ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 813/7874/14

адміністративне провадження № К/9901/10227/21, №К/9901/8864/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Жука А.В.,

суддів - Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження у якій відкрито

за касаційною скаргою ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року (колегія суддів у складі головуючого - Грень Н.М., суддів - Кравціва О.Р., Кухар Н.А.) та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року (колегія суддів у складі головуючого - Мікули О.І., суддів - Курильця А.Р., Кушнерика М.П.),

УСТАНОВИВ:

І. Історія справи

1. Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до суду з позовом до Офісу Генерального прокурора, у якому, із урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

- скасувати наказ Генерального прокурора України №2501-ц від 23 жовтня 2014 року про його звільнення з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

- поновити його на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Офісу Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов`язати Офіс Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України, проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади»

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги зазначав, що згідно із наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц його було звільнено із посади відповідно до пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України у зв`язку із припиненням трудового договору з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади». Позивач вважав такі дії Генерального прокурора України протиправними, а спірний наказ від 23 жовтня 2014 року №2501-ц незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки, на його думку, обов`язковою передумовою для застосування покарання у вигляді звільнення з посади та заборони в подальшому обіймати посади в органах державної влади із урахуванням проголошених принципів індивідуальної відповідальності та презумпції невинуватості є установлення у визначеному чинним законодавством порядку щодо конкретної особи фактів, які переконливо засвідчують, що така особа своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

3. Указував, що у своїй заяві від 21 жовтня 2014 року, поданій Генеральному прокурору України повідомив про те, що до нього не застосовуються заборони, передбачені статтями 1-3 Закону України «Про очищення влади».

4. Вважав, що з аналізу приписів статті 3 Закону України «Про очищення влади» слідує, що визначені у наведеній нормі критерії віднесення державних службовців до категорії осіб, на яких розповсюджується люстрація не відповідають, зокрема, частині другій статті 61 Конституції України, згідно з якою юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. На думку позивача, фактично Закон України «Про очищення влади» встановлює презумпцію вини невизначеного кола осіб та запроваджує колективну відповідальність таких осіб не за конкретні дії або бездіяльність, а фактично за діяльність державних установ в цілому, що прямо суперечить вимогам частини другої статті 61 та статті 62 Конституції України.

5. Також позивач переконував, що ні Конституцією України, ні Законом України «Про прокуратуру» не передбачено існування у системі органів прокуратури України територіального (регіонального) органу прокуратури, про який йдеться у Законі України «Про очищення влади», що порушує принцип юридичної визначеності. Крім того, звертав увагу на те, що виходячи зі змісту норм Закону України «Про очищення влади» вбачається розмежування законодавцем кола посадових осіб на яких розповсюджується заборона, передбачена у частині третій статті 1 указаного Закону в залежності від їх функціональних обов`язків та повноважень. Зокрема, під критерії здійснення очищення влади підпадають особи, які обіймали посади керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України. Проте законодавцем не віднесено до зазначено переліку саме посаду першого заступника прокурора, що також свідчить про порушення відповідачем під час його звільнення принципу юридичної визначеності законодавства.

6. Таким чином, на думку позивача, неправомірність віднесення відповідачем посади, яку він обіймав до посади «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури», указує на незаконність його звільнення за пунктом першим статті 3 Закону України «Про очищення влади» та пунктом 7-2 статті 36 КЗпП України.

7. Також позивач зазначав, що з метою захисту його прав на повагу до честі і гідності та ураховуючи, що внесення відомостей до Єдиного державного реєстру осіб щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» відбулося на підставі протиправного рішення відповідача, наявні достатні та належні підстави для зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до нього заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

8. З огляду на викладене, просив задовольнити позовні вимоги.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

9. Протокольною ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 20 липня 2020 року замінено відповідача Генеральну прокуратуру України його правонаступником Офісом Генерального прокурора.

10. Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України №2501-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України;

- поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року;

- стягнуто з Офісу Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України, на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 1 234 879 грн 15 коп. з проведенням необхідних відрахувань відповідно до вимог чинного законодавства;

- зобов`язано Офіс Генерального прокурора, як правонаступника Генеральної прокуратури України, проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

11. Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не надав належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь - якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

12. Суд також урахував позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», у якому Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстраційної процедури на підставі Закону України №1682-VII до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановлення причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв`язку відповідних осіб з такими подіями. Таким чином, суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення позивача є протиправними, а тому такий підлягає скасуванню та поновленню позивача на посаді.

13. Щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції зазначив, що оскільки вимушений прогул позивача складає 1487 робочих дні з 24 жовтня 2014 року по 05 жовтня 2020 року включно, тому на його користь необхідно стягнути середній заробіток в розмірі 1 234 048,70 грн (з розрахунку 830,45 грн х 1487 дні) за час вимушеного прогулу, з утриманням податків та обов`язкових платежів.

14. Стосовно посилань позивача щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням підвищення посадового окладу за посадою, з якої його було звільнено, та урахуванням коефіцієнту підвищення середньоденного розміру заробітної плати при обчисленні середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то суд вважав, що позивач підлягає поновленню на посаді, яку він обіймав до звільнення, тому середній заробіток за час вимушеного прогулу необхідно розраховувати на підставі того штатного розпису і тих складових заробітної плати, на які він має право.

15. Постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу змінено, викладено його в такій редакції:

«Стягнути з Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2 485 431(два мільйона чотириста вісімдесят п`ять тисяч чотириста тридцять одну) грн 46 коп. без врахування необхідних до сплати платежів».

У решті рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року у справі №813/7874/14 - залишено без змін.

16. Так, суд апеляційної інстанції погодився із висновками Львівського окружного адміністративного суду щодо протиправності наказу Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц та наявності підстав для його скасування.

17. Окрім того, суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок про те, що скасування наказу про звільнення позивача, відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме: на посаді начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року.

18. Також, колегія суддів погодилась з висновком суду першої інстанції про протиправність внесення відомостей про позивача до Єдиного державного реєстру осіб щодо яких застосовуються положення Закону України «Про очищення влади», оскільки такі призводять до негативних наслідків для репутації позивача та неможливість реалізації ним конституційного права на працю, як похідної вимоги, а тому правильно зобов`язав Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

19. Однак, щодо позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд апеляційної інстанції указав на необхідність урахування при його обчисленні коефіцієнту підвищення посадового окладу начальника управління, відповідно до пункту 10 Порядку №100.

20. Суд зазначив, що постановою Кабінету Міністрів України від грудня 2015 року №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» з 01 грудня 2015 року підвищено посадові оклади керівних працівників, спеціалістів і службовців, розміри яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».

21. Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу начальника управління з 01 грудня 2015 року склав 1,25. Відповідно середньоденна заробітна плата з цього часу становить 1038,06 грн (830,45 грн х 1,25).

22. Указав, що 30 серпня 2017 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури», якою підвищено посадові оклади прокурорам і слідчим органів прокуратури та яка опублікована 06 вересня 2017 року. Отже, посадові оклади прокурорам і слідчим прокуратури підвищено з 06 вересня 2017 року.

23. Таким чином, коефіцієнт підвищення посадового окладу начальника управління з 06 вересня 2017 року склав 2,25. Відповідно середньоденна заробітна плата з вказаного часу становить 2335,64 грн (1038,06 грн х 2,25).

24. Водночас, суд апеляційної інстанції зазначив, що з 16 січня 2020 року вступила в дію постанова Кабінету Міністрів України від 11 грудня 2019 року №1155 «Про умови оплати праці прокурорів».

25. Суд констатував, що застосування коефіцієнтів - 4,04 (з 16 січня 2020 року) та 1,30 (з 26 березня 2020 року), на які посилався позивач у тексті апеляційної скарги, можливе лише за умови призначення на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації, тобто застосуванню коефіцієнта підвищення посадового окладу прокурора передує проходження прокурором успішно атестації та прийняття відповідним суб`єктом владних повноважень розпорядчого акту (наказу) щодо призначення чи переведення прокурора на посаду, визначену відповідним штатним розписом, однак позивач процедуру атестації не проходив, а тому, на думку колегії суддів, за період з 16 січня 2020 року по 05 жовтня 2020 року підлягає застосуванню попередній коефіцієнт 2,25, тобто середньоденна заробітна плата у розмірі 2335,64 грн (1038,06 х 2,25).

26. Ураховуючи середньоденний заробіток позивача за відповідний період та кількість робочих днів у цьому періоді, колегія суддів вирішила, що розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача за період з 24 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року складає 229204,20 грн (276 р.д. х 830,45 грн), за період з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року - 457784,46 грн (441 р.д. х 1038,06 грн), за період з 06 вересня 2017 року по 05 жовтня 2020 року - 1 798 442,80 грн (770 р.д. х 2335,64), а усього розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 05 жовтня 2020 року позивача, який підлягає стягненню з відповідача, становить 2 485 431,46 грн.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

27. Не погоджуючись із такими судовими рішеннями Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року у цій справі та відмовити у задоволенні позовних вимог.

28. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі указує на пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що суди попередніх інстанцій застосували статтю 61 Конституції України та статтю 235 Кодексу законів про працю України без застосування висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі №800/235/17, щодо застосування норм Закону України «Про очищення влади» у подібних правовідносинах, згідно з якими мета застосування вказаного Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.

29. Також, скаржник зазначає, що оскаржувані судові рішення в частині задоволених позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання надати відомості про відсутність підстав для застосування заборон, передбачених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», ухвалені з порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права, зокрема абзацу 3 пункту 3, пункту 7 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» та без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14, де суд указав про передчасність відкликання відомостей про застосування до особи заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

30. Указує, що під час визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу судами не застосовано норми постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 щодо неможливості застосування коефіцієнту підвищення посадового окладу під час обчислення середнього заробітку та не ураховано висновки Верховного Суду, викладені у постанові у справі №810/3246/16.

31. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, скаржник посилається на порушення судами попередніх інстанцій, зокрема в частині помилкового висновку про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, у зв`язку з чим відповідачем в порушенні приписів частини другої статті 61 Конституції України проігноровано принцип індивідуального підходу. Наголошує, що люстрація не є видом юридичної відповідальності, а підстава, передбачена пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, не є по сутті видом дисциплінарного стягнення, яке не має жодного відношення до передбачених законодавством видів юридичної відповідальності, тому факти здійснення ОСОБА_1 правопорушень не перевірялися.

32. Указує на те, що норми Закону України «Про очищення влади» є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважає, що відповідач при виданні спірного наказу діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення безсторонньо, пропорційно та своєчасно.

33. На думку скаржника, суди попередніх інстанцій не правильно застосували до спірних правовідносин приписи статті 61 Конституції України в частині індивідуального характеру юридичної відповідальності, оскільки люстрація не є видом юридичної відповідальності, а також статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості. Вважає, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка по суті є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17), а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

34. Зазначає, що на даний час положення Закону України «Про очищення влади» неконституційними не визнано, тому адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України.

35. Звертає увагу на неможливість реалізації Офісом Генерального прокурора судового рішення в частині зобов`язання надати до Міністерства юстиції України відомостей про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», оскільки необхідною умовою для цього є прийняття рішення про скасування результатів перевірки відносно ОСОБА_1 .

36. Зазначає, що відповідачем жодних рішень про скасування перевірки відносно ОСОБА_1 не приймалось, судовими рішеннями у цій справі їх не скасовано та не зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати результати такої перевірки, проведеної відповідно до положень Закону України «Про очищення влади».

37. Переконує, що відповідно до приписів статті 19 Конституції України та пункту 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» не передбачено повноважень Офісу Генерального прокурора на підставі судового рішення самостійно скасовувати результати перевірок відносно осіб, стосовно яких застосовувалась заборона.

38. Щодо визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу зазначає, що оскільки всі підвищення посадових окладів відбулися з 01 грудня 2015 року та 06 вересня 2017 року, а відповідно до Порядку №100 розрахунок середньоденної заробітної плати обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи перед звільненням, тобто серпень-вересень 2014 року, то здійснити розрахунок середньої заробітної плати з указаних дат не є можливим, тому коефіцієнт підвищення посадового окладу не належить до застосування під час обчислення середнього заробітку ОСОБА_1 за час вимушеного прогулу.

39. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 також подано до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати в частині стягнення на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу та постановити нове рішення у цій частині, яким стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь позивача 4 144 260 грн 41 коп. середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до вимог чинного законодавства по день прийняття рішення з проведенням необхідних відрахувань.

40. Як на підставу касаційного оскарження судових рішень у цій справі указує на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначає, що станом на дату подання касаційної скарги відсутній висновок Верховного Суду щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника прокуратури, який був звільнений з Генеральної прокуратури України, у відповідності до статті 81 Закону України «Про прокуратуру».

41. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги зазначає про свою згоду з висновками суду апеляційної інстанції в частині обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 15 січня 2020 року із застосування коефіцієнтів 1,25 та 2,25.

42. Водночас вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про можливість застосування коефіцієнтів 4,04 (з 16 січня 2020 року) та 1,30 (з 26 березня 2020 року) лише за умови призначення позивача на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації.

43. Звертає увагу на те, що станом на 02 січня 2020 року Генеральна прокуратура України змінила свою назву на Офіс Генерального прокурора (зі збереженням того ж коду ЄДРПОУ, тієї ж юридичної адреси, тих же конституційних функцій прокуратури), а тому регулювання оплати праці за час вимушеного прогулу має бути аналогічне як і у працівників Офісу Генерального прокурора за посадовим окладом відповідної посади.

44. Указує, що згідно рішення Великої палати Конституційного Суду України №6-р(ІІ)2020 від 26 березня 2020 року визнано неконституційним окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінету Міністрів України.

45. З огляду на викладене переконує, що з 26 березня 2020 року заробітна плата прокурорів повинна здійснюватись виключно на підставі статті 81 Закону України «Про прокуратуру».

46. Таким чином переконує, що усім працівникам органів прокуратури, незалежно чи проходили вони атестацію чи ні, повинна нараховуватись заробітна плата у відповідності до Закону України «Про прокуратуру».

47. Отже вважає, що розрахунковий показник його середньоденної заробітної плати складав у період з 16 січня 2020 року по 25 березня 2020 року - 9435 грн 99 коп.; з 26 березня 2020 року по 05 жовтня 2020 року - 12 266 грн 79 коп., а сумарно розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу по день постановлення рішення судом першої інстанції становить 4 144 260 грн 41 коп.

48. Ураховуючи викладене вважає, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам, що мають значення для справи, не враховано письмовий розрахунок, поданий позивачем та висновок експерта №35 від 30 жовтня 2020 року, складений ТзОВ «Судово-експертне бюро України», а тому оскаржувані судові рішення в частині визначення розміру стягнення заробітку за час вимушеного прогулу є протиправними та підлягають скасуванню.

Позиція інших учасників справи

49. 08 квітня 2021 року до касаційного суду надійшов відзив Офісу Генерального прокурора.

50. Суд зазначає, що ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року, якою відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 у цій справі, надано десятиденний строк з дня вручення учасникам справи для подання відзиву на касаційну скаргу в письмовій формі, доказів надсилання (надання) копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи та заперечень щодо поданих заяв та клопотань.

51. Належним чином завірену копію ухвали Верховного Суду відповідачем отримано 24 березня 2021 року, що підтверджується зворотнім повідомленням, яке надійшло на адресу суду.

52. Відзив здано до поштового відділення 07 квітня 2021 року, тобто з пропуском 10-денного строку установленого ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року.

53. З огляду на викладене, Суд, при вирішенні цієї справи, не бере до уваги доводи, викладені у відзиві Офісу Генерального прокурора.

54. 06 травня 2021 року до касаційного суду надійшов відзив ОСОБА_1 на касаційну скаргу відповідача, у якому просить касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення, а касаційну скаргу позивача - задовольнити у повному обсязі.

Рух адміністративної справи в суді касаційної інстанції

55. 15 березня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 .

56. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15 березня 2021 року для розгляду судової справи №813/7874/14 визначено колегію суддів у складі головуючого судді (судді-доповідача) Жука А.В., суддів Мартинюк Н.М., Мельник-Томенко Ж.М.

57. Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за скаргою ОСОБА_1 на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року у справі №813/7874/14 на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.

58. 23 березня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора.

59. Ухвалою Верховного Суду від 13 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження за скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року у справі №813/7874/14 на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.

60. Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року відмовлено у задоволенні клопотання Офісу Генерального прокурора про зупинення виконання оскаржуваних судових рішень.

61. Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року закінчено підготовчі дії у цій справі; об`єднано касаційні скарги ОСОБА_1 (№К/9901/8864/21) та Офісу Генерального прокурора (№К/9901/10227/21) в одне касаційне провадження; справу №813/7874/14 призначено до касаційного розгляду у порядку письмового провадження у суді касаційної інстанції за наявними у справі матеріалами.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

62. Наказом Генерального прокурора України від 03 лютого 2011 року №163к позивача призначено на посаду заступника прокурора Львівської області.

63. Наказом Генерального прокурора України від 08 червня 2011 року №632к ОСОБА_1 призначено заступником прокурора Львівської області - прокурором міста Львова.

64. 03 квітня 2012 року наказом Генерального прокурора України №472к позивача призначено прокурором міста Львова Львівської області.

65. Наказом Генерального прокурора України від 01 квітня 2014 року №576ц позивача призначено першим заступником начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави, протидії корупції та злочинності у сфері транспорту - начальником управління захисту конституційних прав і свобод громадян та інтересів держави Генеральної прокуратури України.

66. 05 липня 2014 року наказом Генерального прокурора України №1307ц ОСОБА_1 призначено заступником начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

67. Наказом Генерального прокурора України від 28 серпня 2014 року №1937-ц позивача призначено заступником начальника Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією-начальником управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Генеральної прокуратури України.

68. 23 вересня 2014 року наказом Генерального прокурора України №2305-ц позивача призначено начальником управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України.

69. 16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України «Про очищення влади».

70. З огляду на викладене, 21 жовтня 2014 року позивач відповідно до статті 4 Закону України «Про очищення влади» подав заяву на ім`я Генерального прокурора України, у якій повідомив про те, що до нього не застосовуються заборони на подальше перебування на посадах в органах прокуратури (том 1, а.с.33-35).

71. Водночас, наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц позивача звільнено з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури, у зв`язку із припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України (том 1, а.с.32).

72. Підставою наказу зазначено довідку про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 (том 1, а.с.159).

73. Не погоджуючись із оскаржуваним наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц, позивач звернувся до суду із цим позовом.

ІІІ. Позиція Верховного Суду

74. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перегляд судових рішень здійснюється в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірка правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права - на підставі встановлених фактичних обставин справи (частина перша статті 341 КАС України).

75. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

76. Надаючи оцінку оскаржуваним судовим рішенням у межах доводів касаційних скарг за правилами статті 341 КАС України, Верховний Суд виходить із такого.

Щодо наказу Генерального прокурора України №2501-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 та поновлення на посаді

77. Спір у цій справі виник у зв`язку зі звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації) із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) та внесенням відомостей до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» з одночасним оприлюдненням цих відомостей на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.

78. Так, 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 року.

79. Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

80. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

81. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону України «Про очищення влади»).

82. Статтею 2 Закону України «Про очищення влади» передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про очищення влади» заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

83. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону України «Про очищення влади».

84. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

85. За приписами частини першої статті 5 Закону України «Про очищення влади» органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

86. Згідно з частиною другою статті 5 цього ж Закону Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України:

1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією;

2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом;

3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

87. Частиною дванадцятою статті 5 Закону України «Про очищення влади» передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.

88. Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про очищення влади» відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

89. Відповідно до частини другої статті 7 цього Закону інформація з Реєстру про внесення відомостей про особу до Реєстру або про відсутність у Реєстрі відомостей про таку особу подається:

- на запит державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з метою проведення перевірки, передбаченої цим Законом, або спеціальної перевірки, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», відомостей про осіб, які претендують на зайняття посад, пов`язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;

- на запит правоохоронних органів у разі необхідності отримання такої інформації в рамках кримінального або адміністративного провадження або на запит прокурора в рамках здійснення нагляду за додержанням вимог і застосуванням законів;

- під час звіряння переліку осіб, звільнених з посад у зв`язку із здійсненням очищення влади (люстрації), з відомостями, що містяться в Реєстрі;

- у разі звернення фізичної особи (уповноваженої нею особи) щодо отримання відомостей про себе.

90. Згідно з частиною третьої статті 7 Закону України «Про очищення влади» Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, щодо якої застосовано положення цього Закону:

1) прізвище, ім`я, по батькові;

2) місце роботи, посада на час застосування положення цього Закону;

3) відомості про стан проходження перевірки особою, а також інформація про надходження висновків про результати перевірки, які свідчать про наявність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 цього Закону;

4) час, протягом якого на особу поширюється заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону.

Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.

91. Пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:

1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;

2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

92. Аналіз положень пункту 8 частини першої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» дає підстави для висновку, що заборони, установлені частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», виникають в силу закону, а не в силу прийняття суб`єктом владних повноважень правозастосовного (індивідуально-правового) акта.

93. Водночас із аналізу цих норм випливає, що установлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними сукупно не менше одного року в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року посад, зокрема, передбачених пунктом 8 частини першої статті 3 цього Закону, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини, тобто не враховуючи жодної індивідуальної дії чи зв`язку особи з будь-якими антидемократичними подіями.

94. Суд зазначає, що питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України вирішуються Конституційним Судом України.

95. На розгляді Великої Палати Конституційного Суду України тривалий час перебуває справа за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п`ятої статті 5, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.

96. На момент розгляду Верховним Судом цієї касаційної скарги рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.

97. Водночас Верховний Суд у рішенні від 18 вересня 2018 року у справі №800/186/17 дійшов висновку, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії за висновком Суду не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб. Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 січня 2019 року у справі №800/186/17.

98. У справі №800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

99. Як підсумок у справі №800/186/17 Верховний Суд дійшов висновку, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

100. Колегія суддів уважає, що ці висновки є застосовними і у цій справі.

101. Колегія суддів звертає увагу на те, що суд апеляційної інстанції ухвалив оскаржувану постанову із урахуванням зазначених висновків Верховного Суду, а тому доводи касаційної скарги про їх [висновків, викладених у постанові у справі №800/186/17] неврахування є безпідставними та не беруться Судом до уваги.

102. Суд ураховує, що на необхідності доведення вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках №788/2014 щодо Закону №1682, як на загальновизнаному міжнародному стандарті, що ураховано судом апеляційної інстанції при вирішенні цієї справи.

103. Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ №1096 (1996) звертала увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

104. На підставі наведеного Верховний Суд відхиляє доводи Офісу Генерального прокурора про те, що оскільки люстрація не має відношення до видів юридичної відповідальності, то не має потреби установлювати і факти особистої протиправної поведінки осіб, до яких застосовують заходи очищення влади, і нормами Закону України «Про очищення влади», які є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів та які в силу свого імперативного характеру підлягають безумовному застосуванню до спірних правовідносин, не передбачено установлення таких фактів.

105. Надаючи оцінку доводам скаржника щодо неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в частині установлення порушення відповідачем статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості відносно позивача, колегія суддів зазначає таке.

106. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року у справі №800/547/17 наголосила на підході Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі «Ringvold v. Norway» (заява №34964/97), де Суд зауважив, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.

107. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви №58812/15, №53217/16, №59099/16, №23231/18, №47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного, та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону України «Про очищення влади».

108. У цій справі ЄСПЛ, вирішуючи питання про прийнятність скарги за статтею 6 Конвенції, визнав застосовною її цивільний аспект за пунктом 1, а також розглядав питання застосовності і кримінального аспекту за частиною 2. На застосуванні статті 6 Конвенції в її кримінальній частині наполягали другий і третій заявники з посиланням на ухвалу у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland), заява №38184/03, ЄСПЛ 2006 VII) та інші справи щодо люстрації у Польщі.

109. ЄСПЛ на основі критерій Енгеля (рішення у справі «Енгель та інші проти Нідерландів» (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 82) зазначив, що у згаданому рішенні у справі «Матиєк проти Польщі» (Matyjek v. Poland) (пункти 49-58), доходячи висновку, що польське люстраційне провадження могло вважатися «кримінальним», Суд врахував те, що воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Польщі, що характер дій, за які заявника було піддано люстрації, а саме подання неправдивої заяви, був аналогічним такому злочину, як надання неправдивих показань, і що застосоване до нього покарання, неможливість обіймати широке коло посад державної служби протягом десяти років, було суворим (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 155).

110. Натомість у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що поведінка заявників, за яку до них були застосовані заходи, передбачені Законом «Про очищення влади», не кваліфікувалася як «кримінальна» відповідно до національного законодавства та не була аналогічна будь-якій формі кримінальної поведінки: вона полягала у тому, що вони обіймали свої посади, коли при владі був Президент ОСОБА_3 . Однак лише серйозність покарання не є достатньою для того, щоб провадження розглядалося відповідно до «кримінального» законодавства (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 156-157).

111. За такої умови, ЄСПЛ з посиланням на оцінку Верховного Суду у справі №800/186/17, де останній указав, що мета люстраційних заходів полягала не у покаранні а у відновленні довіри до державних установ (пункт 92), дійшов висновку, що характер і суворість передбачених Законом №1682-VII не були такими, щоб вважатися «кримінальними» для цілей Конвенції. Отже кримінальний аспект статті 6 Конвенції є незастосовним ЄСПЛ вважав, що порушене заявниками питання про те, чи існувало достатнє обґрунтування застосування до них таких серйозних заходів, передбачених Законом №1682-VII, має бути розглянуте у контексті скарг заявників за статтею 8 Конвенції (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 158-159).

112. Повертаючись до обставин цієї справи Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції, який прийняв оскаржуване судове рішення із урахуванням зазначених вище висновків [зокрема і з урахуванням постанови Великої Палати Верховного Суду у справі №800/547/17], а тому доводи касаційної скарги про їх [висновків, викладених у постанові у справі №800/547/17] неврахування є безпідставними та не беруться Судом до уваги.

113. Статтею 9 Конституції України установлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

114. Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року N475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

115. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

116. Відповідно до статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

117. Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

118. Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2009 року міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

119. За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

120. Частиною першою статті 3 КАС України установлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

121. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

122. За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

123. Суд ураховує, що застосовані до позивача обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції.

124. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

125. Суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає урахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

126. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.

127. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.

128. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано у рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

129. У рішенні ЄСПЛ у справі «Полях та інші проти України», із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади» становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.

130. У пункті 208 цього рішення щодо підходу, заснованого на наслідках, Суд зазначив, що Закон України «Про очищення влади» вплинув на заявників у трьох аспектах:

1) їх звільнили з державної служби;

2) до них було застосовано заборону обіймати посади державної служби на строк десять років;

3) відомості про осіб заявників було внесено до загальнодоступного в мережі Інтернет Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

131. За оцінкою ЄСПЛ поєднання цих заходів мало дуже серйозні наслідки для здатності заявників встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної та професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

132. У вказаній справі ЄСПЛ визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону України «Про очищення влади», проте продовжив розгляд скарг, призюмуючи, що цілі Закону України «Про очищення влади» можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. ЄСПЛ зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

133. В основу підходу ЄСПЛ до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

134. За висновком ЄСПЛ його попередні висновки у справах щодо посткомуністичної люстрації лише частково стосуються цієї справи, зокрема щодо перших чотирьох заявників, оскільки передбачені Законом України «Про очищення влади» заходи мають набагато ширшу сферу застосування та були застосовані до заявників за обставин, що відрізнялися від тих, які відбувалися у країнах Центральної та Східної Європи під час впровадження ними люстраційних програм, які були більш цільовими та вузькоспрямованими. Суд відмітив, що навіть у контексті справ, пов`язаних з переходом від тоталітаризму до демократії, а також пов`язаних зі (стверджувальними) співробітниками служб безпеки тоталітарних режимів, він ніколи не стикався з обмежувальними заходами такого широкого обсягу, застосованими до державних службовців лише на тій підставі, що вони залишались на своїх посадах під час діяльності уряду, який згодом був визнаний недемократичним.

135. Зокрема, у розглянутих справах щодо посткомуністичної люстрації ЄСПЛ аналізував ситуації колишніх (як стверджувалося) працівників спецслужб тоталітарного режиму. Проте у цій справі заявники обіймали посади у державних установах, які принаймні принципово, ґрунтувалися на демократичних конституційних засадах, хоча і працювали за часів уряду Президента ОСОБА_4 , який широко критикували через авторитарні тенденції та вважали причетним до широкомасштабної системної корупції. Крім того, вбачається, що їхнє звільнення ґрунтувалося на колективній відповідальності осіб, які працювали у державних установах, коли при владі був Президент ОСОБА_4 , незалежно від конкретних виконуваних ними функцій та їхнього зв`язку з антидемократичними тенденціями і подіями, які відбувались у той період. Отже, стверджувальна загроза, яку широке коло осіб, до яких застосовувалися передбачені Законом «Про очищення влади» заходи, становило для діяльності демократичних установ, не може прирівнюватися до загрози, яка виникає у випадках співпраці зі спецслужбами тоталітарних режимів (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 275).

136. ЄСПЛ на основі аналізу своєї практики погодився, що індивідуалізація люстраційних заходів, хоча загалом вважається необхідною, не завжди є необхідною у справі щодо кожної конкретної особи та може бути здійснена на законодавчому рівні. Проте для вибору такого підходу мають бути наведені переконливі підстави (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява №38334/08 і 68242/16, пункти 109 - 111). У зв`язку з цим ЄСПЛ наголосив, що особливо важливим фактором є якість парламентського і судового перегляду законодавчого механізму (mutatis mutandis, рішення у справі «Енімал Дефендерз Інтернешнл проти Сполученого Королівства» [ВП] (Animal Defenders International v. the United Kingdom) [GC], заява №48876/08, пункти 113-116, ЄСПЛ 2013 (витяги). Іншими аспектами, які мають враховуватись, під час оцінки відповідності законодавчого механізму, який передбачає застосування обмежувальних заходів за відсутності індивідуальної оцінки поведінки особи, є суворість застосованого заходу (рішення у справі «Анчев проти Болгарії» (Anchev v. Bulgaria), заява №38334/08 і 68242/16, пункт 111), та чи розроблено законодавчий механізм достатньо чітко для вирішення нагальної суспільної потреби, яку він має задовольнити пропорційним чином (наприклад, у контексті статті 3 Першого протоколу до Конвенції рішення у справі «Жданока проти Латвії» [ВП] (Zhdanoka v. Latvia) [GC], заява №58278/00, пункти 22-28, 116-136, ЄСПЛ 2006 IV). Утім, щоб обмежувальний захід відповідав статті 3 Першого протоколу до Конвенції, достатнім може бути менший рівень індивідуалізації, ніж у випадках стверджуваного порушення статей 8 і 11 Конвенції (рішення у справі «Жданока проти Латвії», пункт 115) (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 292-293).

137. Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм наведеним критеріям, розробленим практикою ЄСПЛ, у справі «Полях та інші проти України», ЄСПЛ указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом. Тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_6 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

138. ЄСПЛ зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом України «Про очищення влади» заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_6 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

139. ЄСПЛ підкреслив, що Уряд не зазначив про будь-який розгляд підстав для застосування таких широкомасштабних та обмежувальних заходів під час обговорення Верховною Радою України Закону України «Про очищення влади». Навпаки, у статті 1 Закону серед принципів, які мають керувати процесом очищення, наведено «презумпцію невинуватості» та «індивідуальну відповідальність». На думку Суду, це свідчить про певну неузгодженість між проголошеними цілями Закону та фактично оприлюдненими ним правилами (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 72, 297).

140. У ситуації заявників у справі «Полях та інші проти України» ЄСПЛ констатував, що передбачені Законом України «Про очищення влади» заходи могли бути застосовані навіть до державного службовця, призначеного на його посаду задовго до того, як пан ОСОБА_6 став Президентом України, лише на тій підставі, що він не пішов зі своєї посади протягом року після приходу до влади пана ОСОБА_6 . Іншими словами, причиною застосування обмежувальних заходів, передбачених Законом № 1682-VII, є прихід до влади пана ОСОБА_6 , а не будь-яка подія, що підірвала демократичний конституційний лад, яка могла статися під час його правління та до якої могла бути причетна відповідна посадова особа. Суд уважає, що обмежувальні заходи такої суворості не можуть застосовуватись до державних службовців лише через те, що вони залишились на своїх посадах державної служби після обрання нового глави держави (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 299-300).

141. Так само, на думку ЄСПЛ, немає переконливого пояснення часовим рамкам, установлених Законом України «Про очищення влади», як основного критерію для застосування передбачених законом обмежувальних заходів. Як немає і пояснення, чому однорічний період є ключовим критерієм для застосування Закону України «Про очищення влади» (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункти 301-302).

142. У підсумку ЄСПЛ дійшов висновку, що не було доведено, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

143. Аналіз цього рішення ЄСПЛ та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що застосований до заявників законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом України «Про очищення влади», суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

144. У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі «Полях та інші проти України», був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону України «Про очищення влади», законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож Суд погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі «Полях та інші проти України», оскільки за висновками ЄСПЛ саме Закону України «Про очищення влади», що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.

145. Венеціанська комісія у пункті 65 Проміжного висновку №788/2014 зазначила, що той факт, що Закону України «Про очищення влади» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт з принципом індивідуальної відповідальності, на якому має бути заснована люстрація.

146. Без аналізу індивідуальної поведінки неможливо установити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону України «Про очищення влади», що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).

147. Без установлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону України «Про очищення влади» - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо й дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.

148. Тож заборона перебування на зазначених у Законі України «Про очищення влади» посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону України «Про очищення влади», визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.

149. Указані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі суддів судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 03 червня 2020 року (справа №817/3431/14), з урахуванням яких [висновків] суд апеляційної інстанції прийняв оскаржувану постанову.

150. Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд констатує, що з обсягу установлених судами попередніх інстанцій обставин випливає, що скаржника було звільнено з посади начальника управління захисту прав і свобод громадян та інтересів держави Головного управління захисту прав і свобод громадян, інтересів держави, нагляду за додержанням законів спецпідрозділами та іншими органами, які ведуть боротьбу з організованою злочинністю і корупцією Генеральної прокуратури України на підставі Закону України «Про очищення влади» за критерієм перебування на посаді заступника прокурора Львівської області більш ніж один рік із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Довідка про результати перевірки (том 2, а.с.125) відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідній посаді, не містить відомостей про наявність фактів протиправної поведінки позивача, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_4 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а наказ Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року №2501-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади (том 2, а.с.124) не містить обґрунтування, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.

151. Звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі про перебування позивача на відповідних посадах. При цьому установлення фактів особистої протиправної поведінки позивача не було метою цієї перевірки. У свою чергу відповідач ніколи не стверджував про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів.

152. Оцінюючи пропорційність обмежень у їх сукупності, застосованих до ОСОБА_1 , щодо легітимної мети (очищення влади), якої прагнули досягти органи державної влади, Суд вважає їх непропорційними, невиправданими та не необхідними у демократичному суспільстві.

153. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуваний наказ відповідача не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

154. Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді, з якої його звільнили, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчисленого за правилами Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» №100.

155. З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що судами попередніх інстанцій у частині задоволених позовних вимог про скасування наказу та поновлення на посаді прийнято правильне по суті спору рішення.

Щодо нарахування середнього заробітку за час вимушеного прогулу Суд зазначає таке.

156. У тексті касаційної скарги Офіс Генерального прокурора зазначає, що під час визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу судами не застосовано норми Постанови №100 щодо неможливості застосування коефіцієнту підвищення посадового окладу під час обчислення середнього заробітку та не ураховано правову позицію Верховного Суду у справі №810/3246/16.

157. Колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції не застосовував пункт 10 Порядку №100 при визначенні розміру суми середнього заробітку.

158. Суд апеляційної інстанції, визначаючи розмір середнього заробітку, урахував коефіцієнт його підвищення з 24 жовтня 2014 року по 15 січня 2020 року, застосовуючи положення пункту 10 Порядку №100. При здійсненні указаного обрахунку суд апеляційної інстанції керувався постановами Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2015 року №1013 «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів», від 31 травня 2012 року №505 «Про порядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури», від 30 серпня 2017 року №657 «Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо оплати праці працівників прокуратури».

159. Верховний Суд погоджується із висновками суду апеляційної інстанції у цій частині з огляду на таке.

160. Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд, відповідно до статті 235 КЗпП України, вирішує одночасно із поновленням особи на посаді. Тобто, поновивши позивача на посаді, суд повинен ураховувати ці норми при розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, якщо для цього були фактичні підстави (підвищення посадових окладів).

161. Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо необхідності застосування пунктів 7, 8, 10 розділу ІV Порядку№100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно із актами законодавства, зокрема, така позиція викладена у постанові від 30 червня 2021 року у справі №826/17798/14.

162. Колегія суддів зазначає, що у даній справі розрахунковий період - це період з 24 жовтня 2014 року (дата звільнення) до 05 жовтня 2020 року (ухвалення рішення судом першої інстанції про поновлення на посаді).

163. Правові висновки щодо застосування положень Порядку №100 для цілей обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу висловлено Верховним Судом також у постановах від 15 жовтня 2020 року у справі №826/17601/14, від 11 лютого 2021 року у справі №814/197/15, від 28 квітня 2022 року у справі №826/18143/14, підстави для відступу від указаних висновків відсутні.

164. Отже, висновки суду апеляційної інстанції щодо необхідності застосування пункту 10 Порядку №100 при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу у разі, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства є правильними та відповідають практиці та висновкам Верховного Суду.

165. Відтак, розрахований судом апеляційної інстанції на підставі Постанов №1013, №505, №657 середній заробіток позивача за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 15 січня 2020 року (до набрання чинності Постанови №1155) із урахуванням підвищених тарифних ставок і посадових окладів шляхом коригування на коефіцієнт їх підвищення є правильним.

166. Колегія суддів Верховного Суду наголошує, що є необґрунтованими доводи Офісу Генерального прокурора щодо необхідності застосування судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 29 квітня 2020 року у справі №810/3246/16. У вказаній справі правовідносини не є подібними до спірних, оскільки предметом розгляду був перерахунок грошового забезпечення особи, звільненої з податкових органів на підставі рапорту, а не відповідно до приписів Закону України «Про очищення влади».

167. У тексті касаційної скарги ОСОБА_1 погоджується із розрахованим судом апеляційної інстанції середнім заробітком за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 15 січня 2020 року.

168. Водночас вважає помилковими висновки суду апеляційної інстанції про можливість застосування коефіцієнтів 4,04 (з 16 січня 2020 року) та 1,30 (з 26 березня 2020 року) лише за умови призначення позивача на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації. Зазначає, що висновки Верховного Суду щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу працівника прокуратури, який був звільнений з Генеральної прокуратури України, у відповідності до статті 81 Закону України «Про прокуратуру» відсутні станом на дату подання касаційної скарги.

169. Суд зазначає, що відповідно до частини третьої статті 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

170. Так, питання застосування статті 81 Закону України «Про прокуратуру» та положень Постанови №1155 у випадку розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу прокурора, який був звільнений з Генеральної прокуратури розглядалось Верховним Судом у межах справ №826/17789/14, №802/1072-15-а (постанови від 29 листопада 2022 року та від 23 березня 2023 року, відповідно).

171. Верховний Суд зазначав, що 25 вересня 2019 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури», яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку з чим, внесено ряд змін до Закону України від 14 жовтня 2014 року «Про прокуратуру», зокрема, в тексті Закону України «Про прокуратуру» слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».

172. Окрім того, запроваджено обов`язкову атестацію прокурорів, зокрема згідно з пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

173. Абзацом 3 пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» також передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

174. 16 січня 2020 року набрала чинність Постанова №1155, якою, з-поміж іншого, затверджено схеми посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур та прирівняних до них прокуратур.

175. При цьому пунктом 6 Постанови №1155 установлено, що для прокурорів, умови оплати праці яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені Постановою №505.

176. Отже, внаслідок реформування органів прокуратури в їхній системі відбувалися зміни, що супроводжувались, зокрема, (поетапною) атестацією працюючих прокурорів (усіх рівнів) і переведенням їх на посади відповідно до Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур. У зв`язку із цим відбулось розмежування оплати праці тих прокурорів, які успішно пройшли атестацію і можуть бути переведені на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, і прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур.

177. Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі №826/17798/14 висловив правову позицію з приводу застосування наведених норм права та зазначив, що прокурори, зокрема Генеральної прокуратури України, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови №505. Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно з Постановою №1155 та статтею 81 Закону України «Про прокуратуру». Верховний Суд зауважив, що виплата заробітної плати згідно з Постановою №1155 і статтею 81 Закону України «Про прокуратуру» пов`язувалася із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»).

178. Зважаючи на мету стягнення середньої заробітної плати при поновленні на посаді (відповідно до статті 235 КЗпП України), тобто компенсувати втрачений заробіток, колегія суддів вважала, що його розрахунок потрібно проводити на основі того посадового окладу (з урахуванням коефіцієнту підвищення, якщо таке було у розрахунковому періоді), який отримував би позивач як прокурор (чи прирівняні до нього за посадою прокурори), будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили (тобто в Генеральній прокуратурі України, а не в Офісі Генерального прокурора). У вимірі обставин цієї справи і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже його туди з об`єктивних причин не переводили. Водночас, прирівнювати посадовий оклад позивача до прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру (без попереднього проходження атестації як умови для переведення) суперечило б меті і вимогам Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури».

179. У вказаній постанові Верховним Судом також зазначено, що з набранням чинності Постанови №1155 не всім прокурорам України воднораз збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури»). Цей процес був триваючим, тож вочевидь виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітні плати відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до Постанови №505 і Постанови №1155).

180. Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що середня заробітна плата прокурорів не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів, установлених Постановою №1155 за відсутності факту успішного проходження ними атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.

181. Такий висновок Верховний Суд підтримав, зокрема, у постановах від 01 грудня 2021 року у справі №640/26041/19, від 20 січня 2022 року у справі №826/17709/14 та від 28 квітня 2022 року у справі №826/18143/14.

182. Колегія суддів вважає, що указані висновки Верховного Суду, викладені у зазначених постановах, є застосовними і до правовідносин у справі, що розглядається, і не вбачає підстав для відступлення від цих висновків.

183. У цій справі суд апеляційної інстанції зазначив, що застосування коефіцієнтів - 4,04 (з 16 січня 2020 року) та 1,30 (з 26 березня 2020 року) можливе лише за умови призначення позивача на посаду прокурора до Офісу Генерального прокурора за результатами успішної атестації, тобто застосуванню коефіцієнта підвищення посадового окладу прокурора передує проходження прокурором успішно атестації та прийняття відповідним суб`єктом владних повноважень розпорядчого акту (наказу) щодо призначення чи переведення прокурора на посаду, визначену відповідним штатним розписом, однак позивач процедуру атестації не проходив, а тому, на думку колегії суддів, за період з 16 січня 2020 року по 05 жовтня 2020 року підлягає застосуванню попередній коефіцієнт 2,25 (розрахований відповідно до Постанов №505 та №657), тобто середньоденна заробітна плата у розмірі 2335,64 грн (1038,06 х 2,25).

184. Колегія суддів погоджується із таким висновком суду апеляційної інстанції та констатує, що такий відповідає практиці Верховного Суду зі спірного питання, а тому підстави для скасування оскаржуваного судового рішення у цій частині відсутні.

Щодо зобов`язання Офісу Генерального прокурора як правонаступника Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» Суд зазначає таке.

185. У тексті касаційної скарги відповідач зазначає про неможливість реалізації Офісом Генерального прокурора судового рішення в частині зобов`язання надати до Міністерства юстиції України відомостей про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_1 заборон, передбачених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», оскільки необхідною умовою для цього є прийняття рішення про скасування результатів перевірки відносно ОСОБА_1 .

186. Указує, що відповідачем жодних рішень про скасування перевірки відносно ОСОБА_1 не приймалось, судовими рішеннями у цій справі їх не скасовано та не зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати результати такої перевірки, проведеної відповідно до положень Закону України «Про очищення влади».

187. Переконує, що відповідно до приписів статті 19 Конституції України та пункту 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» не передбачено повноважень Офісу Генерального прокурора на підставі судового рішення самостійно скасовувати результати перевірок відносно осіб, стосовно яких застосовувалась заборона.

188. Указує на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14, де суд указав про передчасність відкликання відомостей про застосування до особи заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

189. Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги офісу Генерального прокурора у цій частині зазначає, що відповідно до частини другої статті 1 Закону України «Про очищення влади» очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

190. За нормами частини третьої статті 1 Закону України «Про очищення влади» протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

191. Наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року №1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» №1704/5.

192. Пункт 9 розділу І Положення №1704/5 передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

193. Згідно з пунктом 4 розділу І Положення №1704/5, держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

194. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:

- копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;

- копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;

- копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.

195. Проаналізувавши наведені законодавчі норми у контексті доводів касаційної скарги відповідача, Суд дійшов висновку, що зміни, внесені наказом Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року №2454/5 у пункт 5 розділу II Положення №1704/5, не вплинули на можливість реалізації відповідачем позовної вимоги про зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

196. Аналіз вимог пункту 5 розділу II Положення №1704/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року №2454/5) дає можливість стверджувати, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є, зокрема, рішення суду.

197. Доводи скаржника про те, що для реалізації Офісом Генерального прокурора судового рішення у цій частині необхідною умовою є прийняття ним рішення про скасування результатів перевірки відносно позивача, оскільки указана обставина є окремою підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є безпідставними.

198. У даному випадку достатньою є наявність рішення суду, яке набрало законної сили.

199. Не обов`язковою умовою у цьому випадку є також прийняття судового рішення, яким буде скасовано результати перевірки та/або зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати результати перевірки відносно позивача, проведеної відповідно до положень Закону України «Про очищення влади», оскільки нормами чинного законодавства це не вимагається.

200. Таким чином, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правомірного висновку про зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

201. Подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі №821/4571/14, від 29 вересня 2021 року у справі №826/17800/14, від 19 травня 2022 року у справі №826/17602/14, від 23 березня 2023 року у справі №802/1072/15-а.

202. Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на те, що оскаржувані судові рішення в означеній частині прийняті без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14, адже на час прийняття Львівським окружним адміністративним судом рішення у даній справі, Верховний Суд висловив правову позицію про наявність підстав для зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивачів заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

203. У вказаному аспекті Суд ураховує позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 про те, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

204. За наведеного правового регулювання та обставин справи колегія суддів не вбачає підстав не погодитись з позицією судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, визначеної частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

205. Отже, оскільки доводи касаційних скарг не знайшли свого підтвердження матеріалами справи, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ґрунтуються на правильно установлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

206. З огляду на це відсутні підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

207. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

208. Згідно з частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

209. Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

IV. Висновки щодо судових витрат

210. З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 352 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора - залишити без задоволення.

2. Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2020 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10 лютого 2021 року у справі №813/7874/14 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

...........................

...........................

...........................

А.В. Жук

Н.М. Мартинюк

Ж.М. Мельник-Томенко

Судді Верховного Суду