№ 820/1961/18 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

Іменем України

17 лютого 2020 року

Київ

справа №820/1961/18

адміністративне провадження №К/9901/66252/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Мартинюк Н.М.,

суддів Жука А.В., Мельник-Томенко Ж.М.,

розглянув у порядку письмового провадження у касаційній інстанції адміністративну справу №820/1961/18

за позовом ОСОБА_1

до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Головного управління Державної казначейської служби у Харківській області

про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії,

за касаційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 1 серпня 2018 року (прийняте у складі: головуючого судді Сагайдака В.В.)

і постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2018 року (прийняту у складі: головуючого судді Бондара В.О., суддів Макаренко Я.М. , Мінаєвої О.М.).

УСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просив:

- визнати бездіяльність Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області (надалі також - «відповідач 1»), Головного управління Державної казначейської служби у Харківській області (далі - «відповідач 2») неправомірною;

- зобов`язати відповідний орган державної виконавчої служби - Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області вчинити всі необхідні дії за приписами Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень";

- зобов`язати Головне управління Державної казначейської служби у Харківській області перерахувати кошти в сумі 5793,08 грн і компенсацію у сумі 347,58 грн на рахунок стягувача ОСОБА_1 № НОМЕР_1 в Приватбанку.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що бездіяльність відповідачів стосовно невиконання рішення суду є неправомірною. Зокрема, позивач зазначив, що відповідно до перехідних положень Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» він звернувся із заявою про примусове виконання судового рішення саме до органів виконавчої служби. Адже зазначеними положеннями передбачено, що виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом (1 січня 2013 року), подаються до органу державної виконавчої служби. Крім того, згідно з положеннями Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, виконавча служба повинна була передати виконавчий документ до органів Державного казначейства України у строк, що не перевищує шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 1 серпня 2018 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2018 року, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що державний виконавець правомірно прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження від 26 квітня 2018 року відповідно до вимог пункту 13 частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження». Зокрема, всупереч законодавчо встановленому обов`язку стягувача, суду або органу (посадової особи), яким повернуто виконавчий документ, пред`явити у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження до виконання оригінал виконавчого документу, ані суд, ані стягувач цього не зробили. Тому, суди попередніх інстанцій не встановили бездіяльності відповідача 1 щодо невиконання рішення суду. Крім того, суди попередніх інстанцій зазначили, що позовні вимоги про зобов`язання відповідача 1 вчинити всі необхідні дії відповідно до приписів Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» і про зобов`язання відповідача 2 перерахувати кошти в сумі 5793,08 грн і компенсацію в сумі 347,58 грн на рахунок позивача є необґрунтованими. Такий висновок суди зробили на підставі того, що виконавче провадження на час розгляду справи закінчено відповідно до постанови державного виконавця від 26 квітня 2018 року, а до Головного управління Державної казначейської служби у Харківській області позивач не надав заяву і виконавчий лист про стягнення коштів у відповідності до рішення суду.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечення)

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 1 серпня 2018 року і постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2018 року і ухвалити нову постанову, якою позовні вимоги задовольнити повністю.

Зокрема, скаржник зазначає, що судами першої й апеляційної інстанцій при вирішенні справи неповно з`ясовано обставин справи, неправильно застосовані норми матеріального і процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи. Позивач посилається на те, що під час розгляду справи суд першої інстанції не надав позивачу строк для надання відповіді на відзиви відповідачів, чим порушив норми процесуального права. Крім того, позивач, не маючи можливості викласти свої заперечення у письмовій формі, був змушений зробити це в усній формі у підготовчому засіданні. До того ж, з`ясувавши під час розгляду справи у підготовчому провадженні, що виконавчий лист відповідач 1 не направив відповідачу 2, позивач у підготовчому засіданні заявив клопотання про відмову від позовних вимог в частині, що стосується відповідача 2. Проте суд першої інстанції не вирішив зазначене клопотання і в своєму рішенні вказав, що позивач підтримав позов в повному обсязі, що, в свою чергу не відповідає дійсності. В свою чергу, суд апеляційної інстанції під час розгляду апеляційної скарги позивача не звернув увагу на порушення норм процесуального права судом першої інстанції, на які в своїй апеляційній скарзі посилався позивач.

Також скаржник вказує, що згідно з положеннями Порядку погашення заборгованості за рішеннями суду, виконання яких гарантується державою, виконавча служба повинна була передати виконавчий документ до органів Державного казначейства України у строк, що не перевищує 6 місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження. Проте цього не зробила, чим порушила законні права позивача на своєчасне виконання рішення суду.

Відповідачі не подали відзиви на касаційну скаргу.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Судами першої й апеляційної інстанцій встановлено, що заочним рішенням Октябрського районного суду міста Полтави від 14 грудня 2009 року стягнуто з Магістральної митниці Харківської області на користь ОСОБА_1 793,08 грн як відшкодування матеріальної шкоди, 5000 грн як відшкодування моральної шкоди. Стягнуто з Магістральної митниці Харківської області на користь ОСОБА_1 в рахунок відшкодування моральної шкоди 5000 грн, стягнуто з Магістральної митниці Харківської області на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 59,50 грн судового збору, 30,00 грн за інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на користь держави.

На виконання вказаного рішення суду позивачу видано виконавчий лист №2/2/09 від 21 листопада 2013 року.

Позивач звернувся із заявою до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області про примусове стягнення заборгованості.

Державним виконавцем відділу примусового виконання рішення Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області 10 червня 2015 року прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження №47803733.

Харківською митницею ДФС отримано постанову від 10 червня 2015 року про відкриття виконавчого провадження, яка адресована Харківській обласній митниці. У зв`язку з реорганізацією вказаного органу Харківська митниця ДФС звернулась до державного виконавця листом від 30 червня 2015 року і повідомила вказані обставини.

Постановою державного виконавця від 20 лютого 2017 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа №2/2/09 від 21 листопада 2013 року закінчено у зв`язку з припиненням юридичної особи боржника - Харківської обласної митниці.

Не погоджуючись із постановою державного виконавця від 20 лютого 2017 року, позивач звернувся до Октябрського районного суду міста Полтави з відповідною скаргою.

Ухвалою Октябрського районного суду міста Полтави від 26 травня 2017 року скаргу ОСОБА_1 на незаконні дії і бездіяльність державного виконавця задоволено.

Визнано постанову державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Пікули В.Ю. від 20 лютого 2017 року про закінчення виконавчого провадження №47803733 протиправною і скасовано.

Визнано бездіяльність державного виконавця відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області Пікули В.Ю. щодо невиконання виконавчого листа № 2-2/09 від 21 листопада 2013 року неправомірною і зобов`язано державного виконавця або іншу посадову особу відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області усунути порушення і здійснити примусове виконання даного документа.

На підставі ухвали Октябрського районного суду міста Полтави від 26 травня 2017 року державний виконавець 19 липня 2017 року прийняв постанову про відновлення виконавчого провадження.

Зазначену постанову державний виконавець направив сторонам виконавчого провадження і Октябрському районному суду міста Полтави листом від 19 липня 2017 року.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, державний виконавець просив Октябрський районний суд міста Полтави в місячний строк з моменту отримання постанови направити до відділу оригінал виконавчого документу у справі №2-2/09 від 21 листопада 2013 року з метою подальшого здійснення виконавчих дій щодо примусового виконання. Це зумовлено тим, що супровідним листом від 20 лютого 2017 року оригінал виконавчого документу було повернуто Октябрському районному суду міста Полтави у зв`язку з прийнятою постановою про закінчення виконавчого провадження.

У зв`язку з непред`явленням виконавчого листа (відсутністю оригіналу виконавчого документа) до виконання державним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження від 26 квітня 2018 року.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХНЬОГО ЗАСТОСУВАННЯ

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Гарантії держави щодо виконання судових рішень та виконавчих документів, визначені Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 року №606-XIV (оскільки даний Закон діяв на момент відкриття виконавчого провадження з виконання виконавчого листа №2/2/09 від 21 листопада 2013 року), а особливості їх виконання встановлено Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень».

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів і зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація, юридична особа.

Згідно з частиною першою статті 3 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Частиною першою статті 7 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено, що виконання рішень суду про зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за якими є державний орган, державне підприємство, юридична особа, здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження" з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

У відповідності до вимог статті 3 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі листи видані судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень підлягають примусовому виконанню у разі відмови боржника добровільно його виконати.

Частиною першою статті 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Примусове виконання рішень, згідно положень статті 5 Закону України "Про виконавче провадження", покладається на органи державної виконавчої служби.

Згідно з пунктом 3 розділом ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» виконавчі документи за рішеннями суду про стягнення коштів або рішення суду, що набрали законної сили, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, які видані або ухвалені до набрання чинності цим Законом (1 січня 2013 року), подаються до органу державної виконавчої служби протягом шести місяців з дня набрання чинності цим пунктом. Якщо рішення суду про стягнення коштів або виконавчі документи за цими рішеннями, боржниками за якими є визначені частиною першою статті 2 цього Закону суб`єкти, не було подано в строк, встановлений цим пунктом, це не є підставою для відмови у виконанні даного судового рішення.

Заборгованість погашається в такій черговості: у першу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду щодо пенсійних і соціальних виплат, про стягнення аліментів, відшкодування збитків та шкоди, завданих внаслідок злочину або адміністративного правопорушення, каліцтва або іншого ушкодження здоров`я, а також у зв`язку з втратою годувальника; у другу чергу погашається заборгованість за рішеннями суду, пов`язаними з трудовими правовідносинами; у третю чергу погашається заборгованість за всіма іншими рішеннями суду.

Відповідно до статті 95 Конституції України виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

Законами Про Державний бюджет України щорічно передбачаються кошти для погашення вказаної заборгованості.

Абзацом другим підпункту 1 пункту 9 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України встановлено, що безспірне списання коштів державного бюджету здійснюється Казначейством за черговістю надходження таких рішень.

Механізм і повноваження з виконання рішень суду щодо стягнення (безспірного списання) коштів з державних органів встановлений Порядком виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 3 серпня 2011 року №845 (надалі також - «Порядок №845»).

Пунктом 3 Порядку №845 визначено, що рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів.

У разі якщо рішення суду, зазначені в частині першій цієї статті, не виконано протягом двох місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, державний виконавець зобов`язаний звернутися до суду із заявою про зміну способу і порядку виконання рішення.

Положеннями пункту 4 Порядку №845 передбачено, що органи Казначейства, зокрема, забезпечують у випадках, передбачених цим Порядком, зберігання виконавчих документів та ведення їх обліку. Після виконання у повному обсязі виконавчого документа суду або іншого органу (посадової особи) такий документ повертається до суду або іншого органу (посадової особи), який його видав з відміткою про його виконання. Також органи Казначейства розглядають письмові звернення (вимоги) щодо виконання виконавчих документів осіб, які беруть участь у справі, державних виконавців, а також прокурорів - учасників виконавчого провадження.

Статтею 5 Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» встановлено, що у разі якщо центральний орган виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Згідно зі статтею 41 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 №1404-VIII (у редакції чинній на момент відновлення виконавчого провадження) у разі якщо постанова виконавця про закінчення виконавчого провадження або повернення виконавчого документа стягувачу визнана судом незаконною чи скасована в установленому законом порядку, виконавче провадження підлягає відновленню за постановою виконавця не пізніше наступного робочого дня з дня одержання виконавцем відповідного рішення.

У разі відновлення виконавчого провадження стягувач, суд або орган (посадова особа), яким повернуто виконавчий документ, зобов`язані у місячний строк з дня надходження постанови про відновлення виконавчого провадження пред`явити його до виконання.

Відповідно до пункту частини першої статті 39 Закону України «Про виконавче провадження» виконавче провадження підлягає закінченню у разі непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Законом України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року №460-IX, що набрав чинності 8 лютого 2020 року, внесено ряд змін до КАС України, зокрема до Глави 2 «Касаційне провадження» Розділу ІІІ «Перегляд судових рішень».

Разом з тим, пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» вказаного Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки касаційна скарга ОСОБА_1 у цій справі подана до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX, то здійснюючи касаційний перегляд справи Верховний Суд керується положеннями КАС України, які діяли до набрання чинності вказаним Законом, тобто у редакції Кодексу, чинній до 8 лютого 2020 року.

Приписами частини першої статті 341 КАС України (тут і надалі в редакції чинній до 8 лютого 2020 року) визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Статтею 242 КАС України визначено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

З огляду на приписи зазначеної норми процесуального закону, обґрунтованим визнається судове рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи чи для вирішення певного процесуального питання, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються належними і допустимими доказами. Це означає, що судове рішення має містити пояснення (мотиви), чому суд вважає ту чи іншу обставину доведеною або не доведеною, чому суд врахував одні докази, але не взяв до уваги інших доказів, чому обрав ту чи іншу норму права (закону), а також чому застосував чи не застосував встановлений нею той чи інший правовий наслідок.

Статтею 308 КАС України визначено межі перегляду судом апеляційної інстанції. Так, відповідно до частини першої цієї норми суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина друга). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частина третя). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частина четверта).

У касаційній скарзі позивач вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права, а саме на те, що суд першої інстанції не надав позивачу строк для надання відповіді на відзиви відповідачів, не вирішив клопотання позивача про відмову від позовних вимог в частині, не вирішив клопотання про залучення Державної казначейської служби України у якості третьої особи.

Так, згідно з частинами першої і другої статті 166 КАС України при розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування тощо щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань.

Заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.

Відповідно до положень частин першої і третьої статті 163 КАС України у відповіді на відзив позивач викладає свої пояснення, міркування та аргументи щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень та мотиви їх визнання або відхилення.

Відповідь на відзив подається в строк, встановлений судом. Суд має встановити такий строк подання відповіді на відзив, який дасть змогу позивачу підготувати свої пояснення, міркування та аргументи та відповідні докази, іншим учасникам справи - отримати відповідь на відзив завчасно до початку розгляду справи по суті, а відповідачу - надати учасникам справи заперечення завчасно до початку розгляду справи по суті.

Згідно з частиною другою статі 180 КАС України у підготовчому засіданні суд:

1) оголошує склад суду, а також прізвища секретаря судового засідання, перекладача, спеціаліста, з`ясовує наявність підстав для відводів;

2) з`ясовує, чи бажають сторони вирішити спір шляхом примирення або звернутися до суду для проведення врегулювання спору за участю судді;

3) у разі необхідності заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та розглядає відповідні заяви;

4) вирішує питання про вступ у справу інших осіб, заміну неналежного відповідача, заміну позивача, залучення співвідповідача, об`єднання справ і роз`єднання позовних вимог, прийняття зустрічного позову, якщо ці питання не були вирішені раніше;

5) роз`яснює учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи;

6) з`ясовує, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі;

7) з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом, чи причини їх неподання; пропонує учасникам справи надати суду додаткові докази або пояснення; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових та електронних доказів за їх місцезнаходженням; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання; вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше;

8) вирішує питання про призначення експертизи, виклик у судове засідання експертів, свідків, залучення перекладача, спеціаліста;

9) за клопотанням учасників справи вирішує питання про забезпечення позову;

10) вирішує заяви та клопотання учасників справи;

11) направляє судові доручення;

12) встановлює строки для подання відповіді на відзив та заперечення;

13) встановлює строк для подання пояснень третіми особами;

14) встановлює строки та порядок врегулювання спору за участю судді за наявності згоди сторін на його проведення;

15) призначає справу до розгляду по суті, визначає дату, час і місце проведення судового засідання (засідань) для розгляду справи по суті;

16) встановлює порядок з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються, під час розгляду справи по суті, про що зазначається в протоколі судового засідання;

17) вирішує питання про колегіальний розгляд справи;

18) здійснює інші дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Положеннями частини першої статті 182 КАС України передбачено, що у строк, встановлений судом, позивач має право подати відповідь на відзив, а відповідач - заперечення.

Відповідно до частин першої, другої, третьої та п`ятої статті 189 КАС України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.

До ухвалення судового рішення у зв`язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз`яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення.

Про прийняття відмови від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі. У разі часткової відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу, якою закриває провадження у справі щодо частини позовних вимог.

Суд не приймає відмови від позову, визнання позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії позивача або відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.

Крім того, положеннями частини другої і п`ятої статті 49 КАС України визначено, що треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов`язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням учасників справи. Якщо адміністративний суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до судового розгляду встановить, що судове рішення може вплинути на права та обов`язки осіб, які не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі в справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. Вступ третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, не має наслідком розгляд адміністративної справи спочатку.

Про залучення третіх осіб до участі у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає, на які права чи обов`язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.

З матеріалів справи випливає, що ухвалою від 4 липня 2018 року Харківський окружний адміністративний суд відкрив провадження у справі і призначив її до розгляду у підготовчому засіданні на 11 липня 2018 року.

У зв`язку з неодноразовим перенесенням підготовчого засідання, воно відбулось 1 серпня 2018 року.

В матеріалах справи наявне клопотання позивача про залучення Державної казначейської служби України у якості третьої особи. Однак, як слідує зі змісту рішення Харківського окружного адміністративного суду від 1 серпня 2018 року і встановлено Верховним Судом під час прослуховування запису фіксування судового засідання технічними засобами, це клопотання позивача суд першої інстанції не вирішив.

Крім того, як вказував позивач у касаційній скарзі і встановлено Верховним Судом під час прослуховування запису фіксування судового засідання технічними засобами, суд першої інстанції в порушення норм частини другої статті 180 КАС України не надав позивачу строк на надання відповіді на відзиви відповідачів.

Також, колегією суддів Верховного Суду встановлено, що позивач дійсно під час підготовчого засідання 1 серпня 2018 року заявляв клопотання про відмову від позовних вимог в частині, що стосується відповідача 2. Проте, суд першої інстанції проігнорував таке клопотання позивача і в своєму рішенні нічого не вказав про наявність такого клопотання позивача і можливих підстав його відхилення (якщо такі були), що також є порушенням норм процесуального права.

Разом з тим, перевіряючи рішення суду першої інстанції і залишаючи його без змін, апеляційний суд не звернув уваги на допущенні судом першої інстанції порушення норм процесуального закону і не надав належної оцінки доводам апеляційної скарги позивача. Разом з тим, у судовому рішенні відсутні мотиви щодо прийняття чи відмови у прийнятті клопотань позивача про залучення Державної казначейської служби України у якості третьої особи і про відмову від позовних вимог в частині.

Суд касаційної інстанції зазначає, що оскаржувані рішення суду першої й апеляційної інстанцій не відповідають у повному обсязі вказаним вимогам процесуального закону. Крім того, висновки викладені в них, є такими, що прийняті без належної перевірки фактичних обставин справи, які зроблені без додержання вимог щодо безпосереднього, повного та об`єктивного дослідження обставин, що мають значення для справи, правова оцінка доводам та наведеним підставам звернення з позовом до суду не надана.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, підставами звернення позивача до суду стало тривале невиконання рішення Октябрського районного суду міста Полтави від 14 грудня 2009 року, яке мало місце, на думку позивача, внаслідок протиправної бездіяльності органів державної виконавчої служби.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 10 червня 2015 року відкрито виконавче провадження №47803733 з виконання виконавчого листа №2/2/09 від 21 листопада 2013 року.

Не погоджуючись з постановою державного виконавця від 20 лютого 2017 року, позивач звернувся до Октябрського районного суду міста Полтави зі скаргою.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, державний виконавець просив Октябрський районний суд міста Полтави в місячний строк з моменту отримання постанови направити до відділу оригінал виконавчого документу у справі №2-2/09 від 21 листопада 2013 року з метою подальшого здійснення виконавчих дій щодо примусового виконання, оскільки перед цим супровідним листом від 20 лютого 2017 року оригінал виконавчого документу було повернуто Октябрському районному суду міста Полтави у зв`язку з прийнятою постановою про закінчення виконавчого провадження.

Надалі у зв`язку з відсутністю оригіналу виконавчого документу державним виконавцем прийнято постанову про закінчення виконавчого провадження від 26 квітня 2018 року.

В силу положень статті 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Відповідно до пункту 10 частини третьої статті 18 Закону «Про виконавче провадження» виконавець під час здійснення виконавчого провадження має право, зокрема, звертатися до суду або органу, який видав виконавчий документ, із заявою (поданням) про роз`яснення рішення, про видачу дубліката виконавчого документа у випадках, передбачених цим Законом, до суду, який видав виконавчий документ, - із заявою (поданням) про встановлення чи зміну порядку і способу виконання рішення, про відстрочку чи розстрочку виконання рішення.

Водночас колегія суддів наголошує на тому, що суди попередніх інстанцій під час прийняття оскаржуваних судових рішень, не встановили і не надали відповідної оцінки всім обставинам, що мають істотне значення для вирішення цієї справи.

Оскільки державний виконавець повинен вчиняти виконавчі дії відповідно до норм чинного законодавства за для належного виконання рішення суду, у цьому випадку державний виконавець був не обмежений у своїх діях, і міг звернутись до суду з заявою про видачу дубліката виконавчого документа.

Відповідно, суди попередніх інстанцій повинні були встановити - чому Октябрський районний суд міста Полтави не надав на вимогу виконавця оригінал виконавчого документа №2-2/09 від 21 листопада 2013 року, а якщо все ж таки районний суд зазначений оригінал виконавчого документа направив до виконавчої служби, - чому він не був отриманий державним виконавцем. Чому державний виконавець не звернувся до Октябрського районного суду міста Полтави із повторним запитом про надання оригіналу виконавчого документа, а в подальшому, у разі втрати оригіналу виконавчого документа, - із заявою про видачу його дубліката.

Також Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» закріплено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Пунктом 1 статті 6 Конвенції кожному гарантовано право на звернення до суду з позовом стосовно його прав та обов`язків цивільного характеру.

Європейський суд з прав людини (надалі також - «ЄСПЛ») у рішенні «Юрій Миколайович Іванов проти України» наголосив на тому, що право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок.

У такому контексті відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном. Відповідно, необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Обґрунтованість такої затримки має оцінюватися з урахуванням, зокрема, складності виконавчого провадження, поведінки самого заявника та компетентних органів, а також суми і характеру присудженого судом відшкодування.

Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у таких категоріях справ, коли державні органи належним чином сповіщені про наявність судового рішення, вони мають вживати всіх належних заходів для його виконання або направлення до іншого органу для виконання. Сама особа, на користь якої ухвалено рішення, не повинна ще займатись ініціюванням виконавчих процедур.

Також ЄСПЛ констатував, що невиконання рішення є втручанням у право особи на мирне володіння майном, викладене у першому реченні пункту 1 статті 1 Протоколу № 1 Конвенції (справи «Войтенко проти України», «Горнсбі проти Греції»).

Крім того, ЄСПЛ неодноразово наголошував, що у разі, якщо адміністративний (виконавчий) орган відмовляється виконувати, не виконує чи затягує виконання судового рішення, то передбачені статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантії, які забезпечуються стороні на етапі судового розгляду справи, фактично втрачають свій сенс («Піалопулос та інші проти Греції», «Юрій Миколайович Іванов проти України», «Горнсбі проти Греції»).

У справах «Шмалько проти України», «Іммобільяре Саффі проти Італії» ЄСПЛ констатував, що невиконання судового рішення не може бути виправданим внаслідок недоліків законодавства, які унеможливлюють його виконання. Державні органи не можуть посилатися і на відсутність коштів як на підставу невиконання зобов`язань (Рішення у справі «Сук проти України» та інші).

Відповідно до рекомендацій, викладених у Висновку Консультативної ради Європейських суддів № 13 (2010) «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» КРЄС вважає, що в державі, яка керується верховенством права, державні органи, насамперед, зобов`язані поважати судові рішення і якнайшвидше реалізувати їх «ex-officio». Сама думка, що державний орган може відмовитися від виконання рішення суду, підриває концепцію примата права. Виконання рішення повинно бути справедливим, швидким, ефективним і пропорційним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу.

Відтак, виконання судового рішення як завершальна стадія судового провадження є невід`ємним елементом права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції, складовою права на справедливий суд.

На підставі аналізу встановлених судами фактичних обставин справи, Верховний Суд зазначає, що незважаючи на значний проміжок часу, який минув після видачі 21 листопада 2013 року Октябрським районним судом міста Полтави виконавчого листа №2-2/09, рішення суду залишається і досі невиконаним.

Разом з тим, щодо вимог касаційної скарги позивача про скасування рішень судів попередніх інстанцій і ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог щодо відповідача 1, Верховний Суд зазначає наступне.

Згідно з частиною п`ятою статті 55 Конституції України, кожному гарантується захист своїх прав, свобод та інтересів від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами.

Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним і таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Конституційний Суд України у рішенні від 30 січня 2003 року №3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Отже, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Оскільки постановою від 26 квітня 2018 року виконавче провадження з виконання виконавчого листа №2-2/09 від 21 листопада 2013 року закінчено, Верховний Суд звертає увагу на те, що задоволення позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача 1 стосовно невиконання рішення суду протягом тривалого часу і зобов`язання його вчинити всі необхідні дії за приписами Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", не буде достатнім ефективним відновленням порушеного права позивача. Адже виконавче провадження закінчено відповідно до постанови державного виконавця, і за для забезпечення належного виконання рішення суду необхідно скасувати зазначену постанову від 26 квітня 2018 року і поновити виконавче провадження. Отже, визнання протиправною бездіяльності відповідача 1 не забезпечить поновлення порушеного права позивача.

Відповідно до частини другої статті 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Як роз`яснив Верховний Суд України у пункті 3 постанови Пленуму №14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення», вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.

Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов:

- лише у справах за позовами до суб`єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача;

- повний захист прав позивач неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав;

- вихід за межі позовних вимог повинен бути пов`язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.

Однак, оскільки суд касаційної інстанції позбавлений можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, Верховний Суд не може вийти за межі позовних вимог і визнати протиправною постанову про закінчення виконавчого провадження, і як наслідок захистити порушені права позивача.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що постанова державного виконавця про закінчення виконавчого провадження винесена передчасно й за відсутності доказів, які б підтверджували факт вжиття державним виконавцем вичерпних заходів з його виконання.

З урахуванням вказаного, ухвалені у справі судові рішення не можуть бути визнані законними і обґрунтованими, оскільки суди не встановили фактичні обставини, від яких залежить правильне вирішення справи, не перевірили доводи сторін і надані на їх підтвердження докази, допустили порушення норм процесуального права (суд першої інстанції не вирішив клопотання позивача, а суд апеляційної інстанції не встановив зазначені порушення).

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.

Одночасно, колегія суддів звертає увагу, що судом першої та апеляційної інстанцій порушено норми процесуального права, зокрема, згідно з якими суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення і витребування доказів з власної ініціативи (відомості, що мають значення для справи). Під час ухвалення рішення суд вирішує чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги й заперечення, і якими доказами вони підтверджуються.

Отже, суди попередніх інстанцій не виконали обов`язку щодо вжиття всіх передбачених законом заходів, необхідних для з`ясування обставин справи.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Розглянувши доводи касаційної скарги позивача, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши правильність застосування норм процесуального права, Верховний Суд вважає, що суди першої й апеляційної інстанцій порушили норми процесуального права, що призвело до порушення гарантованих та передбачених процесуальним законодавством прав скаржника.

Встановлені Верховним Судом порушення процесуального права, які допустили суди попередніх інстанцій, свідчать про необхідність скасування рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час розгляду цієї справи суду першої інстанції необхідно врахувати висновки, зроблені у цій постанові, забезпечити рівні права учасників процесу у наданні ними доказів для всебічного і повного дослідження та вивчення всіх обставин справи, необхідних для прийняття законного та обґрунтованого судового рішення.

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 345 349 353 355 356 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 1 серпня 2018 року і постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 10 жовтня 2018 року скасувати.

Справу №820/1961/18 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Відділу примусового виконання рішень Управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Харківській області, Головного управління Державної казначейської служби у Харківській області про визнання бездіяльності протиправною, зобов`язання вчинити дії направити на новий розгляд до суду першої інстанції - Харківського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не може бути оскаржена.

……………………………

Н.М. Мартинюк

А.В. Жук

Ж.М. Мельник-Томенко,

Судді Верховного Суду