№ 761/31918/14-к - Судова практика України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 761/31918/14-к

провадження № 51-795км19

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати

Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_6.,

суддів ОСОБА_7., ОСОБА_8.,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_9.,

прокурора ОСОБА_10.,

захисника (у режимі відеоконференції) ОСОБА_11.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника засудженого ОСОБА_1 - ОСОБА_11. на вирок Київського апеляційного суду від 07 червня 2021 року, постановлений у кримінальному проваджені, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12014100100010857, за обвинуваченням

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця м. Батумі республіки Грузія, зареєстрованого у тому ж місті ( АДРЕСА_1 ), проживаючого у АДРЕСА_2 ), раніше судимого за вироком Святошинського районного суду м. Києва від 25 вересня 2014 року за ч. 1 ст. 186 Кримінального кодексу України (далі - КК) до покарання у виді арешту на строк 60 днів,

у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК.

Рух справи, зміст судових рішень і встановлені судами

першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 15 листопада 2018 року вказаний вирок місцевого суду щодо ОСОБА_1 залишено без змін.

Верховний Суд постановою від 18 липня 2019 року скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

За наслідком нового апеляційного розгляду Київський апеляційний суд 07 червня 2021 року скасував вирок місцевого суду і постановив свій, яким визнав ОСОБА_1 винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК і призначив йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.

Згідно з вироком апеляційного суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за встановлених та детально наведених у вироку обставин 06 жовтня 2014 року приблизно о 12:00, перебуваючи в приміщенні ТОВ «Домінос Піцца», що на вул. Артема, 77, у м. Києві, діючи повторно, таємно викрав з телефонної стійки належний ОСОБА_2 мобільний телефон марки «НТС», заподіявши останньому матеріальну шкоду на суму 1295,84 грн. Після цього ОСОБА_1 вийшов із приміщення ТОВ «Домінос Піцца» через запасний вихід, однак із викраденим був затриманий працівниками міліції.

Вимоги касаційної скарги і доводи особи, яка її подала, та заперечення інших учасників провадження

У касаційній скарзі захисник ОСОБА_11., посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати вирок апеляційного суду і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Суть доводів касаційної скарги захисника зводиться до його вказівок на те, що вирок апеляційного суду є незаконним, необґрунтованим і невмотивованим, а висновки цього суду про винуватість його підзахисного ґрунтуються на неналежних і недопустимих доказах, які, зокрема не були предметом безпосереднього дослідження суду другої інстанції.

Так, захисник вказує, що суд апеляційної інстанції, всупереч принципу безпосередності дослідження доказів, безпосередньо не допитав свідка ОСОБА_3 та потерпілого ОСОБА_2 , а обмежився прослуховуванням їх допиту у місцевому суді і надав їх показанням іншу оцінку, ніж суд першої інстанції, поклавши ці показання основу обвинувального вироку, чим порушив приписи ст. 23 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).

При цьому, захисник зазначає, що показання свідків ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , які є працівниками правоохоронного органу, є недопустимими доказами в розумінні ст. 97 КПК.

Також, захисник вказує, що протокол огляду місця події від 06 жовтня 2014 року, в ході якого був вилучений мобільний телефон, є недопустимим доказом, оскільки фактично було поведено особистий обшук його підзахисного без складання протоколу затримання в порядку ст. 208 КПК, і під час його проведення ОСОБА_1 не були роз`яснені його права, зокрема, не свідчити проти себе, користуватися правовою допомогою, незабезпечена присутність захисника і перекладача. Крім того, захисник зазначає, що згаданий протокол складено з грубим порушенням вимог КПК, без участі понятих, в ньому відсутній підпис ОСОБА_1 і інформація про причини відмови його підписання останнім, фототаблиця до цього протоколу складена іншим слідчим ніж протокол, в якій зокрема не відображений факт вилучення у його підзахисного мобільного телефону, не зазначені відомості про вилучення і спосіб упакування мобільного телефону.

Недопустимим доказом, на думку захисника, є протоколом огляду предмета (мобільного телефона), оскільки він є похідним від протоколу огляду місця події, а крім того відомості про упакування мобільного телефону є відмінними від тих, що зазначені в протоколі огляду місця події, яким цей мобільний телефон вилучався.

Захисник вважає, що досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні проведено неуповноваженою особою, оскільки в матеріалах кримінального провадження відсутня постанова керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого, якого уповноважено на розслідування даної справи. В реєстрі матеріалів досудового розслідування міститься посилання на доручення керівника досудового розслідування про призначення слідчого ОСОБА_12. для здійснення досудового розслідування, однак таке доручення відсутнє в матеріалах кримінального провадження, а більше того, згідно з висновками Верховного Суду у справах № 281/422/18 і № 127/10042/18 таке доручення, як і витяг з ЄРДР не може замінити постанову про визначення слідчого. З огляду на це, захисник вважає, що всі докази у цьому кримінальному провадженні є недопустимими, оскільки зібрані неуповноваженою особою.

На вищевказані порушення належної уваги не звернув суд апеляційної інстанції, внаслідок чого постановив незаконне рішення, яке, на думку захисника, підлягає скасуванню.

Заперечень на касаційну скаргу засудженого до Верховного Суду не надходило.

Позиції учасників судового провадження у судовому засіданні

Захисник ОСОБА_11., навівши відповідні пояснення, підтримав касаційну скаргу, просив її задовольнити на підставах, зазначених у цій скарзі.

Прокурор, посилаючись на безпідставність викладених у касаційній скарзі захисника доводів, заперечила проти її задоволення, просила вирок апеляційного суду щодо ОСОБА_1 залишити без зміни.

Іншим учасникам судового провадження було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, однак у судове засідання вони не з`явилися. Клопотань про особисту участь у касаційному розгляді або повідомлень про поважність причин їх неприбуття до Суду від них не надходило.

Мотиви Суду

Згідно зі ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

За ч. 2 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Відповідно до ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Виходячи з наведених положень процесуального закону суд, касаційної інстанції є судом права, а не факту. Неповнота судового розгляду та невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження не є підставою для перегляду судових рішень у касаційному порядку.

При перевірці доводів, наведених у касаційній скарзі, Верховний Суд виходить із фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій.

Відповідно до статей 404 407 КПК апеляційний суд переглядає судові рішення в межах апеляційної скарги і за наслідками її розгляду має право скасувати вирок суду першої інстанції повністю або частково та ухвалити новий, у якому зобов`язаний навести належні й достатні мотиви та підстави прийнятого рішення з урахуванням вимог ст. 409 КПК.

Вирішуючи питання про зміну або скасування вироку суду першої інстанції, апеляційний суд має враховувати приписи статей 408 420 КПК.

Відповідно до ч. 2 ст. 420 КПК вирок суду апеляційної інстанції повинен відповідати загальним вимогам до вироків. Крім того, у вироку суду апеляційної інстанції зазначаються зміст вироку суду першої інстанції, короткий зміст вимог апеляційної скарги, мотиви ухваленого рішення, рішення по суті вимог апеляційної скарги.

Оцінюючи доводи касаційної скарги захисника у контексті обставин цього кримінального провадження, Верховний Суд зауважує наступне.

Під час судового розгляду в суді першої інстанції обвинувачений ОСОБА_1 свою вину у скоєнні інкримінованого йому кримінального правопорушення не визнав, надав показання, що дійсно 06 жовтня 2014 року він йшов по вул. Артема та захотів до туалету. Він побачив якийсь вхід до приміщення та вирішив зайти всередину, щоб знайти там туалет. Зайшовши до приміщення, він туалет не знайшов та вийшов. Коли він вийшов з приміщення, побачив на дорозі мобільний телефон, який підняв та почав його розглядати. В цей момент до нього підійшли працівники міліції, забрали телефон та почали стверджувати, що він вкрав цей телефон.

Судом також були досліджені докази, які сторона обвинувачення надала на обґрунтування винуватості ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, а саме:

- показання свідка ОСОБА_4 про те, що він 06 жовтня 2014 року був у складі слідчо-оперативної групи та перебував на вул. Артема в м. Києві. Він побачив раніше невідомого йому ОСОБА_1 , який зазирав у вікна до припаркованих автомобілів та потім зайшов до приміщення піцерії зі службового входу та одразу ж вийшов. Він тримав у руках мобільний телефон та розглядував його. В цей момент він разом із ОСОБА_3 , який також був у складі оперативної групи, підійшли до ОСОБА_1 та на запитання, що це за телефон у нього в руках, повідомив їм, що телефон він викрав;

- показання свідка ОСОБА_3 про те, що 06 жовтня 2014 року він був у складі слідчо-оперативної групи та перебував на вул. Артема в м. Києві. Він побачив раніше невідомого йому ОСОБА_1 , який зайшов до приміщення піцерії зі службового входу та одразу ж вийшов. В руках у нього був мобільний телефон. В цей момент він разом із ОСОБА_4 , який також був у складі оперативної групи, підійшли до ОСОБА_1 та на запитання, що це за телефон у нього, повідомив їм, що телефон він викрав;

- показання потерпілого ОСОБА_2 про те, що в жовтні 2014 року він знаходився на своєму робочому місці в піцерії «Домінос Піцца». Як зазвичай він зранку залишив свій мобільний телефон на стійці для телефонів. Десь в обід менеджер піцерії ОСОБА_5 запитала у співробітників, чи у всіх мобільні телефони на місці. Він підійшов до стійки та побачив, що його телефон відсутній. В цей час до піцерії зайшли працівники міліції, від яких йому стало відомо, що ними був затриманий чоловік, в якого був вилучений його мобільний телефон;

- дані, що містяться у протоколі огляду місця події від 06 жовтня 2014 року з фототаблицею до нього, відповідно до яких у ОСОБА_1 вилучено мобільний телефон із сім карткою;

- дані, що містяться у протоколі пред`явлення особи для впізнання за фотознімками від 06 жовтня 2014 року, відповідно до яких потерпілий ОСОБА_2 впізнав обвинуваченого ОСОБА_1 як особу, яку бачив в приміщенні ТОВ «Домінос Піцца»;

- дані, що містяться у протоколі огляду предмету від 08 жовтня 2014 року з фототаблицею до нього, відповідно до яких проведено огляд мобільного телефону марки «НТС», вилученого протоколом огляду місця події від 06 жовтня 2014 року у ОСОБА_1 .

При цьому суд визнав недопустимим зазначений вище протокол огляду місця події, оскільки ОСОБА_1 не були роз`яснені його права, не надано можливість користуватися послугами перекладача, у протоколі відсутній підпис ОСОБА_1 і факт його відмови від підпису не засвідчений належним чином та з інших причин. Також судом визнано недопустимим похідний доказ - протокол огляду мобільного телефону. Крім того, на підставі ч. 7 ст. 97 КПК суд вважав недопустимими показання оперуповноважених ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в частині підтвердження самим ОСОБА_1 факту викрадення ним мобільного телефону, оскільки це є показаннями з чужих слів. Інших доказів на підтвердження винуватості у вчиненні інкримінованого ОСОБА_1 злочину стороною обвинувачення, на думку суду першої інстанції, не було надано.

У зв`язку з цим, вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2015 року ОСОБА_1 визнано невинуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 185 КК, та виправдано у зв`язку з недоведеністю вчинення ним кримінального правопорушення.

Проте постановою від 18 липня 2019 року Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що розглядаючи апеляційну скаргу прокурора та залишаючи її без задоволення, апеляційний суд усупереч вимогам статей 370 419 КПК належним чином не зазначив мотивовані підстави, з яких визнано скаргу необґрунтованою. Зокрема, за висновками Верховного Суду апеляційний суд не перевірив належним чином твердження сторони обвинувачення про безпідставність визнання недопустимими доказами показань свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_3 в тій частині, де вони підтверджували факт виявлення та вилучення у ОСОБА_1 мобільного телефону, який належав потерпілому ОСОБА_2 та був залишений останнім на стійці для мобільних телефонів, розташованій в приміщенні піцерії. Також апеляційний суд безпідставно не врахував показанням самого обвинуваченого, який у судах першої та апеляційної інстанції хоча і заперечував, що він викрав мобільний телефон потерпілого ОСОБА_2 , проте визнавав, що він заволодів цим телефоном, знайшовши його.

Крім того, Верховний Суд наголосив, що апеляційний суд не взяв до уваги, що заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала кому належить це майно або мала підстави вважати де знаходиться власник речі і усвідомлювала, що він може за нею повернутися, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна. Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, в таких випадках слід констатувати презумпцію «забутості» речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.

За результатами нового розгляду кримінального провадження суд апеляційної інстанції виконав указівки Верховного Суду, належним чином оцінив наведені обставини та дійшов висновку про винуватість ОСОБА_1 у вчиненні інкримінованого йому злочину.

Верховний Суд погоджується з доводами захисника в частині того, що під час огляду місця події мали місце порушення вимог кримінального процесуального закону. Однак ці порушення в даному кримінальному провадженні не можуть поставити під сумнів встановлений судом апеляційної інстанції факт, що ОСОБА_1 мав при собі чужий телефон, коли до нього підійшли працівники міліції, оскільки цю обставину обвинувачений визнавав у судовому засіданні в суді першої інстанції, хоча і пояснював, що не вкрав цей телефон, а знайшов його. Ці показання ОСОБА_1 узгоджуються з показаннями працівників міліції, які стверджували, що бачили, як ОСОБА_1 , який поводився підозріло, вийшов з приміщення піцерії з телефоном в руках.

Водночас, версія захисту про те, що мобільний телефон ОСОБА_1 , знайшов, по-перше спростовується показаннями потерпілого, який чітко вказав, що залишив свій телефон на стійці для мобільних телефонів в приміщенні піцерії, по-друге, за обставин цієї справи, не виключає в діях засудженого склад інкримінованого йому кримінального правопорушення, оскільки знаходячись в приміщенні піцерії, він не міг не розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.

Посилання захисника про те, що показання працівників міліції ОСОБА_4 і ОСОБА_3 , в цілому є недопустимими доказами в розумінні ст. 97 КПК, Верховний Суд вважає непереконливими.

Відповідно до положень ч. 7 ст. 97 КПК у будь-якому разі не можуть бути визнані допустимим доказом показання з чужих слів, якщо вони даються слідчим, прокурором, співробітником оперативного підрозділу або іншою особою стосовно пояснень осіб, наданих слідчому, прокурору або співробітнику оперативного підрозділу під час здійснення ними кримінального провадження.

Тобто на цій підставі недопустимими показання працівників міліції можуть бути визнані лише в тій частині, де вони розповіли про те, як ОСОБА_1 пояснив, звідки він взяв телефон. Тоді як в іншій частині показання працівників міліції не є показаннями з чужих слів.

Посилання захисника про порушення апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів, Верховний Суд вважає неспроможними.

Згідно зі ст. 404 КПК апеляційна процедура передбачає оцінку відповідності оскаржуваного вироку нормам матеріального та процесуального закону, фактичним обставинам кримінального провадження, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

Відповідно до ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо, що є важливою гарантією права на справедливий суд. Принцип безпосередності дослідження доказів на стадії апеляційного розгляду хоча і не є абсолютним, як у суді першої інстанції, але в ситуації, коли перед апеляційним судом ставиться питання про скасування виправдувального і постановлення обвинувального вироку, цей принцип висуває більш суворі вимоги, ніж у разі скасування чи зміни обвинувального вироку, оскільки в такому випадку висновок про винуватість чи невинуватість особи робить безпосередньо апеляційний суд, який у зв`язку із цим має забезпечити всі гарантії права на справедливий судовий розгляд.

Разом з тим наведене не означає, що положення ст. 23 КПК слід розглядати як такі, що автоматично висувають вимогу про нове дослідження доказів у суді апеляційної інстанції кожного разу, коли йдеться про скасування виправдувального вироку.

З матеріалів кримінального провадження видно, що судом вживались заходи щодо виклику свідка ОСОБА_3 і потерпілого ОСОБА_2 у судове засідання, однак вони так і не прибули до суду. Зважаючи на ці обставини прокурором було заявлено клопотання про прослуховування показань свідка і потерпілого наданих ними під час їх допиту в суді першої інстанції. Сторона захисту, хоча і заперечила проти задоволення цього клопотання, однак на запитання суду визнала, що допит свідків і потерпілого у суді першої інстанції було проведено повно і без порушень.

З огляду на ці обставини, апеляційний суд, обмежився прослуховуванням аудіозапису судового засідання, на якому зафіксований допит свідка і потерпілого у суді першої інстанції.

Верховний Суд звертає увагу на те, що допит свідка ОСОБА_3 і потерпілого ОСОБА_2 у суді першої інстанції здійснювався за участі захисника ОСОБА_11. і засудженого ОСОБА_1 , які були забезпечені правом допиту цих осіб, яким вони успішно скористались. Більше того, показання свідка ОСОБА_3 були ідентичні показанням свідка ОСОБА_4 , який був безпосередньо допитаний судом апеляційної інстанції.

Верховний Суд відмічає й те, що апеляційний суд у своєму рішенні не виклав показання свідка ОСОБА_3 і потерпілого ОСОБА_2 інакше ніж це зробив суд першої інстанції.

За результатом апеляційного розгляду, суд апеляційної інстанції, в частині оцінки показань працівників міліції не погодився з висновками місцевого суду, про те, що показання цих свідків є недопустимими відповідно до вимог ст. 97 КПК. Що стосується показань потерпілого ОСОБА_2 , то місцевий суд визнав, що вони підтверджують лише факт крадіжки належного потерпілому мобільного телефону, але не доводять участі в ній ОСОБА_1 .

Апеляційний суд не витлумачував показання потерпілого, якось інакше ніж це зробив суд першої інстанції, і фактично трактував їх так само, як такі, що підтверджують факт крадіжки. Водночас апеляційний суд, дійшов висновку, що ці показання узгоджуються із показаннями свідків працівників міліції, які виявили у ОСОБА_1 , мобільний телефон, який потерпілий, за його показаннями, залишив на телефонній стійці у приміщенні піцерії.

За таких обставин Верховний Суд не знаходить підстав вважати, що апеляційним судом було допущено порушення вимог кримінального процесуального закону, які слід вважати істотними і такими, що ставлять під сумнів законність і обґрунтованість постановленого цим судом судового рішення.

Верховний Суд також вважає необґрунтованими твердження захисника про те, що всі докази у цьому кримінальному провадженні є недопустимими, оскільки зібрані неуповноваженою особою у зв`язку із тим, що в матеріалах справи відсутня постанова керівника органу досудового розслідування про визначення слідчого, якого уповноважено на розслідування даної справи.

Суд відзначає, що відомості про призначення слідчого міститься в Реєстрі матеріалів досудового розслідування де зазначено, що 06 жовтня 2014 року начальник відділення слідчого відділу Шевченківського районного управління Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Києві (далі - Шевченківське РУ) прийняв рішення про доручення проведення досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні слідчому ОСОБА_12. Вказаний слідчий після внесення відомостей до ЄРДР провів всі слідчі дії у провадженні, зокрема і склав обвинувальний акт.

У цьому контексті колегія суддів звертає увагу на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 31 серпня 2022 року (справа № 756/10060/17).

Зокрема, як зазначила Велика Палата, ст. 2 КПК завданнями кримінального провадження визначає захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого досудового розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Послідовність викладення в диспозиції правової норми наведених вище завдань дає підстави для висновку, що застосування належної юридичної процедури є не самоціллю, а важливою умовою досягнення результатів кримінального судочинства, визначених законодавцем як пріоритетні, - захисту особи, суспільства та держави від злочинних посягань, охорони прав і свобод людини, забезпечення оперативного й ефективного розкриття кримінальних правопорушень і справедливого судового розгляду.

Невідповідність тим чи іншим вимогам закону нівелює доказове значення відомостей, одержаних у результаті відповідних процесуальних дій, не в будь-якому випадку, а лише в разі, якщо вона призвела до порушення прав людини і основоположних свобод або ж ставить під сумнів походження доказів, їх надійність і достовірність. Адже для прийняття законного й обґрунтованого рішення суд має отримувати максимально повну інформацію щодо обставин, які належать до предмета доказування, надаючи сторонам у змагальній процедурі достатні можливості перевірити й заперечити цю інформацію.

В основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.

На користь відповідного висновку свідчить зміст ст. 87 КПК, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з частиною першою цієї статті недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини.

Частинами 2 і 3 цієї статті передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката.

З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України).

Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України.

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен насамперед з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання.

У світлі викладеної вище позиції Великої Палати у цьому кримінальному провадженні колегія суддів вважає, що само по собі відсутність в матеріалах кримінального провадження постанови про призначення слідчого не тягне наслідок у виді визнання всіх зібраних у справі доказів недопустимими, оскільки по-перше, досудове розслідування у цьому кримінальному провадженні проведено одним слідчим Шевченківського РУ - ОСОБА_12., який обіймає посаду слідчого в органі досудового розслідування до територіальної підслідності, якого відноситься місце вчинення ОСОБА_1 кримінального правопорушення та якого, відповідно до Реєстру матеріалів досудового розслідування визначив керівник органу досудового розслідування, і Верховний Суд не знаходить підстав ставити під сумнів цю інформацію, а по-друге сторона захисту, на жодній із стадій кримінального провадження, не обґрунтувала, як проведення досудового розслідування слідчим ОСОБА_12., а не будь-яким іншим слідчим Шевченківського РУ призвело до порушення прав підозрюваного та гарантій, про які йдеться у ст. 87 КПК, або іншим чином вплинуло на їх реалізацію.

На цих підставах Верховний Суд відхиляє такі твердження захисника.

Інших доводів, які б указували на незаконність вироку апеляційного суду щодо ОСОБА_1 , у касаційній скарзі не наведено.

Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що вирок апеляційного суду є достатнім чином умотивованим й обґрунтованим і за змістом відповідає вимогам статей 370 374 420 КПК, у ньому наведено мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувалися під час постановлення рішення.

Обставин для скасування вироку апеляційного суду з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону або неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність Верховний Суд під час касаційного розгляду не встановив.

Ураховуючи наведене і керуючись статтями 433, 434, 436-438 441 442 КПК, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу захисника необхідно залишити без задоволення, а вирок апеляційного суд - без змін.

На цих підставах Верховний Суд ухвалив:

Касаційну скаргу захисника ОСОБА_11. залишити без задоволення, а вирок Київського апеляційного суду від 07 червня 2021 року щодо ОСОБА_1 - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення та оскарженню не підлягає.

Судді

ОСОБА_6 ОСОБА_7 ОСОБА_8