ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 червня 2023 року

м. Київ

справа № 820/1667/18

адміністративне провадження № К/9901/57763/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Судді-доповідача - Васильєвої І.А.,

суддів - Юрченко В.П., Дашутін І.В.,

розглянувши в порядку письмового провадження

касаційну скаргу Слобожанської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Харківській області (правонаступник - Головне управління ДПС у Харківській області)

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року (Cудді: Чалий І.С., Кононенко З.О., Калитка О.М.),

у справі № 820/1667/18

за позовом ОСОБА_1

до Слобожанської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Харківській області

про скасування податкових повідомлень-рішень, -

В С Т А Н О В И В :

У березні 2018 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ), звернувся до Харківського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Слобожанської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Харківській області (далі - відповідач, Слобожанська ОДПІ), в якому просив суд скасувати податкові повідомлення-рішення від 30.06.2015 року № 84149-15, від 24.06.2016 року № 8056303-13.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року адміністративний позов задоволено.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій з посиланням на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просив суд скасувати вказане рішення та залишити в силі постанову суду першої інстанції. В обґрунтування доводів касаційної скарги зазначив на правильності висновків суду першої інстанції, на відміну від висновків суду апеляційної інстанції, про те, що обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно, що відповідає правовим позиціям, викладених в постановах Верховного Суду України від 02.12.2015 року у справі № 826/3130/15, від 07.07.2015 року у справі № 826/1238/13-а, від 24.11.2015 року у справі № 826/14303/13-а та Верховного Суду від 24.01.2018 року у справі № К/9901/3186/18 (в розрізі застосування вимог п. 287.6 статті 287 ПК України).

Заперечуючи проти доводів касаційної скарги, позивач надіслав 22 серпня 2018 року на адресу суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції без змін.

Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин перевіряє правильність застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права.

Дослідивши матеріали справи, колегія суддів зазначає наступне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, та не є спірним між сторонами, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належить нежитлова будівля, розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Право власності виникло на підставі рішення Дергачівського районного суду від 20.11.2011 по справі № 2010/2-2781/11 (набрало законної сили 30.12.2011 року), яким визнано за ОСОБА_1 право власності на самочинно забудовані: нежитлову будівлю літ.«А-2» зі сходами літ. «а» загальною площею 61, 0 кв. м, розміром 6,60 м х 5,50 м, висотою 6 м, та майданчик для збереження техніки сільськогосподарського призначення загальною площею 2092,00 кв. м, до складу якого входить огорожа №№ 1, 2, 3, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 51-55). 14.02.2012 року за позивачем зареєстроване право власності на зазначену будівлю у Реєстрі прав власності на нерухоме майно (а.с. 33).

Також, як вбачається із матеріалів справи, за заявою позивача про надання дозволу на розробку проекту відведення для передачі в оренду вказаної земельної ділянки, рішенням Проходівської сільської ради Дергачівського району Харківської області від 04.01.2012 позивачу надано такий дозвіл, яким визначено орієнтовну площу земельної ділянки - 0,2092 га (а.с. 34).

Враховуючи викладене дані інформаційного ресурсу ДФС України «Податковий блок», інформаційну довідку з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, якими підтверджено, що за позивачем обліковується земельна ділянка 0, 2092 га іншого комерційного призначення за адресою: АДРЕСА_2 , на якій знаходиться нежитлова будівля, яка належить позивачу на правах приватної власності, Головним управлінням ДФС у Харківській області було сформовано та направлено на адресу позивача - ОСОБА_1 податкові повідомлення - рішення, яким визначено до сплати суми податкових зобов`язань з земельного податку з фізичних осіб: від 30.06.2015 № 84149-15 на суму 8 069,26 грн (а.с. 52) та від 24.06.2016 року № 8056303-13 на суму 8 069,26 грн (а.с. 21).

Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що після прийняття податкових повідомлень-рішень, Рішенням Проходівської сільської ради Дергачівського району Харківської області від 22.12.2016 року внесено зміни до первісного рішення та змінено цільове призначення земельної ділянки і зменшено її площу до 0,1913 га. (а.с.34-35). Рішенням Проходівської сільської ради від 24.11.2017 року затверджено проект землеустрою щодо відведення позивачу земельної ділянки площею 0,1913 га. (а.с.36). Згідно витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, вказана земельна ділянка площею 0,1913 га зареєстрована 17.10.2017 року (а.с. 30).

Звертаючись із цим позовом до суду позивач посилався на те, що нарахування податкового зобов`язання зі сплати податку за землю суперечить вимогам пункту 287.6 статті 287 цього Податкового кодексу України (в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року №71-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2015 року), оскільки за вказаними нормами податкового законодавства, земельний податок сплачується із дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, яка у власності позивача станом на час прийняття податкових повідомлень-рішень не перебувала. Також позивач, посилаючись на те, що до моменту державної реєстрації земельної ділянки з установленими межами, площею, місцем розташування, кадастровим номером у Державному земельному кадастрі, така ділянка не існує у юридичному сенсі як об`єкт цивільних прав, отже є незрозумілим нарахування податку за цією земельною ділянкою. Додатково зауважив, що відповідно до положень Податкового кодексу України контролюючий орган для розрахунку вказаного податку зобов`язаний враховувати дані Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, а ні дані ІС "Податковий блок".

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, враховуючи правову позицію, викладену Верховним Судом України у постанові від 8 червня 2016 року (справа N 21 -804а16) дійшов висновку про правомірність прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, оскільки обов`язок у позивача зі сплати земельного податку виник з дати реєстрації права власності на об`єкт нерухомого майна.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи вищенаведене рішення суду першої інстанції та застосувавши до даних правовідносин вимоги статті 287 Податкового кодексу України, дійшов висновку про неправомірність нарахування позивачу грошового зобов`язання з земельного податку, оскільки при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах саме з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, а не з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно. При цьому дані інформаційного ресурсу ДФС України ІС "Податковий блок" щодо об`єктів оподаткування не є підставою для визначення фізичній особі податкових зобов`язань з земельного податку, оскільки відповідно до положень Податкового кодексу України контролюючий орган для розрахунку вказаного податку зобов`язаний враховувати дані Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Надаючи правову оцінку обставинам справи, колегія суддів зазначає наступне.

За змістом підпункту 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) плата за землю - обов`язковий платіж у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності.

Згідно підпункту 16.1.4 пункту 16.1 статті 16 ПК України платник податків зобов`язаний сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, установлених цим Кодексом та законами з питань митної справи.

Відповідно до підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі. А в силу вимог підпункту 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

Таким чином обов`язок платника податку сплачувати плату за землю виникає у власників та землекористувачів з дня виникнення права власності або користування земельною ділянкою.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Згідно зі статтею 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Як визначено статтею 126 ЗК України, право власності та користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Питання переходу права власності на земельну ділянку у разі набуття права на житловий будинок, будівлю, споруду, що розміщені на ній, регулюються статтею 120 ЗК України і статтею 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Цими нормами чітко встановлено, що до особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені.

При цьому власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. У разі припинення права власності або права користування земельною ділянкою плата за землю сплачується за фактичний період перебування землі у власності або користуванні у поточному році (пункт 287.1 статті 287 ПК України).

При переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку (пункт 287.6 статті 287 ПК України в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року №71-VIII, який набрав чинності з 01 січня 2015 року).

Тобто у розумінні вказаних положень платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права. Якщо певна фізична чи юридична особа набула право власності на будівлю або його частину, то до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. Відповідно з моменту набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (з дати державної реєстрації такого права), обов`язок зі сплати податку за земельну ділянку, на якій розміщений такий об`єкт, покладається на особу, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду. Користувач має сплачувати земельний податок за фактичне використання землі.

Приписи ж пункту 287.6 ПК України в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року №71-VIII "Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо податкової реформи" (набрав чинності 01 січня 2015 року), які визначають, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку, не спростовують наведених висновків. В силу вимог пункту 287.1 цієї ж статті землекористувачі сплачують плату за землю за фактичний період перебування землі у користуванні. Тобто обов`язок зі сплати земельного податку виникає у особи в силу фактичного використання земельної ділянки, незалежно від дотримання такою особою вимог земельного та цивільного законодавства щодо порядку оформлення права землекористувача та підстав набуття права користування.

Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що незважаючи на те, що позивач не зареєстрував право власності чи користування земельною ділянкою під належною йому на праві власності нежитловою будівлею, виходячи із принципу пріоритетності норм ПК України над нормами інших актів у разі їх суперечності, який закріплений у пункті 5.2 статті 5 ПК України, обов`язок зі сплати земельного податку виник у позивача з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Аналогічний висновок щодо застосування вказаних норм права викладено в постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі №П/811/1839/16 (адміністративне провадження №К/9901/41754/18) та від 30 вересня 2021 року у справі № 0440/4935/18 (адміністративне провадження № К/9901/11803/19), від 03 серпня 2020 року у справі №826/13307/18 (адміністративне провадження №К/9901/30022/19 №К/9901/32687/19), від 02.08.2022 у справі № 826/8575/17, від 19 серпня 2022 року у справі № 826/10853/16 (касаційне провадження № К/9901/6726/19), але не виключно.

Колегія суддів також звертає увагу, що як вірно встановлено судом першої інстанції, матеріали справи містять заяву позивача, адресовану контролюючому органу, в якій ОСОБА_1 вказано про врахування при розрахунку податку, що він є власником земельної ділянки площею 0,2092 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 54).

Досліджуючи питання правильності обрахунку суми земельного податку, визначеної в оскаржуваних податкових повідомленнях-рішеннях, колегія суддів звертає увагу, що в позовній заяві позивач не зазначав, в чому неправильність обрахунку суми земельного податку відповідачем, але посилався на те, що податковим законодавством чітко визначено, що підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру, а ні дані ІС "Податковий блок", які використовувалися відповідачем.

Із приводу викладеного Суд зазначає наступне.

Згідно з пунктом 271.1, 271.2 статті 271 ПК України базою нарахування земельного податку є нормативна грошова оцінка земельних ділянок з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного відповідно до порядку, встановленого цим розділом; площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру (пункт 286.1 статті 286 ПК України).

Також, відповідно до п. 289.1 статті 289 ПК України, зокрема встановлено, що для визначення розміру податку використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.

Як вбачається із наявного в матеріалах справи відзиву на позовну заяву, підставою для нарахування сум земельного податку за посиланням відповідача слугувало: рішення Дергачівського районного суду від 20.11.2011 по справі № 2010/2-2781/11; дані інформаційного ресурсу ДФС України ІС "Податковий блок" щодо об`єктів оподаткування; рішення Проходівської сільської ради XVIII сесії IV скликання від 04.01.2012 з урахуванням змін, внесених та затверджених рішенням Проходівської сільської ради ХLVІІ сесії VI скликання від 09.07.2014 року та Положення про плату за землю, затвердженого рішенням Проходівської сільської ради LХ II сесії VI скликання від 30.06.2015 зі змінами та доповненнями; особиста заява ОСОБА_1 від 28.08.2015 р., в якій вказано, що він є власником земельної ділянки площею 0,2092 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , а також, щорічні коефіцієнти індексації нормативно-грошової оцінки землі (а.с. 48/зв).

Разом із тим, матеріали справи не містять витягу з даних Державного земельного кадастру щодо земельної ділянки (яка є об`єктом оподаткування земельним податком), сформованих станом на час прийняття відповідачем оскаржуваних податкових повідомлень-рішень, які є підставою для нарахування земельного податку, як і не містять розрахунку, який повинен бути сформований позивачем до податкових повідомлень-рішень у формі, визначеній центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику (п. 58.1 ст. 58 ПК України), що в сукупності не надає суду касаційної інстанції перевірити правильність використаних відповідачем даних, які є базою та підставою для нарахування земельного податку.

За правилами частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Підсумовуючи наведене, суд приходить до висновку, що суди попередніх інстанцій допустили порушення норм процесуального права, не встановивши фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, що є підставою для часткового задоволення касаційної скарги, та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись статтями 341 345 349 353 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Слобожанської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Харківській області (правонаступник - Головне управління ДПС у Харківській області) задовольнити частково.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 25 квітня 2018 року та рішення Харківського апеляційного адміністративного суду від 21 червня 2018 року у справі № 820/1667/18 скасувати. Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.А. Васильєва Судді: В.П. Юрченко І.В. Дашутін