№ 761/23622/19 - Судова практика України - Законодавство України

Постанова

Іменем України

05 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 761/23622/19

провадження № 61-17307св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Борисової О. В., Пікуль А. А., Невідомої Т. О.

у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договорів дарування частково недійсними та усунення перешкод у користуванні нерухомим майном,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 у червні 2019 року звернулася до суду з вищевказаним позовом, в якому просила:

- визнати недійсним договір дарування 12/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 від 11 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрований у реєстрі за № 3068, в частині визначеній в пункті 1 договору, а саме: «За цим договором відчужуються наступні приміщення: приміщення 1 - сходи площею 17,6 кв. м, приміщення 1а - підсобна площею 16,9 кв. м, приміщення 11 - більярдна площею 66,0 кв. м, приміщення 12 - кухня площею 12,3 кв. м, приміщення 13 - санвузол площею 1,8 кв. м, приміщення 8 - басейн площею 118,0 кв. м, приміщення 8а - підсобна площею 2,5 кв. м, приміщення 9 - санвузол площею 3,2 кв. м, приміщення 9а - підсобна площею 1,6 кв. м, приміщення 10 - сауна площею 6,3 кв. м загальною площею 246,2 кв. м, що складає 12/100 часток житлового будинку та МЗК 1/100 приміщення № 14 - сходова клітина площею 0,3 кв. м;

- визнати недійсним договір дарування 17/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 від 15 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрований у реєстрі за № 2135, в частині визначеній в пункті 1 договору, а саме: «За цим договором відчужуються наступні приміщення: 3/4 частини приміщення: 4 - гараж, 9/10 частини приміщення 65 - коридор, та МЗК 3/10 частини приміщення 14 - сходової клітини, 43/100 частини приміщення 34 - сходової клітини, 39/50 частини приміщення 55 - сходової клітини, що складає 17/100 часток житлового будинку;

-усунути їй перешкоди у користуванні наступними приміщеннями: приміщення 1 - сходи площею 17,6 кв. м; приміщення 1а - підсобна (електрощитова) площею 16,9 кв. м; приміщення 8 - басейн площею 118,0 кв. м; приміщення 8а - підсобна площею 2,5 кв. м; приміщення 9 - санвузол площею 3,2 кв. м; приміщення 9а - підсобна площею 1,6 кв. м; приміщення 10 - сауна площею 6,3 кв. м; приміщення 11 - більярдна площею 66,0 кв. м; приміщення 12 - приміщення топочної площею 12,3 кв. м; приміщення 13 - санвузол площею 1,8 кв. м, зобов`язавши ОСОБА_2 видалити всі запірні пристрої до кожного із зазначених приміщень, а також не чинити перешкоди в цілодобовому доступі до вказаних приміщень з метою використання їх за цільовим призначенням, визначеним в цьому пункті прохальної частини.

Зазначений позов, ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що ОСОБА_3 на праві власності належала земельна ділянка площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку.

Згідно з дозвільними документами на цій земельній ділянці ОСОБА_3 збудував індивідуальний житловий будинок садибного типу.

Будинок після прийняття його в експлуатацію був зареєстрований за ОСОБА_3 як індивідуальний житловий, проте фактично він був однопід`їздним багатоквартирним і будувався власником для подальшого відчуження наявних в ньому ізольованих квартир. Але, з огляду на відсутність виділення в натурі та відсутність реєстрації прав власності на окремі квартири - відчуження саме квартир було неможливим.

У подальшому протягом 2009-2012 pоків за нотаріально посвідченими договорами дарування та купівлі-продажу ОСОБА_3 здійснив відчуження належних йому прав власності щодо цього житлового будинку - частками на користь інших фізичних осіб.

Предметом відчуження за кожним з відповідних правочинів були саме частки житлового будинку. Після відчуження ОСОБА_3 відповідних часток житлового будинку на користь інших осіб в Державному реєстрі власниками спірного житлового будинку обліковувались особи на користь яких було відчуження у відповідних частках (загальним розміром 71/100 часток), а 29/100 часток залишились у власності ОСОБА_3 . При цьому, права користування всіма фактично наявними квартирами житлового будинку на АДРЕСА_1 ним було відчужено на користь фізичних осіб - власників 71/100 часток житлового будинку.

Зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2011 року ОСОБА_3 продав їй 5/100 часток житлового будинку за номером АДРЕСА_1 загальною площею 1692,20 кв. м, житловою - 561,3 кв. м та Комунальним підприємством «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» здійснено відповідну реєстрацію її прав саме на 5/100 часток житлового будинку за номером АДРЕСА_1 , що підтверджується витягом 30748801 від 26 липня 2011 року.

Станом на час укладення договору купівлі-продажу від 29 листопада 2011 року житловий будинок, частка якого відчужувалась на її користь, перебував у спільній частковій власності продавця разом з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , які відмовились від переважного права придбання вищевказаної частки.

Вказувала, що згідно з ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва від 04 липня 2016 року у справі № 761/23330/16-ц вона була залучена як відповідач за позовом ОСОБА_2 до інших співвласників житлового будинку на АДРЕСА_1 про припинення спільної часткової власності, виділення майна в натурі та визнання права власності. В ході розгляду цієї справи, їй стало відомо про відчуження 29/100 часток житлового будинку ОСОБА_3 на користь його сина ОСОБА_2 за договорами дарування: 12/100 часток за договором дарування від 11 грудня 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрованим у реєстрі за № 3068; 17/100 часток за договором дарування від 15 вересня 2015 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрованим у реєстрі за № 2135.

Вважає, що вказані договори укладені відповідачами з порушенням вимог законодавства та її прав.

Зазначала, що на час вчинення на користь сина зазначених правочинів ОСОБА_3 належна йому частка в житловому будинку не була визначена в натурі. Посилалась на те, що оскільки в Державному реєстрі щодо прав відчужувача нерухомого майна ОСОБА_3 містились відомості лише про належну йому частку житлового будинку, то предметом відчуження за оскаржуваними договорами дарування могли бути саме набуті частки житлового будинку, а не індивідуально визначені приміщення.

Вказувала, що в пункті 1 договору від 11 грудня 2013 року щодо відчуження 12/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 зазначено, що за цим договором відчужуються: приміщення 1 - сходи площею 17,6 кв. м; приміщення 1а - підсобна площею 16,9 кв. м; приміщення 8 - басейн площею 118,0 кв. м; приміщення 8а - підсобна площею 2,5 кв. м; приміщення 9 - санвузол площею 3,2 кв. м; приміщення 9а - підсобна площею 1,6 кв. м; приміщення 10 - сауна площею 6,3 кв. м; приміщення 11 - більярдна площею 66,0 кв. м; приміщення 12 - кухня площею 12,3 кв. м; приміщення 13 - санвузол площею 1,8 кв. м.

Окремі із зазначених приміщень забезпечують життєдіяльність всього житлового будинку, в тому числі містять комунікації, які забезпечують електро-, водо- і газопостачання. З метою приховування цих обставин, що унеможливлюють перебування вказаних приміщень на праві власності у однієї особи із співвласників житлового будинку, відповідачі зазначили найменування окремих приміщень в договорі відмінними від фактичних, що визначені в технічній документації. До того ж, в оскаржуваних договорах, на відміну від договорів про відчуження часток на користь інших співвласників, відповідачі не зазначили, що житловий будинок перебуває у спільній частковій власності відчужувача разом з іншими співвласниками у відповідних частках.

Посилалась на те, що під час розгляду цивільної справи № 761/23330/16-ц за зустрічним позовом про встановлення порядку користування зазначеними приміщеннями було призначено та проведено Київським науково-дослідним інститутом судових експертиз Міністерства юстиції України Командировим О. В. будівельно-технічну експертизу, за результатами якої складено 03 листопада 2017 року висновок № 16859/16-44/22994-23005/17-44, згідно з яким технічна можливість відповідно до вимог нормативно-правових актів у галузі будівництва та ДБН України виділити в натурі вказану частину спірної нерухомості, що складає 12/100 частин будинку АДРЕСА_1 загальною площею 246,2 кв. м, відсутня.

Вказувала, що враховуючи умови оскаржуваного договору від 11 грудня 2013 року, який містить відомості про відчуження на користь відповідача ОСОБА_2 зазначених нежитлових та допоміжних приміщень будинку на АДРЕСА_1 , в 2017 році шляхом виділу частки відповідача ОСОБА_2 з житлового будинку, що перебуває у спільній частковій власності, за рахунок вказаних приміщень він у протиправний спосіб зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_2 , як окремі індивідуально визначені об`єкти нерухомого майна.

Шевченківським районним судом міста Києва 17 вересня 2018 року постановлено судове рішення у справі № 761/34735/17 за позовом ОСОБА_12 до ОСОБА_2 , державних реєстраторів, за участі третіх осіб - співвласників житлового будинку АДРЕСА_1 , про скасування всіх відповідних рішень державних реєстраторів про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Рішення набрало законної сили після його перегляду Київським апеляційним судом 11 квітня 2019 року за апеляційною скаргою ОСОБА_2 .

Посилалась на те, що в період вчинення відповідачем ОСОБА_2 протиправних дій щодо реєстрації в 2017 році за собою права власності на окремі індивідуально визначені приміщення житлового будинку АДРЕСА_1 , він встановив замки в двері, які забезпечують доступ до вищевказаних приміщень, визначених в договорі дарування від 11 грудня 2013 року, обмеживши їй та всім іншим співвласникам доступ до цих приміщень.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 08 лютого 2021 року позов задовольнив.

Визнав недійсним договір дарування 12/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 від 11 грудня 2013 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М., зареєстрований в реєстрі за № 3068, в частині пункту № 1 абзацу 2, а саме: «за цим договором відчужуються наступні приміщення: приміщення 1 - сходи площею 17,6 кв. м, приміщення 1а - підсобна площею 16, 9 кв. м; приміщення 11 - більярдна площею 66,0 кв. м; приміщення 12 - кухня площею 12,3 кв. м; приміщення 13 - санвузол площею 1,8 кв. м; приміщення 8 - басейн площею 118 кв. м; приміщення 8а - підсобна площею 2,5 кв. м; приміщення 9 - санвузол площею 3,2 кв. м; приміщення 9а - підсобна площею 1,6 кв. м; приміщення 10 - сауна площею 6,3 кв. м загальною площею 246,2 кв. м, що складає 12/100 житлового будинку та МЗК 1/100 приміщення № 14 - сходова клітина площею 0,3 кв. м».

Визнав недійсним договір дарування 17/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 від 15 вересня 2015 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М., зареєстрований в реєстрі за № 2135, в частині пункту № 1 абзацу 2, а саме: «за цим договором відчужуються наступні приміщення: 3/4 частин приміщення 4 - гараж; 9/10 частин приміщення 65 - коридор, та МЗК 3/10 частин приміщення 14 - сходової клітини, 39/50 частин приміщення 55 - сходової клітини, що складає 17/100 житлового будинку».

В задоволенні іншої частини позовних вимог про усуненням перешкод у користуванні нерухомим майном відмовив.

Стягнув з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 в рівних частках на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі по 1 152,60 грн з кожного.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач та інші співвласники усього будинку не давали згоди на укладення оспорюваних правочинів ОСОБА_3 щодо розпорядження допоміжними і нежитловими приміщеннями будинку, тому такі договори підлягають визнанню недійсними, як такі, що вчинені з порушенням вимог законодавства і прав інших співвласників будинку.

Оскільки за оскаржуваними договорами ОСОБА_3 подарував ОСОБА_13 індивідуально визначені приміщення (абзац 2), які за своїм функціональним призначенням є допоміжними та нежитловими, що у відповідності до свого правового статусу, встановленого частиною другою статті 382 ЦК України, є спільним майном багатоквартирного будинку, співвласниками якого є усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку за адресою: АДРЕСА_1 , тому договори від 11 грудня 2013 року та від 15 вересня 2015 року підлягають визнанню недійсними у вказаній частині, а саме в частині абзаців 2 пунктів 1 зазначених договорів.

У той же час, оскільки фактично саме частки (12/100 та 17/100) житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 дійсно належали ОСОБА_3 станом на час вчинення оскаржуваних правочинів, тому визнавати недійсними договори дарування від 11 грудня 2013 року та від 15 вересня 2015 року в частині 3 пункту 1 є неможливим.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном, місцевий суд виходив з того, що позивачем не доведені належними та допустимими доказами факти вчинення відповідачем дій, що перешкоджають їй користуватися приміщеннями, які за своїм функціональним призначенням є допоміжними та нежитловими, що у відповідності до свого правового статусу, встановленого частиною другою статті 382 ЦК України, є спільним майном багатоквартирного будинку, співвласниками якого є усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку за вказаною адресою, а саме випадків звернення до органів поліції з цього приводу судом не встановлено, як і відсутні свідки вказаних у позові обставин.

Також суд першої інстанції зазначив про те, що у матеріалах справи відсутні дані про отримання позивачем копії ухвали від 04 липня 2016 року у справі № 761/23330/16-ц, а у реєстрі не відображаються дані про зміст оскаржуваних договорів, які є предметом розгляду у цій справі, тому позивач не пропустила строк звернення до суду з цим позовом.

Київський апеляційний суд постановою від 21 вересня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 08 лютого 2021 року скасував та ухвалив нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Стягнув з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 3 457,80 грн.

Постанову апеляційний суд мотивував тим, що ОСОБА_14 , як власник 12/100 та 17/100 частин будинку АДРЕСА_1 , мав право розпорядитися своїм майном на власний розсуд, тому посилання на те, що на час вчинення ОСОБА_3 на користь сина оскаржуваних правочинів належна йому частка в житловому будинку не була визначена в натурі, а предметом відчуження могли бути саме частки житлового будинку, а не індивідуально визначені приміщення колегія суддів відхилила, оскільки відчужуючи частки у майні своєму сину ОСОБА_2 відповідач ОСОБА_3 не виділяв в натурі частки, а лише визначив порядок володіння та користування частками у майні з конкретизацією приміщень.

Також апеляційний суд зазначив про те, що приміщення, якими володіють співвласники, не виділені в натурі, а тому не є квартирами в розумінні частини першої статті 382 ЦК України.

Житловий будинок будувався не як багатоквартирний будинок, а як приватний, тому суд першої інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».

До правовідносин, що виникли між сторонами, не можуть застосовуватися правові норми, які передбачають право власників квартир у багатоквартирному житловому будинку на приміщення, які призначені для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у такому будинку.

Оспорювані договори дарування були зареєстровані у порядку визначеному чинним законодавством, їх зміст не суперечить будь-яким нормам, тому відсутні правові підстави для визнання договорів дарування недійсними в частині на підставі статей 203 215 ЦК України.

Доступ співвласників будинку до систем, які забезпечують експлуатацію приміщень будинку, якими вони користуються, не може бути забезпечено шляхом визначення права спільного користування спірними приміщеннями, що є складовою частиною права власності ОСОБА_2 .

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 у жовтні 2021 року подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судового рішення заявник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України та, зокрема вказує, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають правовим позиціям Верховного Суду, висловленим у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 761/34735/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 333/1499/15-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 639/2184/16-ц.

Апеляційним судом не зазначено підстав для відхилення суттєвих для належної правової оцінки предмета спору доводів учасників справи, викладених у письмових заявах по суті справи.

Житловий будинок на АДРЕСА_1 належить на праві спільної власності позивачу, іншим 12 співвласникам та відповідачу. Кожному із співвласників належить частка у праві власності на цей об`єкт нерухомого майна у дробовому вираженні.

На час укладення договору із нею в 2011 році ОСОБА_3 вже не був одноособовим власником спірного житлового будинку, тому суд апеляційної інстанції безпідставно ототожнив право спільної часткової власності ОСОБА_15 (в розмірі 29/100 часток) у праві власності на житловий будинок з правом приватної (індивідуальної) власності ОСОБА_2 на конкретні приміщення у цьому будинку.

Спірні індивідуально визначені в оспорюваних договорах дарування приміщення є складовою спірного житлового будинку, як цілісного об`єкта нерухомого майна, тобто є об`єктом спільної часткової власності.

На час вчинення оспорюваних договорів належна ОСОБА_3 частка в житловому будинку не була визначена в натурі.

У Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно містилися відомості лише про належну ОСОБА_3 частку у житловому будинку, тому предметом відчуження за оспорюваними договорами могли бути саме частки в житловому будинку, а не індивідуально визначені приміщення.

Апеляційний суд наділив одноосібно ОСОБА_3 правом визначати порядок користування спільним майном всупереч чинного законодавства щодо наявності згоди усіх співвласників, тобто застосував статті 355 356 358 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у вищевказаних постановах.

Верховний Суд під час розгляду справи № 761/34735/17 встановив, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є фактично багатоквартирним будинком, а його співвласники у відповідних частинах, визначених у дробовому вираженні є власниками й усіх його підсобних та нежитлових приміщень. Спірні приміщення відносяться до спільної сумісної власності співвласників будинку та можуть експлуатуватися виключно в порядку, передбаченому законодавством для реалізації права спільної власності.

Водночас наявне інше судове рішення Верховного Суду у справі № 761/23330/16-ц, яким встановлено, що житловий будинок на АДРЕСА_1 будувався не як багатоквартирний, а як приватний, тому судом першої інстанції неправильно застосовано до спірних правовідносин Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», оскільки право власності на окремі квартири в будинку зареєстровано не було.

Однак, такий висновок у справі № 761/23330/16-ц Верховним Судом був зроблений лише з огляду на те, що договори дарування часток у праві спільної власності не оспорювалися та є чинними.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

ОСОБА_2 у січні 2022 року подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив відмовити у її задоволенні, посилаючись на те, що укладаючи оспорювані договори сторони відчужили частки у майні. У той же час на підставі статті 358 ЦК України сторони оспорюваних правочинів одночасно визначили в натурі конкретне майно, яке передавалося у володіння і користування ОСОБА_2

ОСОБА_1 набула право спільної часткової власності на тих же умовах, що і він.

Поведінка позивача не відповідає доктрині «venire contra factum proprium» (заборона суперечливої поведінки).

У провадженні судів перебувала справа № 761/23330/16-ц, під час розгляду якої встановлено ряд преюдиційних висновків, які мають значення для розгляду цієї справи.

Кожному співвласнику надано у користування конкретні приміщення, що відповідають їх часткам, тому права позивача не порушені.

Доводи касаційної скарги не підтверджують того, що апеляційний суд застосував норму права без урахування висновків, зазначених у касаційній скарзі.

Апеляційним судом правильно не застосовано до спірних правовідносин Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», оскільки спірний житловий будинок будувався не як багатоквартирний будинок, а як приватний.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 09 грудня 2021 року відкрив провадження у цій справі та витребував її матеріали із Шевченківського районного суду міста Києва.

Справа № 761/23622/19 надійшла до Верховного Суду 14 січня 2022 року.

Верховний Суд ухвалою від 31 травня 2022 року справу призначив до судового розгляду у складі колегії п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) 29 листопада 2011 року було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Крижановською В. П. та зареєстрований за № 370, за умовами якого продавець передає у власність, а покупець приймає і зобов`язується оплатити на умовах, передбачених цим договором, 5/100 часток житлового будинку за номером АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2 вказаного договору будинок, частка якого відчужується, належить продавцеві на праві особистої приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення виконавчого органу Київської міської ради (КМДА) 10 листопада 2009 року на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення від 09 листопада 2009 року № 1703-С/ЖБ (бланк серії САС № НОМЕР_2); право власності зареєстровано за продавцем КП «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» 13 листопада 2009 року, записано у реєстрову книгу № 623-186 за реєстровим № 45989, реєстраційний номер майна: 33700485.

У пункті 3 договору зазначено, що відчужуються наступні приміщення: приміщення 69 - житлова площа 27,3 кв. м, приміщення 69а - житлова площа 15,2 кв. м, приміщення 70 - житлова площа 22,8 кв. м, приміщення 71 - кухня площею 12,4 кв. м, приміщення 72 - санвузол площею 4,8 кв. м, 1/20 частка приміщення 14 - сходова клітина площею 33,3 кв. м, 1/20 частка приміщення 34 - сходова клітина площею 28,7 кв. м, 1/20 частка приміщення 55 - сходова клітина площею 24,6 кв. м, 1/20 частка приміщення 65 - коридор площею 3,6 кв. м, що складає 5/100 часток житлового будинку.

Вищевказаний житловий будинок знаходиться на земельній ділянці площею 0,1000 га, кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:91:109:0270, яка належить продавцеві на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії КВ № 148139, виданого Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації 12 вересня 2003 року, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 01-7-00163.

У зв`язку з тим, що на час укладання цього договору на земельну ділянку, на якій розташовано житловий будинок, частка якого відчужується, накладено заборону відчуження нерухомого майна, за домовленістю сторін право власності земельної ділянки буде оформлено окремим договором у майбутньому (пункт 4 договору).

Згідно з пунктом 7 договору купівлі-продажу житловий будинок, частка якого відчужується, перебуває у спільній частковій власності з ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_16 , ОСОБА_7 , ОСОБА_17 , ОСОБА_9 , ОСОБА_18 та ОСОБА_11 , які відмовилися від переважного права придбання вищевказаної частки відповідно до статті 362 ЦК України.

Згідно з інформацією з Державного реєстра речових прав на нерухоме майно ОСОБА_1 є співвласником 5/100 частки житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 29 листопада 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Крижановською В. П. та зареєстрованого в реєстрі за № 370.

Також у вказаному реєстрі міститься інформація про те, що ОСОБА_2 є співвласником 17/100 часток цього житлового будинку на підставі договору дарування від 15 вересня 2015 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 2135, та власником 12/100 цього ж житлового будинку на підставі договору дарування від 11 грудня 2013 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бондар Т. М. та зареєстрованого в реєстрі за № 3068.

Крім того, співвласниками вказаного житлового будинку є й інші фізичні особи з відповідною часткою у дробовому вираженні.

Згідно з договором дарування від 11 грудня 2013 року ОСОБА_3 (дарувальник) подарував своєму сину ОСОБА_2 (обдаровуваний), а останній прийняв у дар від батька належні йому на праві власності 12/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з абзацами 2, 3 пункту 1 вказаного договору дарування, за цим договором відчужуються наступні приміщення: приміщення 1 - сходи площею 17,6 кв. м, приміщення 1а - підсобна площею 16,9 кв. м; приміщення 11 - більярдна площею 66,0 кв. м; приміщення 12 - кухня площею 12,3 кв. м; приміщення 13 - санвузол площею 1,8 кв. м; приміщення 8 - басейн площею 118,0 кв. м; приміщення 8а - підсобна площею 2,5 кв. м; приміщення 9 - санвузол площею 3,2 кв. м; приміщення 9а - підсобна площею 1,6 кв. м; приміщення 10 - сауна площею 6,3 кв. м загальною площею 246,2 кв. м, що складає 12/100 житлового будинку та МЗК 1/100 приміщення № 14 - сходова клітина площею 0,3 кв. м.

Житловий будинок, частка якого відчужується, належить дарувальникові на праві приватної власності на підставі свідоцтва про право власності, виданого Головним управлінням житлового забезпечення Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація), бланк Серія НОМЕР_1 від 10 листопада 2009 року, на підставі наказу Головного управління житлового забезпечення № 1703-С/ЖБ від 09 листопада 2009 року. Право приватної власності дарувальника на житловий будинок раніше було зареєстроване в Комунальному підприємстві «Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна» в електронному реєстрі 20 травня 2011 року за реєстраційним номером майна: 33700485, номер запису: 45989 в книзі: 623-188.

Згідно з договором дарування від 15 вересня 2015 року ОСОБА_3 (дарувальник) подарував своєму сину ОСОБА_2 (обдаровуваний), а останній прийняв у дар від батька належні йому на праві власності 17/100 часток житлового будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з абзацами 2, 3 пункту 1 вказаного договору дарування, за цим договором відчужуються наступні приміщення: 3/4 частин приміщення 4 - гараж; 9/10 частин приміщення 65 - коридор, та МЗК 3/10 частин приміщення 14 - сходової клітини, 39/50 частин приміщення 55 - сходової клітини, що складає 17/100 житлового будинку.

Під час розгляду справи № 761/34735/17 також було встановлено, що у будинку АДРЕСА_1 обладнані окремі житлові приміщення, відокремлені одне від одного, які перебувають у власності окремих осіб та фактично складають окремі житлові квартири. При набутті власниками таких приміщень їм виділялося у власність не будь-яка частка в будинку, а саме визначені приміщення, які в сукупності складають окрему квартиру.

Згідно з висновком судової будівельно-технічної експертизи № 16859/16-44/22994-23005/17-44 від 30 листопада 2017 року, складеним під час розгляду справи № 761/23330/16-ц, функціональне призначення приміщень, що знаходяться на цокольному поверсі житлового будинку АДРЕСА_1 наступне: приміщення 1 - сходова клітина, приміщення 1а - електрощитова, приміщення 8 - спортзал з басейном, приміщення 8а - комора, приміщення 9 - санвузол, приміщення 9а (не відмічене у техпаспорті) - технічний простір, приміщення 10 - сауна, приміщення 11 - більярдна, приміщення 12 - приміщення топочної, приміщення 13 - санвузол. Приміщення 1, 1а, 8, 8а, 9, 9а, 11, 12 належать до допоміжних приміщень будинку, а 10, 13 - до нежитлових.

Вказаний висновок було також враховано іншим складом суду при розгляді справи № 761/34735/17.

Апеляційним судом також встановлено, що рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 15 листопада 2016 року у справі № 761/39148/15-ц визнано за ОСОБА_1 право власності на 5/100 земельної ділянки площею 0,1 га, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі частини першої статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина перша статті 717 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. При чому, виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати частково недійсними договори дарування, оскільки належна ОСОБА_3 частка не була визначена в натурі у спірному житловому будинку, тому предметом відчуження могли бути саме частки житлового будинку, а не індивідуально визначені приміщення. Крім того вказувала на те, що зазначені у договорах дарування приміщення забезпечують життєдіяльність всього житлового будинку, в тому числі містять комунікації, які забезпечують електро-, водо- і газопостачання. ОСОБА_2 зареєстрував за собою право власності на квартиру АДРЕСА_3 та нежитлове приміщення АДРЕСА_4 як окремі індивідуально визначені об`єкти нерухомого майна, а також за рахунок простору горища без узгодження з іншими співвласниками та без будь-яких дозвільних документів зареєстрував за собою право власності на квартири АДРЕСА_5 , АДРЕСА_6 , АДРЕСА_7 .

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованого Законом України

від 17 липня 1997 року, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

У статті 13 Конституції України закріплено, що власність зобов`язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Аналогічні положення містяться у статті 319 ЦК України.

Власність не тільки надає переваги, а й покладає певні обов`язки на власників майна. Це конституційне положення гарантує дотримання принципу забезпечення балансу між інтересами власника, суспільства та інших власників і користувачів об`єктів власності. Власність зобов`язує власника використовувати свою власність не тільки у своїх інтересах, а й поважати інтереси інших людей, усього суспільства. Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності і господарювання та гарантує їм рівність перед законом. Порушення прав власника з боку держави, фізичної чи юридичної особи зумовлює настання відповідних правових наслідків.

Особи користуються рівними умовами захисту права власності. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч ці порушення й не призвели до позбавлення володіння майном, а також вимагати відшкодування завданих цим збитків.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Проте, реалізуючи свої права, власник зобов`язаний не порушувати права, свободи, гідність та охоронювані законом інтереси громадян, суспільства, не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не погіршувати природну якість землі, води, інших об`єктів природи. Під час здійснення своїх прав і виконання обов`язків власник зобов`язаний додержуватись моральних засад суспільства.

Згідно із частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Згідно зі статтею 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації. Якщо договір між співвласниками про порядок володіння та користування спільним майном відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності посвідчений нотаріально, він є обов`язковим і для особи, яка придбає згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Спільна часткова власність є специфічною конструкцією оскільки, існує: (а) множинність суб`єктів. Для права власності характерна наявність одного суб`єкта, якому належить відповідне майно (наприклад, один будинок - один власник). Навпаки, спільна часткова власність завжди відзначається множинністю суб`єктів (наприклад, один будинок - два співвласники); (б) єдність об`єкта. Декільком учасникам спільної часткової власності завжди належить певна сукупність майна. Причому право спільної часткової власності може стосуватися як подільних/неподільних речей, так і майнових прав та обов`язків.

Первинне значення у врегулюванні відносин між співвласниками має домовленість. При здійсненні права власності співвласниками щодо спільного майна потрібно враховувати правову природу такої власності, адже співвласникам належить так звана ідеальна частка у праві власності на спільне майно, яка є абстрактним вираженням співвідношення в обсязі прав співвласників спільної власності. Отже, кожному з них належить не частка у спільному майні, а частка у праві власності на це майно. Поняття ж реальної частки використовується при поділі спільного майна в натурі в разі припинення його спільного правового режиму, а також може застосовуватися відповідно до частини третьої статті 358 ЦК України при встановленні співвласниками порядку користування спільним майном в натурі згідно з розмірами належних їм часток.

Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_3 на праві власності належала земельна ділянка площею 0,10 га, кадастровий номер 8000000000:91:109:0270, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії КВ № 148139, виданого Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації 12 вересня 2003 року, акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за №01-7-00163.

Згідно з дозвільними документами на вказаній земельній ділянці ОСОБА_3 було збудовано індивідуальний житловий будинок садибного типу. Будинок після прийняття його в експлуатацію був зареєстрований за ОСОБА_3 як садибний (індивідуальний) житловий будинок.

У пунктах 1, 3 договору купівлі-продажу від 29 листопада 2011 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_19 , визначено частку із зазначенням конкретних приміщень, які відчужувалися ОСОБА_3 на користь позивача.

У оскаржуваних договорах дарування від 11 грудня 2013 року та від 15 вересня 2015 року також зазначено, що дарувальник дарує, а обдаровуваний приймає в дар частки будинку (12/100 та 17/100) з конкретно визначеними приміщеннями.

Отже, як у договорі купівлі-продажу, який укладений з позивачем, так і у оскаржуваних договорах дарування предметом є відчуження конкретної частки у майні з визначенням характеристик конкретних приміщень, які переходили власнику, обдаровуваному, тому є правильним висновок апеляційного суду про те, що ОСОБА_14 як власник 12/100 та 17/100 частин будинку АДРЕСА_1 мав право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Також апеляційний суд правильно зазначив, що відчужуючи частки у майні своєму сину ОСОБА_2 - ОСОБА_3 не виділяв їх в натурі, а лише визначив порядок володіння та користування частками у майні з конкретизацією приміщень.

Встановивши, що спірний будинок будувався як садибний (індивідуальний) житловий будинок, право власності на який належало ОСОБА_3 , як ОСОБА_1 , так і інші співвласники будинку не зареєстрували своє право власності на належні їм приміщення як квартири, а приміщення, якими володіють співвласники будинку, не виділені в натурі, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що до спірних правовідносин не підлягає застосуванню Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».

Крім того, та обставина, що будинок не належить до багатоквартирного свідчить і той факт, що при переході права власності на частину житлового будинку до співвласників будинку перейшло і право власності на земельну ділянку, на якій він розташований відповідно до статті 377 ЦК України, що виключає застосування до спірних правовідносин положення Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».

У грудні 2015 року ОСОБА_1 зверталася до суду з позовом про визнання договору недійсним в частині та визнання права власності на земельну ділянку, в обґрунтування якого посилалася на те, що вона є учасником спільної часткової власності, а не власником квартири у багатоквартирному житловому будинку.

Отже, ОСОБА_1 погодилася, що правовідносини між сторонами регулюються нормами ЦК України, які регулюють перехід права на земельну ділянку у разі набуття права власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), що на ній розміщений.

Враховуючи викладене, поведінка позивача не відповідає доктрині «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), оскільки добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки) базується на давньоримській максимі «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно на них покладається.

Доводи касаційної скарги про те, що висновки суду апеляційної інстанції не відповідають правовим позиціям Верховного Суду, висловленим у постановах від 23 грудня 2019 року у справі № 761/34735/17, від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 333/1499/15-ц, від 12 грудня 2019 року у справі № 639/2184/16-ц, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові від 23 грудня 2019 року у справі № 761/34735/17 Верховний Суд зробив висновок про те, що … [позивач та треті особи - співвласники будинку договір про виділ у натурі частки з нерухомого спільного майна з ОСОБА_2 не укладали. Письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на таке майно не оформлювалися. Відсутні докази того, що виділені приміщення будинку відповідають розміру частки відповідача і погоджені з іншими співвласниками будинку].

Верховний Суд у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 363/928/16-ц виклав висновок про те, що … [відмовляючи у задоволенні позовних вимог апеляційний суд не врахував, що неповнолітня є власником 1/2 частки спірної квартири, а не 1/4 частки, як помилково зазначив апеляційний суд. Відтак, при виділенні позивачам у користування житлової кімнати площею 18,8 кв. м перевищення її ідеальної частки у житловій площі складає 2,15 кв. м (18,8 кв. м - 16,65 (33,3/2) кв. м), а не 10,475 кв. м, як помилково зазначив апеляційний суд, що є незначним перевищенням її ідеальної частки і не порушує права інших співвласників - відповідачів].

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 333/1499/15-ц Верховний Суд виклав висновок про те, що … [відмовляючи у задоволенні позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно виходив з того, що запропонований позивачем порядок користування спірною квартирою передбачає надання їй у користування кімнати, площа якої більша, ніж її частка у спільній частковій власності. Тому такий порядок користування порушить права відповідача, оскільки у значному обсязі не відповідатиме його частці у спірному майні (площа приміщень, яку запропоновано виділити відповідачу, зменшиться на 3,2 кв. м, а позивачу - збільшиться на 6,9 кв. м)].

Верховний Суд у постанові від 12 грудня 2019 року у справі № 639/2184/16-ц виклав висновок про те, що … [спірні правовідносини стосуються не поділу квартири, а встановлення порядку спільного користування нею. Тому критерій необхідності виділення у користування кожному зі співвласників ізольованого приміщення, особливо, якщо при цьому неможливо забезпечити відповідність ідеальних часток реальним, не є обов`язковим. Крім того, порядок користування спірною квартирою, визначений апеляційним судом, не призводить до порушення прав іншого співвласника].

Згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) … [на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими].

Враховуючи викладене, висновки апеляційного суду не суперечать практиці Верховного Суду, висловленій у постановах, на які посилається заявник у касаційній скарзі.

Посилання у касаційній скарзі на те, що Верховний Суд під час розгляду справи № 761/34735/17встановив, що житловий будинок на АДРЕСА_1 є фактично багатоквартирним будинком, а його співвласники у відповідних частинах, визначених у дробовому вираженні є власниками й усіх його підсобних та нежитлових приміщень. Спірні приміщення відносяться до спільної сумісної власності співвласників будинку та можуть експлуатуватися виключно в порядку, передбаченому законодавством для реалізації права спільної власності, суд касаційної інстанції відхиляє, з огляду на таке.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (постанови Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц (провадження № 61-11сво17) та від 06 жовтня 2021 року у справі № 181/1229/19 (провадження № 61-5078св21)).

Обставини встановлені під час розгляду справи № 761/34735/17 не є преюдиціальними в силу положень частини четвертої статті 82 ЦПК України під час розгляду цієї справи.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальній частині оскаржуваних судових рішень, та зводяться до переоцінки доказів, незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки та містять посилання на факти, що були предметом дослідження апеляційного суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів не встановлено, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно зі статтею 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати, що судом порушено норми процесуального права та/або неправильно застосовано норми матеріального права, касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 21 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:І. В. Литвиненко С. Ю. Мартєв Є. В. Петров В. В. Сердюк