ПОСТАНОВА
Іменем України
13 лютого 2020 року
м. Київ
справа № 815/5815/17
адміністративне провадження № К/9901/54824/18
Колегія суддів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду:
судді-доповідача - Яковенка М. М.,
суддів - Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 815/5815/17
за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Одеського окружного адміністративного суду (суддя Бойко О. Я.) від 12 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: Танасогло Т. М., Запорожан Д. В., Яковлєв О. В.) від 15 травня 2018 року,
УСТАНОВИВ:
І. РУХ СПРАВИ
1. У листопаді 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС України в Одеській області, в якому, з урахуванням уточнених позовних від 11 січня 2018 року, просив:
- визнати протиправними дії Державної міграційної служби України щодо рішення від 05 вересня 2017 року № 365-17 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 та скасувати рішення від 05 вересня 2017 року № 365-17 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 ;
- зобов`язати Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що заява позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідає критеріям, визначеним законодавством для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак відповідач при прийнятті спірного рішення зазначені обставини до уваги не прийняв.
3. Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року частково задоволено адміністративний позов.
Визнано протиправними дії Державної міграційної служби України, щодо рішення від 05 вересня 2017 року № 365-17 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 та скасувати рішення від 05 вересня 2017 року № 365-17 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 .
Зобов`язано Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області повторно розглянути заяву про визнання особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Білорусь ОСОБА_1 .
У решті позовних вимог - відмовлено.
4. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 26 лютого 2018 року внесено виправлення в п. 2 резолютивної частини рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року вірно зазначивши:
«Визнати протиправним рішення Державної міграційної служби України від 05 вересня 2017 року № 365-17 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 та скасувати рішення від 05 вересня 2017 року № 365-17 про відмову в оформлені документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Білорусь ОСОБА_1 ».
В іншій резолютивній частині рішення залишити без змін.
5. Постановою Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року апеляційну скаргу Державної міграційної служби України залишено без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року залишено без змін.
6. Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, 27 червня 2018 року Державна міграційна служба України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
7. Ухвалою Верховного Суду (склад колегії суддів: Стрелець Т. Г., Білоус О. В., Желтобрюх І. Л.) від 04 липня 2018 року поновлено строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою та установлено строк для подання відзиву.
8. 14 листопада 2018 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшли пояснення на касаційну скаргу міграційного органу в якому позивач просить залишити оскаржувані судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
9. 15 березня 2019 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 надійшла заява про виконання відповідачем оскаржуваних судових рішень.
10. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 723/0/78-19 від 12 червня 2019 року призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Стрелець Т. Г., що унеможливлює її участь у розгляді касаційної скарги.
11. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 12 червня 2019 року, визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. - головуючий суддя, Дашутін І. В., Шишов О. О.
12. Ухвалою Верховного Суду від 10 лютого 2020 року справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
13. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Республіки Білорусь, уродженцем с. Домнікі Полоцького району Вітебської області постійно проживав у м. Новополоцьк. За національністю білорус, за віросповіданням православний християнин. За сімейним станом одружений з громадянкою України.
14. 02 вересня 2014 року ОСОБА_1 легально виїхав з Республіки Білорусь до України, маршрутним автобусом, сполученням Новополоцьк - Чернігів. Державний кордон України перетинав на підставі паспортного документу серії НОМЕР_1 .
15. 29 квітня 2016 року позивач затриманий в аеропорту м. Одеси під час спроби виїзду до Туреччини з туристичною метою через перебування у міжнародному розшуку та порушену проти нього кримінальну справу в Республіці Білорусь за ч. 4 ст. 209 КК РБ (шахрайство), ч. 1 ст. 13, ч. 4 ст. 209 КК РБ (приготування до шахрайства), ч. 4 ст. 16, ч. 1 ст. 231 (ухилення від сплати митних платежів).
16. На території України стосовно позивача був застосований тимчасовий арешт у період 29 квітня 2016 року - 06 червня 2016 року. Ухвалою слідчого судді Малиновського районного суду м. Одеси від 06 червня 2016 року запобіжний захід був змінений на домашній арешт.
17. 08 серпня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18. За результатами розгляду заяви позивача, територіальний підрозділ ДМС прийняв рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу ГУ ДМС України в Одеській області № 161 від 23 серпня 2016 року.
19. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в судовому порядку.
20. Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2017 року у справі № 815/4473/16 адміністративний позов залишено без розгляду.
21. 15 березня 2017 року позивач повторно звернувся до відповідача, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС, із заявою за міжнародним захистом у зв`язку з новововиявленими обставинами власного переслідування.
22. 24 березня 2017 року відповідач склав висновок про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відносно позивача, відповідно до ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» з урахуванням наведених фактів, які вимагають подальшої перевірки.
23. 24 березня 2017 року відповідач, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, видав наказ № 57 про оформлення позивачу документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
24. 20 березня 2017 року позивач отримав довідку про звернення за захистом в Україні № 006929.
25. 08 листопада 2017 року позивач отримав повідомлення № 330 Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
26. У повідомленні про відмову № 330 від 07 листопада 2017 року зазначено, що позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі всебічного вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», зокрема:
- подана позивачем інформація переслідування не відповідає критеріям міжнародного захисту;
- отримана від позивача інформація щодо його переслідування має низку суперечностей, які суттєво вплинули на прийняття рішення за його заявою.
27. Підставою для відмови, як зазначено у повідомленні, є рішення ДМС від 05 вересня 2017 року № 365-17.
28. Також, судами встановлено, що відповідно до постанови слідчого від 15 липня 2015 року (м. Гродно, Республіка Білорусь) позивач був притягнутий в якості обвинуваченого у кримінальній справі та йому було пред`явлено обвинувачення у скоєнні злочинів, передбачених ч. 4 ст. 209., ч. 13, ч. 4 ст. 209, ч. 4 ст. 16., ч. 1 ст. 231 КК Республіки Білорусь.
29. Постановою старшого слідчого Щучинського районного відділу Слідчого комітету Республіки Білорусь від 31 грудня 2014 року позивач був об`явлений в розшук.
30. Позивач, вважаючи рішення міграційного органу незаконними, а свої права порушеними, звернувся до суду з адміністративним позовом.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
31. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, частково задовольняючи позовні вимоги, виходили з того, що під час прийняття спірного рішення від 05 вересня 2017 року № 365-17, міграційний орган діяв без урахування всіх обставин, що мають значення для справи.
32. Також суди зазначили, що зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням показів свідків та інших встановлених судом обставин у цій адміністративній справі буде належним способом захисту порушених прав позивача, оскільки при винесенні спірного рішення, підставою для відмови була зазначена відсутність можливості з`ясувати правдивість тверджень заявника щодо його участі у акціях протесту.
33. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджуються з висновками суду першої та апеляційної інстанцій щодо часткового задоволення позовних вимог, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконних судових рішень у справі.
34. Зокрема скаржник зазначив, що судами попередніх інстанцій надано неправильну оцінку вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та іншим актам законодавства щодо визначення підстав та умов визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки не прийняли до уваги усіх фактів, що мають юридичне значення.
35. Крім цього, скаржник у касаційній скарзі здійснює виклад обставин справи та надає їм відповідну оцінку, цитує норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваними судовими рішеннями про часткове задоволення позовних вимог.
V. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела правового регулювання
36. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
37. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (надалі - Закон № 3671-VI).
38. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
39. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
40. Пунктом 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
41. Згідно з ч. 1, 7 ст. 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
42. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
43. Абзаци 4-7 підпункту «е» пункту 5.1. розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649): Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:
всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;
відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;
особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
44. Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року (далі - Конвенція): У цій Конвенції термін «біженець» означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.
45. Пункт 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництва): особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
46. Пункт 66 Керівництва: для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
47. Пункт 42 Настанов з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН (далі - Настанов): знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.
48. Частина 1 статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» зі змінами (далі - Директива №2011/95/EU): Обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.
49. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.
50. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до ч. 1 ст. 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
51. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).
52. Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
53. «Побоювання стати жертвою переслідувань» складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Термін «побоювання» означає, що особа не обов`язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
54. Як міжнародно-правові норми, так і положення законодавства України, що регулює питання надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, не визначають конкретну кількість випадків з аналогічними або зі схожими обставинами, яка має викликати в особі, яка звертається за захистом до міграційної служби, побоювання настання негативних наслідків для неї в країні походження. Відтак, достатньо лише наявності правдоподібної інформації про таку можливість, наданої заявником, що ґрунтується як на його особистому припущенні, так і на отриманих відомостях з якнайбільшої кількості джерел, використаних органом влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, в процесі розгляду ним заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
55. Суд зауважує, що не існує та не може існувати точних критеріїв визначення системності утисків чи переслідувань владою громадян, адже вони мають визначатися з урахуванням кожної конкретної ситуації та носять оціночний характер.
56. Відтак, Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що під час прийняття спірного рішення, міграційним органом не надано об`єктивної, детальної та ґрунтовної оцінки усім обставинам на які посилався заявник, а також, міграційним органом, не в повній мірі досліджено обставини справи та не був забезпечений можливістю надати оцінку іншим доказам, які були встановлені під час розгляду цієї справи, зокрема показання свідків. Крім цього, скаржником не спростовано відсутність загроз для життя та здоров`я позивача в країні походження у зв`язку із прийняттям участі у протестних акціях у 2011 році.
57. Що стосується доводів скаржника щодо відсутності підтверджуючих доказів щодо переслідувань у країні походження, то Суд зазначає наступне.
58. Наявність даних доказів підсилює вірогідність зроблених заявником тверджень, але не може бути обов`язковим елементом його доказової бази. Так, приймаючи до уваги особливе положення осіб, які шукають статусу біженця, їм немає потреби надавати усі необхідні докази. Треба визнати, що досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.
59. Зазначена правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 818/1151/15 та від 07 листопада 2018 року у справі № 818/493/16.
60. Крім цього, колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
61. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Росії», «Нєлюбін проти Росії»), повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
62. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Серявін та інші проти України» зазначив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
63. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи (аналогічні доводам у відзиві на позов та апеляційної скарги) були ретельно перевірені та проаналізовані судом першої та апеляційної інстанцій під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.
64. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень і погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанцій у справі про часткове задоволення позовних вимог.
65. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
66. Відповідно до ч. 1 ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
67. Отже, касаційна скарга Державної міграційної служби України підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
68. Відповідно до ст. 139 КАС України, судові витрати розподілу не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись ст. 341 345 350 355 356 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 12 лютого 2018 року та постанову Одеського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2018 року у справі № 815/5815/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. М. Яковенко
Судді І. В. Дашутін
О. О. Шишов