ПОСТАНОВА

Іменем України

18 березня 2021 року

Київ

справа №820/3284/17

адміністративне провадження №К/9901/36080/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді (судді-доповідача) - Данилевич Н.А.,

суддів - Мацедонської В.Е.,

Шевцової Н.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження

касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року (головуючий суддя - Мар`єнко Л.М.)

та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року (головуючий суддя - Катунов В.В., судді - Ральченко І.М., Бершов Г.Є.)

у справі № 820/3284/17

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області

про зобов`язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог.

В серпні 2017 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - відповідач, скаржник), в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:

визнати дії Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області неправомірними щодо винесення наказу від 28.07.2017 № 133;

скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області від 28.07.2017 № 133;

зобов`язати відповідача розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.07.2017 у відповідності до порядку передбаченого Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", Правил розгляду та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказам МВС України №649 від 07.09.2011.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року, адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про зобов`язання вчинити певні дії - задоволено частково:

Скасовано наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 28.07.2017 №133.

Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області вирішити питання щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно ОСОБА_1 .

В іншій частині позовних вимог - відмовлено.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з того, що, при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" пов`язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки під час розгляду справи встановлено, що відповідачем не перевірено наявність обґрунтованих підстав у позивача стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання (позивач був похрещений у православну віру, а за законами шаріату, що діють на території республіки Іран, - віровідступництво карається смертною карою), не проаналізовано законодавство республіки Іран з цього приводу. Крім того, посилання відповідача на знаходження позивача у міжнародному розшуку за вчинення кримінального правопорушення (шахрайства) та засудження позивача вироком суду у справах невеликої тяжкості Дубаї ОАЕ від 16.02.2010 до 3 років позбавлення волі, як на підставу неможливості визнання біженцем, відповідно до ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", суди не взяли до уваги, оскільки злочин, вчинений позивачем не відноситься до категорій тяжких або особливо тяжких злочинів, за вчинення яких особа, в силу статті 6 вказаного Закону не може бути визнана біженцем. Суди також вказали, що належним способом відновленого порушеного права позивача буде зобов`язання відповідача вирішити питання щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, а не зобов`язання розглянути дану заяву.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

12 березня 2018 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року, в які скаржник, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначені рішення судів, та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову повністю.

В обґрунтування поданої касаційної скарги Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області вказує на те, що судами попередніх інстанцій не в повній мірі досліджено обставини переслідувань за релігійною ознакою. Так, зокрема, відповідач вказує, що, за інформацією Генеральної асамблеї ООН, Конституція Ірану визнає поряд з ісламом також і інші релігії, як, наприклад, християнство та передбачає вільне відправлення християнами своїх релігійних обрядів. Крім того, обставини побоювань переслідування за релігійною ознакою, на які покликається позивач виникли ще 2006 році, у зв`язку з прийняття ним християнства, а із заявою про визнання біженцем позивач звернувся лише у 2017 році, що свідчить про відсутність у нього реальних побоювань зазнати переслідування в країні походження. Також, відповідач вказує, що позивач користується захистом країни походження - Ірану та, відповідно, не зазнає переслідувань за жодною з конвенційних ознак, що підтверджується фактом видачі позивачу національного паспорта Республіки Іран 24.03.2015 у м. Києві, терміном дії до 23.03.2020. Крім того, переслідування ОСОБА_1 в ОАЕ не може розглядатися в процедурі визначення статусу біженця, оскільки останній є громадянином Ірану. В підтвердження необґрунтованості фактів, викладених у заяві позивача про надання статусу біженця, відповідач зазначає, що позивач має посвідку на постійне проживання в Україні, тому його звернення із заявою про визнання біженцем спричинене виключно з метою уникнення, як покарання за вчинене кримінальне правопорушення так і процедури екстрадиції.

Позивачем відзиву на зазначену касаційну скаргу не подано, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Ухвалою Верховного Суду від 17 квітня 2018 року за даною касаційною скаргою відкрито касаційне провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 17 березня 2021 року касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області призначено до касаційного розгляду.

II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Ісламської республіки Іран. З 2002 р. по 2006 р. позивач проживав та працював у Дубаї (ОАЕ), де познайомився з своєю майбутньою дружиною.

03.11.2006 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дівоче прізвище) зареєстрували шлюб, про що міським відділом реєстрації актів цивільного стану № 1 Харківського обласного управління юстиції зроблено відповідний актовий запис за №2605 та видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_1 . ІНФОРМАЦІЯ_2 у ОСОБА_1 та ОСОБА_2 народилась донька ОСОБА_4 .

Листом від 19.09.2017 №670 секретарем Харківської єпархії протоіереєм ОСОБА_5 повідомлено відповідача, що громадянин Республіки Іран ОСОБА_1 в 2007 р. був похрещений у Свято-Благовіщенському кафедральному соборі м. Харкова Харківської Єпархії Української православної церкви.

01.03.2017 до прокуратури Харківської області з сектору Укрбюро Інтерполу ГУПН в Харківській області надійшло повідомлення про затримання працівниками Слобідського ВП ГУНП в Харківській області 28.02.2017 в порядку ст.ст. 208 582 КПК України громадянина Ірану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який знаходиться у міжнародному розшуку та рахується за компетентними органами ОАЕ за скоєння злочину, передбаченого ст. 121/1-401/1 Федерального кримінального кодексу ОАЕ №3 1987 року, з поправками 2006 року, тобто шахрайство. Вироком суду у справах невеликої тяжкості Дубаї ОАЕ від 16.02.2010 ОСОБА_1 засуджено до 3 років позбавлення волі.

В матеріалах справи наявна копія ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 17.08.2017 (справа №639/3830/17), згідно змісту якої, проведеною прокуратурою Харківської області перевіркою встановлено, що інкриміноване ОСОБА_1 кримінальне правопорушення, передбачене ч. 2 ст. 190 КК України, передбачає позбавлення волі строком більше одного року.

10.07.2017 громадянин Республіки Іран ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

За результатами розгляду заяви громадянина Республіки Іран ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі п. 6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області прийнято наказ від 28.07.2017 №133, яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Республіки Іран ОСОБА_1 .

Підставою для прийняття вказаного наказу слугував висновок головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУДМС України у Харківській області від 28.07.2017.Згідно змісту висновку від 28.07.2017 головний спеціаліст вважав за доцільне відмовити громадянину Республіки Іран ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, бо заява є очевидно необґрунтованою й носить характер зловживання.

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Частина 2 статті 19 Конституції України: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI): біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Пункт 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI: особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Абзац 7 частини 1 статті 6 Закону № 3671-VI:Не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.

Частина 6 статті 8 Закону № 3671-VI: <…> Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону <…>.

Підпункт 2 пункту А Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 (далі - Конвенція): У цій Конвенції термін "біженець" означає особу, яка: внаслідок подій, які відбулися до 1 січня 1951 р., і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

Пункт 5 ст.4 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 (далі - Директиви № 8043/04): заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

Пункт 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (далі - Керівництва): особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.

Пункт 66 Керівництва: для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Пункт 95 Керівництва: У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.

Пункти 99 - 100 Керівництва: Що необхідно розуміти під відмовою в захисті, повинно бути визначено у відповідності з обставинами справи. Якщо виявиться, що заявнику відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, чи продовжити термін його дії, чи відмова в дозволі повернутися на свою територію), які, зазвичай, отримують його співгромадяни, то це може розглядатися, як відмова в захисті. Термін «не бажає» відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни свого громадянського походження. Його значення розкривається фразою «внаслідок таких побоювань». Коли особа бажає скористатися захистом свої країни, таке бажання, як правило, несумісне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни «в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». В будь - якому випадку, якщо захист зі сторони країни своєї громадянської належності доступний, і немає ніяких підстав для відмови в силу цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, то дана особа не потребує міжнародного захисту та не являється біженцем.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з наступного.

Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.

Суд зазначає, що згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Посилання ж позивача на його переслідування та переслідування членів його родини у країні його громадянської належності - Ірані за політичними мотивами не містять жодних належних обґрунтувань та підтверджень.

Так, відсутність у ОСОБА_1 обґрунтованих побоювань щодо переслідувань його за політичними, а також релігійними ознаками, внаслідок прийняття ним християнства, не можуть бути прийнятними, позаяк спростовуються наступним.

Перехід ОСОБА_1 в християнську віру відбулося в 2007 році, що підтверджується листом секретаря Харківської єпархії протоіерея ОСОБА_5 від 19.09.2017 року №670, в той час як із заявою про звернення до органів міграційної служби про визнання позивача біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту відбулося в 2017 році. Така значна тривалість у часі щодо звернення позивача з прохання надання зазначеного статусу свідчить про відсутність обґрунтованих побоювань у нього стати жертвою переслідувань за конвенційною ознакою.

Факт отримання позивачем національного паспорту громадянина республіки Іран в 2015 році, у відповідності до п.99-100 Керівництва, слугує ознакою відсутності бажання прийняти захист країни громадянської належності позивача та, відповідно, - потреби міжнародного захисту ОСОБА_1 і підтвердженням щодо неможливості віднесення його до категорії «біженець» в силу національного та міжнародного законодавства у зазначеній категорій справ.

Крім того, судами попередніх інстанцій не вказано жодних застережень та заборон в національному законодавстві Республіки Іран щодо сповідування іншої релігії, ніж іслам та, відповідно, притягнення до будь - якого з видів відповідальності за віровідступництво.

Також Суд зауважує, що посилання ОСОБА_1 в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на переслідування його у Об`єднаних Арабських Еміратах за вчинене кримінальне правопорушення, а також дослідження судами попередніх інстанцій обставин притягнення позивача до кримінальної відповідальності, надання оцінки тяжкості кримінального діяння не може бути предметом розгляду стосовно правомірності проведення процедури надання позивачу статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки ОСОБА_1 є громадянином Республіки Іран, відповідно, дана країна є країною громадянської належності позивача.

Європейський Суд з прав людини у рішенні по справі «С.Ф. та інші проти Швеції» від 15 травня 2012 року № 52077/10 зазначив, що <…> будучи обізнаним про повідомлення щодо серйозних порушень прав людини в Ірані, Суд не знаходить, що вони носять такий характер, аби показати, самі по собі, що було б порушенням Конвенції, якби заявник був повернутий в цю країну. Суд повинен встановити, чи дійсно особиста ситуація заявників така, що їх повернення в Іран суперечитиме статті 3 Конвенції <…>.

Зважаючи на особисту ситуацію ОСОБА_1 як то отримання національного паспорту країни громадянської належності, наявність посвідки на постійне проживання в Україні, як дозвіл легального перебування в Україні та значну тривалість в часі між прийняттям християнства (як на підставу релігійних переслідувань в Ірані) та зверненням із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то необґрунтовані посилання заявника на випадки переслідувань в Ірані осіб християнської віри не можуть бути об`єктивною причиною підтвердження зазначених переслідувань щодо нього.

З огляду на викладене, Суд вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли хибного висновку щодо задоволення позовних вимог ОСОБА_1 та зобов`язання відповідача повторно вирішити питання щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача, зважаючи на відсутність у останнього обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у країні громадянської належності за однією з конвенційних ознак.

Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до ч. 1, 3 статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Розглянувши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, проаналізувавши правильність застосування судами норм матеріального права, колегія суддів вважає, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, що призвело до помилкового висновку про протиправність відмови відповідача в оформленні документів для вирішення питання про визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Керуючись статтями 341 345 349-356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, -

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області задовольнити в повному обсязі.

Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2018 року - скасувати.

Ухвалити нову постанову, якою в задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про зобов`язання вчинити певні дії відмовити повністю.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не оскаржується.

Головуючий суддя Н.А. Данилевич

Судді В. Е. Мацедонська

Н. В. Шевцова