Постанова

Іменем України

14 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 766/19902/18

провадження № 61-17899св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 на постанову Херсонського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року у складі колегії суддів: Полікарпової О. М., Воронцової Л. П., Ігнатенко П. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування житлового будинку недійсним.

Позов обґрунтовано тим, що рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 06 серпня 2018 року у справі № 2120/5592/12 стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі 538 200,00 грн, як безпідставно нею отримані на підставі договору, який в подальшому визнаний недійсним. 05 жовтня 2018 року їй стало відомо з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що ОСОБА_2 здійснила відчуження спірного житлового будинку на користь свого онука ОСОБА_3 за вказаним договором дарування. Позивач зазначала, що на день укладення договору дарування від 12 грудня 2014 року скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалами Суворовського районного суду м. Херсона від 07 травня 2012 року та від 11 травня 2012 року у справі № 2120/5592/12. ОСОБА_2 , відчужуючи належне їй на праві власності нерухоме майно близькому родичу, була обізнана про наявні та можливі судові рішення щодо стягнення з неї заборгованості, а тому могла передбачити негативні наслідки для себе у випадку виконання судового рішення шляхом звернення стягнення на майно.

Позивач просила визнати недійсним договір дарування житлового будинку АДРЕСА_1 , що укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений 12 грудня 2014 року приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Довгань О. І. за реєстровим № 3917.

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 15 жовтня 2020 року у позові відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову про визнання договору дарування недійсним, суд першої інстанції виходив із того, що на час укладення оспорюваного правочину набрало законної сили рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 10 квітня 2014 року, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року (з урахуванням ухвали цього суду від 04 листопада 2021 року про виправлення описки) апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 задоволено. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 15 жовтня 2020 року скасовано та постановлено нове рішення, яким позов задоволено. Визнано недійсним договір дарування 52/100 частини житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , що укладений 12 грудня 2014 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 та посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Довгань О. І. за реєстровим № 3917.

Апеляційний суд при прийнятті нового судового рішення про задоволення позову виходив із того, що наявні в матеріалах цивільної справи № 2120/5592/12 судові рішення свідчать про те, що з 2012 року ОСОБА_1 намагалася стягнути з ОСОБА_2 сплачені їй кошти, вважаючи їх то збитками, то безпідставно отриманими коштами на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), то коштами, які підлягають поверненню на підставі статті 216 ЦК України, що свідчить про обрання представником позивача протягом тривалого часу неправильних підстав позову. За таких обставин апеляційний суд вирішив, що висновок суду першої інстанції про відсутність у ОСОБА_2 будь-яких грошових зобов`язань на момент укладення нею оспорюваного договору дарування на користь свого онука є необґрунтованим. Також ОСОБА_2 , яка відчужила майно (житловий будинок) на підставі договору дарування, при тому, що на момент відчуження судовими рішеннями встановлено наявність у неї боргу перед ОСОБА_1 , незважаючи на відсутність судового рішення про його стягнення, діяла очевидно недобросовісно, оскільки вчинила оспорюваний договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на її майно, що є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

На спростування висновку суду першої інстанції про те, що договір дарування частини житлового будинку відповідає вимогам закону, оскільки в момент його укладення жодних обмежень щодо відчуження будинку не існувало, апеляційний суд зазначив, що перехід права власності на вказаний будинок до близького родича при існуванні боргового зобов`язання перед позивачем, строк виконання якого настав, з метою приховати це майно від виконання за його рахунок можливого судового рішення про стягнення грошових коштів на підставі укладеного між позивачем та відповідачем договору позики, свідчить про фіктивність правочину та порушує права позивача як позикодавця.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У листопаді 2021 року представник ОСОБА_2 - ОСОБА_4 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Херсонського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року, з пропуском строку на касаційне оскарження, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції, а також стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 1 409,60 грн. Касаційна скарга містить також клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верхового Суду 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц та від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, а також постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України).

У своїй касаційній скарзі заявник також зазначає, що позивач не довела, а апеляційний суд не встановив наявність умислу з певним спрямуванням волі у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а також їх обізнаність про те, що оспорюваний договір укладається саме з метою приховування цього майна від можливого звернення стягнення на нього в рахунок погашення боргу перед ОСОБА_1 , оскільки відповідне рішення суду та судовий спір із цього приводу на момент укладення договору дарування у грудні 2014 року був відсутній. На момент вчинення оспорюваного договору ОСОБА_2 була власником нерухомого майна, яке є предметом дарування, мала право розпоряджатися ним на власний розсуд, спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень прав власності, не перебувало під арештом, тому дії ОСОБА_2 з відчуження (дарування) не можуть бути визнані недобросовісною поведінкою. Водночас позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що оспорений договір дарування є фіктивним згідно зі статтею 234 ЦК України, або, що укладення договору дарування порушує права та законні інтереси позивача.

Окрім цього, заявник вказує, що в суді першої інстанції ОСОБА_2 заявила про застосування позовної давності, яку суд першої інстанції не застосував, оскільки дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з підстав недоведеності. У свою чергу суд апеляційної інстанції під час перегляду справи та прийняття нового судового рішення про задоволення позову таку заяву не розглянув.

У січні 2022 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , в якому позивач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскільки вона є необґрунтованою.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 10 грудня 2021 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 08 листопада 2021 року про поновлення представнику ОСОБА_2 - ОСОБА_4 строку на касаційне оскарження постанови Херсонського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року та надання строку для усунення недоліків) відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 766/19902/18 із Херсонського міського суду Херсонської області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2022 року матеріали справи № 766/19902/18 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 29 серпня 2022 року призначено справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Фактичні обставини, установлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 28 грудня 2010 року у справі № 2-6325/10 за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 , ОСОБА_1 визнано недійсним договір від 26 лютого 2010 року купівлі-продажу 52/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Палієнко У. О. за реєстровим № 425.

Із наданих на запит суду та досліджених судом першої та апеляційної інстанцій матеріалів цивільної справи № 2120/5592/12 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів, вбачається, що 04 травня 2012 року ОСОБА_1 звернулася до Суворовського районного суду м. Херсона із позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів, переданих ОСОБА_1 при укладенні договору, який в подальшому визнано недійсним.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 27 червня 2013 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 159 600,00 грн завданих збитків та 18 194,40 грн інфляційних втрат, 10 374,00 грн - три проценти річних за час прострочення, а також понесені судові витрати у розмірі 1 984,70 грн, всього - 190 153,00 грн.

У задоволенні зустрічного позову прокурора Суворовського району м. Херсона в інтересах ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики 20 000,00 доларів США відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 24 вересня 2013 року частково задоволено апеляційну скаргу прокурора Суворовського району м. Херсона, рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 27 червня 2013 року в частині стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 інфляційних втрат в сумі 18 194,40 грн та трьох процентів річних в сумі 10 374,00 грн скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення. Відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні зазначених позовних вимог; зменшено розмір стягнутої з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 загальної суми з 190 153,10 грн до 161 584,70 грн.

У частині відмови у визнанні недійсним договору позики рішення суду залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 січня 2014 року рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 27 червня 2013 року та рішення Апеляційного суду Херсонської області від 24 вересня 2013 року в частині задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів скасовано та в цій частині справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції. В іншій частині судові рішення не переглядались.

Рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 10 квітня 2014 року у справі № 2120/5592/12 у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно отриманих коштів відмовлено. Зазначене судове рішення представником позивача ОСОБА_5 оскаржено в апеляційному порядку.

Ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 20 травня 2014 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 10 квітня 2014 року залишено без руху та встановлено п`ятиденний строк на усунення недоліків з моменту отримання ухвали.

05 червня 2014 року представником ОСОБА_1 подано заяву про усунення недоліків. Проте ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 23 червня 2014 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 визнано неподаною та повернуто.

01 липня 2014 року ОСОБА_5 , яка діяла в інтересах ОСОБА_1 , повторно подала апеляційну скаргу на рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 10 квітня 2014 року, яку ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 24 липня 2014 року знову залишено без руху, а ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 14 жовтня 2014 року визнано неподаною та повернуто апелянту.

28 жовтня 2014 року до Суворовського районного суду м. Херсона від ОСОБА_2 за вх. № 42973 надійшла заява про скасування заходів забезпечення позову, вжитих ухвалою від 10 березня 2011 року.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Херсона від 07 листопада 2014 року скасовано заходи забезпечення позову, накладені ухвалами Суворовського районного суду м. Херсона від 07 травня 2012 року та 11 травня 2012 року, оскільки рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 10 квітня 2014 року набрало законної сили.

12 грудня 2014 року ОСОБА_2 подарувала своєму онуку ОСОБА_3 52/100 частини житлового будинку АДРЕСА_1 на підставі договору, посвідченого 12 грудня 2014 року приватним нотаріусом Херсонського міського нотаріального округу Довгань О. І. за реєстровим № 3917.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 листопада 2016 року рішення Суворовського районного суду м. Херсона від 10 квітня 2014 року та ухвалу Апеляційного суду Херсонської області від 03 грудня 2015 року, якою вказане рішення залишено без змін, скасовано та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що рішенням Суворовського районного суду м. Херсона від 27 червня 2013 року, залишеним без змін рішенням Апеляційного суду Херсонської області від 24 вересня 2013 року, відмовлено у задоволенні зустрічного позову прокурора Суворовського району м. Херсона в інтересах ОСОБА_2 про визнання договору позики, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , недійсним.

Відмова у задоволенні зустрічного позову обґрунтована тим, що не знайшли свого підтвердження обставини як щодо введення ОСОБА_2 в оману, так і щодо неотримання нею грошових коштів за розпискою та щодо неналежності їй підпису в розписці про отримання грошових коштів від ОСОБА_1 .

Отже, суд касаційної інстанції констатував, що суди попередніх інстанцій залишили поза увагою положення статті 61 ЦПК України та помилково вважали, що позивачем не надані докази, які достовірно свідчили б про отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_1 саме 20 000,00 доларів США.

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 06 серпня 2018 року стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 безпідставно отримані грошові кошти в розмірі 538 200,00 грн за борговою розпискою, яка була написана 26 лютого 2010 року, та судові витрати у розмірі 1 984,70 грн. Вказане судове рішення ОСОБА_2 не оскаржувала.

Нормативно-правове обґрунтування

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

За змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі (частина перша статті 718 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 719 ЦК України договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (частина перша статті 722 ЦК України).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору, укладеного відповідачами, недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути підстава, передбачена статтею 234 ЦК України (аналогічні висновки сформульовані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19)).

При цьому Верховний Суд виходить із того, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно з частинами другою та третьою статті 13 ЦК України при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі, вироку).

Боржник (дарувальник), яка відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь свого онука, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладає договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які, хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, договір, направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), є недійсним.

Вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору дарування, зміст якого суперечить ЦК України, Верховний Суд врахував, що: 1) ОСОБА_2 знала про існування боргового зобов`язання перед ОСОБА_1 ; 2) майно відчужене на підставі безвідплатного договору; 3) майно відчужене на користь близького родича (онука); 4) після відчуження спірного майна у ОСОБА_1 зменшився обсяг майна, за рахунок якого вона може відповідати за своїми зобов`язаннями перед кредитором; 5) у своїх поясненнях у справі від 27 квітня 2019 року (а. с. 134-136) відповідач ОСОБА_3 визнав, що його баба (відповідач ОСОБА_2 ) надалі продовжує користуватись подарованою частиною будинку.

Сукупність наведених обставин доводить той факт, що ОСОБА_2 діяла недобросовісно, зловживаючи своїми цивільними правами на шкоду правам кредитора, оскільки відчуження належного їй майна відбулося після виникнення заборгованості перед позивачем, а тому обґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що такі дії вчинено з метою уникнення звернення стягнення кредитором на її майно як боржника.

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання із погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності та набуває ознак фраудаторного правочину.

При цьому та обставина, що правочин із третьою особою, за яким боржник відчужив майно, реально виконаний, не виключає тієї обставини, що він направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника та, відповідно, може бути визнаний недійсним на підставі загальних засад цивільного законодавства.

В обранні варіанта добросовісної поведінки боржник зобов`язаний піклуватися про те, щоб його юридично значимі вчинки були економічно обґрунтованими. Також поведінка боржника повинна відповідати критеріям розумності, що передбачає, що кожне зобов`язання, яке правомірно виникло, повинно бути виконано належним чином, а тому кожний кредитор вправі розраховувати, що усі існуючі перед ним зобов`язання за звичайних умов будуть належним чином та своєчасно виконані. Тому усі боржники мають на меті добросовісно виконати усі свої зобов`язання, а в разі неможливості такого виконання - надати справедливе та своєчасне задоволення прав та правомірних інтересів кредитора.

Наведене свідчить, що вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору дарування недійсним, є обґрунтованими.

Апеляційний суд, встановивши, що оспорюваний договір дарування житлового будинку, укладений між відповідачами, за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, а вчинений з метою уникнення відповідальності боржника за рахунок цього майна, дійшов правильного висновку, що поведінка ОСОБА_2 як боржника є недобросовісною.

Таким чином, ухвалюючи рішення у справі, суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку та дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору дарування.

Посилання заявника на неврахування судами правових позицій, викладених у постанові Великої Палати Верхового Суду 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц та від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц, а також постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, зводяться до незгоди заявника з висновками апеляційного суду стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ним доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. У свою чергу на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

Оскільки у своїй касаційній скарзі ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_4 просить скасувати постанову апеляційного суду повністю, зазначене судом касаційної інстанції щодо суті цього спору поширюється і на іншого співвідповідача ОСОБА_3 .

Разом з тим колегія суддів Верховного Суду погоджується із доводами касаційної скарги про порушення з боку апеляційного суду, оскільки він не розглянув та нічого не зазначив в тексті оскаржуваної постанови щодо позовної давності, про застосування якої заявила в суді першої інстанції відповідач ОСОБА_2 .

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Частиною четвертою статті 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За змістом статей 256 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

У пункті 72 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18) звернуто увагу на те, що для застосування позовної давності за заявою сторони у спорі суд має дослідити питання її перебігу окремо за кожною заявленою до цієї сторони позовною вимогою, і залежно від установленого дійти висновку про те, чи спливла позовна давність до відповідних вимог.

У цій справі відповідачем ОСОБА_2 в особі її представника в суді першої інстанції було заявлено про застосування позовної давності (а. с. 113-115).

Апеляційний суд, ухвалюючи рішення про задоволення позову, не розглянув питання застосування позовної давності у цій справі.

У свою чергу аналіз наведених норм права щодо «інституту позовної давності» в сукупності із нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для самостійного визначення обставин дати початку перебігу позовної давності.

Крім того, питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності лежить у межах процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Отже, фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не встановлено, а суд касаційної інстанції у силу своїх процесуальних повноважень (стаття 400 ЦПК України) позбавлений такої можливості.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що підстави касаційного оскарження, наведені заявником у касаційній скарзі, знайшли своє часткове підтвердження, а також те, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема щодо позовної давності до заявлених вимог, апеляційним судом повністю не встановлено, що призвело до передчасного висновку про задоволення позовних вимог, постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу вимог статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з направленням справи, з метою процесуальної економії, на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене та розглянути заяву представника ОСОБА_2 про застосування позовної давності.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки судом касаційної інстанції у цій справі скасовано судове рішення з передачею справи на розгляд до суду апеляційної інстанції, а розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, тому Верховний Суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400 409 411 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 09 вересня 2021 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В. Яремко