашення заборгованості за Кредитним договором та звернення стягнення на предмет іпотеки, колегія суддів вважає неспроможними, оскільки відповідачі не отримали вказані рекомендовані листи, і вони повернулися на адресу відправника без вручення.

Доводи касаційної скарги про те, що рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року в частині відстрочення його виконання на час дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не оскаржувалося в апеляційному порядку, однак апеляційний суд вийшов за межі доводів та вимог апеляційної скарги, є необґрунтованими з огляду на таке.

Згідно з частиною четвертою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів, що забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого судового рішення.

Під час розгляду справи апеляційним судом було встановлено, що квартира АДРЕСА_1 набута ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у власність по 1/2 частині на підставі свідоцтва про право власності, виданого Святошинською районною у місті Києві радою згідно із Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», а відтак не є придбаною за кредитні кошти.

ОСОБА_1 в апеляційній скарзі від 13 червня 2019 року та ОСОБА_2 в апеляційних скаргах від 14 лютого 2019 року і від 27 листопада 2019 року на ухвалу Святошинського районного суду міста Києва від 11 січня 2019 року про відкриття провадження у справі зазначили, що проживають за адресою: АДРЕСА_2 . Отже, квартира АДРЕСА_1 не використовується позичальником та майновим поручителем як місце постійного проживання.

Відповідно до пункту 1 статті 1 Закону України від 03 червня 2014 року № 1304-VII «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» протягом дії цього Закону не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), об`єкт незавершеного житлового будівництва, майнові права на нього, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного житлового будівництва, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; або; таке нерухоме житлове майно придбавалося за кредитні кошти і при цьому умовами кредитного договору передбачена заборона реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою знаходження нерухомого житлового майна, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує 140 квадратних метрів для квартири та 250 квадратних метрів для житлового будинку.

За таких обставин апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Тобто встановлені апеляційним судом порушення норм матеріального права (Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті») давали йому правові підстави вийти за межі доводів та вимог апеляційної скарги ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року.

Разом з тим, переглядаючи справу в апеляційному порядку та змінюючи рішення суду першої інстанції в частині визначення розміру заборгованості ОСОБА_1 за Кредитним договором, апеляційний суд виходив з того, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припинилося на 61-й день після пред`явлення 22 березня 2017 року банком до позичальника та іпотекодавця вимог про дострокове повернення всієї суми кредиту. В резолютивній частині оскаржуваної постанови апеляційним судом визначено розмір заборгованості за Кредитним договором в сумі 110 024,53 швейцарських франків, з яких: заборгованість за кредитом - 63 720,61 швейцарських франків, відсотки - 43 389,86 швейцарських франків, підвищені відсотки - 2 914,06 швейцарських франків.

Статтею 1050 ЦК України передбачено, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

За змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно з правовими висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13 (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) та в постанові Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 175/4753/15-ц (провадження № 61-8449св18), право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку, припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів, нарахованих після закінчення строку дії договору позики.

Вищенаведені правові висновки узгоджуються з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц (провадження № 61-2404св18), на яку послалася заявник в касаційній скарзі.

З матеріалів справи вбачається, що у Кредитному договорі сторони погодили кінцевий термін повернення кредиту до 01 січня 2028 року.

Водночас у зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 зобов`язань за Кредитним договором 22 березня 2017 року ПАТ «Універсал Банк» направило рекомендованими листами ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вимоги від 20 березня 2017 року, за змістом яких вимагало дострокового повернення кредиту та сплати процентів за Кредитним договором.

Встановивши, що строк виконання основного зобов`язання було змінено і право кредитодавця нараховувати передбачені договором відсотки припинилося на 61-й день після пред`явлення 22 березня 2017 року банком до позичальника та іпотекодавця вимог про дострокове повернення всієї суми кредиту, апеляційний суд не навів розрахунків, з яких він виходив при визначенні заборгованості за Кредитним договором в розмірі 110 024,53 швейцарських франків. Посилаючись на те, що заборгованість за відсотками складає 43 389,86 швейцарських франків, суд апеляційної інстанції не дослідив належним чином наданий банком розрахунок, за яким в період з 01 по 30 квітня 2017 року заборгованість за відсотками складала 43 389,78 швейцарських франків, і не встановив дійсний розмір заборгованості на день зміни строку виконання основного зобов`язання. Крім того, погодившись наданим банком розрахунком заборгованості за підвищеними відсотками в розмірі 2 914,06 швейцарських франків, апеляційний суд не звернув уваги на те, що ці підвищені відсотки були нараховані банком станом на 22 листопада 2018 року, тобто після закінчення зміненого банком строку кредитування.

Також апеляційний суд не перевірив і не дав належної оцінки доводам заявника щодо наявних суперечностей між умовами пункту 5.2.5 Кредитного договору, яким передбачено настання терміну повернення кредиту на 31-й календарний день з дати відправлення кредитором позичальнику повідомлення (вимоги) про дострокове повернення кредиту, та надісланими відповідачам вимогами від 20 березня 2017 року, за якими банк визначив термін повернення кредиту таким, що настав достроково, на 61-й день з моменту отримання цих вимог. Встановлення зазначених обставин має важливе значення для правильного вирішення справи, так як після закінчення зміненого банком строку кредитування припиняється право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом.

За змістом вищенаведеної статті 39 Закону України «Про іпотеку» суд зобов`язаний встановити дійсний розмір заборгованості за Кредитним договором, включно з усіма її складовими, в рахунок стягнення якої звертається стягнення на предмет іпотеки, і зазначити в рішенні цей розмір. Тобто вказані обставини входять в предмет доказування у справі про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд не перевірив правильність встановлення місцевим судом обставин справи, що мають значення для вирішення спору, достовірно не з`ясував розміру заборгованості за Кредитним договором, а також не встановив періоду нарахованих відсотків за користування кредитними коштами та підвищених відсотків, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про зміну рішення Святошинського районного суду міста Києва від 07 липня 2020 року та визначення розміру заборгованості за Кредитним договором в сумі 110 024,53 швейцарських франків, з яких: заборгованість за кредитом - 63 720,61 швейцарських франків, відсотки - 43 389,86 швейцарських франків, підвищені відсотки - 2 914,06 швейцарських франків.

Враховуючи викладене, доводи заявника про те, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року у справі № 564/2199/15-ц (провадження № 61-2404св18), є обґрунтованими.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно зі статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування і навести у рішенні свій розрахунок - це процесуальний обов`язок суду.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 05 листопада 2020 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук