№ 761/19292/19 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 761/19292/19

адміністративне провадження № К/9901/9919/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Соколова В.М.,

суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року (головуючий суддя - Волошин В. О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року (головуючий суддя - Беспалов О. О., судді: Ключкович В. Ю., Парінов А. Б.) у справі № 761/19292/19 за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_1 до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання протиправними бездіяльності, дій і рішень, скасування постанов, зобов`язання утриматися від вчинення дій,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У травні 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (далі - позивачі) звернулися до суду з позовом до Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - ДВС, відповідач) у якому просили:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача, триваючу з моменту отримання (27 липня 2017 року) позивачами (стягувачами) та Шевченківським районним судом м. Києва постанов про відновлення виконавчих проваджень ВП № 45976295, ВП № 45976297, ВП № 45957225, ВП № 45976293 до 17 квітня 2019 року (закінчення виконавчого провадження у ВП № 45957225, ВП № 45976295);

- визнати протиправними дій із закінчення 17 квітня 2019 року виконавчого провадження у ВП № 45957225, ВП № 45976295 та скасувати їх;

- зобов`язати утриматися від вчинення дій із закінчення ВП за № 45976295, ВП № 45976297 до розгляду на пленарному засіданні Київської міської ради проекту рішення Київської міської ради та заяви ОСОБА_2 від 25 листопада 2003 року, ОСОБА_1 від 06 червня 2005 року про приватизацію земельної ділянки, загальною площею 0,2768 га за нормами, визначеними статтею 121 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), з цільовими призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування житлового будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодіння АДРЕСА_1 і відповідно до прийняття Київською міською радою рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , загальною площею 0,2768 га за нормами, визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодіння АДРЕСА_1 ;

- визнати протиправною бездіяльність, триваючу з 30 травня 2019 року до дати подання позову в рамках ВП № 45976293, ВП № 45976297.

Позов обґрунтований тим, що під час виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2012 року у справі № 210/3926/2012, а саме здійснення відповідачем примусових виконавчих дій у ВП № 45976295, ВП № 45976297, ВП № 45957225, ВП № 45976293, ним було допущено бездіяльність та вчинено протиправні дії, які свідчать, що виконавець не вжив передбачених Законом України «Про виконавче провадження» заходів щодо належного примусового виконання у повній мірі рішення суду та неупередженого, ефективного, своєчасного і в повному обсязі вчинення виконавчих дій.

Так, на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2012 року у справі № 210/3926/2012 районним судом (23 грудня 2014 року) видано чотири виконавчі листи. В грудні 2014 року зазначені виконавчі листи були пред`явленні відповідачу до виконання. Державним виконавцем Думанською А.Л. винесені, відповідно, постанови про відкриття виконавчих проваджень: ВП №45957225, ВП №45976297, ВП №45976295, ВП №45976293. Згодом, позивачі отримали постанови про закінчення виконавчих проваджень від 14 січня 2016 року (ВП №45976297, ВП №45976295) та від 25 лютого 2016 року (ВП 45957225, ВП №45976293) із зазначенням про фактичне виконання рішення суду, водночас, у вказаних постановах від 14 січня та 25 лютого 2016 року не було вирішено питання про повернення оригіналів виконавчих листів до суду. Вказані постанови про закінчення виконавчого провадження у судовому порядку визнанні незаконними та скасовані (справа №761/4323/16-а). На підставі цього державним виконавцем Думанською А. Л. 17 квітня 2017 року відновлені виконавчі провадження. На думку позивачів, у постановах державного виконавця також не було вирішено питання про повернення оригіналів виконавчих листів до суду та не конкретизовано кому саме. 17 квітня 2019 року головним державним виконавцем Нещадимом І. С. винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень з виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 210/3926/2012 на підставі пункту 13 частини першої статті 39, статті 40 Закону України «Про виконавче провадження», а саме: у зв`язку з непред`явленням виконавчих документів за відновленим виконавчим провадженням на виконання. Ураховуючи, що рішення суду у справі № 210/3926/2012 до даного часу не виконано, позивачі звернулися до суду за захистом своїх порушених прав.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Шевчеківський районний суд міста Києва рішенням від 22 листопада 2019 року позов ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив частково.

Визнав протиправною бездіяльність та дії ДВС, головного державного виконавця Нещадима І.С. із закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року ВП №45957225, ВП №45976295 з виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду м. Києва за № 210/3926/2012 від 23 грудня 2014 року.

Визнав незаконними та скасував постанови головного державного виконавця Нещадима І.С. про закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року ВП №45957225, ВП №45976295 з виконання виконавчих листів Шевченківського районного суду м. Києва за № 210/3926/2012 від 23 грудня 2014 року.

Зобов`язав ДВС утриматися від закінчення виконавчих проваджень ВП№ 45976295, ВП №45976297 з виконання виконавчого листа Шевченківського районного суду м. Києва за № 2610/3926/2012 від 23 грудня 2014 року раніше ніж буде закінчено, згідно пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі провадження за ВП № 45957225, ВП № 45976293 з виконання виконавчого листа Шевченківського районного суду м. Києва за № 2610/3926/2012 від 23 грудня 2014 року.

Визнав протиправною бездіяльність ДВС при виконані постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 27 червня 2012 року № 2610/3926/2012 в рамках виконавчих проваджень ВП № 45976293, ВП№ 45976297.

В решті позовних вимог відмовив.

Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що недотримання державним виконавцем порядку та умови відновлення виконавчого провадження визначеного статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження» призвело до того, що виконавчі провадження були відновлені 27 липня 2017 року, натомість, постанови про закриття виконавчого провадження були винесені 17 квітня 2019 року у зв`язку з пропуском строку пред`явлення до виконання виконавчого документа. Зокрема, суд зазначив, що державний виконавець у постановах (про відновлення виконавчого провадження) лише процитував приписи частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження», без зазначення конкретної особи, якій повертався виконавчий документ і яка у місячний строк зобов`язана була пред`явити його до виконання. Така бездіяльність та дії державного виконавця є протиправними, оскільки, останній не вжив належних дій, направлених на виконання рішення суду. Також за висновком суду виконавчі листи не були пред`явлені до виконання не з вини стягувачів чи суду, а закінчення виконавчого провадження у черговий раз фактично узаконює невиконання судового рішення.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року в частині задоволення позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності та дій ДВС, головного державного виконавця Нещадима І.С. із закінчення виконавчих проваджень №45957225, №45976295; визнання незаконними постанов головного державного виконавця Нещадима І.С. про закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року № 45957225, № 45976295; зобов`язання ДВС утриматися від закінчення виконавчих проваджень № № 45976295, 45976297 раніше, ніж буде закінчено згідно пункту 9 частини 1 статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі провадження № № 45957225, 45976293 скасовано та в цій частині ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено. В іншій частині рішення - залишено без змін.

Приймаючи означене судове рішення, суд апеляційної інстанції установив, що судом першої інстанції неповно досліджено наявні в матеріалах справи докази про те, що у постановах про відновлення виконавчого провадження від 27 липня 2017 року відсутнє зазначення про повернення оригіналів виконавчих листів, а також відсутні докази отримання судом першої інстанції вказаних постанов, відтак помилково зроблено висновок, щодо визнання постанов про закриття виконавчого провадження від 17 квітня 2019 року протиправними, а також визнання протиправними дій по їх винесенню. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що державний виконавець правомірно прийняв постанови про закінчення виконавчого провадження 17 квітня 2019 року відповідно до вимог пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Адже, всупереч законодавчо встановленому обов`язку стягувача, суду або органу (посадової особи), яким повернуто виконавчий документ, пред`явити у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження до виконання оригінал виконавчого документу, ані суд, ані стягувач цього не зробили. Тому, суд не встановив бездіяльності відповідача триваючої до 17 квітня 2019 року. В той же час, суд апеляційної інстанції погодився з судом першої інстанції про необхідність скасування постанов про закриття виконавчого провадження від 17 квітня 2019 року для належного захисту прав позивачів. Крім того, суд апеляційної інстанції зауважив, що вимоги про зобов`язання відповідача утриматися від закінчення виконавчих проваджень у ВП №45976295, ВП №45976297 раніше, ніж буде закінчено виконавче провадження у ВП №45957225, ВП №45976293 також не можуть бути задоволенні, оскільки зводяться до обмеження дискреційних повноважень відповідача діяти у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження».

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги, її рух у касаційній інстанції. Позиція інших учасників справи

На рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким направити справу на новий розгляд.

Підставами для касаційного оскарження скаржник визначив пункт 3 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) та пояснив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у вимірі подібних правовідносин.

У касаційній скарзі скаржник звертає увагу, що виконавці в силу частини третьої статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» наділені повноваженнями перевірки факту отримання та виконання (невиконання) їх постанов. Вважає, що 18 вересня 2017 року відповідач (виконавець) повинен був перевірити та констатувавши факт невиконання судом вимог постанов державного виконавця від 27 липня 2017 року ВП №45956225, ВП №45976293, ВП №245976295 і ВП №45976297, повинен був закінчити виконавчі провадження у вересні 2017 року у зв`язку з непред`явлення виконавчого документа судом за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону, а не 17 квітня 2019 року (майже через 19 місяців як районний суд отримав постанови про відновлення виконавчих проваджень). Невідповідність поведінки районного суду щодо надання виконавчого документу ДВС для подальшого виконання і пропущення державним виконавцем граничного строку, визначеного частиною другою статті 39, частиною другою статті 41 Закону, позбавляла державного виконавця правових підстав для закінчення виконавчого провадження не тільки 17 квітня 2019 року, а тому на думку скаржника, виконавець допустив протиправну бездіяльність, та зобов`язаний був в інтересах стягувачів надіслати в суд вимогу і попередити суд про застосування статті 18813 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Одночасно з цим скаржник уважає, що належним і достатнім способом захисту його порушеного права є саме визнання протиправною як бездіяльності, що тривала до 17 квітня 2019 року, так і визнання протиправними рішень від 17 квітня 2019 року і похідні від тих рішень дій із закінчення виконавчого провадження ВП №45957225, ВП №45976295, а також скасування цих постанов.

Автор касаційної скарги вважає, що відповідач (державний виконавець) має чітко додержуватись процедури вчинення виконавчого провадження (приписи Розділу IV, частини другої статті 39 і статті 41 Закону №1404-VIII у взаємозв`язку з приписами частин 1-2 статті 11, абзацу 3 частини п`ятої статті 13), так як на відміну від суду, не може орієнтуватись на принципи права, а зобов`язаний чітко дотримуватись вимог законодавства і, в першу чергу, Закону України «Про виконавче провадження», Інструкції, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 02 квітня 2012 року, і тому при відсутності в законодавстві регламентації такої ситуації, як от істотне пропущення строку, визначеного частиною другою статті 39 і частини другої статті 41 Закону №1404-VIII, державний виконавець (відповідач) однозначно має зупиняти виконавче провадження і звертатись до суду для позбавлення правовідносин спірності.

У розрізі обставин даної справи скаржник зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування таких норм права як от частин першої-другої статті 11, абзацу 3 частини п`ятої статті 13, частини другої статті 39 та частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» у подібних правовідносинах і у взаємозв`язку з приписами пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» та статей 3, 8 , частини другої статті 19 Конституції України, а тому дана касаційна скарга стосується питання права, яке вплине на формування єдиної правозастосовчої практики.

Також скаржник зазначає про упередженість головуючого судді , який брав участь у вирішенні адміністративної справи в суді апеляційної інстанції, вказує, що суд апеляційної інстанції взяв до уваги докази відповідача, які були подані з порушенням порядку їх подання, установленого положеннями статті 79 КАС України.

Ухвалою від 13 травня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Яковенка М. М., Дашутіна І. В., Шишова О. О. відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою з підстав, визначених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

Від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційної інстанції без змін.

Відповідач вказує на те, що не зважаючи на той факт, що постанови про закінчення виконавчого провадження винесені не у строк, визначений статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження» в той же час, державним виконавцем вчинено дії (прийнято процесуальний документ) чітко визначені вказаним Законом, інших повноважень йому не надано.

23 вересня 2020 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження від 22 вересня 2020 року № 1788/0/78-20, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Яковенка М. М. (рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 21 вересня 2020 року № 12), визначено новий склад суду: Соколов В. М. - головуючий суддя (суддя-доповідач), Єресько Л. О., Загороднюк А. Г.

Ухвалою від 22 вересня 2021 року Верховний Суд у складі судді Касаційного адміністративного суду Соколова В. М. провів необхідні дії з підготовки справи до касаційного розгляду та призначив її до розгляду в попередньому судовому засіданні.

Установлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Постановою Шевченківського районного суду міста Києва від 27 червня 2012 року у справі № 2610/3926/2012, у тому числі, зобов`язано Головне управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації та Київську міську раду у місячний строк з часу набрання постанови суду законної сили, розробити проект рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , загальною площею 0,2768 га, за нормами визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодінні АДРЕСА_1 та розглянути на пленарному засіданні заяви ОСОБА_2 від 25 листопада 2003 року, ОСОБА_1 від 06 червня 2005 року, про приватизацію вказаної земельної ділянки, загальною площею 0,2768 га, за нормами визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин ОСОБА_2 і ОСОБА_1 в домоволодінні АДРЕСА_1 .

На виконання вказаної постанови Шевченківським районним судом м. Києва 23 грудня 2014 року видано чотири виконавчі листи у відповідності до кількості стягувачів та боржників про зобов`язання Головного управління земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації та Київської міської ради у місячний строк з часу набрання постанови суду законної сили, розробити проект рішення про безоплатну передачу ОСОБА_2 , ОСОБА_1 земельної ділянки, яка розташована по АДРЕСА_1 , загальною площею 0,2768 га, за нормами визначеними статтею 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин останніх в домоволодінні АДРЕСА_1 та розглянути на пленарному засіданні заяви ОСОБА_2 від 25 листопада 2003 року, ОСОБА_1 від 06 червня 2005 року, про приватизацію вказаної земельної ділянки, загальною площею 0,2768 га, за нормами визначені ст. 121 ЗК України, з цільовим призначенням для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу, з урахуванням ідеальних частин ОСОБА_2 і ОСОБА_1 в домоволодінні АДРЕСА_1 .

Державним виконавцем винесено (чотири однотипні) постанови про відкриття виконавчих проваджень 05 січня 2015 року ВП №45957225 та 13 січня 2015 року ВП №45976293, ВП № 45976295, ВП №45976297.

В послідуючому, Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листами від 11 серпня, 02 грудня та 03 грудня 2015 року повідомив ДВС про те, що на виконання постанови Шевченківського районного суду м. Києва від 27 червня 2012 року у справі № 2610/3926/2012 Департаментом земельних ресурсів підготовлено проект рішення Київської міської ради «Про відмову у безоплатній передачі громадянам ОСОБА_2 , ОСОБА_1 земельної ділянки для ведення садівництва, для будівництва і обслуговування жилого будинку, для будівництва індивідуального гаражу на АДРЕСА_1 ». А тому, просив закінчити виконавче провадження, у зв`язку з фактичним та повним виконанням постанови Шевченківського районного суду м. Києва.

14 січня та 25 лютого 2016 року у виконавчих провадженнях (ВП № 45976295, ВП №45976297, ВП №45957225, ВП №45976293) винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень.

Постановою Шевченківського районного суду м. Києва від 29 березня 2017 року у справі № 761/4323/16-а визнано незаконними та скасовано вищезгадані постанови головного державного виконавця Думанської А. Л. про закінчення виконавчих проваджень. Зобов`язано відповідача відновити вказані виконавчі провадження.

27 липня 2017 року постановами державного виконавця Думанської А. Л . на підставі статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» відновлено вказані виконавчі провадження.

Надалі у зв`язку з відсутністю оригіналів виконавчих документів 17 квітня 2019 року державним виконавцем Нещадимом І. С. на підставі пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» винесено постанови про закінчення виконавчих проваджень ВП № 45976295, ВП № 45957225.

Застосування норм права та висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Перевіряючи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права у контексті доводів та аргументів касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

В силу частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 1 Закону № 1404-VIII унормовано, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За змістом частин першої статті 5 Закону №1404-VІІІ примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та у передбачених цим Законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».

Частиною першою статті 18 Закону №1404-VІІІ визначено, що виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до частини першої, другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

У разі відновлення виконавчого провадження стягувач, суд або орган (посадова особа), яким повернуто виконавчий документ, зобов`язані у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження пред`явити його до виконання.

Відтак вказаною нормою визначено обов`язок органу чи особи, у якої знаходиться оригінал виконавчого документу, направити його до відповідача у місячний строк для продовження виконання вимог виконавчого документа державним виконавцем на забезпечення процесуальних гарантій стягувача, спрямованих на повне та фактичне виконання рішення.

Вказана вимога є імперативною та не підлягає довільному тлумаченню.

Про відновлення виконавчого провадження виконавець виносить постанову, копія якої не пізніше наступного дня надсилається до суду, що визнав незаконною постанову виконавця, сторонам, а також органу (посадовій особі) які видали виконавчий документ.

Так, судом апеляційної інстанції установлено, що в пунктах 3 постанов про відновлення виконавчих проваджень у ВП № 45976295, ВП № 45957225, ВП № 45976293 та ВП № № 45976297 від 27 липня 2017 року зазначено, що стягувач, суд або орган (посадова особа), якому повернуто виконавчий документ, зобов`язаний у місячний строк з дня надходження постанови пред`явити його до виконання.

Копії указаних постанов отримані Шевченківським районним судом міста Києва 18 серпня 2017 року, що підтверджується відмітками на супровідних листах.

Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, що визначених статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження» вимог при винесенні постанов про відновлення виконавчого провадження державним виконавцем було дотримано.

Так пунктом 7 розділу І «Загальні положення» Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції 02.04.2012 № 512/5 передбачено вимоги до форми та змісту постанови, відповідно до яких постанова як окремий документ містить такі обов`язкові реквізити:

номер виконавчого провадження;

вступну частину із зазначенням:

- назви постанови, дати видачі постанови та місця її винесення;

- найменування органу державної виконавчої служби, прізвища, імені та по батькові державного виконавця, який виніс постанову або прізвища, імені та по батькові приватного виконавця, який виніс постанову, найменування виконавчого округу, в якому він здійснює діяльність;

- назви виконавчого документа, коли та ким виданий, резолютивної частини документа (далі - реквізити виконавчого документа);

- за зведеним виконавчим провадженням - прізвища, імені та по батькові боржника - фізичної особи, повного найменування боржника - юридичної особи та дати об`єднання виконавчих проваджень у зведене;

- мотивувальну частину із зазначенням мотивів, з яких виконавець прийняв відповідне рішення (дійшов певних висновків), і посилання на норму закону, на підставі якого винесено постанову;

резолютивну частину із зазначенням:

- прийнятого виконавцем рішення;

- строку і порядку оскарження постанови.

До постанов можуть вноситись також інші відомості, визначені Законом, цією Інструкцією та іншими нормативно-правовими актами.

Отже, зазначеним вимогам постанови від 27 липня 2017 року про відновлення виконавчого провадження відповідають.

Доводи заявника, викладені у скарзі, суд відхиляє, оскільки законом не встановлено обов`язку державного виконавця зазначати у постанові про відновлення виконавчого провадження відомості, на які посилається заявник у скарзі. А роз`яснення обов`язку пред`явити виконавчий лист до виконання, передбачено статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження», що було дотримано державним виконавцем.

При цьому висновок суду першої інстанції про неналежне роз`яснення у постановах від 27 липня 2017 року приписів частини другої статті 41 Закону України «Про виконавче провадження» і неповідомлення про рух виконавчого документа не звільняє Шевченківський районний суд міста Києва, як державний орган, від обов`язку належної перевірки відповідних обставин і виконання приписів згаданої законодавчої норми.

Таким чином висновок суду першої інстанції про те, що невідповідність постанов про відновлення виконавчого провадження від 27 липня 2017 року послугувала тому, що виконавчі листи не були пред`явленні ані стягувачами ані судом державному виконавцю до виконання та призвела до того, що відповідачем було допущено бездіяльність та неправомірно закінчено виконавче провадження 17 квітня 2019 року є хибним.

За правилом пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону.

З огляду на таке правове регулювання, у контексті спірних правовідносин, непред`явлення Шевченківським районним судом міста Києва у місячний строк, з дня надходження постанов про відновлення виконавчого провадження (18 серпня 2017 року), виконавчих листів у справі № 2610/3926/2012 є підставою для винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження.

Відповідач надав належні докази направлення та вручення Шевченківському районному суду міста Києва постанов від 27 липня 2017 року про відновлення виконавчого провадження при примусному виконанні виконавчих листів у справі № 2610/3926/2012 від 23 грудня 2014 року.

Отже, у відповідності до пункту 13 частини першої статті 39 Закону № 1404-VIII виконавче провадження підлягало закінченню у зв`язку із непред`явленням виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону.

Відповідно до абзацу 3 частини п`ятої статті 13 Закону № 1404-VIII порушення строків прийняття рішень та вчинення виконавчих дій виконавцями не є підставою для скасування такого рішення чи виконавчої дії, крім випадків, коли вони були прийняті або вчинені з порушенням процедури, передбаченої цим Законом.

Колегія суддів наголошує, що не прийняття у місячний строк державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження не свідчить про допущення виконавцем бездіяльності, лише є порушенням строків прийняття такого рішення.

В свою чергу, колегія суддів звертає увагу на ту обставину, що оригінали виконавчих листів були направлені судом першої інстанції на адресу відповідача поза межами місячного строку, встановленого Законом № 1404, а саме: 28 травня та 28 серпня 2019 року.

Відтак з огляду на наведене, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції та не вбачає жодної бездіяльності відповідача на забезпечення виконання рішення суду у період з 18 серпня 2017 року до 17 квітня 2019 року з огляду на відсутність оригіналів виконавчих листів у останнього, що, в свою чергу, унеможливлює вчинення державним виконавцем будь-яких виконавчих дій з примусового виконання рішення у справі № 201/3926/2012.

У випадку, що розглядається, як предметом оскарження, так і загальною підставою та спрямованістю заявлених позовних вимог, є спірні постанови державного виконавця про закінчення виконавчого провадження.

Натомість, відповідно до статті 1291 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

Згідно з частиною першою статті 255 КАС України в редакції, яка діяла на час виникнення спірних правовідносин, постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Частинами другою та четвертою статті 257 указаного Кодексу визначено, що судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання. Примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Відповідно до частин першої та другої статті 8 цього ж Кодексу суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

17 липня 1997 року Україна ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, яка відповідно до частини першої статті 9 Конституції України стала частиною національного законодавства України.

Міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Отже, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод є частиною національного законодавства України відповідно до положень статті 9 Конституції України.

За змістом статті 32 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) питання тлумачення і застосування Конвенції належить до виключної компетенції Європейського суду, який діє відповідно до Конвенції, тобто рішення Європейського суду є невід`ємною частиною Конвенції як практика її застосування і тлумачення.

Предметом регулювання Конвенції є захист основних прав і свобод особи, що передбачає пряму дію норм Конвенції.

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справа «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень», в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження, є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

Водночас, на підставі аналізу установлених судами фактичних обставин справи, Верховний Суд зазначає, що не зважаючи на значний проміжок часу, який минув після видачі 23 грудня 2014 року Шевченківським районним судом міста Києва виконавчих листів, рішення суду залишається і досі невиконаним, а закінчення виконавчого провадження з виконання цих виконавчих листів вже було предметом судового оскарження.

Вищенаведене свідчить про те, що держава в особі своїх органів (органів виконавчої служби; боржників за виконавчим документом; Шевченківським районним судом міста Києва), створюючи умови для зволікання з виконанням рішення національного суду, ставить під загрозу дотримання з боку України взятих на себе зобов`язань, зокрема, статті 6 Конвенції.

Натомість, ненаправлення судом першої інстанції на адресу відповідача оригіналів виконавчих листів жодним чином не залежало від волі та добросовісності позивачів.

Отже, з огляду на вищенаведене, спірні постанови про закінчення виконавчого провадження, незважаючи на їх формальну відповідність вимогам національного законодавства, не можуть залишатись у силі, що обґрунтовано заначив суд апеляційної інстанції.

Зважаючи на викладене, з огляду на відсутність у спірної постанови державного виконавця такої ознаки, як протиправність, Верховний Суд вважає належним і достатнім способом захисту порушеного інтересу позивача саме скасування такої постанови.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 04 березня 2020 року у справі № 653/2554/17.

Отже, попри правомірність винесених постанов про закінчення виконавчих проваджень від 17 квітня 2019 року, враховуючи наслідки для позивачів в умовах невиконання рішення суду першої інстанції, що набрало законної сили, беручи до уваги, що позивачі відстоюють в межах даної справи свій майновий інтерес, який у зв`язку з ухваленням постанови Шевченківським районним судом міста Києва від 27 червня 2012 року у справі № 2610/3926/2012 набув ознак реального, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про правомірність рішення суду першої інстанції в частині скасування постанов від 17 квітня 2019 року, як таких, що перешкоджають виконанню судового рішення в примусовому порядку.

Відтак, висновки судів першої та апеляційної інстанції щодо наявності підстав для скасування постанов про закінчення виконавчого провадження від 17 квітня 2019 року є правильним.

Хоч інститут відновлення виконавчого провадження є новелою примусового виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, у той же час стаття 41 Закону України «Про виконавче провадження» досить деталізовано регламентує порядок та умови відновлення виконавчого провадження, а тому Верховний Суд вважає необґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що державний виконавець повинен був вчинити, але не вчинив дій, а саме: попередити суд про застосування статті 18813 Кодексу України про адміністративні правопорушення; зупинити виконавче провадження і звертатись до суду для позбавлення правовідносин спірності) позаяк такі дії не визначені Законом України «Про виконавче провадження» чи іншими нормативно-правовими актами.

Водночас, винесення державним виконавцем постанови про закінчення виконавчого провадження унеможливлює вчинення ним будь-яких виконавчих дій з примусового виконання відповідного рішення, крім направлення такої постанови учасникам виконавчого провадження, зняття арешту з майна (коштів) і стягнення виконавчого збору (в передбачених законом випадках).

За наведених обставин суд касаційної інстанції констатує безпідставність позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності відповідача у період з 18 серпня 2017 року до 17 квітня 2019 року і помилковість висновків суду першої інстанції про наявність підстав для їх задоволення.

Доводи, наведені позивачем в касаційній скарзі, полягають винятково у допущені бездіяльності з боку відповідача у період до 17 квітня 2019 року.

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги у вказаній частині, Верховний Суд виходить з такого.

Згідно з частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Водночас адміністративний суд, з урахуванням фактичних обставин, зобов`язаний здійснити ефективне поновлення порушених прав, а не лише констатувати факт наявності неправомірних дій. Для цього адміністративний суд наділений повноваженнями, зокрема щодо зобов`язання відповідача вчинити певні дії, або ж прийняти рішення, і це прямо передбачено статтею 245 КАС України.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини право особи на суд передбачає можливість отримати не лише формальний захист (визнання і підтвердження порушених прав), але й фактичний захист (тобто дійсне й ефективне поновлення порушених прав).

Аналіз зазначених норм, у їх взаємозв`язку зі статтями 2 5 КАС України свідчить про те, що такі повноваження суд реалізує у разі встановленого факту порушення прав, свобод чи інтересів позивача, що зумовлює необхідність їх відновлення належним способом у тій мірі, у якій вони порушені. Зміст вимог адміністративного позову, як і, відповідно, зміст рішення, мають виходити з потреби захисту саме порушених прав, свобод та інтересів у цій сфері.

Однак, як і будь-який інших спосіб захисту, визнання дій відповідача протиправними може бути застосовано судом за наявності необхідних та достатніх для цього підстав.

З огляду на вищенаведене, ефективним та належним є такий спосіб захисту порушених прав, як скасування постанов про закінчення виконавчого провадження.

Отже, обраний судом апеляційної інстанції спосіб захисту порушеного права відповідає змісту спірних правовідносин є ефективним та забезпечує належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у даному конкретному випадку.

В частині визнання протиправною бездіяльності, триваючої з 30 травня 2019 року до дати подання позову в рамках ВП № 45976293, ВП № 45976297 колегія суддів зазначає наступне.

Судами установлено, що матеріали справи містять копії вказаних виконавчих проваджень, з яких вбачається, що остання виконавча дія у вигляді направлення державним виконавцем листа до суду першої інстанції про повернення оригіналу виконавчого листа по ВП № 45976297 була вчинена 15 травня 2019 року та в той же день до Київської міської ради було направлено вимогу державного виконавця.

Остання виконавча дія у ВП № 45976293 здійснена 27 липня 2017 року у вигляді направлення на адресу суду першої інстанції, боржника та стягувача постанови про відновлення виконавчого провадження.

В той же час, по вказаним виконавчим провадженням судом першої інстанції було направлено оригінали виконавчих листів на адресу відповідача листами № 28134/19-Вих/2-а/2610/542/2012/ЦК205 від 28 травня 2019 року та 45853/19-Вих/2-а/2610/542/2012/ЦК205 від 28 серпня 2019 року.

Між тим, всупереч отриманню виконавчих листів відповідачем станом на дату подання позовної заяви у жовтні 2019 року не було вчинено жодних дій по примусовому виконанню рішення суду.

У відповідності до частин першої-третьої статті 63 Закону № 1404-VIII за рішеннями, за якими боржник зобов`язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення, виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, визначеного частиною шостою статті 26 цього Закону, перевіряє виконання рішення боржником. Якщо рішення підлягає негайному виконанню, виконавець перевіряє виконання рішення не пізніш як на третій робочий день після відкриття виконавчого провадження.

У разі невиконання без поважних причин боржником рішення виконавець виносить постанову про накладення на боржника штрафу, в якій також зазначаються вимога виконати рішення протягом 10 робочих днів (за рішенням, що підлягає негайному виконанню, - протягом трьох робочих днів) та попередження про кримінальну відповідальність.

Виконавець наступного робочого дня після закінчення строку, передбаченого частиною другою цієї статті, повторно перевіряє виконання рішення боржником.

У разі повторного невиконання без поважних причин боржником рішення, якщо таке рішення може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та вживає заходів примусового виконання рішення, передбачених цим Законом.

У разі невиконання боржником рішення, яке не може бути виконано без участі боржника, виконавець надсилає до органу досудового розслідування повідомлення про вчинення боржником кримінального правопорушення та виносить постанову про закінчення виконавчого провадження.

З огляду на наведене, колегія суддів погоджується, що задоволення судом першої та апеляційної інстанцій позовних вимог про визнання протиправною бездіяльності ДВС при виконані постанови Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 2610/3926/2012 в рамках виконавчих проваджень ВП № 45976293, ВП №45976297 є правомірним.

Щодо заявлених позовних вимог про зобов`язання відповідача утриматися від закінчення виконавчих проваджень ВП № 45976295 та ВП №45976297 раніше, ніж буде закінчено згідно пункту 9 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчі провадження ВП № 45957225 та ВП № 45976293, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною першою статті 39 Закону № 1404-VIII визначений перелік підстав, за яких виконавче провадження підлягає закінченню.

В той же час, обраний судом першої інстанції спосіб захисту порушених прав позивачів автоматично обмежив дискреційні повноваження відповідача діяти у відповідності до Закону України «Про виконавче провадження» відносно можливості закінчення провадження у разі виникнення інших підстав, передбачених нормами частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження».

Натомість, таке обмеження є неприпустимим, оскільки зводиться до блокування роботи державного виконавця та фактичної заборони відповідачу виконувати імперативні приписи чинного закону.

З огляду на наведене, судом апеляційної інстанції вірно зроблено висновок, що судове рішення першої інстанції у цій частині також підлягає скасуванню.

Твердження скаржника у касаційній скарзі про те, що судом апеляційної інстанції було ухвалено рішення лише на підставі загальнообов`язкової постанови суду від 29 березня 2017 року у справі № 761/4323/16-а але без урахування її резолютивної частини та доказів відповідача, які були подані з порушенням порядку установленого статтею 79 КАС України й без оцінки усіх аргументів позивачів, не знайшли свого підтвердження.

Колегія суддів наголошує, що відповідно до частини другої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Щодо доводів касаційної скарги про упередженість судді Шостого апеляційного адміністративного суду Беспалова О. О., у складі якого постановлено оскаржувану постанову від 27 лютого 2020 року, оскільки його мати і сестра є нотаріусами які залежні від актів і дій Міністерства юстиції України, то необхідно зазначити про те, що така обставина прямо не визначена статтями 36 37 КАС України для відводу чи самовідводу судді, при цьому жодних доказів, які б підтверджували пряму чи опосередковану заінтересованість вказаного судді у результаті вирішення питання щодо відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Міністерства юстиції України або наявність обставин, які викликають сумнів у його неупередженості, з матеріалів справи не вбачається.

Виходячи з аналізу наведених законодавчих норм у поєднанні із встановленими обставинами, колегія суддів дійшла висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги.

Підсумовуючи викладене Верховний Суд констатує, що рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким дана належна юридична оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

За правилами частини третьої статті 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки висновки суду апеляційної інстанцій, з урахуванням виправлених порушень допущених судом першої інстанції, є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні, то касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційної інстанції- без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 343 349 350 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 22 листопада 2019 року у нескасованій частині та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 лютого 2020 року у справі № 761/19292/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіВ.М. Соколов Л.О. Єресько А.Г. Загороднюк