Постанова

Іменем України

23 лютого 2022 року

м. Київ

справа № 761/39429/14

провадження № 61-3748св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Приватне акціонерне товариство «Телеканал «Інтер»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів: Левенця Б. Б., Ратнікової В. М., Борисової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Приватного акціонерного товариства «Телеканал «Інтер» (далі - ПрАТ «Телеканал «Інтер») про спростування недостовірної інформації.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що ІНФОРМАЦІЯ_3 на телевізійному каналі «Інтер» в програмі «Подробности» було поширено сюжет з назвою (мовою оригіналу) «ІНФОРМАЦІЯ_6», в якому про нього відповідачем розповсюджена інформація, що не відповідає дійсності та принижує його честь та гідність, а також завдає шкоди діловій репутації.

Зазначений сюжет у повному обсязі було також розміщено на сторінці ІНФОРМАЦІЯ_1 сайту «Подробности» та на сторінці ІНФОРМАЦІЯ_2 сайту «Youtube».

З урахуванням зазначеного ОСОБА_1 просив:

- визнати недостовірними, та такими, що не відповідають дійсності, порушують права, свободи, ганьблять честь та ділову репутацію ОСОБА_1 відомості, поширені ІНФОРМАЦІЯ_3 на телевізійному каналі «Інтер» в програмі «Подробности», а саме: « ОСОБА_1 вчиняв крадіжку в минулому; ОСОБА_1 зараз вчиняє крадіжки; компанія «Авісма», в якій в минулому працював ОСОБА_1 , займається виготовленням атомних підводних човнів та космічних ракет; завдяки міліардеру-кадебісту з 15-річним стажем ОСОБА_4 , ОСОБА_1 став членом складу директорів компанії «Авісма»; ОСОБА_5 часто бачили в Москві в товаристві людей, що належать до Міністерства оборони Російської Федерації»;

- зобов`язати ПрАТ «Телеканал «Інтер» протягом 30 днів з моменту набрання чинності рішенням суду у даній справі поширити спростування недостовірних відомостей, шляхом оголошення цього в ефірі телеканалу « Інтер » у програмі « Подробности »;

- зобов`язати ПрАТ «Телеканал «Інтер» протягом 30 днів з моменту набрання чинності рішенням суду поширити спростування недостовірних відомостей, шляхом розміщення на веб-сайті « Подробности » за адресою: http://podrobnosti.ua/ випуску новинного сюжету «Подробности», в якому буде розміщено спростування недостовірної інформації, яка вказана вище;

- зобов`язати ПрАТ «Телеканал «Інтер» протягом 30 днів з моменту набрання чинності рішенням суду вчинити дії щодо припинення порушення особистих немайнових прав позивача шляхом вилучення зі сторінки сайту «Подробности» вказаної недостовірної інформації (ІНФОРМАЦІЯ_1);

- зобов`язати ПрАТ «Телеканал «Інтер» протягом 30 днів з моменту набрання чинності рішенням суду вчинити дії щодо припинення порушення особистих немайнових прав позивача шляхом звернення до адміністрації сайту «Youtube» з вимогою вилучити з відкритого доступу аудіовізуальну інформацію під назвою (мовою оригіналу) « ІНФОРМАЦІЯ_6 ».

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 12 вересня 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надав належних та допустимих доказів поширення відповідачем спірної інформації. При цьому суд констатував відсутність можливості достовірно встановити джерело походження спірного відеоматеріалу та факт його поширення саме відповідачем у зв`язку із ненаданням останнім відповідних доказів на спростування доводів позивача.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 вересня 2018 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивач не довів поширення відповідачем спірної інформації, а отже, і порушення його особистих немайнових прав. Надані позивачем в обґрунтування позову докази є неналежними.

Постановою Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 13 березня 2019 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-9146св19).

Постановою Київського апеляційного суду від 28 січня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 12 вересня 2018 року скасовано, ухвалено нове судове рішення.

Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ «Телеканал «Інтер» про спростування недостовірної інформації.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції виходив із того, що інформація, яку позивач просив визнати недостовірною та спростувати, є відтворенням інформації, взятої з публікації в газеті «Нове життя», та дослівним відтворенням інтерв`ю громадського діяча, юриста ОСОБА_3. Відповідач не є автором вищевказаної інформації та здійснив відтворення оспорюваної інформації, надавши її читачам та глядачам як дослівне відтворення повідомлень фізичних та юридичних осіб, інших друкованих засобів масової інформації з посиланням на автора і джерело походження. Вищевказане свідчить про відсутність умислу журналіста та засобу масової інформації, тобто усвідомлення недостовірності інформації та передбачення її суспільно небезпечних наслідків.

При цьому апеляційний суд звернув увагу на те, що у сюжеті та статті з назвою (мовою оригіналу) «ІНФОРМАЦІЯ_6» не міститься саме такої інформації, яку позивач просив спростувати, а саме: « ОСОБА_1 вчиняв крадіжки в минулому; ОСОБА_1 зараз вчиняє крадіжки». Натомість у сюжеті міститься інформація-огляд в яких тележурналіст запрошує небайдужих громадян до діалогу, отримує інтерв`ю і звертає увагу телеглядачів на проблеми сучасного суспільства щодо ефективності діяльності і кадрового забезпечення Державної автомобільної інспекції МВС України, діяльності посадовців органів виконавчої влади і народних депутатів, а тому відсутні підстави ототожнювати поширювану в сюжеті інформацію саме з особою позивача.

Оспорюваній позивачем у позові інформації: «Компанія «Авісмо», в якій він працював, займається виготовленням підводних атомних човнів, космічних ракет. Був членом складу директорів через «миліардера-кадебіста» з 15-річним стажем ОСОБА_7 . В Москві його часто бачили з людьми, які належать до Міністерства оборони Російської Федерації» в сюжеті телевізійної програми відповідача, зазначений її автор - громадський активіст, юрист ОСОБА_3.

Установивши, що частина оспорюваної інформації, яку поширив відповідач, та яку позивач просив визнати недостовірною і спростувати, є відтворенням публікації з газети «Нове життя» та дослівним відтворенням інтерв`ю громадського діяча, юриста ОСОБА_3, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що належними відповідачами у даній справі також мали б бути газета «Нове життя» та ОСОБА_3, проте позивач до цих осіб позовних вимог не заявляв.

Враховуючи вказане та посилаючись на положення пункту 3 частини першої статті 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для звільнення відповідача від відповідальності за публікацію вищевказаних відомостей та відсутність підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У березні 2021 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, неправильно застосував до спірних правовідносин положення Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», не врахував, що відповідачем у цій справі є не друкований засіб масової інформації, а телеканал, діяльність якого регулюється положеннями Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

При цьому апеляційний суд не врахував, що звільнення телеканалу та його працівників від відповідальності за розповсюдження недостовірної інформації не впливає на обов`язок оприлюднити спростування недостовірної інформації у спосіб найбільш наближений до поширення такої інформації.

Застосовуючи до спірних правовідносин статті 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, апеляційний суд не врахував, що критика виконання позивачем функцій народного депутата України не є предметом цього позову.

Також апеляційний суд некоректно застосував практику Європейського суду з прав людини.

Підставами касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 28 січня 2021 року заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 09 вересня 2020 року у справі № 759/6513/17 (провадження № 61-15339св19), від 22 березня 2021 року у справі № 482/1474/16-ц (провадження № 61-9237св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19 (провадження № 61-16277св20).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У травні 2021 року ПрАТ «Телеканал «Інтер» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2021 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.

У строк, визначений судом, заявник усунув недоліки касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 09 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Позивач надав до суду роздруківку з інтернет-ресурсу під найменуванням «Подробности», який не містить дати та посилання на інтернет-сторінку джерела цих новин, та диск із відеозаписом загальною тривалістю 03 хвилини 07 секунд, у якому в програмі «Подробности» викладений сюжет новин під назвою (мовою оригіналу) « ІНФОРМАЦІЯ_6 ».

З наданого диску вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_3 ПрАТ «Телеканал «Інтер» у телепередачі «Подробности», яка вийшла в ефір на телевізійному каналі «Інтер», була здійснена трансляція сюжету під назвою « ІНФОРМАЦІЯ_6 ».

Сюжет починається зі слів ведучої телепередачі «Подробности» (мовою оригіналу): «Они крали тихо и много. Теперь крадут, красиво излагая, какие они патриоты. Но крадут столько же, если не больше. И среди них есть те, кого люстрация вовсе не коснется. О них - наш следующий сюжет». Після цього вступу демонструється сюжет (тривалість 15 секунд) про діяльність Державної автомобільної інспекції без зазначення чи згадування позивача, сюжет із коментарями ОСОБА_13, як керівника Центру правового аналізу та досліджень політичних ризиків про наявність чи відсутність змін в діяльності посадовців органів виконавчої влади, що супроводжується зображенням будівлі Кабінету Міністрів України. Після вказаного, наступний коментар журналістки, що гірші справи із народними депутатами та показано сюжет про Верховну Раду і коментарі ОСОБА_16, як експерта Українського незалежного центру політичних досліджень.

Після зазначеного сюжету показано зображення народних депутатів в сесійній залі, серед яких і позивач, під час робочого засідання Верховної Ради України, і коментар журналістки (мовою оригіналу): «Это кандидат по одному из мажоритарных округов Киевской области, бывший соперник массажиста ОСОБА_17. Тогда в 2012 «ударовца» ОСОБА_9 чуть не сняли с избирательной дистанции. Причина - вот эта публикация в одной из местных газет». Під час цього коментаря журналістки, в сюжеті демонструється зображення першої сторінки газети «Нове життя» від 15 жовтня 2012 року із статтею під назвою «Чого боїться ОСОБА_1 ?».

Вказаний сюжет містить цитату з газети «Нове життя», уривок з якої показано в сюжеті: «Передісторія, якщо коротко, така. ОСОБА_1 поїхав з України у далекому 1994 році. І з тих пір до 2010 року він прилітав до України виключно на канікули. Спочатку він 3 роки навчався у США, потім 9 років працював у Росії». Під час демонстрації друкованого видання «Нове життя» відбувається коментар журналістки (мовою оригіналу): «Журналисты утверждали - ОСОБА_1 9 лет жил в России. Поэтому баллотироваться не может».

Також у цьому сюжеті є інтерв`ю громадського активіста, юриста ОСОБА_3, яке містить такі висловлювання: «Компанія «Авісмо», в якій він працював, займається виготовленням підводних атомних човнів, космічних ракет. Був членом складу директорів, через «миліардера-кадебіста» з 15-річним стажем ОСОБА_7 . В Москві його часто бачили з людьми, які належать до Міністерства оборони Російської Федерації. Ця людина буде лобіювати інтереси Кремля ».

В наступному сюжеті на фоні фотографії ОСОБА_1 та тексту біографії останнього, взятих з інтернет-видання, йдеться коментар журналістки (пряма мова): «Многолетнюю работу в России подтверждает и его биография из открытых источников. Только в 2010 -м стал активно появляться в Украине. В суде частые поездки и, по сути, проживание в другой стране подтвердили и данные пограничников. Но служители Фемиды им очевидно не вняли, дело закрыли, а ОСОБА_1 сел в кресло нардепа». Далі сюжет як ОСОБА_1 повертається від журналістів та йде по коридору Верховної Ради із коментарем журналістки (пряма мова): «Сегодня на вопросы о своей работе в России он реагирует так…».

Далі в сюжеті продовження інтерв`ю громадського активіста, юриста ОСОБА_3, яке містить такі висловлювання (мовою оригіналу): «Таких як ОСОБА_12 насправді є немало осіб» та наводить прізвища інших політиків, після якого журналістка коментує (пряма мова): «А все потому, говорят эксперты, что на выборах кандидаты проходят минимум проверок: на доходы, судимость и гражданство».

Наступним є сюжет-інтерв`ю із ОСОБА_13 , де останній зазначає, без зазначення прізвищ, про наявність у Верховній Раді народних депутатів, які мають подвійне та потрійне громадянство. Закінчується сюжет словами журналістки (пряма мова): «И все на своих насиженных местах. А ГАИ-шные машины продолжают стоять на дорогах с флажками. Но вот вопрос - при этом перестали они брать взятки от провинившихся или спешащих? Все знают - нет. ОСОБА_14 , ОСОБА_15 . « Подробности », телеканал « Интер »».

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною другою статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Статтею 34 Конституції України кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Згідно із статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Відповідно до статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Статтею 201 ЦК України передбачено, що честь, гідність і ділова репутація є особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством.

Згідно із статтями 297 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.

Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Інформація - це будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (стаття 1 Закону України «Про інформацію»).

Під поширенням інформації необхідно розуміти: опублікування її у пресі, передання з використанням радіо, телебачення чи інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі.

Поширенням інформації також є демонстрація в громадських місцях плакатів, гасел, інших творів, а також розповсюдження серед людей листівок, а так само поширення за допомогою електронних засобів, що за своїм змістом або формою ганьблять гідність, честь фізичної особи або ділову репутацію фізичної та юридичної особи.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.

Відповідно до частини другої статті 30 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та їх правдивість не доводиться.

Згідно з положеннями статті 277 ЦК України та статті 12 ЦПК України обов`язок довести, що поширена інформація є достовірною, покладається на відповідача, проте позивач має право подати докази недостовірності поширеної інформації. Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

За статтею 59 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» телерадіоорганізація, зокрема, зобов`язана: а) дотримуватися законодавства України та вимог ліцензії; в) поширювати об`єктивну інформацію.

Поширенням інформації вважається опублікування її у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі Інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв`язку; викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам; повідомлення в публічних виступах, в електронних мережах, а також в іншій формі хоча б одній особі. Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Відповідно до змісту статті 48 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» кожна телерадіоорганізація-ліцензіат зобов`язана вести журнал обліку передач, які телерадіоорганізація транслювала чи ретранслювала або забезпечувала їх трансляцію чи ретрансляцію у повній та незмінній формі третьою особою (оператором телекомунікацій). У журналі обліку передач фіксуються: дата випуску, час початку і закінчення передачі; назва і тема передачі; прізвище авторів і ведучих передачі; мова передачі. Журнал обліку передач зберігається телерадіоорганізацією протягом року з дня останнього запису в ньому. Усі передачі, які телерадіоорганізація транслювала чи ретранслювала або забезпечувала їх трансляцію чи ретрансляцію у повній та незмінній формі третьою особою (оператором телекомунікацій), повинні бути записані і зберігатися протягом 14 днів від дати їх розповсюдження, якщо у цей строк не надійшло скарги щодо їхнього змісту. У разі подання скарги щодо змісту передачі її записи зберігаються до того часу, поки скаргу не буде розглянуто і рішення стосовно неї не буде прийнято у визначеному порядку.

За змістом частин першої, третьої, п`ятої статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» громадянин або юридична особа мають право вимагати від телерадіоорганізації спростування поширених у її програмі чи передачі відомостей, які не відповідають дійсності та/або принижують честь і гідність особи. Заяву з вимогою спростування має бути подано до телерадіоорганізації у письмовій формі протягом 14 днів з дня поширення таких відомостей з письмовим повідомленням про це Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. На вимогу заявника телерадіоорганізація зобов`язана надати йому можливість безкоштовного прослуховування (перегляду) відповідного фрагмента програми чи передачі або надати копію запису фрагмента з відповідною оплатою.

Однак звернення громадянина або юридичної особи до телерадіоорганізації зі скаргою в порядку статті 64 Закону України «Про телебачення та радіомовлення» не є обов`язковою передумовою звернення до суду за захистом недоторканості ділової репутації, адже передбачає право, а не обов`язок особи на звернення до телерадіоорганізації зі скаргою щодо змісту відповідних програм та передач та, відповідно, на отримання копії запису фрагмента зі спірної інформацією. Право на судовий захист ділової репутації не залежить від того, чи скористалися громадянин чи юридична особа правом вимагати від телерадіоорганізації спростування недостовірної інформації в позасудовому порядку.

Тому сплив установленого законом 14-денного строку зберігання трансльованої передачі та незвернення заявника до телерадіоорганізації протягом цього строку з відповідною (відповідними) вимогою (вимогами) у порядку частин третьої, п`ятої статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» про спростування недостовірної інформації та/або про надання копії запису фрагмента передачі не позбавляє його можливості захистити свої права у судовому порядку з дотриманням принципу змагальності сторін, суть якого полягає, зокрема, в тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Такий правовий висновок міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20.

Отже, позивач має право надати або відеозапис, отриманий у порядку статті 64 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», або відеозапис з електронного інтернет-джерела (електронної платформи), на якому (якій) розміщено відеоролик. Якщо особа не має такого запису й надає копію, отриману з інших джерел, суд може витребувати відеозапис за наявності сумніву у відповідності поданого відеозапису оригіналу. Якщо відеозапис не зберігся взагалі, то сторони мають право доводити факти порушеного права у справі будь-якими доказами.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що архівна копія запису відеосюжету не зберіглась, а відповідач не надав доказів про те, що наданий позивачем запис є сфальшованим або про те, що цю телепередачу було записано, але не випущено у ефір.

Установивши вказані обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що позивач довів факт поширення відповідачем спірної інформації.

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 10 Конвенції передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки «інформації» чи «ідей», які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти.

Свобода вираження поглядів, гарантована пунктом 1 статті 10 Конвенції, становить одну з основних підвалин демократичного суспільства й одну з принципових умов його розвитку та умов реалізації кожної особи. За умови додержання пункту 2 свобода вираження стосується не лише тієї «інформації» чи тих «ідей», які отримані належним чином або розглядаються як необразливі чи незначні, а й тих, що викликають образу, обурення або неспокій. Такими є вимоги плюралізму, терпимості й широти поглядів, без яких «демократичне суспільство» неможливе (рішення ЄСПЛ від 08 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії», рішення ЄСПЛ від 24 лютого 1997 року у справі «Де Гаєс і Гійзельс проти Бельгії», рішення ЄСПЛ від 27 березня 1996 року у справі «Гудвін проти Сполученого Королівства», рішення ЄСПЛ від 26 квітня 1995 року у справі «Праґер і Обершлік проти Австрії».

Повинно бути зроблене чітке розмежування між констатацією фактів та оціночними судженнями. У той час як наявність фактів може бути продемонстровано, достовірність оціночних суджень не піддається доведенню. Вимогу доводити достовірність оціночних суджень неможливо виконати, вона порушує свободу думки як таку.

Отже, коли робляться твердження про поведінку третьої особи, деколи може бути важко, як і в цій справі, віднайти різницю між оцінкою фактів та оціночними судженнями. Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (рішення ЄСПЛ від 27 лютого 2001 року у справі «Єрусалем проти Австрії», заява № 26958/95).

Засоби масової інформації відіграють істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вони не можуть переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, їх обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із їх обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на них покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 Конвенції захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Тома проти Люксембургу» від 29 березня 2001 року суд зазначив, що для обмеження поширення інформації, що вже була оприлюднена та широко обговорюється, повинні існувати переконливі підстави; покарання журналіста за те, що він допомагав поширювати твердження, зроблені іншою особою, серйозно перешкоджатиме участі преси у обговоренні проблем, які становлять громадський інтерес, і його не потрібно передбачати, хіба що за наявності особливо переконливих підстав для цього.

ЄСПЛ у справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України» (рішення ЄСПЛ від 05 травня 2011 року, заява № 33014/05) зауважив, що «публікація була дослівним відтворенням матеріалу, завантаженого із загальнодоступної Інтернет-газети. Вона містила посилання на джерело матеріалу та коментарі редакції, в яких вона формально дистанціювалася від змісту матеріалу. Українське законодавство, зокрема Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», надає журналістам імунітет від цивільної відповідальності за дослівне відтворення матеріалу, опублікованого у пресі. Суд звертає увагу на те, що це положення у загальному плані відповідає його підходу до свободи журналістів поширювати висловлювання, зроблені іншими. Проте відповідно до позиції національних судів такий імунітет журналістів не поширюється на відтворення матеріалу з Інтернет-джерел, які не зареєстровані згідно із Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні».

У Резолюції 1165 (1998) Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі - Резолюція) зазначається, що публічними фігурами є особи, які обіймають державні посади і (або) користуються державними ресурсами, а також усі ті, хто відіграє певну роль у суспільному житті (у галузі політики, економіки, мистецтва, соціальній сфері, спорті чи в будь-якій іншій галузі).

Відповідно до статей 3, 4, 6 Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 року на 872-му засіданні Комітету міністрів Ради Європи (далі - Декларація), політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, які вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися «виставити» себе на публічне політичне обговорювання, підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції. При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами.

У рішенні від 07 лютого 2012 року «Аксель Спрінгер проти Німеччини» ЄСПЛ вказав, що приватна особа, невідома для громадськості, може вимагати особливого захисту свого права на приватне життя, тоді як публічних осіб така норма не стосується.

Разом з цим у таких справах, як «Лінгенс проти Австрії» (1986 року); «Обершлік проти Австрії» (1991 року), у яких ішлось про публічну критику політиків, ЄСПЛ дійшов висновку, що публічні діячі повинні бути відкритими для критики з боку своїх опонентів.

Верховний Суд зауважує, що журналістська свобода та громадська діяльність також включають можливість перебільшень або навіть провокацій.

Повідомлення новин, заснованих на інтерв`ю або відтворення висловлювань інших осіб, відредагованих чи ні, становить один з найбільш важливих засобів, за допомогою яких преса може відігравати свою важливу роль «сторожового пса суспільства» (рішення у справі «The Observer and The Guardian v. the United Kingdom», від 26 листопада 1991 року, Series A no. 216). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належали журналісту, і коли були цитатою висловлювання іншої особи, оскільки покарання журналіста за участь у поширенні висловлювань інших осіб буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань суспільного значення та не повинно розглядатись, якщо для іншого немає винятково вагомих причин (рішення у справі «Педерсен і Баадсгаард проти Данії» (980_247); рішення у справі «Торгейр Торгейрсон проти Ісландії» від 25 червня 1992 року, Series A, no. 239; рішення у справі «Джерсільд проти Данії»).

Отже, ЄСПЛ вважає порушенням статті 10 Конвенції задоволення національними судами позовів публічних діячів про спростування поширеної проти них інформації та заборони поширення такої інформації, оскільки ступінь публічності, якого набули дії особи, ступінь її участі у публічній дискусії зумовлюють ступінь її толерантності, який вона повинна виявляти стосовно критики.

Межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

У справі, яка переглядається, апеляційний суд встановив, що ОСОБА_1 був народним депутатом України VII та VIII скликання Верховної Ради України, тобто на час розповсюдження оспорюваної інформації, ОСОБА_1 був публічною особою, тому відкритий для суворої критики і пильного нагляду громадськості й межа допустимої критики щодо такої особи є значно ширшою.

Також суд апеляційної інстанції установив, що інформація, яку позивач просив визнати недостовірною та спростувати, є відтворенням інформації, взятої з публікації в газеті «Нове життя» та дослівним відтворенням інтерв`ю громадського діяча, юриста ОСОБА_3. Відповідач не є автором вищевказаної інформації та здійснив відтворення оспорюваної інформації, надавши її читачам та глядачам як дослівне відтворення повідомлень фізичних та юридичних осіб, інших друкованих засобів масової інформації з посиланням на автора і джерело походження.

Так, згідно зі статтею 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» телерадіоорганізація та її працівники не несуть відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності, у разі:

а) якщо ця інформація містилася в офіційних повідомленнях або одержана від органів державної влади, органів місцевого самоврядування у письмовій формі;

б) якщо ця інформація є дослівним цитуванням заяв і виступів (усних і друкованих) посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, народних депутатів України, кандидатів на пост Президента України, кандидатів у народні депутати України та у депутати рад усіх рівнів, кандидатів на посади сільських, селищних, міських голів;

в) якщо ця інформація розповсюджувалася без попереднього запису та містилася у виступах осіб, які не є працівниками телерадіоорганізації;

г) якщо вона є дослівним відтворенням матеріалів, поширених іншим засобом масової інформації або інформаційним агентством, з посиланням на нього;

ґ) якщо звільнення від відповідальності передбачено іншим законом.

Отже, чинне законодавство, в окремих випадках, звільняє телерадіоорганізацію та її працівників від відповідальності за поширення інформації, що не відповідає дійсності.

Установивши вказані обставини, апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для звільнення відповідача від відповідальності за публікацію вищевказаних відомостей.

За таких обставин суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПрАТ «Телеканал «Інтер» про спростування недостовірної інформації.

Посилання апеляційного суду на положення Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» замість Закону України «Про телебачення і радіомовлення» не вплинуло на правильність висновків суду.

Посилання як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 759/6513/17 (провадження № 61-15339св19), від 22 березня 2021 року у справі № 482/1474/16-ц (провадження № 61-9237св19), від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19 (провадження № 61-16277св20), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилаються заявники, встановлені різні фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального та матеріального права, є необґрунтованими та зводяться виключно до переоцінки доказів, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України перебуває поза межами повноважень Верховного Суду.

Оцінюючи доводи касаційної скарги в цілому, Верховний Суд виходить з імперативного припису правила частини другої статті 410 ЦПК України, згідно з яким не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, Верховний Суд не встановив.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційні скарги без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 28 січня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р. А. Лідовець