Постанова

Іменем України

12 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 759/7606/13

провадження № 61-7868св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Жданової В. С. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Кузнєцова В. О.

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , яка є правонаступником ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ,

відповідачі: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

третя особа - ОСОБА_7 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Бойко Наталією Василівною, на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року у складі судді Ул`яновської О. В. та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2013 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , правонаступником яких є ОСОБА_2 , та ОСОБА_1 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - ОСОБА_7 , у якому з врахуванням уточнень просили визнати недійсним заповіт ОСОБА_8 від 09 жовтня 2012 року, посвідчений нотаріусом міста Мюнхен (ФРН) М. Грьочем в ІІІ Медичній Клініці - Онкологія та Гематологія/Клінічне об`єднання Гроссхадерн Медичного факультету Людвіг-Максиміліанс Університету Мюнхена (Федеративна Республіка Німеччина).

Позов мотивований тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_8 у місті Мюнхен (ФРН) в ІІІ Медичній Клініці - Онкологія та Гематологія/Клінічне об`єднання Гроссхадерн Медичного факультету Людвіг-Максиміліанс Університету Мюнхена, де перебував на лікуванні з 14 квітня 2012 року по день смерті. ОСОБА_8 був батьком ОСОБА_1 , ОСОБА_7 та сином ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

За життя 09 жовтня 2012 року спадкодавець склав заповіт, який також містить заповідальний відказ, та призначив своїми єдиними спадкоємцями ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_1 та ОСОБА_7 .

Вказували, що заповіт є недійсним, оскільки під час його складення та посвідчення ОСОБА_8 внаслідок тяжкої хвороби, яка спричинила психічний розлад та вкрай тяжкі фізичні страждання, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, не міг особисто підписати заповіт. Заповіт складено надзвичайно складно, із зазначенням заповідального відказу, він є громіздким та важким для сприйняття його тексту для людини, яка перебувала у лікарні у важкому стані. Заповідач належним чином не розумів зміст даного заповіту та відповідно не усвідомлював того, що було зафіксовано у ньому.

Зазначали, що оспорюваний заповіт є нікчемним, оскільки складений з порушенням вимог щодо його посвідчення: посвідчений без свідків та не містить повного особистого підпису заповідача. Заповіт складений з порушенням вимог німецького законодавства щодо його посвідчення. Заповіт виготовлений нотаріусом за допомогою технічних засобів ще до того, як нотаріус прибув до ОСОБА_8 у клініку та не на підставі усної заяви спадкодавця, як передбачено § 2232 Німецького Цивільного Уложення (BGB). Оспорюваний заповіт не посвідчений представником Генерального консульства України в м. Мюнхені.

Крім того, заповіт є нечинним, оскільки позбавляє батьків заповідача права на обов`язкову частку у спадщині.

Посилаючись на викладене, просили задовольнити позов.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Справа слухалась судами неодноразово

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 12 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року, в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову, виходив з того, що за актом посмертної судово-психіатричної експертизи, який не суперечить іншим доказам, зокрема, показанням свідків та медичній документації, стан здоров`я спадкодавця обмежував, але не позбавляв його можливості розуміти значення своїх дій або керувати ними, тоді як підставою для визнання правочину недійсним за статтею 225 ЦК України може бути лише абсолютна нездатність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22 липня 2015 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12 січня 2015 року та ухвалу апеляційного суду м. Києва від 24 березня 2015 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції з посиланням на те, що судами помилково взято до уваги акт посмертної судово-психіатричної експертизи, яким не зроблено категоричного висновку про психічний стан ОСОБА_8 на момент складання заповіту, тому суди безпідставно відмовляли в задоволенні клопотань про призначення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні позову виходив з того, що під час посвідчення заповіту нотаріусом дотримані всі вимоги чинного законодавства, по формі та своєму змісту заповіт відповідає вимогам закону. Згідно висновку судово-психіатричного експерта за № 561 від 02 липня 2014 року та комісійної судово-психіатричної експертизи № 593 від 11 вересня 2017 року ОСОБА_8 на час складання заповіту ознак психічних розладів не виявляв і за своїм психічним станом був здатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними при здійснені правочину. Позовні вимоги щодо невідповідності заповіту законодавству Федеративної Республіки Німеччина чи України спростовуються матеріалами справи.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року рішення Святошинського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Крім того, апеляційний суд врахував, що позивачі, вважаючи оспорюваний заповіт нікчемним, просили визнати його недійсним, що у відповідності до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного в постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 та вимог частини 2 статті 215 ЦК України, не є належним способом захисту прав.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У травні 2020 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , в особі представника - адвоката Бойко Н. В., звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просять скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень заявники зазначили неправильне застосування судами норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказавши, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також суди не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Вказали, що апеляційний суд не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 910/15587/18 стосовно необхідності встановлення нікчемності оспорюваного правочину. При цьому, судами не досліджені обставини, з якими закон пов`язує нікчемність заповіту, а саме: заповіт мав бути посвідченим при свідках (не менше двох), оскільки написаний німецькою мовою, якою не володів заповідач, і не міг ним бути прочитаний особисто, заповіт також не міг бути прочитаний заповідачем в силу його стану здоров`я; заповіт не відповідає вимогам закону держави місця його складання (права ФРН), оскільки складений не за усною заявою заповідача, його підпис не містить повного прізвища та ім`я заповідача, незмога написати своє прізвище та ім`я є підставою для виклику свідка або другого нотаріуса для посвідчення заповіту.

Зазначили, що суд першої інстанції та апеляційний суд при вирішенні даної справи не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 стосовно самостійного здійснення судом правильної правової кваліфікації спірних правовідносин та застосування для прийняття рішення тих норм матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Суди помилково дійшли до переконання, що до спірних правовідносин застосовується право Федеративної Республіки Німеччина та всупереч цьому висновку застосували виключно норми права України.

Послалися на те, ще судами безпідставно відхилений висновок судово-психіатричної експертизи № 8 від 28 грудня 2018 року, яким встановлено неможливість усвідомлення ОСОБА_8 значення своїх дій під час складання оспорюваного заповіту, що призвело до неправильного вирішення спору.

Судом першої інстанції помилково враховано приписи Регламенту (ЕС) Європейського парламенту і Ради від 04 квітня 2012 року № 650/2012 «Про юрисдикцію, право, яке застосовується, визнання та виконання рішень, про прийняття та виконання автентичних документів в питаннях спадкування» щодо застосування до спадкових відносин право держави Федеративної Республіки Німеччина, оскільки такі приписи застосовуються до відносин спадкування за особами які померли ІНФОРМАЦІЯ_2 або після цієї дати.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не подано.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року відкрито провадження у справі та витребувано її з суду першої інстанції.

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У червні 2019 року вказана справа надійшла до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , були батьками ОСОБА_8 .

ОСОБА_1 та ОСОБА_7 є дочками ОСОБА_8 , який ІНФОРМАЦІЯ_1 помер у м. Мюнхен Федеративної Республіки Німеччина. З свідоцтва про смерть вбачається, що останнім місцем проживання ОСОБА_8 є м. Мюнхен, Федеративна Республіка Німеччина.

09 жовтня 2012 року ОСОБА_8 склав заповіт, посвідчений у клініці університету Мюнхена нотаріусом м. Мюнхен доктором Міхаелєм Грьочем у присутності адвоката Ореста З. Дебрицького, який був запрошений в якості перекладача, а також представника Медичної Служби Опіки Пацієнтів у Німеччині доктора ОСОБА_9, який підтвердив цивільну здатність та здатність до складання заповіту.

Згідно з заповітом ОСОБА_8 заповів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 будинок за адресою АДРЕСА_1 у рівних частках; ОСОБА_1 - квартиру АДРЕСА_2 ; ОСОБА_7 - автомобіль марки Lexus RX 350, державний реєстраційний знак НОМЕР_1 .

Із заявами про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гамаль І. М. звернулись 11 грудня 2012 року ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , 30 січня 2013 року ОСОБА_7 , 12 березня 2013 року ОСОБА_1 , ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

З акту судово-психіатричної експертизи № 561 від 02 липня 2014 року, проведеною Київським міським центром судово-психіатричної експертизи відповідно до ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 06 травня 2014 року, вбачається, що на час підписання заповіту 09 жовтня 2012 року ОСОБА_8 виявляв ознаки органічного емоційно лабільного (астенічного) розладу внаслідок злоякісного захворювання крові (глибокої астенії). Наявні у нього на час підписання заповіту психічні розлади істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Висновком судово-психіатричної комісійної експертизи № 593 від 11 вересня 2017 року, проведеною Київським міським центром судово-психіатричної експертизи відповідно до ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 19 травня 2017 року, констатовано наявність певних суперечностей у різних частинах досліджених об`єктів експертизи. Ці суперечності не дають можливості відповісти на поставлені перед експертом питання щодо наявності у ОСОБА_8 психічних розладів та можливості усвідомлення ним значення своїх дій і можливості керувати ними на час складання оспорюваного заповіту.

З висновку судово-психіатричної експертизи № 8 від 28 грудня 2018 року, проведеної державною установою «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України» на замовлення адвоката позивачів Бойко Н. В., вбачається, що за своїм психічним станом ОСОБА_8 не міг 09 жовтня 2012 року усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_4 , спадщину прийняла ОСОБА_2 , яка є їх дочкою.

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу Українивизначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частинами першою та другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, п`ятою та шостою статі 203 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 203 ЦК України встановлено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Згідно із положеннями статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Частиною другою статті 1257 ЦК України передбачено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Відповідно до частин першої-третьої статті 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу.

Пунктом 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 № 7 визначено, що за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.

Відповідно до статті 3 Закону України «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров`я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Тобто, для визначення тимчасового стану особи, при якому вона внаслідок функціональних розладів психіки, порушення фізіологічних процесів в організмі або інших хворобливих станів не може розуміти значення своїх дій та керувати ними у момент укладення нею правочину, необхідно обов`язкове призначення судово-психіатричної експертизи. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 496/4851/14-ц (провадження № 61-7835сво19) виклав висновок про застосування норми права, відповідно до якого підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.

На підтвердження недієздатності ОСОБА_8 під час посвідчення заповіту, у рамках даної цивільної справи на підставі ухвал суду проведено дві судові експертизи.

Згідно з актом судово-психіатричної експертизи від 02 липня 2014 року на час підписання заповіту 09 жовтня 2012 року у ОСОБА_8 наявні психічні розлади, які істотно впливали на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

У висновку судово-психіатричної комісійної експертизи від 11 вересня 2017 року констатовано наявність певних суперечностей у різних частинах досліджених об`єктів експертизи. Ці суперечності не дають можливості відповісти на поставлені перед експертом питання.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням належної оцінки висновку судово-психіатричної комісійної експертизи від 11 вересня 2017 року, в якому зазначено про неможливість надання відповіді на запитання щодо наявності у ОСОБА_8 психічних розладів та здатності усвідомлення ним значення своїх дій і керувати ними на час складання оспорюваного заповіту, враховуючи презумпцію психічного здоров`я фізичної особи, дійшов до правильного висновку щодо відсутності правових підстав, передбачених статтею 225 ЦК України, для визнання складеного ним заповіту недійсним.

Сам по собі факт наявності у заповідача тяжкої хвороби не є достатнім доказом його фізичної неспроможності в межах, необхідних для волевиявлення і складення заповіту, та не спростовує презумпцію його психічного здоров`я.

Доводи касаційної скарги стосовно необґрунтованості висновків судів щодо недоведеності позивачами тієї обставини, що ОСОБА_8 за своїм психічним станом не був здатним усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, є безпідставними та спростовуються матеріалами справи, зокрема висновком судово-психіатричної комісійної експертизи від 11 вересня 2017 року, проведеної Київським міським центром судово-психіатричної експертизи відповідно до ухвали Святошинського районного суду м. Києва від 19 травня 2017 року.

Апеляційний суд також вірно зазначив, що висновок судово-психіатричної експертизи від 28 грудня 2018 року, проведеної державною установою «Центр психічного здоров`я і моніторингу наркотиків та алкоголю Міністерства охорони здоров`я України» на замовлення адвоката позивачів Бойко Н. В, не може бути належним та допустимим доказом у справі, оскільки під час його проведення використані матеріали у меншій кількості, ніж під час проведення комісійної експертизи 11 вересня 2017 року на підставі ухвали суду, та не досліджені матеріали даної цивільної справи у сукупності. Зазначене не може свідчити про врахування усіх наявних у справі доказів, що стосуються психічного здоров`я ОСОБА_8 під час підписання заповіту.

Крім того, апеляційним судом обґрунтовано взято до уваги, що вказана експертиза була проведене без врахування медичних карток амбулаторного та стаціонарного хворого ОСОБА_8 , які були враховані при проведенні за ухвалою суду від 19 травня 2017 року судово-психіатричної комісійної експертизи.

Інших доказів того, що ОСОБА_8 на час підписання заповіту мав абсолютну неспроможність розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними, позивачі суду не надали, що є їхнім процесуальним обов`язком згідно зі статтями 12 81 ЦПК України (статтями 10 60 ЦПК України 2004 року).

Доводи касаційної скарги, що в частині складання та форми заповіту суди зробили помилковий висновок щодо застосування до спірних правовідносин права Федеративної Республіки Німеччина, є необґрунтованими з огляду на таке.

Відповідно до статті 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно.

Зі змісту статті 1 Конвенції про колізії законів, які стосуються форми заповіту вбачається, що заповіт є дійсним стосовно форми, якщо його форма відповідає внутрішньому законодавству: a) місця, де заповідач його склав, або b) громадянства заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або c) постійного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або d) звичайного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або e) настільки, наскільки це стосується нерухомості, - її місцезнаходження.

Судами встановлено, що останнє місце проживання, місце смерті ОСОБА_8 , місце складання заповіту є м. Мюнхен, Федеративна Республіка Німеччина.

Ураховуючи викладене, висновок судів щодо застосування права Федеративної Республіки Німеччина стосовно форми заповіту та процедури його складання є вірним. Такий висновок узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в постанові від 05 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судом першої інстанції помилково враховано приписи Регламенту (ЕС) Європейського парламенту і Ради від 04 квітня 2012 року № 650/2012 «Про юрисдикцію, право, яке застосовується, визнання та виконання рішень, про прийняття та виконання автентичних документів в питаннях спадкування» щодо застосування до спадкових відносин права держави Федеративної Республіки Німеччина, оскільки таке посилання не вплинуло на правильність висновків з цього приводу.

З огляду на зазначене, посилання заявників на приписи статей 1248 1253 ЦК України з приводу недотримання порядку посвідчення заповіту, як на підставу для визнання спірного заповіту недійсним, є помилковими та не спростовують висновків судів щодо суті спору.

Крім того, враховуючи, що ОСОБА_8 не володів німецькою мовою на достатньому рівні, тому при складані заповіту було залучено у якості перекладача адвоката Ореста З. Дебрицького, який перекладав текст заповіту на українську мову. До того ж заповіт містить посилання та те, що нотаріус роз`яснив ОСОБА_8 його право вимагати письмовий переклад заповіту, проте останній від цього відмовився.

Посилання заявників на недотримання форми заповіту місця його складання (Федеративної Республіки Німеччина), а саме: що він складений не за усною заявою заповідача; на заповіті поряд з підписом заповідача відсутні його повне прізвище та ім`я, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачами не доведено, що волевиявлення заповідача щодо розпорядження належним йому майном не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.

Належність заповідачу ОСОБА_8 підпису на заповіті позивачами не оспорюється, але вони вважають, що підпис повинен містити повне прізвище та ім`я. Проте, судами встановлено, що форма заповіту відповідає внутрішньому законодавству місця, де заповідач його склав на момент смерті, що перебуває у відповідності до статті 72 Закону України «Про міжнародне приватне право».

Погоджуючись з рішенням суду першої інстанції апеляційний суд правильно зазначив, що визнання нікчемного правочину недійсним, про що заявлено позивачами, не є належним способом захисту прав.

Такий висновок узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17, в якій зокрема зазначено: «Визнаючи оспорюваний заповіт недійсним, суди дійшли помилкових висновків, оскільки положеннями частини першої статті 1257 ЦК України визначено, що заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. Визнання нікчемного правочину недійсним не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону.»

Доводи касаційної скарги про те, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 910/15587/18, є безпідставними, оскільки у зазначеній справі розглядався спір про визнання нікчемних правочинів, які укладені між товариством та банком, недійсними, тобто правовідносини у цій справі та у справі, яка переглядається, не є подібними.

Отже, ухвалюючи рішення у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку, дійшовши обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права та зводяться значною мірою до переоцінки доказів у справі, що, відповідно до положень статті 400 ЦПК України, знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду.

Слід зазначити, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Частиною третьою статті 401 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судових рішень.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , подану представником - адвокатом Бойко Наталією Василівною залишити без задоволення.

Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 26 вересня 2019 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 березня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко В. О. Кузнєцов