Постанова

Іменем України

04 березня 2020 року

м. Київ

справа № 759/9124/18

провадження № 61-8703св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є. (суддя-доповідач),

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі - ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чмирук Олександр Валерійович,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду в складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Матвієнко Ю. О., Сушко Л. П. від 02 квітня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Чмирук О. В., про визнання договору дарування 33/100 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:226:0007, що укладений 22 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О. В. за реєстровим № 1551.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що спірний договір дарування вчинено всупереч закону, з метою уникнення виконання рішення суду про стягнення боргу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2019 року позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування 33/100 частин земельної ділянки (адреса: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:226:007), що укладений 22 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О. В. за реєстровим № 1551.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_2 була обізнана про наявність обов`язку щодо повернення стягнутих за рішенням суду грошових коштів на користь позивача, про накладене на нього обмеження державним виконавцем щодо розпорядження майном і на момент відчуження земельної ділянки ОСОБА_3 порушила права позивача як стягувача у виконавчому провадженні, оскільки майнові вимоги ОСОБА_1 як на час вчинення спірного правочину, так і на час розгляду справи не було задоволено, оскільки виконавче провадження не закінчено.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2019 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову в позові.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що будь-яких обмежень у відповідності до положень частини другої статті 3, пункту 4 частини першої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та обмежень» на відчуження зазначеної частини земельної ділянки за спірним правочином саме на дату його укладення не існувало.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи касаційної скарги

До Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року, у якій заявник посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати зазначену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд зробив помилковий висновок про те, що на час укладення спірного правочину, земельна ділянка під забороною не перебувала. Також апеляційний суд залишив поза увагою та не надав оцінки фактичним обставинам того, що на момент укладення спірного договору дарування 22 травня 2018 року, ОСОБА_2 , починаючи з квітня 2018 року знала про те, що судовим рішенням з неї стягнуто на користь позивача суми позики в розмірі 489 587 грн. Указане свідчить про наявність свідомого наміру невиконання рішення суду шляхом укладення оспорюваного договору, тобто про відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки. Дії з дарування земельної ділянки ОСОБА_2 - ОСОБА_3 вчинені в короткий проміжок часу після ухвалення судового рішення про стягнення боргу за договором позики, що вказує на прагнення сторін договору на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно до ОСОБА_3 з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів.

Узагальнені доводи відзиву на касаційну скаргу

До Верховного Суду надійшов відзив від ОСОБА_3 на касаційну скаргу ОСОБА_1 , у якому заявник просить зазначену касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року без змін. Зазначає, що позивач не надав доказу того, що відомості про накладення арешту на спірну земельну ділянку відповідно до ухвали суду були зареєстровані у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, в тому числі й на момент укладення оспорюваного договору дарування.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі і

Зазначена справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суд установив, що рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 29 листопада 2017 року, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 борг в сумі 489 587 грн.

На забезпечення вказаного позову ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 04 жовтня 2017 року накладено арешт на 33/100 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:226:0007, що на праві власності належить ОСОБА_2

04 жовтня 2017 року на виконання ухвали про забезпечення позову було відкрито виконавче провадження за № 54837840, в рамках якого того ж дня було накладено арешт на зазначену земельну ділянку.

Постановою державного виконавця Баштанського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального відділу юстиції у Миколаївській області від 15 травня 2018 року знято арешт з 33/100 частки земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:226:0007, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

18 травня 2018 року державним реєстратором Іскяндаровою А. Ф. було проведено державну реєстрацію припинення обтяження № 22662267 - арешт нерухомого майна, предмет обтяження - земельна ділянка кадастровий номер 8000000000:75:226:0007 по АДРЕСА_1 , 33/100 частки, що належить ОСОБА_2

22 травня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір дарування 33/100 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 8000000000:75:226:0007, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О. В.

При посвідченні зазначеного правочину приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чмируком О. В. було здійснено перевірку, зокрема, наявності відомостей щодо відсутності заборони відчуження вказаного нерухомого майна, що підтверджується інформаційною довідкою за номером 127744690 від 22 травня 2018 року.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 23 листопада 2019 року скасовано постанову державного виконавця Баштанського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального відділу юстиції у Миколаївській області від 15 травня 2018 року про зняття арешту з 33/100 частки земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:75:226:0007, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

2.Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, передбачені у статті 203 ЦК України. Підстави недійсності правочину визначені у статті 215 ЦК України.

На час звернення з позовом частиною другою статті 18 ЦПК України передбачався принцип диспозитивності, згідно з яким особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У контексті статті 49 ЦПК України саме позивач наділений правом визначення та зміни предмета та підстави позову. Обмеження щодо реалізації цих прав визначаються на певній стадії розгляду справи.

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Саме такі правові висновки зроблені у постановах Верховного Суду України від 19 жовтня 2016 року (провадження № 6-1873цс16), від 23 серпня 2017 року у справі 306/2952/14-ц та від 09 вересня 2017 року у справі № 359/1654/15-ц, де вказано про неправильність застосування судами попередніх інстанцій статей 203 215 234 ЦК України у спорах, що виникли із договорів дарування нерухомого майна, без перевірки, чи передбачали ці сторони реальне настання правових наслідків, обумовлених спірними правочинами; чи направлені дії сторін договорів на фіктивний перехід права власності на нерухоме майно з метою приховати це майно від виконання в майбутньому за його рахунок судового рішення про стягнення грошових коштів, зокрема чи продовжував дарувальник фактично володіти та користуватися цим майном.

Від зазначених висновків і не відійшла Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) від 03 липня 2019 року.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, вважає, що така протизаконна ціль, як укладення особою договору дарування майна з метою приховання цього майна від конфіскації чи звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу, свідчить, що його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином (реальне безоплатне передання майна у власність іншій особі), а тому цей правочин є фіктивним і може бути визнаний судом недійсним.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові погодилася з висновками, зробленими у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 лютого 2019 року у справі № 646/3972/16-ц (провадження № 61-28761св18) та зазначила, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша.

Позивач звертаючись до суду із указаним позовом, як на підставу для визнання недійсним спірного договору дарування посилався на статті 229-233 ЦК Україи, які передбачають вчинення правочину під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, однак його вимоги зводяться до визнання правочину недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України).

У пункті 9 частини другої статті 129 Конституції визначено обов`язковість судового рішення однією з основних засад судочинства, яка з огляду на положення статей 18 153 ЦПК України поширюється також наухвалу про забезпечення позову.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних з ним інших осіб з метою забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника) Зазначені обмеження встановлює суд в ухвалі, вони діють до заміни судом виду забезпечення позову або скасування заходів забезпечення позову (стаття 155 ЦПК України). Тому той факт, що на момент укладення оспорюваного правочину встановлені судом в ухвалі обмеження не було зареєстровано у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачено Законом України «Про державну реєчстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», само по собі не може слугувати підставою для висновку про відсутність такого обмеження і про те, що відповідач має право вільно розпоряджатися нерухомим майно, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майном йому достеменно відомо.

Отже правочин щодо відчуження майна, яке перебуває під арештом на підставі судового рішення, може бути визнано недійсним за позовом заінтересованої особи, незалежно від того, чи було зареєстроване таке обтяження відповідно до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» на час його укладення, якщо про встановлену судом заборону сторонам правочину було відомо.

З огляду на викладене, законним і обґрунтованими є висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_2 на момент укладення оспорюваного договору дарування 33/100 частки земельної ділянки від 22 травня 2018 року було відомо про встановлену судом заборону відчужувати вказане нерухоме майно, отже таке відчуження майна відбулося з метою унеможливити звернення стягнення на вказане майно в рахунок погашення боргу за договором позики, а тому оспорюваний договір дарування земельної ділянки, на яку було накладено арешт ухвалою суду, підлягає визнанню недійсним.

Оскільки під час дослідження доказів та встановлення фактів у справі судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального закону, тому рішення суду є законним і обґрунтованим.

Установивши, що апеляційним судом скасовано судове рішення, яке відповідає закону, суд касаційної інстанції скасовує судове рішення суду апеляційної інстанції і залишає в силі рішення суду першої інстанції відповідно до статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 квітня 2019 року скасувати та залишити в силі рішення Святошинського районного суду м. Києва від 16 січня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун