Постанова

Іменем України

20 січня 2022 року

м. Київ

справа № 760/15616/18

провадження № 61-13159св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , третя особа - Служба у справах дітей та сім`ї Солом`янської районної в м. Києві державної адміністрації,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 18 червня 2020 року у складі судді Коробенка С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 06 травня 2021 року у складі колегії суддів: Коцюрби О. П., Білич І. М., Слюсар Т. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житлом та виселення, в якому просила: визнати такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та його неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ; виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх неповнолітніх дітей ОСОБА_4 і ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона є власником 19/50 частин приватного житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу частини будинку № 181 від 07 листопада 2003 року.

У 2007 році вона зареєструвала в належному їй житловому приміщенні відповідача ОСОБА_2 , з яким на той час перебувала у дружніх стосунках, проте він проживав у іншому місці.

У 2011 році ОСОБА_2 разом із своєю дружиною ОСОБА_3 вселився в належну їй 19/50 частину житлового будинку АДРЕСА_1 . Також ОСОБА_2 без її відома зареєстрував в подальшому у будинку своїх дітей - ОСОБА_4 і ОСОБА_5 .

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року було встановлено, що між нею та ОСОБА_9 фактично було укладено договір житлового найму на невизначений строк, оскільки останній поселився в будинку з її дозволу та був зареєстрований у ньому.

Згідно статті 168 Житлового кодексу Української РСР вона повідомила ОСОБА_10 за три місяці про наступне розірвання договору житлового найму на невизначений строк з вимогою про виселення відповідачів з спірного будинку, проте ОСОБА_10 та члени його сім`ї продовжують безпідставно проживати у будинку. Тому вони підлягають виселенню з будинку у примусовому порядку, оскільки вона має намір і бажання сама вселитися в належну їй частину будинок та проживати в ньому.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 18 червня 2020 року позов задоволено.

Визнано ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування будинком АДРЕСА_1 .

Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житлового приміщення.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка заздалегідь, у встановлений частиною третьою статті 168 Житлового кодексу Української РСР (за три місяці) попередила ОСОБА_2 про розірвання договору найму, проте відповідач, будучи попередженим про вивільнення ним та членами його сім`ї спірного житла, його не звільнив, зняття з реєстрації місця проживання себе і двох неповнолітніх дітей в установленому законом порядку не провів, продовжуючи безпідставно користуватися належним ОСОБА_1 житловим приміщенням.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2 оскаржив його в апеляційному порядку.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 06 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 18 червня 2020 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, оскільки вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

05 серпня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 травня 2021 року.

В касаційній скарзі заявник просить суд скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове про відмову у позові.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 08 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

20 вересня 2021 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 07 листопада 2003 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_1 набула право власності на 19/50 частин житлового будинку АДРЕСА_1 з відповідною частиною господарчих та побутових будівель і споруд.

В липні 2007 року за згодою ОСОБА_1 в будинку АДРЕСА_1 був зареєстрований та з того часу постійно проживає ОСОБА_2

ОСОБА_2 у 2012 році вселив у 19/50 частин будинку АДРЕСА_1 членів своєї сім`ї, а саме: неповнолітніх дітей ОСОБА_4 і ОСОБА_5 , які були зареєстровані на зазначеній житловій площі разом з батьком без згоди власника, та свою дружину ОСОБА_3 , яка не зареєстрована в будинку.

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року у справі № 760/5255/16-ц позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , які діють в своїх інтересах та інтересах малолітніх ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення задоволено. Виселено ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та їх малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з житлового приміщення в будинку АДРЕСА_1 , яке належить на праві власності ОСОБА_1 , без надання їм іншого житлового приміщення. Визнано ОСОБА_2 , та його малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , і ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , такими, що втратили право користування жилим приміщенням в будинку АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року у справі № 760/5255/16-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року, рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 13 липня 2016 року в частині виселення та визнання такими, що втратили право користування житловою площею в будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та його малолітніх дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням та виселення відмовлено з посиланням на недотримання ОСОБА_1 положень статті 168 Житлового кодексу Української РСР щодо порядку розірвання договору найму житлового приміщення на невизначений строк.

При цьому, із змісту рішення Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року у справі № 760/5255/16-ц (з урахуванням ухвали Апеляційного суду м. Києва про виправлення описки від 27 липня 2017 року) убачається, що суд апеляційної інстанції встановив, що фактично між власником спірного житлового приміщення ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір найму на невизначений строк, оскільки ОСОБА_2 був постійно зареєстрований у будинку та поселився в ньому за згодою позивача на невизначений строк.

Відповідно до довідки КП «Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Солом`янського району м. Києва» Житлово-експлуатаційна дільниця № 905 від 10 лютого 2016 року № 943 у будинку АДРЕСА_1 проживають і зареєстровані чотири особи, в тому числі: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (власник особового рахунку/співвласник) - з 12 березня 2005 року; ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (фізична особа) - з 10 липня 2007 року; ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (дочка фізичної особи) - з 31 травня 2012 року; ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (дочка фізичної особи) - з 15 листопада 2012 року.

29 червня 2017 року ОСОБА_1 на підставі частини третьої статті 168 Житлового кодексу Української РСР направлено засобами поштового зв`язку листа ОСОБА_2 про його виселення та членів його сім`ї з жилого приміщення - будинку АДРЕСА_1 , для чого їм було надано тримісячний строк.

Зазначений лист отриманий ОСОБА_2 07 липня 2017 року.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

У статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованого Законом України від 17 липня 1997року №475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» зазначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно з частиною першою статті 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та частиною першою статті 317 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Статтею 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Частиною першою статті 383 ЦК України та статтею 150 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.

Відповідно до частини першої статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Якщо строк найму не встановлений, договір найму вважається укладеним на невизначений строк. Кожна із сторін договору найму, укладеного на невизначений строк, може відмовитися від договору в будь-який час, письмово попередивши про це другу сторону за один місяць, а у разі найму нерухомого майна - за три місяці. Договором або законом може бути встановлений інший строк для попередження про відмову від договору найму, укладеного на невизначений строк (частина друга статті 763 ЦК України).

Відповідно до положень частин першої-третьої статті 168 ЖК Української РСР укладений на визначений строк договір найму жилого приміщення в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, припиняється після закінчення цього строку, і його може бути продовжено лише за угодою між наймачем і наймодавцем. Дострокове розірвання договору найму жилого приміщення з ініціативи наймодавця можливе лише за згодою наймача. Договір найму жилого приміщення, укладений на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо жиле приміщення, займане наймачем, необхідне для проживання йому та членам його сім`ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про наступне розірвання договору за три місяці.

Відповідно до частини третьої статті 825 цього ЦК України, договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім`ї. Наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці.

Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 19 жовтня 2016 року у справі № 760/5255/16-ц, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2017 року, встановлено, що фактично між власником спірного житлового приміщення ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було укладено договір найму житлового приміщення на невизначений строк.

Відповідно до частин четвертої та п`ятої статті 82 ЦПК обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиція - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиційно встановлені факти не підлягають доказуванню.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність грунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно.

Установивши, що 07 липня 2017 року власник житла/наймодавець ОСОБА_1 попередила наймача ОСОБА_2 про наступне розірвання договору за три місяці, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про те, що з 07 жовтня 2017 року договір найму є розірваним, а тому відповідачі (як наймач та члени його сім`ї) втратили право користування належним позивачці житловим приміщенням та підлягають виселенню.

Правильним також є висновок судів попередніх інстанцій про те, що підлягає виселенню і ОСОБА_3 , яка займала житлове приміщення безпідставно.

Твердження ОСОБА_2 у касаційній скарзі на той факт, що він заселився до спірного житлового приміщення як член сім`ї позивачки є необґрунтованим, оскільки спростовується матеріалами справи.

Інші доводи касаційної скарги також не дають підстав для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Верховний Суд встановив, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені з додержанням норм матеріального права та процесуального права, а доводи касаційної скарги їх висновків не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 18 червня 2020 року та постанову Київського апеляційного суду від 06 травня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов