ф

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 807/2322/15

адміністративне провадження № К/9901/5569/20, №К/9901/6422/20, №К/9901/6625/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів: Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційні скарги ОСОБА_1 , Державної служби України з питань праці, Управління Держпраці у Закарпатській області на

рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року (судді: Калинич Я. М., Іванчулинець Д.В., Маєцька Н.Д.) та

постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року (судді: Затолочний В.С., Бруновська Н.В., Матковська З.М.)

за позовом ОСОБА_1

до Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, Управління Держпраці у Закарпатській області, Державної інспекції України з питань праці, Державної служби України з питань праці

про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, визнання протиправними дій та бездіяльності,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

03 листопада 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з адміністративним позовом до Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області (далі - відповідач-1, ТДІзПП у Закарпатській області), Управління Держпраці у Закарпатській області (далі - відповідач-2), Державної інспекції України з питань праці (далі - відповідач-3), Державної служби України з питань праці (далі відповідач-4), в якому просив:

визнати протиправним та скасувати наказ Державної інспекції України з питань праці від 28 жовтня 2015 року №262-К "Про звільнення ОСОБА_1 ";

поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області та зобов`язати відповідача внести до його трудової книжки запис, що відповідає прийнятому судом рішенню;

стягнути з Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, Державної інспекції України з питань праці або їх правонаступників на користь ОСОБА_1 середній заробіток з урахуванням індексації нарахованої суми за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку;

допустити негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі й стягнення середнього заробітку.

Позовні вимоги мотивовано тим, що наказом Державної інспекції України з питань праці від 22 листопада 2011 року № 29/1-К позивач призначений на посаду начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, що засвідчує про укладення ним безстрокового договору з указаною установою. Територіальна державна інспекція з питань праці у Закарпатській області утворена постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2011 року № 879 та є територіальним органом Державної інспекції України з питань праці. Наказом Держпраці від 28 жовтня 2015 року № 262-К за підписом заступника голови комісії з реорганізації цієї установи ОСОБА_2 позивача звільнено з посади начальника ТДІзПП на підставі пункту 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України з 30 жовтня 2015 року з внесенням відповідного запису до його трудової книжки. Позивач вважає, що наказ про його звільнення прийнятий не на підставі та не у межах повноважень, не у спосіб, що передбачені законодавством України, та без урахування усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення, а відтак є незаконним та належить до скасування.

Позивач зазначає, що перебуваючи на посаді начальника ТДІзПП належним чином виконував покладені на нього обов`язки, що стало наслідком ефективної роботи очолюваної ним установи. Зазначає, що план заходів з реорганізації ТДІзПП вказує на те, що окремі заходи характерні виключно для потреб припинення юридичної особи шляхом ліквідації. Вказує, що 24 березня 2015 року профспілковий комітет ТДІзПП розглянув подання комісії з реорганізації однойменної установи про надання згоди на звільнення працівників установи відповідно до пункту 1частини першої статті 40 КЗпП України. За наслідками розгляду зазначеного подання профспілковий комітет дійшов висновку, що реорганізація ТДІзПП не супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, а тому своїм рішенням відмовив комісії у наданні згоди на звільнення позивача відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Позивач переконаний, що попередження про можливе вивільнення винесено з рядом порушень законодавства України. Позивач наголошує на тому, що особи, які пропонували йому наявні вакантні посади, не мали на те будь-яких правових підстав та не всі вакантні посади пропонувались позивачу. Також позивач вважає, що мав переважне право на залишення на роботі та претендувати на посаду начальника Управління Держпраці у Закарпатській області, оскільки така є рівнозначною його посаді в ТДІзПП. Переконаний, що у зв`язку з відсутністю скорочення чисельності або штату ТДІзПП й відсутні правові підстави для його звільнення. Зауважує, що наказ про звільнення підписаний не уповноваженою на те особою.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 липня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 вересня 2017 року, закрито провадження у справі в частині позовних вимог до Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області та Державної інспекції України з питань праці.

Постановою Верховного Суду від 04 жовтня 2018 року скасовано ухвалу Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 липня 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 6 вересня 2017 року, справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної інспекції України з питань праці від 28 жовтня 2015 року за № 262-К «Про звільнення ОСОБА_1 ».

Поновлено ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року.

Стягнуто з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 287813,96 грн (двісті вісімдесят сім тисяч вісімсот тринадцять гривень 96 копійок).

Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та стягнення середнього заробітку за один місяць у розмірі 6062,35 грн (шість тисяч шістдесят дві гривні 35 копійок).

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуваний позивачем наказ про його звільнення є протиправним, оскільки позивачу не пропонувалися всі вільні вакантні посади у новоутвореній постанові, одночасно з попередженням про можливе звільнення позивачу не запропоновано зайняти посади у новоутвореній установі, звільнення позивача не було погоджене з профспілковим органом.

Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року змінено в частині мотивів рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15.

Скасовано рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15 в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області та ухвалено в цій частині нове рішення.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року та зобов`язано Управління Держпраці у Закарпатській області вжити заходів щодо призначення (переведення) ОСОБА_1 на рівнозначну посаду.

В решті рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15 залишено без змін.

Зобов`язано відповідачів надати у місячний строк звіт про виконання судового рішення.

Рішення суду апеляційної мотивовано тим, що наявність в період з 14 травня 2015 року по день звільнення позивача, вакансій, які не було запропоновано позивачу, звільнення його без обґрунтування переважного права на залишення на роботі свідчить про невиконання відповідачами обов`язку щодо працевлаштування позивача.

Суд апеляційної інстанції посилаючись на правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 809/4122/15, від 07 серпня 2019 року у справі № 442/61/16-ц, від 30 травня 2018 року у справі № 809/2537/15 зазначив, що вимога позивача про зобов`язання поновлення позивача на відповідній посаді в новоутвореній юридичній особі та рішення суду про таке поновлення є передчасними. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено.

Також суд апеляційної інстанції вказав на те, що середній заробіток ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу не є заробітною платою, тобто оплатою його праці, та не є виплатою, яка була йому нарахована, але не сплачена, а тому така індексації не підлягає. Коефіцієнт підвищення заробітної плати, який просив врахувати при стягненні середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивач, не може бути застосований з тих самих обґрунтувань, а також з врахуванням того, що цей коефіцієнт не поширювався на виплати, з яких обрахована судом першої інстанції сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача.

Підстави касаційного оскарження та їх обґрунтування. Рух касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 .

У касаційній скарзі позивач просить скасувати постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року в справі № 807/2322/15 в частині:

«Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15 змінити в частині мотивів.

Скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15 в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області та ухвалити в цій частині нове рішення.

Поновити ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року та зобов`язати Управління Держпраці у Закарпатській області вжити заходів щодо призначення (переведення) ОСОБА_1 на рівнозначну посаду».

Ухвалити нове рішення, яким залишити в силі рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 20219 року в частині вимоги:

«Поновити ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року».

Скасувати рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 20219 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року в справі №807/2322/15 про стягнення з Державної служби України з питань праці (вул. Десятинна, 14, м. Київ, код ЄДРПОУ 39472148) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 287813,96 грн (двісті вісімдесят сім тисяч вісімсот тринадцять гривень 96 копійок).

В частині вимог про стягнення з Державної служби України з питань праці - правонаступника Державної інспекції України з питань праці на користь ОСОБА_1 середнього заробітку з урахуванням коефіцієнта підвищення його заробітної плати відповідно до пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100, у зв`язку з набранням чинності постановою Кабінету Міністрів України від 06.04.2016 № 292 "Деякі питання оплати праці державних службовців у 2016 році" та індексації (відповідно) до законодавства» - передати на новий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду.

Визнати протиправними дії ОСОБА_3 , голови Державної служби України з питань праці, та ОСОБА_4 , виконувача обов`язків начальника Управління Держпраці у Закарпатській області, щодо застосування до, ОСОБА_1 положень статті 49-2 КЗпП, тобто пропонування "іншої роботи" в розумінні вищевказаної правової норми у формі доведення до відома (під розпис) 12 червня 2015 року та 03 липня 2015 року "Пропозиція начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області» та передача їх Державній інспекції України з питань праці, які були використані останньою для звільнення з посади начальника Територіальної державної інспекції в Закарпатській області - попередньо скасувавши рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у цій частині.

Визнати протиправною бездіяльність Державної служби України з питань праці в частині невиконання нею обов`язку правонаступника (після передачі останній функцій і повноважень Державної інспекції з питань праці), щодо продовження дії трудового договору начальника Територіальної Державної інспекції з питань праці у Закарпатській області ОСОБА_1 в новоутвореному Управлінні Держпраці у Закарпатській області Державної служби України з питань праці відповідно з приписами частини четвертої статті 36 КЗпП України - попередньо скасувавши рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року у справі № 807/2322/15 та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у цій частині.

Крім того, просить суд встановити судовий контроль за виконанням рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатський області.

Підставами касаційного оскарження рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року відповідає вимогам пунктів 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

Пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Скаржник посилається на постанову Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 820/10744/15, вказуючи на те, що обидві справи аналогічні не тільки за суттю спірних правовідносинах, але і за місцем виникнення трудового спору, тобто у складі тих же самих центральних органів виконавчої влади - Державної інспекції України та Державної служби України з питань праці.

Однак, посилаючись на правову позицію, яка викладена в постановах Верховного Суду від 30 травня 2018 року в справі № 809/2537/15, від 31 липня 2019 року в справі № 809/4122/15, від 07 серпня 2019 року в справі № 442/61/16-ц, апеляційний суд дійшов хибного висновку, що посада начальника ТДІзПП є нерівнозначною в порівнянні з посадою начальника Управління Держпраці у Закарпатській області. На переконання скаржника правова позиція, котра міститься у справі № 820/10744/15, підлягає застосуванню до спірних правовідносин, які виникли у цій справі.

Також скаржник, зазначає, що судами попередніх інстанцій не враховано правову позицію, викладену в ухвалі Верховного Суду України від 24 червня 2009 року у справі №6-2768св09, постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі №6-203цс14, постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15-ц щодо того, якщо за період від часу звільнення працівника до часу його поновлення на роботі підприємство здійснювало підвищення розміру тарифних ставок і посадових окладів, при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу заробітна плата працівника підлягає коригуванню на коефіцієнт підвищення тарифних ставок і посадових окладів.

Пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження, скаржник вважає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування пункту 6 частини першої статті 2 Закону України «Про державну службу» у разі встановлення факту рівнозначності/нерівнозначності певної посади органу державної влади.

Частиною четвертою статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема: якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Пунктом 2 частини другої статті 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі недопустимих доказів.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що судами попередніх інстанцій безпідставно відхилення клопотання позивача про витребування у Державної служби України з питань праці доказів/інформації/довідки про розмір відкоригованої заробітної плати, згідно з пунктом 10 Порядку.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної служби України з питань праці. Зі змісту цієї ухвали слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктами 1, 3, 4 частини четвертої статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Управління Держпраці у Закарпатській області. Зі змісту цієї ухвали слідує, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

У касаційних скаргах Державна служба України з питань праці та Управління Держпраці у Закарпатській області не погоджуються з рішеннями судів попередніх інстанцій, а тому вважають їх, ухваленими з неправильним застосуванням норм матеріального права та процесуального права, просять оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у позові.

Обґрунтовуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження Управління Держпраці у Закарпатській області вказує на те, що Восьмий апеляційний адміністративний суд не урахував висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме правову позицію, викладену у постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 09 серпня 2017 року у справі № 6-1264цс17, згідно якої роботодавець зобов`язаний запропонувати працівнику, який вивільнюється, всі наявні вакансії та роботи, які може виконувати працівник, тобто тільки ті посади, які відповідають кваліфікації працівника.

Таким чином, Восьмим апеляційним адміністративним судом не врахована об`єктивна можливість пропонувати позивачу інші посади. Управління Держпраці не могло пропонувати вакантні посади тільки одному ОСОБА_1 всупереч правам та інтересам інших працівників. Позивачу запропонована рівнозначна посада начальника відділу та нижча посада головного державного інспектора.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження Управління Держпраці у Закарпатській області та Державна служба з питань праці України зазначають, що судами попередніх інстанцій не застосовано наслідки, імперативно передбачені статтею 240 КЗпП України щодо прийняття рішень органом, що розглядає трудові спори, у разі неможливості поновлення працівника на роботі внаслідок припинення діяльності підприємства, установи, організації.

Державна служба України з питань праці, обґрунтовуючи пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження вказує на те, що судом апеляційної інстанції не застосовано висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц щодо визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Належність відповідача нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред`явленим позовом.

Державна служба України з питань праці вважає, що судами першої та апеляційної інстанцій стягнуто на користь позивача кошти (середній заробіток за час вимушеного прогулу ) з відповідача Державної служби України з питань праці, з якою позивач не перебував у трудових відносинах, не отримував заробітну плату та яка не є правонаступником Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, як підставу касаційного оскарження Державна служба України з питань праці вказує на те, що судами неправильно застосовано статті 235 238 КЗпП України в частині визначення розміру середнього заробітку більше ніж за рік, оскільки справа розглядалась більше року з вини (через дії) позивача.

Обґрунтовуючи пункт 4 частини четвертої статті 328 КАС України у поєднанні з пунктом 4 частини другої статті 353 КАС України Державна служба України з питань праці зазначає, що судами не було залучено до участі у справі керівників Держпраці та Управлінні Держпраці у Закарпатській області, які є керівниками державної служби в очолюваних ними державних органах та суб`єктами призначення, до повноважень яких відносяться питання звільнення, поновлення, пропозиції вакантних посад в очолюваних ними органах. Отже, має місце також прийняття рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 вересня 2021 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Позиція інших учасників справи.

Від Державної служби України з питань праці та Управління Держпраці у Закарпатській області до суду надійшли відзиви на касаційну скаргу позивача, в яких вони просять відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Від позивача до суду надійшов відзив на касаційну скаргу Управління Держпраці у Закарпатській області, в якому він просить відмовити у задоволенні касаційної скарги Управління Держпраці у Закарпатській області.

Також від позивача до суду надійшов відзив на касаційну скаргу Державної служби України з питань праці, в якому він просить відмовити у задоволенні касаційної скарги Державної служби України з питань праці та закрити провадження за касаційною скаргою Державної служби України з питань праці в частині вимог, які не стосуються прав та обов`язків відповідача-4 та не брати до уваги його доводи в цій частині при ухваленні рішення у справі.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

Наказом Державної інспекції України з питань праці від 22 листопада 2011 року № 29/1-К ОСОБА_1 призначений на посаду начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області.

З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади та відповідно до пунктів 9 і 91 статті 116 Конституції України Кабінетом Міністрів України 10 вересня 2014 року видано постанову № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» (далі Постанова № 442), відповідно до пункту 1 якої, крім іншого, вирішено утворити Державну службу України з питань праці, реорганізувавши шляхом злиття Державну інспекцію з питань праці та Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки і поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються (крім функцій з реалізації державної політики у сфері охорони надр), а також функції з реалізації державної політики у сфері гігієни праці та функції із здійснення дозиметричного контролю робочих місць і доз опромінення працівників.

Наказом Державної інспекції України з питань праці від 31 жовтня 2014 року № 142 затверджено персональний склад комісії з реорганізації Державної інспекції України з питань праці.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 100 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань праці та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України» (далі Постанова № 100) утворені як юридичні особи публічного права Територіальні органи Державної служби з питань праці та реорганізовані шляхом злиття територіальні органи Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці.

Установлено, що територіальні органи, які утворюються згідно з пунктом 1 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці, що реорганізуються.

Наказом Державної інспекції України з питань праці від 18 березня 2015 року № 15 «Про організацію територіальних органів Державної інспекції України з питань праці» призначено Голів комісій з реорганізації територіальних органів Державної інспекції України з питань праці, згідно зі списком, головам комісій наказано затвердити наказами плани заходів з реорганізації територіального органу, у відповідності до примірного плану.

Відповідно до наказу Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області від 19 березня 2015 року № 06-В «Про проведення заходів щодо реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області» утворено комісію з реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області у складі: Голови комісії з реорганізації ОСОБА_5 та членів комісії: Престаї Любов Іванівни, Турянського Ярослава Івановича та ОСОБА_6 ; затверджено план заходів з реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області; голові комісії з реорганізації ОСОБА_5 доручено розпочати процедуру реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області згідно чинного законодавства зі складанням відповідних документів.

На виконання наказу від 19 березня 2015 року № 06-В затверджено План заходів з реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області.

19 березня 2015 року Державна інспекція України з питань праці видала доручення № 20, якою доручила головам комісій з реорганізації ТДІзПП, зокрема: забезпечити ознайомлення керівників ТДІзПП під особистий підпис з попередженням про можливе майбутнє вивільнення.

Того ж дня Територіальною державною інспекцією з питань праці у Закарпатській області видано наказ № 07-В «Про попередження працівників про наступне вивільнення у зв`язку з реорганізацією ТДІзПП», яким наказано: попередити всіх працівників ТДІзПП про наступне вивільнення у зв`язку з реорганізацією ТДІзПП; заступнику начальника ТДІзПП ОСОБА_7 ознайомити з цим наказом всіх працівників ТДІзПП та відповідно до частини першої статті 49-2 КЗпП України письмово попередити їх до 20 березня 2015 року.

30 березня 2015 року позивача ознайомлено під особистий підпис з попередженням про можливе майбутнє вивільнення у зв`язку з проведенням реорганізації територіальних органів Державної інспекції України з питань праці.

Також позивачу 12 червня 2015 року пропозицією запропоновано посаду Головного державного інспектора відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Закарпатській області, а 03 липня 2015 року пропозицією № 2 запропоновано посаду начальника відділу з питань додержання законодавства про працю, зайнятість та інших нормативно-правових актів Управління Держпраці у Закарпатській області. Обидві пропозиції були підписані в.о. начальника Управління Держпраці у Закарпатській області Дорошем Б.В. та Головою Державної служби України з питань праці Чернегою Р.Т.

На пропозиції від 12 червня 2015 року позивач власноруч письмово зазначив, що внаслідок продовження дії трудового договору не вбачає правових підстав добровільно погоджуватись на призначення на посаду, вказану в пропозиції.

На пропозиції від 03 липня 2015 року позивач власноруч письмово зазначив, що ця пропозиція підписана неповноваженою особою, тому не має жодного правового наслідку для нього, дія трудового договору продовжується і він може погодитися тільки зайняти вакантну посаду начальника Управління Держпраці у Закарпатській області.

28 жовтня 2015 року ОСОБА_1 наказом Державної інспекції України з питань праці № 262-К звільнено з посади начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України. Підставою такого наказу зазначено: лист-погодження Міністерства соціальної політики України від 21 липня 2015 року № 10916/0/14-15/09 та лист-погодження Голови Закарпатської ОДА від 21 липня 2015 року № 4138/06-12.

Вважаючи, що вказаний наказ прийнятий з порушенням норм чинного законодавства, позивач звернувся до суду із цим позовом.

Релевантні джерела права та акти їхнього застосування.

За правилами частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року №442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" утворено Державну службу України з питань праці, реорганізувавши шляхом злиття Державну інспекцію з питань праці та Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки і поклавши на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються (крім функцій з реалізації державної політики у сфері охорони надр), а також функції з реалізації державної політики у сфері гігієни праці та функції із здійснення дозиметричного контролю робочих місць і доз опромінення працівників.

Відповідно до постанов Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року № 442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади", від 11 лютого 2015 року № 96 "Про затвердження Положення про державну службу України з питань праці" та від 11 лютого 2015 року № 100 "Про утворення територіальних органів Державної служби з питань праці та визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов Кабінету Міністрів України", Державною службою гірничого нагляду та промислової безпеки було прийнято наказ від 18 березня 2015 року № 15 "Про реорганізацію територіальних органів Державної інспекції України з питань праці».

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2014 року № 1042-р" Про утворення комісії з реорганізації Державної інспекції з питань праці" передбачено утворення комісії з реорганізації Державної інспекції з питань праці, її персональний склад та здійснення заходів з реорганізації.

Наказом Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області від 19 березня 2015 року №106-В "Про проведення заходів щодо реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області" затверджено персональний склад комісії з проведення реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області та затверджено заходи з реорганізації Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області (додаток №2).

Відповідно до пункту 6 додатку №2 до зазначеного наказу вирішено попередити працівників про можливе наступне вивільнення.

Механізм здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади (далі - органи виконавчої влади) та їх територіальних органів визначає Порядок здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074 (далі - Порядок №1074).

Згідно з пунктом 15 Порядку №1074 у разі припинення органу виконавчої влади Кабінет Міністрів України утворює відповідну комісію, затверджує її голову та визначає строк проведення реорганізації або ліквідації. Головою комісії з припинення органу виконавчої влади затверджується керівник або заступник керівника органу виконавчої влади, що припиняється.

Пунктом 21 Порядку №1074 визначено, що Голова комісії, зокрема, забезпечує дотримання порядку звільнення працівників, зокрема тих, що є членами комісії, у тому числі письмово попереджає їх не пізніше ніж за два місяці до звільнення, повідомляє державну службу зайнятості про звільнення працівників із зазначенням їх чисельності, звільняє працівників і забезпечує своєчасний розрахунок з ними під час звільнення, видає відповідні накази та підписує необхідні документи.

Частиною шостою статті 43 Конституції України гарантовано громадянам захист від незаконного звільнення.

Статтею 5-1 КЗпП України установлено гарантії забезпечення права громадян на працю, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною четвертою статті 36 КЗпП України у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).

Пунктом першим частини першої статті 40 КЗпП України визначено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Частина перша статті 42 КЗпП України унормовує, що при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

Згідно з положеннями статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.

При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.

Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.

У пункті 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06 листопада 1992 року "Про практику розгляду судами трудових спорів" зазначено, що при реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.

Частина перша статті 235 КЗпП України визначає, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Позиція Верховного Суду.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданих касаційних скарг, Верховний Суд виходить з такого.

Предметом судового контролю у цій справі є наказ Державної інспекції України з питань праці від 28 жовтня 2015 року №262-К "Про звільнення ОСОБА_1 "

Судами встановлено, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року № 442 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» утворено Державну службу України з питань праці, реорганізувавши шляхом злиття Державну інспекцію з питань праці та Державну службу гірничого нагляду та промислової безпеки і покладено на Службу, що утворюється, функції з реалізації державної політики, які виконували органи, що припиняються.

Отже, з моменту прийняття постанови Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2014 року №442 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" розпочато процес реорганізації Державної інспекції з питань праці.

Також постановою КМ України від 11 лютого 2015 року № 100 утворено як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної служби з питань праці шляхом реорганізації (злиття) територіальних органів Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці. Установлено, що територіальні органи, які утворюються згідно з пунктом 1 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці, що реорганізуються; територіальні органи Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці, що реорганізуються, продовжують виконувати свої повноваження до передачі таких повноважень територіальним органам Державної служби з питань праці.

Верховний Суд зазначає, що реорганізація - це форма припинення юридичної особи. Під час реорганізації юридична особа теж припиняється. Але всі її права й обов`язки у порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. Реорганізація може здійснюватися злиттям, приєднанням, поділом, видокремленням та перетворенням юридичної особи за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Таким чином, у цьому випадку відбулась саме реорганізація Державної інспекції з питань праці, як юридичної особи так і суб`єкта публічного права.

Однією з гарантій забезпечення прав громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботі і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Виходячи із системного аналізу пункту 1 частини першої та частини другої статті 40, частини другої статті 49-2 КЗпП України з метою забезпечення цієї гарантії на власника або уповноважений ним орган при звільненні працівника у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці покладається обов`язок при попередженні працівника про таке звільнення одночасно запропонувати йому наявні вакантні посади. Тобто, законодавець встановив принцип одночасності попередження про наступне вивільнення та пропонування наявних вакантних посад для забезпечення гарантії права громадян на сприяння у збереженні роботи.

За приписами частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, власник вважається таким, що належно виконав свій обов`язок щодо сприяння у збереженні роботи працівника, який підлягає звільненню у зв`язку із скороченням штату, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. При цьому, роботодавець зобов`язаний запропонувати вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник який вивільнюється, працював.

Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 11 червня 2020 року в справі №826/19187/16, від 31 березня 2020 року в справі №826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року в справі №821/595/16 та ін.

Така правова позиція викладена також Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 вересня 2018 року у справі №800/538/17 (П/9901/310/18). Підстави для відступу від такої позиції під час розгляду цієї справи відсутні.

При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з`явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.

Відповідний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 25 липня 2019 року в справі № 807/3588/14, від 27 травня 2020 року в справі № 813/1715/16 та ін.

Підставою для розірвання з працівником трудового договору у зв`язку з ліквідацією та реорганізацією підприємства, установи, організації за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України може бути ліквідація чи реорганізація саме підприємства, установи, організації як юридичної особи.

Державну службу України з питань праці утворено внаслідок реорганізації шляхом злиття Державної інспекції з питань праці та Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки.

У зв`язку з утворенням Управління Держпраці у Закарпатській області шляхом злиття ТДІзПП та Територіального управління Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки у Закарпатській області зменшилась кількість посад начальників, перших заступників та заступників територіальних органів, що підтверджується копіями штатних розписів зазначених установ на 2015 рік.

З матеріалів справи встановлено, що в період з 14 травня 2015 року по 02 червня 2015 року у новоствореному Управлінні держпраці у Закарпатській області існували вакантні посади, які відносяться до категорії «керівництво»: начальника управління та заступника начальника управління; станом на 21 червня 2015 року існували вакантні посади начальника управління та заступника начальника управління; станом на 30 вересня 2015 року існували вакантні посади начальника управління та заступника начальника управління; станом на 28 жовтня 2015 року існували вакантні посади першого заступника начальника управління та заступника начальника управління; (а.с.172-175, т. 4). Також, зазначене підтверджується наявною в матеріалах справи копією штатного розпису Управління Держпраці у Закарпатській області на 2015 рік (а.с.179-180, т.3).

Наявними у справі копіями пропозицій підтверджено, що, позивачу не пропонувалися посади з категорії «керівництво», хоча з огляду на вимоги частини третьої статті 49-2 КЗпП України та наявність таких вакантних посад на час наданих йому пропозицій, посади саме зазначеної категорії мали бути в першу чергу запропоновані позивачу.

Крім того, вакантними, крім запропонованих позивачу, залишалися на час таких пропозицій ще кілька десятків інших посад.

Ці обставини, підтверджуються письмовими доказами, отримані судами, та не заперечуються сторонами.

На доводи відповідачів про те, що позивач відмовився від запропонованих вакантних посад, що свідчить про відсутність бажання продовжувати працювати у новоствореному органі, касаційний суд зазначає, що таке твердження є помилковим, оскільки з матеріалів справи чітко встановлено, що позивач відмовився працювати саме на запропонованих посадах, а інші йому не пропонувалися.

Висловлене ним бажання обійняти посаду начальника новоствореного органу не свідчить про відмову зайняти інші, не запропоновані посади.

Аналіз зазначених обставин справи та наведених правових норм дають підстави для висновку Верховного Суду, що суди попередніх інстанцій правильно та повно встановили всі обставини справи та дійшли висновку про порушення приписів статті 5-1, пункту 1 частини другої статті 40 та частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України щодо забезпечення відповідачем гарантованих позивачу прав на сприяння у збереженні роботи та дотримання процедури його вивільнення.

Таким чином, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що звільнення ОСОБА_1 здійснено із порушенням процедури, визначеної КЗпП України, а отже суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для скасування наказу про звільнення позивача.

Застосовуючи статтю 235 КЗпП України у цій справі, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач повинен бути поновленим на посаді начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області.

Враховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з`ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов`язок поновлення такого працівника на попередній роботі.

Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулось із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.

Суд зазначає, що у Верховному Суді сформувалася судова практика щодо застосування частини першої статті 235 КЗпП України до вказаних правовідносин.

У такий самий спосіб частину першу статті 235 КЗпП України в подібних правовідносинах застосовано й у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі №640/18679/18, від 20 січня 2021 року у справі №804/958/16, від 11 лютого 2021 року у справі №640/21065/18, від 31 травня 2021 року у справі №0840/3202/18, від 06 липня 2021 року у справі №640/3456/20, від 06 липня 2021 року у справі №640/1627/20.

У цьому спорі, як установили суди попередніх інстанцій, позивач до звільнення займав посаду начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області.

Верховний Суд звертає увагу, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2015 року № 100 «Про утворення територіальних органів Державної служби з питань праці та визнання такими, що втратили чинність деяких постанов Кабінету Міністрів України» (далі Постанова № 100) утворені як юридичні особи публічного права Територіальні органи Державної служби з питань праці та реорганізовані шляхом злиття територіальні органи Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці. Установлено, що територіальні органи, які утворюються згідно з пунктом 1 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Державної служби гірничого нагляду та промислової безпеки і Державної інспекції з питань праці, що реорганізуються.

Публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.

У спорах, які виникають з публічних правовідносин, де оскаржуються рішення (дії, бездіяльність) державного органу, пов`язані зі здійсненням функції від імені держави, стороною є сама держава в особі того чи іншого уповноваженого органу. Функції держави, які реалізовувалися ліквідованим органом, не можуть бути припинені та підлягають передачі іншим державним органам, за винятком того випадку, коли держава відмовляється від таких функцій узагалі.

Отже, правонаступництво у сфері управлінської діяльності органів державної влади (публічне правонаступництво) передбачає повне або часткове передання (набуття) адміністративної компетенції одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого або внаслідок припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення його адміністративної компетенції.

При цьому можна виділити дві форми адміністративного (публічного) правонаступництва: 1) фактичне (або компетенційне адміністративне правонаступництво), тобто таке, де вирішуються питання передачі фактичних повноважень від одного до іншого органу, посадової особи (або повноважень за компетенцією) та 2) процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво.

Фактичне (компетенційне) адміністративне (публічне) правонаступництво - це врегульовані нормами адміністративного права умови та порядок передання адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень (суб`єкта публічної адміністрації) до іншого, який набуває певні владні повноваження внаслідок ліквідації органу чи посади суб`єкта владних повноважень, припинення первісного суб`єкта, або внаслідок повного чи часткового припинення компетенції органу публічної адміністрації чи припинення повноважень посадової особи.

Процесуальне адміністративне (публічне) правонаступництво - це унормована можливість заміни адміністративним судом (на будь-якій стадії процесу судового розгляду справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій (крім випадків перегляду справи за винятковими чи нововиявленими обставинами) сторони чи третьої особи іншим суб`єктом, коли права та обов`язки суб`єкта владних повноважень перейшли від сторони (в адміністративній справі) до іншого суб`єкта владних повноважень, а також можливість суб`єкта публічної адміністрації (правонаступника) вступити в судовий процес як сторона чи третя особа.

При визначенні процесуального адміністративного (публічного) правонаступництва суд повинен виходити з того, хто є правонаступником у спірних правовідносинах, і враховувати таке: якщо під час розгляду адміністративної справи буде встановлено, що орган державної влади, орган місцевого самоврядування, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржуються, припинили свою діяльність, то суд повинен залучити до участі у справі їхніх правонаступників.

Отже, підставою для переходу адміністративної компетенції від одного суб`єкта владних повноважень до іншого (набуття адміністративної компетенції) є події, що відбулися із суб`єктом владних повноважень.

Відповідно до матеріалів справи, 18 січня 2016 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про припинення юридичної особи Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, в якій працював позивач. За таких умов, позивача неможливо поновити на попередній роботі, як того вимагають положення статті 235 КЗпП України.

Таким чином, відповідно до матеріалів справи у цьому випадку відбулась реорганізація органів Державної інспекції з питань праці із створення інших територіальних органів, які є правонаступниками територіальних органів Державної інспекції з питань праці, що реорганізуються.

Тобто правонаступником Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області є Управління Держпраці у Закарпатській області.

Повноваження щодо призначення працівника в порядку переведення на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом в новоствореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір, не повинен і не може втручатись у здійснення дискреційних повноважень державного органу.

Вказана правова позиція неодноразово викладена в постановах Верховного Суду, зокрема в постанові від 13 серпня 2020 року в справі №821/3795/15-а та у постанові від 30 вересня 2020 року у справі №826/12050/15.

Отже, враховуючи те, що Управління Держпраці у Закарпатській області є правонаступником Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, то позивач повинен бути поновленим на рівнозначній посаді в Управлінні Держпраці у Закарпатській області. Посада, на якій необхідно поновити позивача, має бути рівнозначною посаді начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області.

Також колегія суддів вважає доцільним зазначити, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установу реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.

Таких висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 08 квітня 2020 року у справі №808/2741/16.

Таким чином, Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій, обираючи спосіб захисту порушеного права позивача повинні були поновити його в Управлінні Держпраці у Закарпатській області на рівнозначній посаді.

Суд зауважує, що приписи законодавства про працю не містять поняття «рівнозначна посада». Норми частини третьої статті 49-2 КЗпП України передбачають обов`язок роботодавця запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації без застереження рівнозначності у посаді.

Водночас відповідно до пункту 6 частини першої статті 6 Закону України «Про державну службу» рівнозначною є посада державної служби, що належить до однієї групи оплати праці з урахуванням юрисдикції державного органу.

Вимога щодо врахування рівнозначності посади відображена в нормах Закону у випадках, що допускають переведення державного службовця.

Верховний Суд вважає, що законодавець під «рівноцінною посадою» розумів таку посаду, яка відповідає кваліфікації державного службовця.

Кваліфікація як рівень досягнення компетентності є результатом навчання на певному рівні вищої освіти, який визначає здатність особи успішно здійснювати професійну діяльність у певній галузі.

У свою чергу, відповідно до пункту 12 статті 1 Закону України "Про вищу освіту" кваліфікація - офіційний результат оцінювання і визнання, який отримано, коли уповноважена установа встановила, що особа досягла компетентностей (результатів навчання) відповідно до стандартів вищої освіти, що засвідчується відповідним документом про вищу освіту.

За визначенням пунктів 8, 13, 20, 21 статті 1 Закону України "Про вищу освіту" компетентність - динамічна комбінація знань, вмінь і практичних навичок, способів мислення, професійних, світоглядних і громадянських якостей, морально-етичних цінностей, яка визначає здатність особи успішно здійснювати професійну та подальшу навчальну діяльність і є результатом навчання на певному рівні вищої освіти; галузь знань - основна предметна область освіти і науки, що включає групу споріднених спеціальностей, за якими здійснюється професійна підготовка; спеціальність - складова галузі знань, за якою здійснюється професійна підготовка; спеціалізація - складова спеціальності, що визначається вищим навчальним закладом та передбачає профільну спеціалізовану освітньо-професійну чи освітньо-наукову програму підготовки здобувачів вищої та післядипломної освіти.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи Державної служби України з питань праці та Управління Держпраці у Закарпатській області про те, що ліквідація (припинення) організації, в якій працював позивач, робить неможливим його поновлення на роботі, а лише може бути визнання позивача звільненим за пунктом 1 статті 40 КЗпП із одночасною виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу до дати припинення органу, з огляду на те, що у цьому випадку відбулась реорганізація органу з одночасним створенням його правонаступника, тому приписи статті 240-1 КЗпП України, до обставин, які склались у цій справі, застосуванню не підлягають.

Щодо незалучення до участі у справі керівників Держпраці та Управління Держпраці у Закарпатській області, як підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини четвертої статті 328 КАС України, колегія суддів зазначає, що позовні вимоги ОСОБА_1 звернені до відповідачів, як суб`єктів владних повноважень, які в силу статті 43 КАС України наділені адміністративною процесуальною правосуб`єктністю, та з якими у позивача виник публічно-правовий спір. Як зазначалося вище, Верховний Суд дійшов висновку, що вірним способом захисту права відповідача буде поновлення його на рівнозначній посаді. Такі дії відповідача, у цьому випадку є дискреційними, а тому на час розгляду справи, суди не володіли інформацією на якій посаді буде поновлено позивача і чиїх прав можуть стосуватися такі дії. Крім того, жодних позовних вимог до керівників відповідачів ОСОБА_1 не заявлялось, а тому відсутні підстави вважати, що рішення з вирішення цього публічно-правового спору може вплинути на їх права, інтереси та обов`язки.

Також колегія суддів вважає, що висновки судів попередніх інстанцій щодо розрахунку часу вимушеного прогулу є передчасними, з огляду на те, що суди не встановили обставини та не з`ясували питання чи підвищувався посадовий оклад позивача в розрахунковий період та чи були підстави для застосування коефіцієнту підвищення при обчисленні середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на посаді на підставі пункту 10 Порядку № 100.

Судами першої та апеляційної інстанцій стягнуто на користь позивача кошти (середній заробіток за час вимушеного прогулу) з Державної служби України з питань праці.

Відповідно до пп. 10 пункту 11 Положення про Державну інспекцію України з питань праці, затвердженого Указом Президента України від 06 квітня 2011 року № 386/2011 Голова Держпраці України (чинного на час призначення позивача на посаду) Голова Держпраці України призначає на посади за погодження із Міністром та головами відповідних місцевих державних адміністрацій, звільняє з посад керівників територіальних органів Держпраці України, призначає на посади за погодженням із Міністром, звільняє з посад заступників керівників територіальних органів Держпраці України.

Позивач наказом Державної інспекції України з питань праці призначений на посаду начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області. Вказаний наказ підписаний головою Державної інспекції України

ОСОБА_8 матеріалах справи містяться довідки Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області від 05 жовтня 2015 року року №01-12/798 та довідки Управління Держпраці у Закарпатській області від 27 квітня 2016 року №07-13/965 про середньомісячний заробіток позивача за два місяці, які передували звільненню, який становив 6062,35 грн, а середньоденна заробітна плата - 288,68 грн. (а.с.105, т. 1; а.с.7, т. 2).

Натомість, суд першої інстанції, здійснивши розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу на підставі вищезазначеного розрахунку не навів мотивів, з яких він дійшов висновку щодо стягнення зазначеної суми саме з Державної служби України з питань праці, а не з Управління Держпраці у Закарпатській області, яке є правонаступником Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області, де перебував на державній службі та звідки був звільнений ОСОБА_1 . Вказаній обставині суд апеляційної не надав оцінку.

Таким чином, суд першої інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не підтвердив або спростував факт підвищення посадового окладу позивача та складових її заробітної плати з метою здійснення належного розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також не врахував, що обов`язок по працевлаштуванню позивача покладений на роботодавця, яким у випадку реорганізації державної установи є її правонаступник, якому передані відповідні завдання і функції.

Суд апеляційної інстанції на вказані обставині не звернув увагу та не надав їм належної оцінки.

Відповідно до статті 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія А. 303-А; пункт 29).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За правилами пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок. Кожен доречний і важливий аргумент особи, яка бере участь у справі, повинен бути проаналізований і одержати відповідь суду.

Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Разом з тим, без дослідження і з`ясування наведених вище обставин ухвалені у справі судові рішення не можна вважати законними та обґрунтованими.

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 353 КАС України).

Враховуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку про скасування рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року та постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року та зобов`язання Управління Держпраці у Закарпатській області вжити заходів щодо призначення (переведення) ОСОБА_1 на рівнозначну посаду. В цій частині ухвалити нове рішення, яким поновити ОСОБА_1 в Управлінні Держпраці у Закарпатській області на рівнозначній посаді. Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року в частині стягнення з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 287813,96 грн (двісті вісімдесят сім тисяч вісімсот тринадцять гривень 96 копійок) скасувати. В цій частині направити справу на новий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року залишити без змін.

В касаційній скарзі ОСОБА_1 просить суд встановити судовий контроль за виконанням рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатський області.

Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов`язати суб`єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.

Правові норми, закріплені у частині першій статті 382 КАС України, кореспондуються з положеннями, зокрема, підпункту «ґ» пункту 4 частини першої статті 356 КАС України, згідно з якими у резолютивній частині постанови зазначається встановлений судом строк для подання суб`єктом владних повноважень - відповідачем до суду першої інстанції звіту про виконання постанови, якщо вона вимагає вчинення певних дій.

Аналізуючи наведені положення КАС України, суд касаційної інстанції вважає, що встановити судовий контроль за виконанням рішення суб`єктом владних повноважень, тобто відповідачем у справі, суд касаційної інстанції наділений правом лише під час прийняття постанови у справі.

Такий контроль здійснюється судом шляхом зобов`язання надати звіт про виконання судового рішення, розгляду поданого звіту на виконання постанови суду першої інстанції, а в разі неподання такого звіту - встановленням нового строку для подання звіту та накладенням штрафу.

При цьому, зазначені процесуальні дії є правом, а не обов`язком суду, яке може використовуватися в залежності від наявності об`єктивних обставин, які підтверджені належними та допустимими доказами.

В матеріалах справи міститься лист Управління Держпраці у Закарпатській області №07-12/1022 від 20 березня 2020 року, в якому зазначено, що з метою виконання постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року позивачу повторно надано пропозиції наявних вакантних посад в Управлінні Держпраці у Закарпатській області станом на 20 березня 2020 року.

В суду відсутні підстави вважати, що відповідач буде ухилятись від виконання судового рішення, тому суд касаційної інстанції, на час ухвалення цієї постанови, не вбачає підстав для задоволення клопотання позивача, щодо встановлення відповідачу строку для подання звіту про виконання постанови суду касаційної інстанції, в ухваленій частині.

Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне відмовити ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною шостою статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 3 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1.Касаційні скарги ОСОБА_1 , Державної служби України з питань праці, Управління Держпраці у Закарпатській області задовольнити частково.

2.Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Управління Держпраці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року і постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі, на посаді начальника Територіальної державної інспекції з питань праці у Закарпатській області з 30 жовтня 2015 року та зобов`язання Управління Держпраці у Закарпатській області вжити заходів щодо призначення (переведення) ОСОБА_1 на рівнозначну посаду - скасувати.

3.Ухвалити в цій частині нове рішення, яким поновити ОСОБА_1 в Управлінні Держпраці у Закарпатській області на посаді рівнозначній тій, з якої ОСОБА_1 звільнено на підставі наказу Державної інспекції України з питань праці від 28 жовтня 2015 року №262-К".

4.Рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року в частині стягнення з Державної служби України з питань праці на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 287813,96 грн (двісті вісімдесят сім тисяч вісімсот тринадцять гривень 96 копійок) скасувати.

5.В цій частині направити справу на новий розгляд до Закарпатського окружного адміністративного суду.

6.В іншій частині рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 29 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач А.Г. Загороднюк

Судді: Л.О. Єресько

В.М. Соколов