№ 766/16820/16-ц - Судова практика України

Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 766/16820/16-ц

провадження № 61-3951св21

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,відповідач - ОСОБА_2 ,розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Вейтас І. В., Радченка С. В., Семиженка Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст вимог

У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про припинення права власності на частку у спільному майні.

Позовна заява мотивована тим, що ухвалою Дніпровського районного суду м. Херсона від 03 липня 2009 року у справі № 2-75-09 про закриття провадження у справі та затвердженням мирової угоди за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 визнано право власності по 1/3 частці в домоволодінні АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 0,0602 га. та визнано за кожним з вказаних осіб право власності на 1/3 частину цієї земельної ділянки, яка належала померлій ОСОБА_4 .

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 грудня 2010 року та додатковим рішенням від 16 грудня 2014 року в справі № 2-2378/10 домоволодіння АДРЕСА_1 виділено у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Розподілено приватизовану земельну ділянку (кадастровий № 65101653300:04:096:0003), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 16 серпня 2010 року та виділено: у власність - ОСОБА_2 частину площею 201 кв. м з боку фасадної межі, правої бокової межі та задньої межі з улаштуванням виходу на АДРЕСА_1 ; у спільну сумісну дольову власність позивача ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - частину площею 401 кв. м з боку фасадної межі, лівої бокової межі та задньої межі з існуючим входом на АДРЕСА_1 . З метою розподілу земельної ділянки зобов`язано ОСОБА_2 знести розташовані на ній будівлі під літерами «Д», «Б», «Е», «И», за власний рахунок; стягнено з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 49 888 грн як компенсації вартості частки її майна (1/3 частки у домоволодінні) з відрахуванням вартості будівель, які підлягають знесенню.

Позивач вказує, що рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 грудня 2010 року виконане, він сплатив ОСОБА_2 встановлену суму компенсації, що підтверджується постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 30 січня 2014 року, та проведено розподіл спірної земельної ділянки, що підтверджується постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 21 жовтня 2014 року.

Незважаючи на наявність рішення Дніпровського районного суду м.Херсона від 02 грудня 2010 року, відповідач ОСОБА_2 17 серпня 2015 року на підставі ухвали Дніпровського районного суду від 03 липня 2009 року здійснила державну реєстрацію права власності на 1/3 частку зазначеного домоволодіння та 1/3 частку будівель, які вже були знесені.

29 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та позивач ОСОБА_1 уклали договори купівлі-продажу належних ОСОБА_3 частки земельної ділянки та 1/3 частки у праві спільної часткової власності на домоволодіння АДРЕСА_1 .

Позивач вказує, що відповідач, відповідно до рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 грудня 2010 року отримала компенсацію за належне їй на підставі ухвали Дніпровського районного суду від 03 липня 2009 року спадкове майно, решта майна - будівлі під літерами «Д», «Б», «Е», «И», знесені на виконання рішення суду, майна, яке ОСОБА_2 зареєструвала за собою на праві власності у неї немає, у вказаному домоволодінні вона не проживає.

Позивач з урахуванням уточнення позовних вимог просив суд: припинити право власності ОСОБА_2 на 1/3 домоволодіння АДРЕСА_1 ; визнати за ним право власності на 1/3 частки домоволодіння АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Зобов`язано територіальне управління Державної судової адміністрації України в Херсонській області виплатити або перерахувати ОСОБА_1 з депозитного рахунку суду кошти у розмірі 8 021 грн, які знаходяться на депозитному рахунку територіального управління Державної судової адміністрації України в Херсонській області згідно квитанції від 26 березня 2018 року № 12_32.

Рішення суду першої інстанції обґрунтовано тим, що позивачем не було внесено на депозитний рахунок суду необхідну суму коштів в якості грошової компенсації відповідачу за спірне майно в силу частини другої статті 365 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Така обставина при розгляді справи даної категорії є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Апеляційний суд вказав на відсутність підстав для відмови у задоволенні заявлених позовних у зв`язку із невнесенням необхідної суми коштів на депозитний рахунок суду в якості грошової компенсації вартості спірного майна відповідачу (у разі задоволення позову). Натомість, суд вказав на необґрунтованість позовних вимог по суті. Судом не встановлено підстав для припинення права власності відповідача на спірне майно.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга відповідача ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року.

У касаційній скарзі ОСОБА_2 просить суд касаційної інстанції скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 06 жовтня 2020 року.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 12 квітня 2021 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_2 на постанову Херсонського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року та витребував справу з суду першої інстанції.

Справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного оскарження вказаного судового рішення заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах. Апеляційний суд ухвалив помилкове рішення, фактично вдався до перегляду судових рішень щодо поділу спірного майна, що є неприпустимим. Висновки суду апеляційної інстанції є помилковим та необґрунтованими.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 3 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Позиції інших учасників

У квітні 2021 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу, в якому вказував не безпідставність доводів касаційної скарги. Просив суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Фактичні обставини, встановлені судами

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Херсона від 03 липня 2009 року у справі № 2-75/09 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про встановлення факту, що має юридичне значення та визнання права власності, та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання права власності, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання права власності, затверджено мирову угоду. Визнано за ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_1 право власності по 1/3 частці в домоволодінні АДРЕСА_1 , яке розташоване на земельній ділянці площею 0,0602 га; визнано за кожним з вказаних осіб право власності по 1/3 частці земельної ділянки площею 0,0602 га, розташованої на АДРЕСА_1 , яка належала померлій ОСОБА_4 .

Заочним рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 грудня 2010 року (з врахуванням додаткового рішення від 16 грудня 2014 року) у справі № 2-2378/10 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про розподіл житлового будинку в натурі, визначення порядку користування домоволодінням та земельною ділянкою, позовні вимоги задоволено.

Домоволодіння АДРЕСА_1 виділено у користування ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . Розподілено приватизовану земельну ділянку (кадастровий № 65101653300:04:096:0003), розташовану за адресою: АДРЕСА_1 згідно висновку судової будівельно-технічної експертизи від 16 серпня 2010 року та виділено: у власність ОСОБА_2 частку земельної ділянки площею 201 кв. м - з боку фасадної межі, правої бокової межі та задньої межі з улаштуванням виходу на АДРЕСА_1 , у спільну сумісну дольову власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 частку земельної ділянки площею 401 кв. м - з боку фасадної межі, лівої бокової межі та задньої межі з існуючим входом на АДРЕСА_1 . З метою розподілу земельної ділянки зобов`язано ОСОБА_2 знести розташовані на ній будівлі під літерами «Д», «Б», «Е», «И» за власний рахунок. Стягнено з ОСОБА_3 та ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 49 888 грн як компенсації вартості частки її майна (1/3 частки у домоволодінні) з відрахуванням вартості будівель, які підлягають знесенню.

Заочне рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 грудня 2010 року сторонами не оскаржувалось та набрало законної сили.

Відповідно до постанови головного державного виконавця ВДВС Дніпровського районного управління юстиції у м. Херсоні про закінчення виконавчого провадження від 30 січня 2014 року по виконавчому листу № 2-2378/10 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 49 888 грн зазначено, що виконавчий документ виконано фактично.

За постановою головного державного виконавця ВДВС Дніпровського районного управління юстиції у м. Херсоні про закінчення виконавчого провадження від 21 жовтня 2014 року по виконавчому листу № 2-2378/10 про розподіл земельної ділянки, шляхом виділення у власність ОСОБА_2 частки земельної ділянки площею 201 кв. м та у спільну сумісну дольову власність ОСОБА_1 та ОСОБА_3 частки земельної ділянки площею 401 кв. м, виконавчий документ виконано фактично.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 17 серпня 2015 року ОСОБА_2 здійснила державну реєстрацію права спільної часткової власності на 1/3 частку житлового будинку АДРЕСА_1 , загальною площею 86,9 кв. м, у тому числі житловою - 58,4 кв. м. Підставою виникнення права власності вказано ухвалу Дніпровського районного суду м. Херсона від 03 липня 2009 року в справі № 2-75/09.

29 жовтня 2016 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договори купівлі-продажу належних ОСОБА_3 1/3 частки земельної ділянки площею 0,0602 га, розташованої на АДРЕСА_1 та 1/3 частки у праві власності на домоволодіння АДРЕСА_1 за цією ж адресою. Позивач ОСОБА_1 став власником цього майна.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як видно із касаційної скарги, рішення апеляційного суду, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України зазначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Статтею 364 ЦК передбачено, що співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки. Компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою. Право на частку у праві спільної часткової власності у співвласника, який отримав таку компенсацію, припиняється з дня її отримання. У разі виділу співвласником у натурі частки із спільного майна для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у випадку, встановленому законом, таке право підлягає державній реєстрації.

У статті 365 ЦК України вказано, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім`ї.

Апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні позовних вимог у зв`язку із їх необґрунтованістю по суті правильно виходив із того, що заочне рішення Дніпровського районного суду м. Херсона від 02 грудня 2010 року в справі № 2-2378/10, яким здійснено поділ в натурі спірного майна (домоволодіння) та земельної ділянки не оскаржувалось учасниками справи, набрало законної сили та виконане. Тому у суду були відсутні належні підстави для задоволення заявлених ОСОБА_1 вимог про припинення права власності ОСОБА_2 на 1/3 частку у спірному домоволодінні та визнання за ним права власності на це майно.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

За статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі.

Частиною першою статті 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Відповідно до частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Апеляційний суд повно і всебічно дослідив наявні у справі докази та надав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального і процесуального права.

Суд апеляційної інстанції розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та правомірно відмовив у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з підстав їх необґрунтованості.

Щодо відхилення доводів касаційної скаргиОСОБА_2 .

Зі змісту підстави оскарження судового рішення у справі, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі вказаної норми, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи. Такі правові висновки викладено в постанові Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 461/2321/20.

Доводи касаційної скарги, що апеляційний суд фактично здійснив перегляд судових рішень, зокрема, ухвали Дніпровського районного суду м. Херсона від 03 липня 2009 року в справі № 2-75/09, за якою ОСОБА_2 виділено у власність 1/3 частку спірного домоволодіння, є безпідставними та спростовуються змістом оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції. Апеляційний суд врахував наявність даної ухвали суду, а також і рішення суду від 02 грудня 2010 року в справі № 2-2378/10 щодо поділу спірного майна (домоволодіння) між співвласниками, за яким ОСОБА_2 отримала грошову компенсацію вартості її частки майна, це рішення нею не оскаржене, фактично виконане, і протилежного відповідачем не доведено.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Таким чином, доводи ОСОБА_2 , що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.

ЄСПЛ у своїх рішеннях вказував, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України»). Оскаржуване рішення апеляційного суду відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Суд апеляційної інстанції повно встановив обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, визначив норми права, які підлягали застосуванню.

У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. А. Стрільчук