№ 760/21831/18 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 січня 2025 року

м. Київ

справа № 760/21831/18

провадження № 61-151св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (правонаступником якої є ОСОБА_5 ),

розглянув у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_5 (правонаступник ОСОБА_4 ) на постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року у складі колегії суддів Писаної Т. О., Приходька К. П., Журби С. О.,

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (правонаступником якої є ОСОБА_5 ) про визнання договорів недійсними.

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними.

Позов обґрунтував тим, що в провадженні Печерського районного суду м. Києва перебувала цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (далі - ФОП ОСОБА_2 ) про стягнення грошових коштів у сумі 3 061 204,77 грн у зв`язку з невиконанням умов договору на здійснення поставки обладнання для системи «Розумний будинок» та проведення програмувальних та пусконалагоджувальних робіт.

Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 21 грудня 2017 року з метою забезпечення позову наклав арешт у межах суми позовних вимог на всі об`єкти нерухомого і рухомого майна ОСОБА_2 із забороною суб`єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно вносити будь-які зміни (записи), окрім запису про накладення арешту, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також вчиняти будь-які дії щодо реєстрації, перереєстрації, скасування реєстрації речових прав та їх обтяжень, у тому числі з відкриттям розділу, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень стосовно об`єктів нерухомості, право приватної власності на яке зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2

27 грудня 2017 року на виконання ухвали відповідне обтяження внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 20 червня 2018 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 задовольнив частково, стягнув з ФОП ОСОБА_2 2 072 060,14 грн.

На момент виникнення цього спору позивач розраховував задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок майна, що належить ОСОБА_2 , а саме, машиномісця, яке є предметом оспорюваних договорів.

Однак, при підготовці заяви про примусове виконання рішення суду 09 серпня 2018 року позивачу стало відомо, що вжиті заходи забезпечення позову були зняті на підставі постанови Апеляційного суду м. Києва від 02 липня 2018 року у справі № 757/75106/17-ц.

Разом з тим, в Єдиному державному реєстрі судових рішень жодних відомостей щодо розгляду питань в апеляційній інстанції, пов`язаних з зазначеною справою, не було.

Апеляційний суд надав відповідь на запит, згідно з якою станом на момент проведення перевірки цивільна справа № 757/75106/17-ц до Апеляційного суду м. Києва не надходила, а тому, будь-які рішення у зазначеній справі апеляційним судом не ухвалювалися.

Навіть враховуючи той факт, що встановлені ухвалою суду обмеження не були зареєстровані у відповідному державному реєстрі, ведення якого передбачене Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», вказане не може бути підставою для висновку про відсутність таких обмежень і про існування у відповідача права вільно розпоряджатися нерухомим майном, якщо про встановлену судом заборону відчужувати майно йому було відомо.

Не дивлячись на вказане, 09 серпня 2018 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 уклали договір дарування машиномісця, за умовами якого ОСОБА_2 подарував ОСОБА_3 машиномісце, площею 16,3 кв. м, яке розташоване на АДРЕСА_1 .

Про наявність обмеження ОСОБА_2 було відомо, оскільки він є відповідачем у справі № 757/75106/17-ц, його представники брали участь у справі та ознайомлювались з її матеріалами. У день вчинення договору дарування машиномісця фактично за декілька годин до укладення такого договору було знято обмеження щодо такого машиномісця.

Отже, ухвала суду про забезпечення позову чинна і ніким не скасована, обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів ОСОБА_2 на розпорядження майном є також чинними.

У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 10 серпня 2018 року ОСОБА_3 продала машиномісце ОСОБА_4 , від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_6 .

Вищевказані договори укладені всупереч положенням чинного законодавства та підлягають визнанню недійсними в силу частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України з моменту їх укладання.

Позивач просив суд:

- визнати недійсним з моменту укладення договір дарування машиномісця, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (далі - КМНО) Бродським В. В. 09 серпня 2018 року та зареєстрований в реєстрі за № 875;

- визнати недійсним з моменту укладення договір купівлі-продажу нерухомого майна, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , від імені якої за довіреністю діяв ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Колесник О. І. 10 серпня 2018 року та зареєстрований в реєстрі за № 1606.

Короткий зміст судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій

Солом`янський районний суд м. Києва заочним рішенням від 18 жовтня 2019 року у складі судді Кушнір С. І. позов задовольнив.

Визнав недійсним договір дарування машиномісця № 143, загальною площею 16,30 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 , який укладений 09 серпня 2018 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бродським В. В. 09 серпня 2018 року та зареєстрований в реєстрі за № 875.

Визнав недійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - машиномісця, площею 16,30 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , який укладений 10 серпня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , від імені якої по дорученню діяв ОСОБА_6 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Колесник О. І. 10 серпня 2018 року та зареєстрований в реєстрі за № 1606.

Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що з огляду на вжиті ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2017 року заходи забезпечення позову ОСОБА_1 , відповідач ОСОБА_2 не мав права на відчуження машиномісця. Укладення з відповідачем ОСОБА_3 оспорюваного договору дарування машиномісця зачіпає права та інтереси ОСОБА_1 . Договір купівлі-продажу нерухомого майна, який укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 також є недійсним в силу частини першої статті 203, частини першої статті 215 ЦК України з моменту його укладення.

Солом`янський районний суд м. Києва додатковим рішенням від 06 листопада 2019 року заяву представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_8. про ухвалення додаткового рішення у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договорів недійсними, задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 8 333,33 грн витрат на правничу допомогу.

Вказане додаткове рішення місцевого суду мотивовано тим, що враховуючи предмет позову та складність справи, час, витрачений адвокатом для надання послуг, з урахуванням обсягу роботи та кількості годин, необхідних, з точки зору суду, для її виконання фахівцем у галузі права, з урахуванням зібраних та наданих суду доказів, беручи до уваги задоволення позову, принципи співмірності та розумності судових витрат, суд першої інстанції зробив висновок про задоволення заяви та стягнення з відповідачів на користь позивача 25 000,00 грн витрат на правничу допомогу, по 8 333,33 грн на кожного з відповідачів в рівних частинах.

Солом`янський районний суд м. Києва ухвалою від 25 травня 2020 року заяву представника ОСОБА_4 - ОСОБА_7 про перегляд заочного рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2019 року залишив без задоволення.

Київський апеляційний суд постановою від 30 вересня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 , подану представником ОСОБА_7 , залишив без задоволення.

Заочне рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2019 року та додаткове рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 листопада 2019 року залишив без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 09 серпня 2018 року договір дарування є недійсним, оскільки ОСОБА_2 не мав права відчужувати машиномісце, на яке було накладено арешт, про що продавцю було відомо на час укладення оспорюваного правочину. Отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, ОСОБА_3 не набула на нього права власності, а тому не мала права розпоряджатися цим майном шляхом відчуження його відповідачу ОСОБА_4 .

Відповідач ОСОБА_4 не заявляла про неспівмірність заявлених до стягнення витрат зі складністю справи та наданими послугами, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та значенням справи для сторони.

Київський апеляційний суд додатковою постановою від 27 листопада 2020 року заяву ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_8 , задовольнив частково.

Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн з кожного.

У задоволенні іншої частини заявлених вимог відмовив.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що розмір витрат на правову допомогу, який буде співмірним зі складністю справи, наданими адвокатом послугами, часом, витраченим адвокатом на надання послуг, обсягом наданих адвокатом послуг та їх необхідністю має становити 6 000 грн.

Верховний Суд постановою від 17 листопада 2021 рокукасаційні скарги ОСОБА_4 , яка підписана представником ОСОБА_7 , та ОСОБА_1 , яка підписана представником ОСОБА_8 , задовольнив частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 30 вересня 2020 року та додаткову постанову Київського апеляційного суду від 27 листопада 2020 року скасував.

Справу № 760/21831/18 передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова Верховного Суду мотивована тим, що в матеріалах справи відсутні відомості про отримання представником ОСОБА_9 судової повістки на 18 жовтня 2019 року.

Київський апеляційний суд постановою від 22 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 , правонаступником якої є ОСОБА_5 , задовольнив частково.

Заочне рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 18 жовтня 2019 року та додаткове рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 06 листопада 2019 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив.

Стягнув з ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати щодо сплати судового збору за подання позовної заяви у розмірі 1 409,60 грн, а саме по 469,87 грн з кожного та витрати на правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції, апеляційному та касаційному суді у розмірі 65 000 грн, а саме по 21 666,67 грн з кожного.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_4 не була повідомлена належним чином про розгляд справи, призначений на вказану дату. Суд апеляційної інстанції встановив наявність обов`язкової підстави, передбаченої пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, оскільки скаржник обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 09 серпня 2018 року договір дарування є недійсним, оскільки ОСОБА_2 не мав права відчужувати машиномісце, на яке було накладено арешт, про що продавцю було відомо на час укладення оспорюваного правочину.

Отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, ОСОБА_3 не набула на нього права власності, а тому не мала права розпоряджатися цим майном шляхом відчуження його відповідачу ОСОБА_4 .

Встановлено та не спростовано стороною відповідача наявність невиконаних перед позивачем зобов`язань, від виконання яких боржник ОСОБА_2 ухиляється та вчиняє дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності після виникнення в нього зобов`язання з повернення грошових сум за рішенням суду, тому діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора.

Доведеним є що відповідачі вчиняли спірні правочини під час дії обмежень стосовно машиномісця, вжитих ухвалою суду про забезпечення позову та, що відповідач відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; майно відчужене спочатку на підставі безвідплатного договору, а на наступний день відчужено за відплатним договором; після відчуження спірного майна у відповідача було відсутнє інше майно, за рахунок якого він міг відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором.

Задоволення позову призведе до повернення сторін у попередній стан, що дасть змогу позивачеві забезпечити виконання прийнятого на його користь судового рішення про стягнення грошових коштів за рахунок належного боржнику майна.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_5 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у частині позовних вимог до ОСОБА_4 . Також, скаржник просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Солом`янського районного суду м. Києва.

24 березня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 2, 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував правові висновки, які викладені Верховним Судом у постановах, посилання на які містяться в оскаржуваному рішенні, а також суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 липня 2021 року у справі № 671/1957/20.

У касаційній скарзі зазначається, що позивач не довів наявність невиконаної ОСОБА_2 заборгованості перед ОСОБА_1

ОСОБА_1 не мав права подавати позов у цій праві. Позивач не довів, що наявного у ОСОБА_2 майна недостатньо для погашення наявної заборгованості.

ОСОБА_4 була добросовісним набувачем машиномісця за договором, який не містить ознак фраудаторності, а також не знала про арешт майна при укладенні договору та не знала і не могла знати про претензії інших осіб на дане нерухоме майно, та що воно взагалі може бути спірним.

При посвідченні договору купівлі-продажу та внесенні відомостей в Державний реєстр речових прав на нерухоме майно нотаріус перевірив наявність обтяжень на нерухоме майно. Такі відомості в державному реєстрі були відсутні. Право власності на машиномісце було зареєстровано за відповідачем після того, як арешт на нього було припинено.

Відповідач не має жодного інтересу в уникненні сплати заборгованості ОСОБА_2 . Договір купівлі-продажу укладався відповідачем виключно для забезпечення її власних потреб.

Визнання недійсним договору купівлі-продажу є порушенням права відповідача як добросовісного набувача на мирне володіння майном, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд апеляційної інстанції мав достатні підстави для розгляду питання про зменшення витрат на правничу допомогу. Розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним з об`ємом наданих послуг.

У касаційній скарзі зазначається про те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

У березні 2023 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи

Суд встановив, що в провадженні Печерського районного суду м. Києва перебувала справа № 757/75106/17-ц за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів у сумі 3 061 204,77 грн у зв`язку з невиконанням умов договору від 07 жовтня 2016 року № 31 на здійснення поставки обладнання для системи «Розумний будинок» та проведення програмувальних та пусконалагоджувальних робіт.

Печерський районний суд м. Києва ухвалою від 21 грудня 2017 року з метою забезпечення позову наклав арешт у межах суми позовних вимог на всі об`єкти нерухомого і рухомого майна ОСОБА_2 із забороною суб`єктам державної реєстрації прав на нерухоме майно (державним реєстраторам прав на нерухоме майно; виконавчим органам сільських, селищних та міських рад, Київській та Севастопольській міській, районним, районним у містах Києві та Севастополі державним адміністраціям; акредитованим суб`єктам; державним та приватним нотаріусам) вносити будь-які зміни (записи), окрім запису про накладення арешту, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також вчиняти будь-які дії щодо реєстрації, перереєстрації, скасування реєстрації речових прав та їх обтяжень, у тому числі, з відкриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень стосовно об`єктів нерухомості, право приватної власності на яке зареєстроване за відповідачем ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 9).

Згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 13 серпня 2018 року № 134116319 відповідне обтяження було внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27 грудня 2017 року, номер запису про обтяження: 24230075 (т. 1 а. с. 17).

Печерський районний суд м. Києва рішенням від 20 червня 2018 року, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про захист прав споживача, розірвання договору та стягнення коштів, стягнення відшкодування моральної шкоди задовольнив частково. Визнав договір від 07 жовтня 2016 року № 31, який укладений між ОСОБА_1 та ФОП ОСОБА_2 , розірваним з 08 грудня 2017 року. Стягнув з ФОП ОСОБА_2 на користь позивача 2 040 746,54 грн передоплати за умовами укладеного між ними договору, 30 993,60 грн пені та 320 грн судового збору, а всього стягнуто 2 072 060,14 грн (т. 1 а. с. 11).

Згідно із листа-відповіді Апеляційного суду м. Києва від 13 серпня 2018 року № 523/0658/18, наданої на адвокатський запит від 10 серпня 2018 року про надання інформації у справі № 757/75106/17-ц, проведеною перевіркою встановлено, що відповідно до відомостей АСЕД «Апеляція» станом на момент надання відповіді цивільна справа № 757/75106/17-ц за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів до апеляційного суду не надходила, а, відтак, будь-які рішення у зазначеній справі № 757/75106/17-ц Апеляційним судом м. Києва не ухвалювалися (т. 1 а. с. 22).

Солом`янський районний суд м. Києва ухвалою від 21 травня 2018 року затвердив мирову угоду між ОСОБА_10 та ОСОБА_2 в справі про розподіл майна подружжя. У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_10 право власності на квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею 127,1 кв. м; легковий автомобіль марки «BMW X5 3.0 D», 2011 року випуску. Визнав за ОСОБА_2 право власності на машиномісце АДРЕСА_4 , загальною площею 16,3 кв. м; легковий автомобіль марки «BMW 740 D», 2016 року випуску.

Київський апеляційний суд постановою від 27 листопада 2018 року ухвалу Солом`янського районного суду м. Києва від 21 травня 2018 року про затвердження мирової угоди скасував, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції (т. 1 а. с. 160).

09 серпня 2018 року ОСОБА_2 (дарувальник) та ОСОБА_3 (обдаровувана) уклали договір дарування машиномісця, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Бродським В. В. та зареєстрований в реєстрі за № 875, згідно умов якого дарувальник передав безоплатно у власність (подарував), а обдаровувана прийняла в дар у власність машиномісце (гараж) номер НОМЕР_1 , загальною площею 16,30 кв. м, за адресою: АДРЕСА_2 (т. 1 а. с. 101).

10 серпня 2018 року ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) уклали договір купівлі-продажу нерухомого майна, який посвідчений приватним нотаріусом КМНО Колесник О. І. та зареєстрований в реєстрі за № 1606, згідно умов якого продавець зобов`язалася передати у власність покупцю, а покупець зобов`язався прийняти і оплатити вартість машиномісця, площею 16,3 кв. м, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (т. 1 а. с. 124, 125).

Позиція Верховного Суду

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки його ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованими на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин другої та третьої статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Загальним правовим наслідком недійсності правочину (стаття 216 ЦК України) є реституція, яка застосовується як належний спосіб захисту цивільного права та інтересу за наявності відносин, які виникли у зв`язку із вчиненням особами нікчемного правочину та внаслідок визнання його недійсним.

При цьому, правом оспорювати правочин і вимагати проведення реституції ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи статус таких осіб як «заінтересовані особи» (статті 215 216 ЦК України).

З огляду на зазначені приписи, правила статей 15 16 ЦК України, а також статей 1 2-4 13 ЦПК України кожна особа має право на захист, у тому числі судовий, свого цивільного права, а також цивільного інтересу, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права, як можливість задовольнити свої вимоги за допомогою суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3 15 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

Таким чином, захисту у суді підлягає не лише порушене суб`єктивне право, а й охоронюваний законом інтерес.

Схожі висновки містяться у постановах Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі № 756/553/17, від 30 травня 2018 року у справі № 639/3980/16-ц та від 02 жовтня 2024 року у справі № 761/42671/18.

Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц вказала, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що спрямований на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 606/1636/18 зроблено висновок, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин.

Фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

У разі невідповідності фраудаторного правочину загальним принципам цивільного права та його вчинення з виходом за межі цивільних прав суди можуть визначити юридичну кваліфікацію такого правочину із застосуванням загальних положень ЦК України.

У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року у справі № 372/3733/22 зазначено, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника).

З матеріалів справи відомо, що ОСОБА_1 просив визнати недійсними договір дарування та купівлі-продажу машиномісця, хоча він не є стороною цих угод. Позивач аргументує це тим, що машиномісце, яке є предметом договорів, було арештоване у справі за його позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. ОСОБА_1 мав намір задовольнити свої вимоги за рахунок майна ОСОБА_2 , включаючи машиномісце, тому зацікавлений, щоб воно залишалося у власності ОСОБА_2 .

Як встановив суд, на момент укладення оспорюваних договорів у відповідному державному реєстрі не були відображені обтяження, встановлені судом ухвалою про забезпечення позову. Це пояснюється тим, що ці обтяження були зняті у зв`язку з наявністю постанови апеляційного суду. Однак варто зазначити, що зняття обтяжень у державному реєстрі не завжди означає автоматичну правомірність подальших дій щодо відчуження майна. Питання про можливість чи неможливість вільного розпорядження майном часто виходить за рамки суто формального внесення даних до реєстрів.

У даній ситуації, згідно з офіційною відповіддю Апеляційного суду м. Києва від 13 серпня 2018 року, система АСЕД «Апеляція» підтверджує, що на момент надання відповіді цивільна справа № 757/75106/17-ц за позовом ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення коштів до апеляційного суду не надходила. Це означає, що жодні процесуальні дії в апеляційній інстанції у межах цієї справи не проводилися, і жодні рішення судом не ухвалювалися.

Слід акцентувати увагу на тому, що відповідач ОСОБА_2 був обізнаний про судову заборону на відчуження майна. Це є важливою обставиною, адже знання про судове рішення накладає на нього зобов`язання дотримуватися правових обмежень, незалежно від того, чи були ці обмеження відображені в державному реєстрі на певний момент. З правової точки зору, сама по собі відсутність обтяжень у реєстрі не є автоматичним підтвердженням того, що ці обмеження фактично не існують або були скасовані на законних підставах.

Згідно із статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

ОСОБА_3 , отримавши нерухоме майно за недійсним правочином, не набула права власності на нього. Оскільки договір дарування є недійсним, перехід права власності юридично не відбувся. Тому ОСОБА_3 не мала законного права розпоряджатися цим майном, зокрема шляхом його відчуження відповідачу ОСОБА_4 . Будь-які дії з передачі цього майна є незаконними, оскільки особа, яка не набула права власності, не може здійснювати розпорядчі правочини щодо такого майна. Тому угода між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 також є недійсною через відсутність законного права власності у відчужувача.

Крім того, слід зазначити відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_4 мали можливість перевірити відсутність постанови апеляційного суду, якою могли бути зняті обмеження на нерухоме майно. Однак вони не скористалися цим правом належним чином. У разі належної перевірки вони б дізналися, що обмеження, накладені судом, залишалися чинними, і будь-які дії з відчуження майна були б неправомірними.

Тому, доводи про те, що відповідач ОСОБА_4 не могла знати про претензії інших осіб на це нерухоме майно або про те, що воно може бути спірним, є необґрунтованими. ОСОБА_4 мала можливість належним чином перевірити правовий статус майна перед його придбанням, зокрема, перевірити наявність судових обмежень чи претензій інших осіб. Крім того, обставини, що майно було предметом судових спорів, не могли залишитися непоміченими при належній перевірці документів та юридичної історії майна. Невиконання таких дій з боку ОСОБА_4 не звільняє її від відповідальності за придбання спірного майна, тим більше, коли на майно вже були накладені арешти, а відчуження відбулося на наступний день після укладення договору дарування, що повинно було викликати підозри щодо можливих претензій з боку інших осіб.

Встановлено і відповідачами не спростовано факт наявності невиконаних зобов`язань перед позивачем, від виконання яких боржник ОСОБА_2 ухиляється. ОСОБА_2 вчиняв дії, спрямовані на зменшення своєї платоспроможності після виникнення зобов`язання повернути грошові кошти за рішенням суду. Це свідчить про його недобросовісну поведінку та свідоме зловживання правами, що має на меті ухилення від виконання обов`язків перед кредитором. Такі дії боржника, спрямовані на уникнення відповідальності, прямо порушують принципи добросовісності та справедливості у правовідносинах і погіршують становище кредитора.

Доводи скаржника про те, що визнання недійсним договору купівлі-продажу є порушенням його права як добросовісного набувача на мирне володіння майном, передбаченого статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, є безпідставними, оскільки після визнання договору купівлі-продажу машиномісця недійсним, сторона покупця не буде змушена самостійно шукати способи компенсації понесених нею втрат, оскільки закон передбачає чіткий механізм захисту прав покупця у такому випадку. Відповідно до положень цивільного законодавства, недійсність договору передбачає відновлення сторін у початковий стан, що означає повернення покупцю сплачених ним коштів або відшкодування вартості майна іншим способом, передбаченим законом. Таким чином, інтереси покупця будуть захищені в рамках встановленого правопорядку, і це усуне необхідність у додаткових діях для відшкодування збитків.

Доводи про те, що позивач може задовольнити свої кредиторські вимоги за рахунок іншого майна відхиляються, оскільки ці аргументи не надають підстав для висновку, що ОСОБА_2 мав право відчужувати нерухоме майно, на яке було накладено арешт.

Доводи скаржника щодо відсутності у нього інтересу в уникненні сплати заборгованості ОСОБА_2 та придбання нерухомого майна виключно для задоволення власних потреб у даному випадку не мають правового значення. Це пояснюється тим, що нерухоме майно було відчужено в період дії арешту, накладеного на нього, що є порушенням основних засад добросовісного і розумного здійснення цивільних прав.

Враховуючи вищезазначене, суд апеляційної інстанції обґрунтовано дійшов до висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Доводи про те, що суд апеляційної інстанції мав достатні підстави для зменшення витрат на правничу допомогу, а також, що розмір витрат на правничу допомогу є неспівмірним з об`ємом наданих послуг на увагу не заслуговують, оскільки суд апеляційної інстанції встановив, що у матеріалах справи наявні належні та допустимі докази на підтвердження розміру понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу в межах розгляду даної справи та у цій справі не встановлено підстав щодо неспівмірності, та нерозумності витрат на правничу допомогу.

Крім того, суд апеляційної інстанції врахував, що відповідачі не надавали суду своїх заперечень щодо витрат на правничу допомогу.

Доводи про те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 27 липня 2021 року у справі № 671/1957/20 є безпідставними, оскільки висновки у цій справі і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

У касаційній скарзі ОСОБА_5 , посилалась на необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц.

Відступлення від правової позиції - це сукупність підстав, які зумовлюють необхідність повністю або частково відмовитися від попереднього висновку щодо певного питання на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм з метою усунення вад попереднього рішення чи групи рішень (їхня неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість), що пов`язано зі зміною суспільних відносин та усунення суперечностей між принципом правової визначеності та концепцією динамічного тлумачення права як складовими верховенства права (постанова Верховного Суду від 21 липня 2021 року в справі № 933/670/20).

Верховний Суд дійшов переконання, що не існує підстав для перегляду (відступлення) висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц, оскільки позиція щодо застосування норм процесуального права, які регулюють спірні правовідносини, є зрозумілою та відповідає принципу правової визначеності. Зазначений правовий висновок є усталеним та застосовується судами при вирішенні подібних спорів, з урахуванням конкретних фактичних обставин справи.

Колегія суддів вважає, що ОСОБА_5 належно не обґрунтував необхідності відступлення від вказаного висновку, викладеного у наведеній ним постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у тих випадках, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми права вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зазначені доводи заявника відхиляються касаційним судом з огляду на те, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена за результатами оцінки у сукупності всіх доказів та обставин справи. Водночас, як свідчить характер доводів заявника, останні фактично зводяться до незгоди із наданою судом оцінкою обставин справи та вказують на переоцінку доказів у справі, що суперечить положенням статті 400 ЦПК України.

Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції.

Щодо клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У касаційній скарзі, поданій у січні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_5 , зокрема, просив передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Клопотання мотивоване тим, що є необхідність для передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку, який викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц та висловлення правового висновку щодо застосування норм права у вказаних правовідносинах.

Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати. Суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Відповідно до статті 403 ЦПК України клопотання має містити обґрунтування необхідності передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Верховний Суд підстав, передбачених статтею 403 ЦПК України, не встановив.

Тому у задоволенні клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні клопотання ОСОБА_5 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду відмовити.

Касаційну скаргу ОСОБА_5 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 22 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:А. І. Грушицький І. В. Литвиненко Є. В. Петров