№ 813/2520/16 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 813/2520/16

адміністративне провадження № К/9901/21082/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., судді Желєзного І.В., судді Коваленко Н.В., розглянувши в письмовому провадженні у касаційному порядку адміністративну справу

за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1

до Головного управління Держпраці у Львівській області

про визнання незаконними і скасування постанов та припису

за касаційною скаргою Головного управління Держпраці у Львівській області

на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року (прийняту у складі головуючого судді Братичак У.В.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року (постановлену у складі колегії: головуючого судді Гуляка В.В., суддів Судової-Хомюк Н.М., Коваля Р.Й.),

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2016 року фізична-особа підприємець ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 , позивач) звернувся в суд із адміністративним позовом до Головного управління Держпраці у Львівській області (далі - ГУ Держпраці у Львівській області, відповідач), в якому просив:

визнати незаконною та скасувати постанову ГУ Держпраці у Львівській області від 23 червня 2016 року за №13070240838-0156 про накладення штрафу у розмірі 43 500 грн;

визнати незаконною та скасувати постанову ГУ Держпраці у Львівській області від 23 червня 2016 року за №13070240838-0157 про накладення штрафу у розмірі 1 450 грн;

визнати незаконним та скасувати припис ГУ Держпраці у Львівській області від 3 червня 2016 року №13/07/024 в частині зобов`язання ФОП ОСОБА_1 забезпечити дотримання частин першої, третьої статті 24 КЗпП України та частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року, позов задоволено частково, а саме: визнано протиправною та скасовано постанову Головного управління Держпраці у Львівській області «Про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами» від 23 червня 2016 року №13070240838-0156; визнано протиправним та скасовано припис Головного управління Держпраці у Львівській області від 3 червня 2016 року №13/07/024 в частині зобов`язання ФОП ОСОБА_1 забезпечити дотримання вимог частин першої, третьої статті 24 КЗпП України та забезпечити дотримання вимог частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці». В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що позивачем не допущено порушень законодавства про працю у відносинах з ОСОБА_2 , відтак припис в частині зобов`язання позивача забезпечити дотримання вимог частини першої, третьої статті 24 КЗпП України та забезпечити дотримання вимог частини другої статті 30 Закону України «Про оплату праці» та постанова про накладення штрафу від 23 червня 2016 року №13070240838-0156 підлягає скасуванню.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, відповідач звернувся з касаційною скаргою до суду касаційної інстанції, в якій просить скасувати судові рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що підставою для проведення позапланової перевірки було звернення ОСОБА_2 на Урядову гарячу лінію, зі змісту якого було встановлено, що заявниця працювала ревізором мережі магазинів «Шара» в м. Стрий Львівської області. Проте, при її звільненні їй не було виплачено розрахункові кошти, заробітну плату та витрати на відрядження за березень 2016 року.

Під час позапланової перевірки відповідачем було встановлено, що позивач всупереч вимог частини першої, третьої статті 24 КЗпП України допустив до роботи працівника ОСОБА_2 без укладення трудового договору та без повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Скаржник вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій, що відповідачем не надано жодних доказів про те, що між позивачем та ОСОБА_2 існували фактичні трудові відносини, оскільки відповідно до письмових пояснень позивача, він досяг зі згаданою працівницею згоди щодо виплати останній саме заробітної плати, а не винагороди за виконання робіт за цивільно-правовим договором, що свідчить про виконання працівником трудових функцій.

Крім того, скаржник вважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що цивільно-правовий договір, укладений між позивачем та ОСОБА_2 не був взятий до уваги відповідачем при винесенні постанови про накладення фінансових санкцій, оскільки під час перевірки даний договір не був наданий головному державному інспектору. Більше того, під час розгляду справи про накладення фінансових санкцій ФОП ОСОБА_1 він також не був представлений та про існування цивільно-правових відносин між ОСОБА_2 та позивачем останній не вказував, однак зазначеним обставинам судами попередніх інстанцій не була надана оцінка.

На думку скаржника, перевірка позивача була проведена об`єктивно, а оскаржені позивачем постанови про накладення штрафу і припис є правомірними.

Позиція інших учасників справи

30 березня 2017 року до суду надійшли заперечення позивача на касаційну скаргу відповідача, в яких зазначається, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій є законними та обґрунтованими, прийнятими з правильним застосуванням норм матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Процесуальні дії у справі та клопотання учасників справи

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 6 березня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі №813/2520/16, витребувано адміністративну справу та запропоновано сторонам надати заперечення на касаційну скаргу, однак розгляд справи цим судом не був закінчений.

У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпункту 4 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року, далі - КАС України) матеріали цієї справи передано до Верховного Суду.

Суддя-доповідач ухвалою від 19 серпня 2020 року прийняв до провадження адміністративну справу №813/2520/16 та призначив її до розгляду в порядку письмового провадження за наявними матеріалами без повідомлення та виклику учасників справи колегією у складі трьох суддів з 20 серпня 2020 року.

При розгляді цієї справи в касаційному порядку учасниками справи клопотань заявлено не було.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Судами попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи доказів встановлено, що з 2 червня 2016 року по 3 червня 2016 року головним державним інспектором ГУ Держпраці у Львівській області проведена позапланова перевірка додержання суб`єктами господарювання законодавства про працю та загальнообов`язкове державне соціальне страхування у ФОП ОСОБА_1 , про що складено акт від 3 червня 2016 року №130702400838.

Вказана перевірка була проведена на підставі телефонного звернення ОСОБА_2 із змісту якого встановлено, що заявниця працювала ревізором мережі магазинів «Шара» в м. Стрий Львівської області. Проте, при її звільненні їй не було виплачено розрахункові кошти, заробітну плату та витрати на відрядження за березень 2016 року.

За результатами перевірки винесено припис від 3 червня 2016 року №13/07/024/0838-0573 на усунення виявлених порушень, згідно якого підприємцем порушено вимоги: - пункту 2.5 глави 2 Інструкції №58 «Про порядок ведення трудових книжок працівників»; - підпункту «б» абзацу 1 пункту 7.1 глави 7 Інструкції №58 «Про порядок ведення трудових книжок працівників»; - частини шостої статті 95 КЗпП України, частини першої статті 33 Закону України «Про оплату праці», статей 2, 4 Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», пунктів 1, 2 постанови Кабінету Міністрів України №526 від 13 червня 2012 року «Про затвердження змін до порядку проведення індексації грошових доходів населення»; - частин першої, третьої статті 24 КЗпП України; - частин другої статті 30 Закону України «Про оплату праці». Вказані порушення приписано усунути у строк до 3 липня 2016 року.

На підставі акта перевірки від 3 червня 2016 року №130702400838 відповідачем винесено також постанову від 23 червня 2016 року №13070240838-0156 про накладення на позивача штрафу в розмірі 43 500 грн за порушення частин першої, третьої статті 24 КЗпП України та постанову від 23 червня 2016 року №13070240838-0157 про накладення на позивача штрафу в розмірі 1 450 грн за порушення пункту 2.5 глави 2 Інструкції №58 «Про порядок ведення трудових книжок працівників», підпункту «б» абзацу 1 пункту 7.1 глави 7 Інструкції №58 «Про порядок ведення трудових книжок працівників», частини шостої статті 95 КЗпП України, частини другої статті 30 та частини першої статті 33 Закону України «Про оплату праці».

Висновки вказаного вище акта перевірки від 3 червня 2016 року, а також оскаржені позивачем припис від 3 червня 2016 року та постанови від 23 червня 2016 року, ґрунтуються на тому, що ОСОБА_2 фактично працювала в позивача на посаді ревізора мережі магазинів «Шара» в м. Стрий Львівської області, а отже мала бути оформлена позивачем як наймана працівниця відповідно до чинного трудового законодавства та з нею мав бути проведений розрахунок відповідно до законодавства про працю у зв`язку з її звільненням.

Вказані постанови від 23 червня 2016 року винесені з посиланням на підпункт 54 пункту 4 Положення про Державну службу України з питань праці, затвердженого постановою КМ України від 11 лютого 2015 року №96 та абзацу 2, 6 статті 265 КЗпП України.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка висновків судів попередніх інстанцій і доводів учасників справи

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зазначеним вимогам процесуального закону постанова Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року та ухвала Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року не відповідають, а викладені у касаційній скарзі доводи скаржника є частково прийнятні з огляду на наступне.

Визначальним для вирішення спору у цій справі є правильне встановлення змісту та сутності правовідносин, які виникли між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , а саме за правилами КЗпП України або Цивільного кодексу України (ЦК України).

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Правові засади і гарантії здійснення громадянами права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці визначено КЗпП України.

Згідно зі статтею 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Законодавство про працю встановлює високий рівень умов праці, всемірну охорону трудових прав працівників.

Частиною першою статті 3 КЗпП України передбачено, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Згідно зі статтею 1 ЦК України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи) держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2017 року №295 затверджено Порядок здійснення державного контролю за додержанням законодавства про працю (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та ухвалення оскаржуваних судових рішень; далі - Порядок №295)

Згідно з пунктом 2 Порядку №295 державний контроль за додержанням законодавства про працю здійснюється у формі проведення інспекційних відвідувань та невиїзних інспектувань інспекторами праці: Держпраці та її територіальних органів; виконавчих органів міських рад міст обласного значення та сільських, селищних, міських рад об`єднаних територіальних громад (з питань своєчасної та у повному обсязі оплати праці, додержання мінімальних гарантій в оплаті праці, оформлення трудових відносин) (далі - виконавчі органи рад).

Відповідно до пункту 19 Порядку №295 за результатами інспекційного відвідування або невиїзного інспектування складаються акт і у разі виявлення порушень законодавства про працю - припис про їх усунення.

Згідно з пунктом 20 Порядку №295 акт складається в останній день інспекційного відвідування або невиїзного інспектування у двох примірниках, які підписуються інспектором праці, що його проводив, та керівником об`єкта відвідування або його уповноваженим представником. Один примірник акта залишається в об`єкта відвідування.

Пунктами 27, 28, 29 Порядку №295 передбачено, що у разі наявності порушень вимог законодавства про працю, зафіксованих актом інспекційного відвідування або актом невиїзного інспектування, після розгляду зауважень об`єкта відвідування (у разі їх надходження) інспектор праці проводить аналіз матеріалів інспекційного відвідування або невиїзного інспектування, за результатами якого вносить припис та/або вживає заходів до притягнення винної у допущенні порушень посадової особи до встановленої законом відповідальності.

У разі виконання припису в установлений у ньому строк заходи до притягнення об`єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності не вживаються.

Заходи до притягнення об`єкта відвідування та його посадових осіб до відповідальності за використання праці неоформлених працівників, несвоєчасну та не у повному обсязі виплату заробітної плати, недодержання мінімальних гарантій в оплаті праці вживаються одночасно із внесенням припису незалежно від факту усунення виявлених порушень у ході інспекційного відвідування або невиїзного інспектування.

За змістом статті 265 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) посадові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, винні у порушенні законодавства про працю, несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Юридичні та фізичні особи - підприємці, які використовують найману працю, несуть відповідальність у вигляді штрафу в разі фактичного допуску працівника до роботи без оформлення трудового договору (контракту), - у тридцятикратному розмірі мінімальної заробітної плати, встановленої законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника, щодо якого скоєно порушення.

Визначення трудового договору міститься у частині першій статті 21 КЗпП України та означає угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

За приписами статті 23 КЗпП України трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи. Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Статтею 24 КЗпП України передбачено, що трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов`язковим: 1) при організованому наборі працівників; 2) при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров`я; 3) при укладенні контракту; 4) у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі; 5) при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 цього Кодексу); 6) при укладенні трудового договору з фізичною особою; 7) в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов`язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров`я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Загальне визначення цивільно-правового договору наведено у статті 626 ЦК України. Так, вказаною нормою встановлено, що договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 837 ЦК України за договором підряду одна сторона (підрядчик) зобов`язується на свій ризик, виконати певну роботу за завданням іншої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу.

Відповідно до статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Обов`язок підрядника виконати роботу або виконавця надати послугу на свій ризик говорить про те, що він не може відмовитися від прийняття на себе певних негативних наслідків, що виникають при виконанні підрядних робіт.

За приписами статті 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Такі угоди застосовуються для виконання конкретної роботи, що спрямована на одержання кінцевих результатів праці, і у разі досягнення зазначеної мети вважаються виконаними і дія їх припиняється.

Згідно зі статтею 638 ЦК України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли угоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є - предмет договору, умови, визначені законом як істотні чи необхідні для договору даного виду, а також всі ті умови, відносно яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода. Згідно зі статтею 6 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента і визначенні умов договору з врахуванням законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За положеннями частини першої статті 854 ЦК України замовник виплачує належну підрядчику суму за результатами виконаної роботи. Щодо наданих послуг винагорода за виконану роботу (надані послуги) виплачується виконавцю в розмірі, в терміни і в порядку, який встановлений в договорі (частина перша статті 903 ЦК України).

Отже основною ознакою, що відрізняє цивільні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес організації трудової діяльності; за цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності, гарантії та компенсації передбачені для працівника, а також обов`язки роботодавця залишаються за його межами.

Виконавець, який працює за цивільно-правовим договором, на відміну від працівника, який виконує роботу відповідно до трудового договору, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, хоча і може бути з ними ознайомлений, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик, виконавець не зараховується до штату установи (організації), не вноситься запис до трудової книжки та не видається розпорядчий документ про прийом його на роботу на певну посаду.

З аналізу наведених норм вбачається, що трудовий договір - це угода щодо здійснення і забезпечення трудової функції. За трудовим договором працівник зобов`язаний виконувати не якусь індивідуально-визначену роботу, а роботу з визначеної однієї або кількох професій, спеціальностей, посади відповідної кваліфікації, виконувати визначену трудову функцію в діяльності підприємства. Після закінчення виконання визначеного завдання трудова діяльність не припиняється. Предметом трудового договору є власне праця працівника в процесі виробництва, тоді як предметом договору цивільно-правового характеру є виконання його стороною певного визначеного обсягу робіт.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі №820/1432/17 (провадження №К/9901/15518/18), від 13 червня 2019 року у справі №815/954/18 (провадження №К/9901/3195/19), у справі №1840/2507/18 (провадження №К/9901/10124/19), у справі №824/896/18-а (провадження №К/9901/10149/19) та від 3 березня 2020 року у справі №1540/3913/18 (провадження №К/9901/8967/19).

Так, з оскаржуваних судових рішень вбачається, що при дослідженні наявної в матеріалах справи цивільно-правової угоди, судами попередніх інстанцій було встановлено, що відповідно до цієї угоди замовник доручає виконати певний вид робіт, а виконавець бере на себе зобов`язання своїми силами виконувати роботи, а саме: здійснювати роботи з контролю з дотриманням працівниками замовника законодавства в сфері роздрібної торгівлі (підпункт 1.1.). Відповідно до підпункту 1.5. даної угоди, місцем виконання робіт визначається Тернопільська область, Заліщицький район, смт. Товсте, вул. Українська, 68.

Водночас, судами не було з`ясовано, які саме роботи виконувалися виконавцем відповідно до цієї угоди, а саме, чи була ця робота індивідуально-визначена, мала якийсь кінцевий матеріально-визначений результат, чи послуги надавалися в процесі виконання якоїсь функції, особою відповідно до професії, спеціальності, кваліфікації, враховуючи те, що відповідно до цієї угоди виконавець бере на себе зобов`язання здійснювати роботи з контролю з дотриманням працівниками замовника законодавства в сфері роздрібної торгівлі (підпункт 1.1.).

Тобто судами попередніх інстанцій не встановлено, які саме функціональні обов`язки виконувалися ОСОБА_2 , чи могло бути виконання такого роду робіт оформлене у формі цивільно-правової угоди.

Крім того, із доданої до матеріалів справи цивільно-правової угоди судами попередніх інстанцій не встановлено, який саме конкретно результат роботи повинен передати виконавець замовнику, не визначено переліку завдань роботи, її обсягу, видів, що притаманне цивільно-правовим договорам, також не встановлено, яким чином здійснювалася оплата за надані послуги. Зокрема судами не встановлено, що сторонами за результатами виконання робіт був підписаний акт виконаних робіт та, відповідно, здійснено оплату за таке виконання.

Також судами попередніх інстанцій не надано оцінку доводам відповідача про те, що цивільно-правовий договір, укладений між позивачем та ОСОБА_2 не міг бути взятий до уваги відповідачем при винесенні постанови про накладення фінансових санкцій, оскільки під час перевірки даний договір не був наданий головному державному інспектору, як не був він наданий і під час розгляду справи про накладення фінансових санкцій на ФОП ОСОБА_1 .

Зазначена обставина не була перевірена судами попередніх інстанцій, водночас суди як на підставу для часткового задоволення позову посилалися на те, що відповідачем при винесенні постанови про накладення фінансових санкцій повинна була бути взята до уваги цивільно-правова угода, укладена між позивачем та ОСОБА_2 .

Крім того, як вказано вище, судами із зазначеної цивільно-правової угоди встановлено, що відповідно до підпункту 1.5. угоди місцем виконання робіт визначається АДРЕСА_1 , водночас однієї з підстав перевірки позивача було невиплата ОСОБА_2 витрат за відрядження за березень 2016 року, однак суди зазначених обставин не перевірили та не дали їм оцінку.

При цьому, колегія суддів Верховного Суду зазначає, що відповідно до статті 121 КЗпП України працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв`язку з службовими відрядженнями.

Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством.

За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада).

Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.

З аналізу зазначених вище норм законодавства вбачається, що особа, котра виконує роботи за цивільно-правовим договором, не може бути направлена роботодавцем у відрядження, оскільки вона не є працівником підприємства. Відносини за договорами цивільно-правового характеру регулюються ЦК України, на нього не поширюються норми КЗпП України, зокрема статті 121, якою встановлено, що на відшкодування витрат й одержання інших компенсацій у зв`язку зі службовими відрядженнями мають право саме працівники підприємства.

Отже, колегія суддів дійшла висновку, що без установлення зазначених вище обставин на підставі належних та допустимих доказів та без надання їм належної правової оцінки, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків та прийняли рішення, які не відповідають вимогам щодо їх законності і обґрунтованості.

Як зазначається у рішенні Конституційного Суду України від 29 серпня 2012 року №16-рп/2012 Конституція України гарантує здійснення судочинства судами на засадах, визначених у частині третій статті 129 Конституції, які забезпечують неупередженість здійснення правосуддя судом, законність та об`єктивність винесеного рішення тощо. Ці засади, є конституційними гарантіями права кожного на судовий захист, зокрема, шляхом забезпечення перевірки судових рішень в апеляційному та касаційному порядках, крім випадків, встановлених законом (рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року №13-рп/2011).

Відповідно до частини першої статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

До повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

Разом з тим, без дослідження і з`ясування наведених вище обставин ухвалене у справі рішення не можна вважати законним та обґрунтованим.

При цьому, при новому розгляді справи, суди повинні також враховувати концепцію прихованого працевлаштування (deemed employment).

Дана концепція знайшла своє відображення, серед іншого, у Рекомендаціях про трудове правовідношення №198 (далі - Рекомендації) Міжнародної організації праці (далі - МОП), де зазначено, що держави-члени МОП повинні передбачити можливість визначення у своїх законодавчих та нормативно-правових актах або інших засобів конкретних ознак визначення трудових правовідносин. Серед таких ознак у Рекомендаціях зазначаються «підпорядкованість» та «залежність». У пункті 13 Рекомендацій «підпорядкованість» проявляється, якщо робота:

1. виконується відповідно до вказівок та під контролем іншої сторони;

2. передбачає інтеграцію працівника в організаційну структуру підприємства;

3. виконується виключно або переважним чином в інтересах іншої особи;

4. виконується працівником особисто;

5. виконується відповідно до графіка або на робочому місці, яке вказується або погоджується стороною, яка її замовила;

6. має характерну тривалість/продовжуваність;

7. вимагає особисту присутність працівника;

8. передбачає надання інструментів, матеріалів та механізмів стороною, яка є замовником.

При встановленні трудових відносин за допомогою критерію «залежності» беруться до уваги наступні елементи:

1. періодичність виплати винагороди працівнику;

2. той факт, що така винагорода являється єдиним або основним джерелом доходів працівника;

3. виплата винагороди працівнику в натуральному вигляді шляхом надання працівнику, наприклад, продуктів харчування, житла, транспортних засобів;

4. реалізація таких прав як право на вихідні та відпустку;

5. оплата стороною, яка замовила роботу, поїздок працівника з метою виконання роботи;

6. відсутність фінансового ризику у працівника.

Встановлення вказаних обставин у сукупності може безумовно свідчити про наявність трудових відносин.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

Отже, суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, оскільки встановили їх без дослідження належних доказів, що у відповідності до пункту 3 частини другої статті 353 КАС України є підставою для скасування судових рішень і направлення справи на новий судовий розгляд.

Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові і встановити зазначені в ній обставини, що стосуються обсягу та змісту спірних правовідносин і охоплюються предметом доказування, дати правильну юридичну оцінку встановленим обставинам та постановити рішення відповідно до вимог 242 КАС України.

Керуючись статтями 242 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Головного управління Держпраці у Львівській області задовольнити частково.

Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2016 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 8 лютого 2017 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена.

Головуючий Я.О. Берназюк

Судді: І.В. Желєзний

Н.В. Коваленко