№ 820/5886/16 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

Іменем України

13 березня 2020 року

Київ

справа № 820/5886/16

адміністративне провадження № К/9901/291/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Єресько Л.О.,

суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні у касаційній інстанції адміністративну справу № 820/5886/16

за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії

за касаційною скаргою Державної міграційної служби України

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року, ухвалену колегією у складі суддів: головуючого судді Чалого І.С., суддів Зеленського В.В., П`янової Я.В.

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

1. У жовтні 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) від 05 жовтня 2016 року № 497-16; зобов`язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є громадянином Іраку, але не може повернутись до країни своєї громадянської належності та не бажає користуватись її захистом з причин ситуації загальнопоширеного насильства, а також через побоювання стати жертвою переслідувань з боку шиїтських угрупувань.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року, яка залишена без змін ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

4. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що з оцінки ситуації по країні громадянської належності та аналізу матеріалів особової справи позивача не підтверджується вірогідності того, що саме йому буде спричинено шкоду або страждання у разі його повернення в країну громадянської належності (Ірак) та про відсутність будь-якої дискримінації стосовно позивача. При цьому для позивача на сьогодні існує альтернатива безпечного внутрішнього переміщення за межами м.Рамаді до іракського Курдістану, а також у райони Іраку з сунітським населенням, які наразі не охоплені конфліктом з ІДІЛ. За таких обставин, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що приймаючи оскаржуване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

5. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 11 липня 2017 року було скасовано постанову Харківського окружного адміністративного суду від 14 грудня 2016 року та ухвалу Харківського апеляційного адміністративного суду від 06 лютого 2017 року та справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди попередніх інстанцій не врахували та не надали належної оцінки ситуації в країні походження позивача.

6. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії відмовлено.

7. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI пов`язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.

9. Постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року у справі № 820/5886/16 скасовано. Прийнято нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов`язання вчинити певні дії - задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 05 жовтня 2016 року № 497-16. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

10. Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи адміністративний позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що заявник прийняв рішення на підставі лише формального застосування норм Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI, не надав належної оцінки доводам позивача, внаслідок чого прийняв необґрунтоване рішення про відмову у задоволенні заяви про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

11. 18 грудня 2017 року до Вищого адміністративного суду України надійшла касаційна скарга Державної міграційної служби України на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року у справі № 820/5886/16, в якій скаржник просив скасувати оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції та залишити рішення суду першої інстанції в силі.

12. Касаційна скарга скаржника обґрунтована тим, що рішення відповідає вимогам законодавства, оскільки позивач не навів підстав, які дали б змогу вважати, що його побоювання повернення до країни громадянської належності через можливі переслідування з політичних мотивів, расових ознак, релігійного підґрунтя, національності, громадянства тощо мають реальні ознаки. Окрім того, під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби дійшов висновку, що заявлена позивачем інформація носить суто загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині позивача особисто або членів його сім`ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

13. 15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (далі - Закон № 2147-VІІІ).

14. Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції вищевказаного Закону обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

15. У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України матеріали касаційної скарги передано до Верховного Суду.

16. Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

17. 19 грудня 2017 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Білоус О.В., суддів Бевзенко В.М., Данилевич Н.А.

18. Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2018 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.

19. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05 червня 2019 року, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 04 червня 2019 року № 598/0/78-19 у зв`язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Білоуса О.В. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

20. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 12 березня 2020 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду у попередньому судовому засіданні у відповідності до приписів пункту 3 частини першої статті 340 та статті 343 КАС України.

Позиція інших учасників справи

21. 02 лютого 2018 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому позивач просить касаційну скаргу скаржника залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін. Вказує на те, що у нього відсутня альтернатива внутрішнього переміщення на територіях у країні своєї громадянської належності, які не охоплені військовим конфліктом, оскільки на всій території Іраку залишається загальнопоширені непоодинокі випадки насильства та порушення прав людини в ситуації внутрішнього збройного конфлікту з боку шиїтських військових угрупувань.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

22. ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Іраку, уродженцем м. Рамаді. За національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт. Через рік після закінчення 12-річної школи у 2005 році позивач приїхав на навчання до України. Закінчив підготовчий факультет та перший курс Донецького медичного університету, після чого переїхав на навчання до м. Луганськ. Навчався в Луганському медичному університеті до літа 2011 року. На канікули позивач їздив в Ірак, потім знову повернувся до України. Через академічну заборгованість не зміг продовжити навчання, через що з вересня 2011 року позивач нелегально перебуває в Україні.

23. 24 березня 2016 року за порушення правил перебування в Україні стосовно позивача складено протокол про адміністративне правопорушення (Серія ПР МХК № 112087) відповідно до частини 1 статті 203 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

24. 28 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, обґрунтувавши причину неможливості повернення до країни походження тим, що в його рідному місці та країні тривають військові дії. Вказував, що через свої релігійні переконання він та його родина неодноразово отримували погрози та зазнавали переслідувань з боку представників «Ісламської держави» та шиїтів.

25. За результатами розгляду документів щодо надання позивачу статусу біженця в Україні Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області було складено висновок від 04 липня 2016 року про відмову громадянину Іраку ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відмова мотивована тим, що за результатами розгляду особової справи встановлено, що заява позивача є очевидно необґрунтованою за відсутністю умов, визначених пунктами 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI. Побоювання заявника повертатися до Іраку через загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, які відповідають вимогам пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI носять суто суб`єктивний характер, а тому не є підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки існує альтернатива внутрішнього переміщення до іракського Курдистану, сунітських районів Іраку, які не охоплені військовим конфліктом та знаходяться під юрисдикцією офіційної влади, яка забезпечує правопорядок на цих територіях.

26. Рішенням Державної міграційної служби України від 05 жовтня 2016 року № 497-16 підтримано висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області та відмовлено позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзацу 5 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 цього Закону, відсутні.

27. 24 жовтня 2016 року позивач отримав повідомлення Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області за № 82 від 20 жовтня 2016 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення Державної міграційної служби України від 05 жовтня 2016 року № 497-16.

28. Вважаючи такі дії відповідача протиправними. Позивач звернувся з даним адміністративним позовом.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

29. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

30. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).

31. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

32. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття «біженець», який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

33. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін «біженець», за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів «в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року...» та слів «...внаслідок таких подій» у статті 1A (2).

34. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

35. Як передбачено у частині п`ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

36. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

37. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

38. Відповідно до частини п`ятої статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

39. Абзацами 4-7 підпункту «е» пункту 5.1. розділу V Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом МВС України від 07 вересня 2011 року № 649 (далі - Правила № 649) визначено, що оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про:

всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування;

відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об`єктом переслідування чи об`єктом завдання серйозної шкоди;

особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об`єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.

40. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

41. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

42. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

43. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту» обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Оцінка Верховного Суду висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

44. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду справ» (далі - Закон № 460-IX).

45. Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX, касаційний розгляд справи буде здійснюватися в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

46. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

47. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

48. Згідно частини 4 статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права.

49. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що у відповідача наявний обов`язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання.

50. При цьому, слід зазначити, що заявник, в свою чергу, не зобов`язаний обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця, оскільки особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не може перешкоджати прийняттю заяви чи прийняттю позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Правдоподібність встановлюється, якщо заявник подав заяву, яка є логічно послідовною, правдоподібною та не суперечить загальновідомим фактам і, отже, викликає довіру.

51. Тобто, залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

52. Таким чином підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

53. Отже, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

54. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

55. Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

56. Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

57. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

58. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

59. Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

60. У цій справі з матеріалів справи та протоколів співбесід судами попередніх інстанцій встановлено, що гр. ОСОБА_1 звернувся до ГУ ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності - Ірак, а саме в місті Рамаді , де мешкала його родина, ведуться бойові дії; будинок, в якому мешкала сім`я позивача, зруйновано. Територія, де мешкав заявник, контролюється терористами "Ісламської держави". На думку позивача, існує загроза переслідування за релігійними переконаннями з боку шиїтських угрупувань, оскільки він є мусульманином-сунітом.

61. Наявною в матеріалах справи копією оскаржуваного рішення підтверджено, що підставою для відмови у наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.

62. Як слідує зі змісту Висновку ГУ ДМСУ в Харківській області від 04 липня 2016 року, третьою особою було вказано на надання заявником недостовірних відомостей щодо обставин перебування в Україні та втрати національного паспорту, у зв`язку з чим виникає проблема довіри до всіх інших усних свідчень заявника, які мають бути доказами при розгляді звернення про надання захисту в Україні. Через це відсутні підстави вважати правдивими свідчення заявника.

63. Також ГУ ДМСУ в Харківській області у Висновку зазначено про невідповідність заявника критерію включення за Конвенцією про статус біженця від 28.06.1951 року та Протоколом щодо статусу біженців від 31.01.1967 року, та відсутність підстав для визнання позивача біженцем, передбачених пунктом 1 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI, оскільки заявник на батьківщині до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягувався, з цього приводу державними органами не переслідувався. Твердження заявника щодо існування загрози його життю в разі повернення на батьківщину через внутрішній збройний конфлікт в Іраку не підтверджуються інформацією по країні походження, відповідно до якої різноманітні озброєні шиїтські загони різних міліцій діють разом з іракською армією під час звільнення територій Іраку від ІДІЛ, та на територіях проживання шиїтського населення Іраку, де вони забезпечують самооборону для захисту шиїтського населення та релігійних святинь. Військовим конфліктом охоплена тільки частина країни. Інформація по країні походження заявника підтверджує той факт, що у провінціях Анбар, Найнава, Салах Ад-Дін, Куркук та Діяла триває неміжнародний збройний конфлікт, який супроводжується порушеннями прав людини. Шиїтське населення також мешкає не на всій території Іраку.

64. Враховуючи викладене, ГУ ДМСУ в Харківській області зроблено висновок про можливість альтернативи внутрішнього переміщення позивача на території Іраку, в зв`язку з чим позивач не підпадає під ознаки особи, яка потребує додаткового захисту, визначені пунктом 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.

65. Разом з тим, з вказаного висновку слідує, що третьою особою, з якою помилково погодився відповідач, не було проаналізовано актуальну інформацію по країні походження заявника.

66. Тобто, ДМС України, приймаючи спірне рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не прийняла за належне той факт, що за час відсутності позивача у країні його походження змінилися соціально-економічна, гуманітарна та військова ситуація.

67. Той факт, що заявник вже був об`єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.

68. Верховний Суд вважає вірним висновок суду апеляційної інстанції, що всупереч пункту 5.1 Правил № 649 у висновку ГУ ДМСУ в Харківській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не досліджено всі відповідні факти, що стосуються Іраку на момент прийняття рішення щодо заяви, її співвідношення зі змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди з позивачем.

69. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідачу слід було звернути увагу на викладені факти, що містяться у Резолюції Організації Об`єднаних Нації № 2169 (2014) ухваленою Радою Безпеки 30 липня 2014 року, за змістом якої ситуація, яка склалася у Іраку внаслідок широкомасштабного акту, вчиненого терористичним групами зокрема «Ісламська держава Іраку та Леванту» (ІДІЛ) та пов`язаними з ними терористичними групами, що загрожує мирному населенню та усім релігійним та етнічним групам.

70. Статтею 15 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року № 1906-IV визначено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права. Це саме кореспондується статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України та Конституцією України.

71. За змістом статті 25 Статуту ООН для членів Організації ООН, членом якої є Україна, рішення Ради Безпеки є обов`язковими для виконання. При цьому, статтею 39 цього Статуту визначено, що Рада Безпеки визначає існування будь якої загрози миру, будь якого порушення миру чи акта агресії та робить рекомендації або вирішує, які заходи слід вчинити у відповідності з статтями 41 та 42 для підтримання чи встановлення міжнародного миру та безпеки.

72. Між тим, посилання на Позиції Ради Безпеки ООН у складеному ГУ ДМСУ в Харківській області висновку по країні походження відсутні.

73. З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що в даному випадку відносно позивача відповідачем не встановлено об`єктивно та в повному обсязі наявність або відсутність конвенційних ознак, які дають право останньому на отримання статусу біженця або особи, що потребує додаткового захисту.

74. Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон № 3671-VI пов`язує надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

75. Тому, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення від 05 жовтня 2016 року № 497-16 діяв без урахування всіх обставин, які мають значення для прийняття такого рішення, у зв`язку з чим, наявні підстави для скасування вищевказаного рішення та зобов`язання ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

76. Верховний Суд зазначає, що переглядаючи постанову Харківського окружного адміністративного суду від 04 жовтня 2017 року, суд апеляційної інстанції обґрунтовано його скасував та надав спірним правовідносинам належну правову оцінку.

77. За таких обставин, Верховний Суд вважає, що рішення суду апеляційної інстанції у цій справі постановлено з додержанням норм процесуального та матеріального права, підстави для його скасування відсутні.

78. Оцінюючи доводи касаційної скарги, Верховний Суд виходить з того, що судом апеляційної інстанцій надано належну правову оцінку доводам, наведеним під час судового розгляду справи. Жодних нових доводів, які б доводили порушення норм матеріального або процесуального права при винесенні оскаржуваного судового рішення, у касаційній скарзі не зазначено.

79. За такого правового регулювання, предмета і підстави позову в даному адміністративному спорі, Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції, дійшов до обґрунтованого та законного висновку про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

80. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

81. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

82. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суд під час розгляду справи не допустив порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскарженого рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

83. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

84. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 27 листопада 2017 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

...........................

Л.О. Єресько

А.Г. Загороднюк

В.М. Соколов

Судді Верховного Суду