№ 760/10046/19 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

09 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 760/10046/19

провадження № 61-11280св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Акціонерне товариство «Альфа-Банк»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2021 року у складі судді Букіної О. М. та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2021 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2019 року Акціонерне товариство «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк»), яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк»), що стало правонаступником Акціонерно-комерційного банку соціального розвитку «Укрсоцбанк» (далі - АКБ «Укрсоцбанк»), правонаступником якого є Акціонерне товариство «Альфа-Банк» (далі - АТ «Альфа-Банк»), звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 16 вересня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_1 укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в межах максимального ліміту заборгованості до 550 000 дол. США зі сплатою 15 % річних на строк до 15 вересня 2023 року.

Згідно з додатковою угодою № 1 про внесення змін до договору про надання невідновлювальної кредитної лінії від 16 вересня 2008 року, укладеною між кредитором і позичальником, максимальний кредитний ліміт заборгованості збільшено до 581 433, 91 дол. США та кінцевим терміном повернення кредиту встановлено 15 вересня 2028 року.

Позивач зазначав, що він виконав свої зобов`язання за кредитним договором належним чином та у повному обсязі, зокрема надав відповідачу транші кредиту на загальну суму 581 433, 91 дол. США, а відповідач відповідно отримав кредитні кошти у зазначеній сумі.

Проте відповідач не виконує належним чином взяті на себе зобов`язання за кредитним договором, у зв`язку з чим виникла заборгованість зі сплати кредиту у розмірі 1 130 854,26 дол. США, яка складається з: тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США та заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, нарахованими до 27 серпня 2015 року, у розмірі 549 420,35 дол. США.

Також позивач вказував, що з метою захисту своїх порушених прав за кредитним договором, у лютому 2013 року він звернувся до приватного нотаріуса про вчинення виконавчого напису на іпотечному договорі, укладеному у рахунок забезпечення належного виконання умов кредитного договору, та 15 лютого 2013 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П. вчинив виконавчий напис щодо погашення заборгованості за кредитним договором, яка станом на 01 лютого 2013 року становила 952 536,49 дол. США та складалась з: заборгованості за кредитом у розмірі 581 433,91 дол. США, заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом у розмірі 323 225,13 дол. США, пені за несвоєчасне повернення кредиту у розмірі 6 536,68 дол. США, пені за несвоєчасне повернення процентів у розмірі 41 340,77 дол. США.

Виконавчий напис від 15 лютого 2013 року був пред`явлений до виконання до відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві.

Однак постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві від 17 грудня 2014 року виконавчий напис повернено стягувачу на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року (наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення).

У вересні 2015 року позивач звернувся до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка є предметом у цій справі.

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 29 березня 2016 року позов ПАТ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту в сумі 24 106 493, 72 грн.

Разом з тим ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року у справі № 755/12111/17, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Укрсоцбанк» про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішення третейського суду щодо стягнення боргу з ОСОБА_1 . При цьому суди виходили з того, що позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором не підвідомчий третейському суду, у зв`язку з чим немає підстав для видачі виконавчого листа на виконання рішення третейського суду.

Отже, позивач вважав, що зазначені обставини є поважними причинами пропуску позовної давності, оскільки отримати реальний захист своїх порушених прав як кредитора не зміг та вони залишаються порушеними.

Ураховуючи викладене, АТ «Укрсоцбанк» просило визнати поважними причини пропуску позовної давності, стягнути з ОСОБА_1 на користь банку заборгованість за договором про надання не відновлювальної кредитної лінії від 16 вересня 2008 року у розмірі 1 130 854,26 дол. США, яка складається з: тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США та заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, нарахованими до 27 серпня 2015 року, у розмірі 549 420,35 дол. США.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх прийняття

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2021 року у задоволенні позову АТ «Альфа-Банк» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідач свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, кредитні кошти та проценти за користування кредитом не сплачував, у зв`язку з чим у позивача виникло право вимагати від відповідача сплати заборгованості за кредитом у розмірі 581 433,91 дол. США.

Разом з тим звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення до суду з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Внаслідок вчинення приватним нотаріусом 15 лютого 2013 року виконавчого напису припинилося право кредитора нараховувати проценти за кредитним договором, тому у позивача немає правових підстав для нарахування процентів за користування кредитом за період з 15 лютого 2013 року (дата вчинення виконавчого напису) до 27 серпня 2015 року (строк, зазначений у позові).

Проте, позивач має право вимоги стягнення з відповідача заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, нарахованими до 14 лютого 2013 року.

Оскільки вимоги позивача в частині стягнення з відповідача процентів за користування кредитом за період з 25 лютого 2013 року до 27 серпня 2015 року є необґрунтованими, тому немає підстав для застосування позовної давності до цієї частини вимог.

Позовні вимоги Банку в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту у розмірі 581 433, 91 дол. США та процентів за користування кредитом, нарахованих до 14 лютого 2013 року, є доведеними, проте Банк пропустив позовну давність строком у три роки, про застосування якої заявлено відповідачем, підстав для поновлення позовної давності немає.

Як на підставу поважності причин пропуску позовної давності Банк посилався на те, що виконавчий напис нотаріуса від 15 лютого 2013 року повернено без виконання у порядку пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року. Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року у справі № 755/12111/17 відмовлено Банку у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 29 березня 2016 року у справі № 1744/15.

Зазначені обставини не є поважними причинами пропуску позовної давності, оскільки позивач поряд із вчиненням дій, спрямованих на стягнення заборгованості у досудовому порядку, не позбавлений можливості звернутися до суду для захисту своїх порушених прав.

Такі дії позивач вчинив, зокрема у 2017 році, шляхом звернення до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Подання до третейського суду позову з порушенням правил підвідомчості не перериває перебіг позовної давності. Перешкод на звернення позивача до суду з відповідним позовом з дотриманням правил підвідомчості не було.

Повернення виконавчого документа у зв`язку з встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника (набрання чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті») не позбавляє позивача права на пред`явлення його до виконання повторно.

Постановою Київського апеляційного суду від 09 червня 2021 року апеляційну скаргу АТ «Альфа-Банк» залишено без задоволення, рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що рішення суду першої інстанції ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, вірно застосував норми матеріального права та дотримався процедури розгляду, передбаченої Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК України).

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що АТ «Альфа-Банк» скористалось своїм правом вимагати дострокового повернення всієї кредитної заборгованості та процентів за користування кредитом, звернувшись у лютому 2013 року до приватного нотаріуса за вчиненням виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

У постанові Київського апеляційного суду від 15 січня 2019 року у справі № 760/3675/18 за позовом ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, а саме: процентів, нарахованих на строкову заборгованість за кредитним договором за період з 06 листопада 2015 року до 31 березня 2016 року та процентів, нарахованих на прострочену заборгованість за кредитним договором за період з 06 листопада 2015 року до 31 грудня 2016 року, зазначено, що виконавчий напис нотаріуса, вчинений 15 лютого 2013 року, не визнаний таким, що не підлягає виконанню, не є оспореним, тому наявні підстави для висновку, що до звернення за виконавчим написом банк направив позичальнику вимогу про погашення заборгованості, а враховуючи розмір заборгованості, вказаний у виконавчому написі, вказане повідомлення містило вимогу про дострокове повернення всієї суми кредитної заборгованості. Тобто банк у лютому 2013 року на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів та порядку сплати процентів за користування кредитом, що підтверджено виконавчим написом нотаріуса від 15 лютого 2013 року.

Зазначені обставини не підлягають доказуванню у цій справі згідно з положеннями статті 82 ЦПК України.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необґрунтованість вимог Банку в частині стягнення з відповідача заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом, які нараховані Банком за період з 15 лютого 2013 року до 27 серпня 2015 року, оскільки кредитодавець втратив право на нарахування процентів у зв`язку зі зміною останнім строку виконання основного зобов`язання.

Оскільки з моменту виникнення у позивача права на дострокове повернення кредиту, а також несплати до такого виникнення щомісячних платежів, та до моменту пред`явлення позову у цій справі (05 квітня 2019 року) пройшов тривалий час, більший за встановлену статтею 257 ЦК України позовну давність тривалістю у три роки, висновки суду першої інстанції в частині застосування позовної давності до вимог Банку щодо стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотків, нарахованих до 14 лютого 2013 року включно, є правильними та такими, що відповідають вимогам закону.

Причини пропуску позовної давності, зазначені позивачем, не є поважними, оскільки з часу, коли позивач дізнався про порушення свого права як кредитора, та до часу звернення до суду із цим позовом, останній протягом достатньо тривалого часу вчиняв дії, направлені на стягнення з відповідача заборгованості в позасудовому порядку, проте за своїм захистом до суду звернувся лише у квітні 2019 року.

Звернення до третейського суду з позовом з порушенням правил підвідомчості не перериває перебігу позовної давності.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі АТ «Альфа-Банк» просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги Банку задовольнити частково та стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитиним договором, яка складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 285/3950/17-ц (провадження № 61-41907сво18), постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20). Також заявник посилається на пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга мотивована тим, що Банк надав ОСОБА_1 кредит на загальну суму 581 433,91 дол. США, тобто належним чином та у повному обсязі виконав зобов`язання за кредитним договором. Натомість ОСОБА_1 взяті на себе зобов`язання за кредитним договором не виконав, не здійснив жодного погашення кредитної заборгованості.

Зазначені обставини сторонами не заперечуються.

З метою погашення заборгованості відповідача у лютому 2013 року Банк звернувся до нотаріуса для вчинення виконавчого напису.

Однак, виконавчий напис нотаріуса від 15 грудня 2013 року був повернений без виконання у зв`язку з набранням чинності Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

У вересні 2015 року Банк звернувся до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором (справа № 1744/15).

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 29 березня 2016 року у справі № 1744/15 позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за кредитним договором у розмірі 24 106 493, 72 грн.

Зазначене рішення третейського суду не пред`явлено до виконання, оскільки спір не підвідомчий третейському суду (ухвала Дніпровського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року у справі № 755/12111/17).

За положеннями статті 267 ЦК України в разі спливу позовної давності порушене право підлягає захисту, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності.

Тобто у разі спливу позовної давності з причин, визнаних судом поважними, позивач має право отримати судовий захист.

Недодержання правил підвідомчості/підсудності не перериває перебіг позовної давності, проте, з урахуванням конкретних обставин справи, може бути поважною причиною для поновлення строку позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Перебування справи № 1744/15 у провадженні третейського суду та постановлення ним рішення свідчить про те, що покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості цієї справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах є неправильним та несправедливим.

Виходячи зі змісту касаційної скарги, АТ «Альфа-Банк» оскаржує судові рішення судів першої та апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, тому в іншій частині судові рішення судом касаційної інстанції не переглядаються.

ОСОБА_1 подав до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що касаційна скарга АТ «Альфа-Банк» є необґрунтованою, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку, що Банк звернувся до суду із цим позовом зі спливом позовної давності, а також визнали причини пропущення позовної давності неповажними.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 серпня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі і витребувано її з Солом`янського районного суду міста Києва.

У жовтні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 28 січня 2022 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 16 серпня 2008 року між АКБ «Укрсоцбанк», правонаступником якого є АТ «Альфа-Банк», яке є правонаступником АТ «Укрсоцбанк», що є правонаступником ПАТ «Укрсоцбанк», та ОСОБА_1 укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії, за умовами якого ОСОБА_1 отримав кредит в межах максимального ліміту заборгованості до 550 000 дол. США зі сплатою 15 % річних на строк до 15 вересня 2023 року (т. 1, а. с. 17-29).

16 вересня 2008 року між сторонами укладено додаткову угоду № 1 про внесення змін до договору про надання невідновлювальної кредитної лінії від 16 вересня 2008 року, згідно з якою ОСОБА_1 отримав кредит в межах максимального ліміту заборгованості в сумі 581 433, 91 дол. США, зі сплатою 15 % річних та кінцевим терміном повернення кредиту до 15 вересня 2028 року (т. 1, а. с. 30-40).

Відповідач свої зобов`язання за кредитним договором не виконав, що не заперечувалося сторонами у справі.

Останній платіж на погашення заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом ОСОБА_1 здійснив 13 серпня 2010 року у сумі 126,26 дол. США.

У лютому 2013 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. з заявою на вчинення виконавчого напису (т. 1, а. с. 80).

15 лютого 2013 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Ковальчук С. П. вчинив виконавчий напис № 857, згідно з яким запропоновано звернути стягнення на квартиру АДРЕСА_1 у рахунок задоволення вимог ПАТ «Укрсоцбанк» в сумі 952 536,49 дол. США, з яких: сума заборгованості за кредитом становить 581 433,91 дол. США, сума заборгованості зі сплати процентів за користування кредитом - 323 225,13 дол. США, пеня за несвоєчасне повернення кредиту - 6 536,68 дол. США, пеня за несвоєчасне повернення процентів за користування кредитом - 41 340,77 дол. США (т. 1, а. с. 41, 42).

17 грудня 2014 року державним виконавцем відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачеві на підставі пункту 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року, оскільки набрав чинності Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», яким встановлено заборону звернення стягнення на нерухоме майно, яке виступає як забезпечення виконання зобов`язань боржника за споживчими кредитами, які надані в іноземній валюті (т. 1, а. с. 44, 45).

У вересні 2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» звернулося до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором станом на 28 серпня 2015 року.

Ухвалою Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 28 вересня 2015 року у справі № 1744/15 порушено провадження у справі (т. 1, а. с. 46).

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 29 березня 2016 року у справі № 1744/15 позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту в сумі 24 106 493, 72 грн (т. 1, а. с. 47-50).

Ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року у справі № 755/12111/17, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Укрсоцбанк» про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішення третейського суду щодо стягнення боргу з ОСОБА_1 . При цьому суди виходили з того, що позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором не підвідомчий третейському суду, у зв`язку з чим немає підстав для видачі виконавчого листа на виконання рішення третейського суду (т. 1, а. с. 51-56).

Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року у справі № 760/3675/18 позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено, стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за відсотками, нарахованими на строкову заборгованість за період з 06 листопада 2015 року до 31 березня 2016 року в сумі 25 369,86 дол. США, заборгованість за відсотками, нарахованими на прострочену заборгованість за період з 06 листопада 2015 року до 31 грудня 2016 року в сумі 31 092,43 дол. США та витрати зі сплати судового збору в сумі 23 082, 86 грн.

Постановою Київського апеляційного суду від 15 січня 2019 року у справі № 760/3675/18 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовлено (т. 1, а. с. 102-110).

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.

Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційна скарга АТ «Альфа-Банк» задоволенню не підлягає.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанцій відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи АТ «Альфа-Банк» у задоволенні позову в частині стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за кредитним договором, що складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач звернувся до суду із цим позовом зі спливом позовної давності. Причини пропущення позовної давності є неповажними.

Верховний Суд погоджується з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно зі статтею 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За змістом статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цc18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц (провадження № 14-381цс18), від 07 серпня 2019 року у справі № 2004/1979/12 (провадження № 14-194цс19), від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-27-цс19), від 16 червня 2020 року у справі №372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17-ц (провадження № 14-448цс19).

При розгляді цієї справи суди встановили наявність порушеного права позивача та обґрунтованість вимог про стягнення заборгованості за кредитним договором, яка складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, з чим погоджується Верховний Суд.

Проте, за встановленими судами обставинами, АТ «Альфа-Банк» звернувся до суду у квітні 2019 року, - після спливу позовної давності та просило визнати поважними причини пропуску позовної давності (якщо під час розгляду справи виникне така необхідність).

Обґрунтовуючи поважність причин пропуску позовної давності, АТ «Альфа-Банк» зазначав, що у лютому 2013 року він звернувся до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Ковальчука С. П. за вчиненням виконавчого напису про звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості.

Відповідно до виконавчого напису, який був вчинений приватним нотаріусом Ковальчуком С. П. 15 лютого 2013 року, звернено стягнення на квартиру АДРЕСА_1 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_1 станом на 01 лютого 2013 року у розмірі 581 433,91 дол. США за кредитом, 323 225,13 дол. США за процентами, 6536,68 дол. США за пенею за несвоєчасне повернення кредиту, 41 340,77 дол. США за пенею за несвоєчасне повернення процентів.

Постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві від 17 грудня 2014 року виконавчий документ, а саме виконавчий напис від 15 лютого 2013 року № 857, було повернено стягувачу згідно з пунктом 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року.

Рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 29 березня 2016 року у справі № 1744/15 з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» стягнуто заборгованість за кредитним договором у розмірі 24 106 493 грн.

АТ «Альфа-Банк» вважав, що позовна давність в цьому випадку була перервана, тому підлягає поновленню.

ОСОБА_1 подав заяву про застосування до спірних правовідносин позовної давності та у зв`язку з цим просив відмовити банку в задоволенні позову (т. 1, а. с. 71-76).

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін (частина перша статті 259 ЦК України).

Умовами договору про надання невідновлювальної кредитної лінії від 16 вересня 2008 року сторони не визначили позовну давність, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню загальна позовна давність тривалістю у три роки.

Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Виходячи з аналізу статті 264 ЦК України після переривання перебіг позовної давності починається заново, а час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Наведеною нормою переривання перебігу позовної давності не диференціюється залежно від форми захисту права особи.

Способи захисту цивільних прав та інтересів судом врегульовані статтею 16 ЦК України, відповідно до якої особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 21 ЦПК України визначено, що сторони мають право передати спір на розгляд третейського суду, крім випадків, встановлених законом.

Метою створення і діяльності третейських судів в Україні визначено захист майнових і немайнових прав та охоронюваних законом інтересів фізичних та юридичних осіб (стаття 1 Закону України від 11 травня 2004 року № 1701-IV «Про третейські суди»).

При цьому до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.

Відповідно до статті 6 Закону України «Про третейські суди» третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятками, переліченими у цій статті.

Виходячи з наведених норм права, зміст поняття «суд» у статті 16 ЦК України та інших нормах цього Кодексу, включаючи положення глави 19 ЦК України про позовну давність, охоплюються також і третейські суди.

Цивільне законодавство України при побудові конструкції переривання позовної давності не вказує, що наслідком пред`явлення особою позову у вигляді переривання позовної давності є виключно звернення до суду як державного органу.

Тому пред`явлення особою позову до третейського суду, до підвідомчості якого згідно зі статтею 6 Закону України «Про третейський суд» відноситься вирішення відповідного спору, перериває позовну давність.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 285/3950/17-ц (провадження № 61-41907сво18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі.

Разом з тим у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19 зазначено, що пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду. Саме з цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі.

Відповідно до вимог процесуального законодавства суддя відкриває провадження у справі не інакше як на підставі заяви, поданої і оформленої в порядку, встановленому процесуальним кодексом.

Таким чином, виходячи з аналізу наведених норм, перебіг позовної давності шляхом пред`явлення позову може перериватися в разі звернення позивача до суду, в тому числі й направлення позовної заяви поштою, здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства. Не перериває перебігу такого строку подання позову з недодержанням правил підвідомчості, а також з іншим предметом спору та з іншими матеріально-правовими підставами.

Суди попередніх інстанцій встановили, що рішенням Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків від 29 березня 2016 року у справі № 1744/15 позов ПАТ «Укрсоцбанк» задоволено частково. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Укрсоцбанк» заборгованість за договором кредиту в сумі 24 106 493, 72 грн.

Проте, ухвалою Дніпровського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2017 року у справі № 755/12111/17, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 12 грудня 2017 року, відмовлено у задоволенні заяви ПАТ «Укрсоцбанк» про видачу виконавчих листів на примусове виконання рішення третейського суду щодо стягнення боргу з ОСОБА_1 . При цьому суди виходили з того, що позов ПАТ «Укрсоцбанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором не підвідомчий третейському суду, у зв`язку з чим немає підстав для видачі виконавчого листа на виконання рішення третейського суду.

Отже, банк звернувся до Постійно діючого Третейського суду при Асоціації українських банків з порушенням правил підвідомчості, у зв`язку з чим таке звернення не перериває перебіг позовної давності.

Вказаний висновок підтверджується постановою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 травня 2020 року у справі № 922/1467/19, постановою Верховного Суду від 18 серпня 2021 року у справі № 352/467/18 (провадження № 61-1506св20), постановою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 202/5857/18 (провадження № 61-10987св20).

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності. При цьому саме на позивача покладений обов`язок доказування тієї обставини, що строк звернення до суду був пропущений ним з поважних причин.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) та у справі № 911/3677/17 (провадження №12-119гс19).

Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 вказала, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

За змістом статті 267 ЦК України сплив позовної давності сам по собі не припиняє суб`єктивного права кредитора, яке полягає в можливості одержання від боржника виконання зобов`язання як у судовому, так і в позасудовому порядку.

Отже, закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій в частині вирішення позовних вимог АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, дійшли правильного висновку, що позивач звернувся до суду із цим позовом зі спливом позовної давності, у зв`язку з чим наявні підстави для відмови у позові в цій частині згідно зі статтею 267 ЦК України.

При цьому суди дійшли правильного висновку, що причини, на які посилався банк задля поновлення позовної давності, не є поважними. Звернення позивача до третейського суду з порушенням правил підвідомчості не перериває позовну давність.

Суди досліджували причини пропуску позовної давності, на які посилався банк як на поважні, зокрема й мінливість практики щодо підвідомчості справ третейським судам.

При цьому суди мотивували відхилення вказаних банком причин, зокрема тим, що спір, який був предметом розгляду в третейському суді, стосується правовідносин, які регулюються Законом України «Про захист прав споживачів», тому третейському суду в силу положень пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди» така справа не підвідомча.

Отже, доводи касаційної скарги, в якій АТ «Альфа-Банк» посилалося на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права та суперечність судових рішень практиці Верховного Суду з цього предмета спору, не підтвердилися.

Щодо посилання заявника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19 (провадження № 12-50гс20), як підтвердження застосування судами норм права без висновку, викладеного у вказаній постанові, слід зазначити, що в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зазначила про наявність підстав для відступлення від висновку, сформульованого у постановах Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц (провадження № 14-159цс19) та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17 (провадження № 12-119гс19), а саме, що позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається.

При цьому Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком, що питання щодо поважності причин, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (провадження № 14-456цс18)).

У силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що перебування справи № 1744/15 у провадженні третейського суду та постановлення ним рішення свідчить про те, що покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості цієї справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах є неправильним та несправедливим.

Так положення ЦПК України, якими визначено право на звернення до суду, допускають угоду сторін про передачу спору на розгляд третейського суду. До третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, який виникає з цивільних правовідносин, крім випадків, передбачених законом (частина четверта статті 4 ЦПК України).

Відповідно до статті 5 Закону України «Про третейські суди» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.

Згідно із частиною першою статті 12 Закону України «Про третейські суди» третейська угода може бути укладена у вигляді третейського застереження в договорі, контракті або у вигляді окремої письмової угоди.

Категорії справ, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, розгляд яких забороняється третейськими судами, визначено положеннями статті 6 Закону України «Про третейські суди».

Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення змін до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам», який набрав чинності 12 березня 2011 року, частину першу статті 6 Закону України «Про третейські суди» доповнено пунктом 14, відповідно до якого третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Відповідно до постанови Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 755/29287/14-ц (провадження № 6-1716цс15), висновок якої підтримала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 755/11648/15-ц (провадження № 14-336цс18), спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до пункту 14 частини першої статті 6 Закону України «Про третейські суди», незважаючи на наявність третейського застереження в договорі, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки цим Законом України від 03 лютого 2011 року № 2983-VI «Про внесення зміни до статті 6 Закону України «Про третейські суди» щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам» виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки)

На час звернення банку до третейського суду (вересень 2015 року) Закон України «Про третейські суди» містив заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку.

Третейський суд, розглядаючи спір, який йому не підвідомчий, діяв поза межами своєї компетенції.

Тому вірним є висновок судів, що звернення позивача до третейського суду та розгляд останнім позову, який йому не підвідомчий, не є поважною причиною пропуску позовної давності при зверненні в подальшому банку з позовом до суду.

Крім того, АТ «Альфа-Банк» не навело підстав для необхідності відступлення від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 285/3950/17-ц (провадження № 61-41907сво18) та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 904/3405/19, тому такі доводи також не заслуговують на увагу.

Щодо доводів касаційної скарги, що зобов`язання відповідача залишилось невиконаним, оскільки, зокрема, суди відмовили у поновленні строку для звернення до суду із цим позовом, а виконавчий документ повернено стягувачу у зв`язку із встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно боржника, слід зазначити таке.

Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» встановлені тимчасові обмеження щодо звернення стягнення на предмет іпотеки.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», протягом дії цього Закону не може бути примусово звернено стягнення (відчужене без згоди власника) на майно, що віднесене до об`єктів житлового фонду (далі - нерухоме житлове майно), об`єкт незавершеного житлового будівництва, майнові права на нього, що є предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно/об`єкт незавершеного житлового будівництва/майнові права виступають як забезпечення виконання зобов`язань фізичної особи (позичальника або майнового поручителя) за кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об`єктом незавершеного житлового будівництва, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна; або;

таке нерухоме житлове майно придбавалося за кредитні кошти і при цьому умовами кредитного договору передбачена заборона реєстрації місця проживання позичальника або майнового поручителя за адресою знаходження нерухомого житлового майна, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності немає іншого нерухомого житлового майна;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об`єкта незавершеного житлового будівництва) не перевищує 140 квадратних метрів для квартири та 250 квадратних метрів для житлового будинку.

За правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 726/1538/16-ц (провадження № 14-111цс19), Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» застосовується при одночасній наявності всіх перерахованих у ньому умов.

Мораторій є відстроченням виконання зобов`язання, а не звільненням від його виконання. Відтак мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом, не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов`язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави).

Положення Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» є правовою підставою, яка унеможливлює органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону на період його чинності.

У справі, яка переглядається, установлено, що постановою державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у місті Києві від 17 грудня 2014 року виконавчий документ, а саме виконавчий напис від 15 лютого 2013 року № 857, було повернено стягувачу згідно з пунктом 9 частини першої статті 47 Закону України «Про виконавче провадження» 1999 року (наявна встановлена законом заборона щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо у нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення).

Оскільки мораторій за Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» носить тимчасовий характер, поширення правового режиму мораторію на визначені цим Законом майно/майнові права є лише відстроченням виконання зобов`язання, а не звільнення від його виконання.

Таким чином, у разі винесення виконавцем постанови про повернення виконавчого документа стягувачу у зв`язку з встановленою законом забороною щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника не позбавляє стягувача права пред`явити цей виконавчий документ до виконання повторно після закінчення такої заборони, в тому числі й закінчення дії мораторію за Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 09 червня 2021 року в частині вирішення позовних вимог АТ «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, постановлені з додержанням норм матеріального та процесуального права, тому ці судові рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства «Альфа-Банк» залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 16 березня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 09 червня 2021 року в частині вирішення позовних вимог Акціонерного товариства «Альфа-Банк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, що складається з тіла кредиту у розмірі 581 433,91 дол. США, залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук