ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 вересня 2021 року
м. Київ
справа № 825/3682/14
адміністративне провадження № К/9901/29128/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Загороднюка А.Г., Соколова В.М.
розглянув у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін у касаційній інстанції адміністративну справу № 825/3682/14
за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України, Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області, Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області про скасування наказів, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
за касаційною скаргою Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області
на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року, ухвалене колегією суддів у складі: головуючого судді Бородавкіної С.В., суддів: Клопота С.Л., Соломко І.І.
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Черпіцька Л.Т. суддів: Глущенко Я.Б., Пилипенко О.Є.
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Чернігівського окружного адміністративного суду з позовом до Міністерства доходів і зборів України та Головного управління Міндоходів у Чернігівській області Міністерства доходів і зборів (далі - ГУ Міндоходів у Чернігівській області), у якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
1.1. визнати незаконним його звільнення з посади заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області на підставі підпункту 1 пункту 2 "Прикінцевих та перехідних положень" Закону України від 16 вересня 2014 року №1682-VII "Про очищення влади" (далі - Закон № 1682-VІІ) та пункту 62 підпункту "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 року № 114;
1.2. скасувати накази голови Комісії з реорганізації Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року № 2177-о та голови комісії з реорганізації ГУ Міндоходів у Чернігівській області від 29 жовтня 2014 року № 164-о про його звільнення з посади заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області;
1.3. поновити його на посаді заступника начальника оперативного управління Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області;
1.4. стягнути з ГУ Міндоходів у Чернігівській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судового рішення.
2. Ухвалою суду від 27 січня 2020 року замінено первісних відповідачів на належних, а саме: Державну фіскальну службу України (далі - відповідач 1, ДФС України), Головне управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області (далі- відповідач 2, ГУ ДФС України у Чернігівській області).
3. Ухвалою суду від 12 березня 2020 року залучено до участі у справі як співвідповідача Головне управління Державної податкової служби у Чернігівській області (далі - відповідач 3, ГУ ДПС України у Чернігівській області).
4. В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що положення пункту 8 частини першої та пункту 4 частини другої статті 3 Закону №1682-VII не поширюються на посадових осіб підрозділів податкової міліції у областях. Крім того, позивач уважає, що його звільнення зі служби відбулось не у зв`язку із порушеннями вимог чинного законодавства, а лише за формальними ознаками (перебування на певній посаді), за відсутності доказів сприяння саме ним узурпації влади, що є порушенням Конституції України та принципів проведення люстрації.
4.1. Також позивач звернув увагу суду, що спірні накази про звільнення прийняті відповідачами у період його тимчасової непрацездатності, що є порушенням вимог Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Установлені судами фактичні обставини справи
5. 27 вересня 2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області.
5.1. У період з вересня 2013 по жовтень 2014 року позивач перебував на посаді заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області. Сукупний період перебування позивача на вказаній посаді становив один рік та один місяць.
6. За результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі позивача, складено довідку від 21 жовтня 2014 року, у якій зазначено про застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII. Заборона застосована на підставі критерію, визначеного у пункті 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII.
7. У зв`язку з наведеним, на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №1682-VII та пункту 62 підпункту "а" Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 листопада 1991 року №114, наказом Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року №2177-о ОСОБА_1 звільнено з посади заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області та податкової міліції.
8. Наказом ГУ Міндоходів у Чернігівській області від 29 жовтня 2014 року №164-о ОСОБА_1 звільнено з займаної посади та податкової міліції з 29 жовтня 2014 року.
9. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року №160 Міністерство доходів і зборів України реорганізовано шляхом перетворення та утворено як юридичну особу публічного права Державну фіскальну службу України. Постановою Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року № 311 реорганізовано територіальні органи Міністерства доходів і зборів України шляхом їх приєднання до відповідних територіальних органів Державної фіскальної служби України. Зокрема, ГУ Міндоходів у Чернігівській області, з якого був звільнений позивач, реорганізовано шляхом приєднання до ГУ ДФС у Чернігівській області. Запис про припинення державної реєстрації ГУ Міндоходів у Чернігівській області внесено до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
10. ГУ ДФС у Чернігівській області є правонаступником усіх прав та обов`язків ГУ Міндоходів у Чернігівській області.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
11. Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано наказ Міндоходів України від 29 жовтня 2014 року №2177-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області. Визнано протиправним та скасовано наказ ГУ Міндоходів у Чернігівській області від 29 жовтня 2014 року №164-о про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління ГУ Міндоходів у Чернігівській області. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області з 30 жовтня 2014 року. Стягнуто з ГУ ДФС у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року по 07 травня 2020 року в сумі 416359,80 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
12. Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції керувався рішенням ЄСПЛ 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, №47749/18), яке набуло статусу остаточного 24 лютого 2020 року, та виходив з того, що приймаючи оскаржувані накази про звільнення, Міністерство доходів і зборів України та ГУ Міндоходів у Чернігівській області не врахували основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, тому застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» є передчасним і не відповідає викладеним стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів.
12.1. Враховуючи мету Закону № 1682-VII, на переконання суду, перш ніж застосувати до позивача передбачені у цьому Законі заходи відповідальності, відповідачі зобов`язані були встановити його особисту участь та довести вину у вчинені правопорушень, що сприяли узурпації влади ОСОБА_2 , підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. Водночас під час розгляду справи відповідачами до суду не було надано жодних доказів вчинення конкретно позивачем зазначених вище правопорушень, проведення стосовно нього будь-яких службових розслідувань, не встановлено його особисту участь. Отже, його вина у сприянні узурпації влади не доведена.
12.2. Суд зауважив, що звільнивши позивача з посади лише з обставин того, що він у певні періоди служби займав певні посади та застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками за відсутності факту вини у сприянні узурпації влади, Міністерство доходів і зборів України та ГУ Міндоходів у Чернігівській області таким чином порушили норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяли не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом.
12.3. Також суд першої інстанції урахував, що позивача звільнено із займаної посади з 29.10.2014 на підставі спірних наказів у період його тимчасової непрацездатності, чим допущено також порушення вимог трудового законодавства (статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
12.4. У підсумку суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність оскаржуваних наказів з необхідністю їх скасування і поновлення позивача на посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області з 30.10.2014. При цьому, визначаючись щодо органу, у якому має бути поновлений позивач, суд першої інстанції виходив з того, що ГУ ДФС у Чернігівській області є правонаступником усіх прав та обов`язків ГУ Міндоходів у Чернігівській області, а тому позивач має бути поновлений на посаді саме у вказаному державному органі.
12.5. Поновивши позивача на роботі, суд першої інстанції стягнув з ГУ ДФС у Чернігівській області на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судового рішення виходячи із розміру заробітку позивача на день звільнення, керуючись пунктом 8 Порядку № 100. При цьому, середній заробіток за час вимушеного прогулу у загальному розмірі 416359,80 грн суд першої інстанції розрахував шляхом множення кількості днів вимушеного прогулу (1380 робочих днів - з 30 жовтня 2014 року до 07 травня 2020 року) на розмір середньоденного заробітку - 301,71 грн (згідно з довідкою ГУДФС у Чернігівській області довідки (а.с. 163).
13. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, апеляційну скаргу ГУ ДФС у Чернігівській області залишено без задоволення. Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року скасовано у частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області та стягнення з ГУ ДФС у Чернігівській області на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року до 07 травня 2020 року в сумі 416359,80 грн. Ухвалено в цій частині нове рішення. Поновлено ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області. Стягнуто з ГУ ДФС у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року до 07 травня 2020 року в сумі 969910,76 грн. В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року залишено без змін.
13.1. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині поновлення позивача на попередній роботі та приймаючи у цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанцій, керуючись висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 травня 2019 року у справі № 813/2091/16, зазначив, що за відсутності у штатному розписі ГУ ДФС у Чернігівській області посади заступника начальника оперативного управління рішення суду першої інстанції в частині поновлення позивача на неіснуючій посаді підлягає скасуванню з прийняттям нового - про поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді.
13.2. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з ГУ ДФС у Чернігівській області на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та приймаючи у цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанцій указав на те, що судом першої інстанції помилково не застосовано положення пункту 10 Порядку № 100, а також не взято до уваги інформацію, необхідну для визначення середньоденної заробітної плати позивача за період з 30 жовтня 2014 року по 7 травня 2020 року, наведену у довідці від 11 листопада 2014 року № 95/25-01-05-45 (а.с. 119) у загальному розмірі 969194,60 грн.
13.3. В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції
14. 03 листопада 2020 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ГУ ДФС у Чернігівській області, у якій скаржник просить скасувати рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року в частині задоволення позову і ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову.
15. В обґрунтування касаційної скарги скаржник зазначає, що ухвалюючи оскаржувані рішення суди попередніх інстанцій не правильно застосували норми матеріального права, а суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05 червня 2020 року у справі № 826/7019/16, від 22 травня 2018 року у справі № 800/63/16, від 18 вересня 2018 року у справі № 800/186/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17.
15.1. Скаржник наголошує, що за результатами перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 , складено довідку від 21 жовтня 2014 року, у якій зазначено про застосування до позивача заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII. Отже підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування позивача на відповідній посаді. При цьому, встановлена частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII заборона не потребує необхідності встановлення певних фактів, у тому числі здійснення заходів (чи сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , а здійснюється виключно на підставі відповідності критеріям, визначеним у частинах першій, другій, четвертій, восьмій статті 3 Закону №1682.
15.2. Скаржник уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивача звільнено із займаної посади з порушенням вимог трудового законодавства. Наполягає, що звільнення з підстав, передбачених Законом № 1682-VII за своєю правовою природою не є звільненням з ініціативи власника, а є окремим видом припинення трудових відносин, передбачених спеціальним законом. У даному випадку, на переконання відповідача, звільнення позивача відбулося не з підстав, передбачених частиною 1 статті 40 КЗпП України, не за ініціативою власника, а в силу вимог Закону № 1682-VII на підставі самого факту зайняття відповідної посади.
15.3. Скаржник також не погоджується з оскаржуваним рішенням суду апеляційної інстанції в частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області, оскільки поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. При цьому, повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
15.4. Крім того, скаржник уважає, що судом апеляційної інстанції невірно визначено розмір суми стягнення за час вимушеного прогулу у наслідок помилкового урахування довідки від 11 листопада 2014 № 95/25/01-05-45, яка, на переконання скаржника, сформована для розрахунку виплат на випадок безробіття та без урахування вимог Порядку № 100. Також, на думку скаржника, судом апеляційної інстанції безпідставно застосовано пункт 10 Порядку № 100, оскільки наведена норма, на його переконання, не підлягає застосуванню при обчисленні розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
15.5. Одночасно скаржник зазначає про неврахування судами першої та апеляційної інстанції тієї обставини, що відповідно до частини другої статті 235 КЗпП України оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Скаржник наполягає, що саме за ініціативою позивача розгляд справи зупинявся більше ніж на 5 років, тому цей факт мав би бути врахований судами попередніх інстанцій при вирішенні питання про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
16. 03 листопада 2020 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., суддів Загороднюка А.Г., Соколова В.М.
17. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 28 грудня 2020 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.
18. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 27 вересня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Позиція інших учасників справи
19. 13 січня 2021 року від ОСОБА_1 надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14, зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального права та не порушено норми процесуального права при ухвалені рішень, щодо визнання незаконним його звільнення та скасування спірних наказів про звільнення.
Нормативне регулювання
20. Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
21. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
22. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
23. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
24. Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
25. Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
26. Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
27. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
28. За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
29. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
30. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
31. За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
32. 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон № 1682-VII.
33. Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
34. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).
35. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону № 1682-VII).
36. Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
37. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
38. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
39. Правовий статус податкової міліції визначено у розділі XVIII-2 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року № 2755-VI (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України).
40. Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних контролюючих органів, і здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції (пункт 348.1 статті 348 ПК України).
41. Згідно з пунктом 349.1 статті 349 ПК України до складу податкової міліції належать, зокрема, управління (відділи, відділення, сектори) податкової міліції відповідних державних податкових служб в областях.
42. Особи начальницького і рядового складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ (пункт 353.1 статті 353 ПК України).
43. Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
44. У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить "Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права" (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
45. За змістом частин першої та другої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону № 1682-VII іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
46. Порядок обчислення середньої заробітної плати, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок № 100).
Позиція Верховного Суду
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
47. Оцінюючи за правилами статті 341 КАС України правильність застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин наведених положень у контексті встановлених у цій справі обставин, Верховний Суд виходить з такого.
48. Спір у цій справі виник у зв`язку із звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації) із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація).
49. Питання застосування визначених люстраційним законодавством заходів досліджувалася Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду під час розгляду справи № 817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року.
50. Так, у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 в аналогічних за змістом правовідносинах Верховний Суд наголошував на тому, що суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
51. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
52. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
53. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
54. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
55. У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
56. У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками Європейського суду сам Закон № 1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
57. Верховний Суд у своїй практиці послідовно наголошував, що без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
58. Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
59. Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів констатує, що до позивача, який обіймав посаду подібну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по зазначеній справі.
60. За аналогічних обставин, Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 дійшов висновку, що заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
61. Верховний Суд констатує, що з обсягу встановлених судами попередніх інстанцій обставин у цій справі слідує, що позивача було звільнено з посади начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на посаді начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Чернігівській області більш ніж один рік із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Довідка про вивчення особової справи позивача не містить відомостей про наявність фактів вчинення позивачем дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірні накази від 29 жовтня 2014 року № 2177-о та № 164-о також не містять обґрунтування на підтвердження того, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
62. Тож звільнення позивача проведено на підставі довідки про вивчення його особової справи. При цьому, відповідачі ніколи не стверджували про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів, відповідачами не здійснювалися заходи, спрямовані на встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача, що не відповідає меті та принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
63. Правозастосування судами у цій справі відповідає практиці Верховного Суду з цих питань, зокрема у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 та наступній послідовній практиці, де Верховний Суд відійшов від раніше сформованої позиції, якої дотримувався до цього рішення Суд та яка полягала у тому, що перебування більше року на посаді/посадах, які зазначені в частині першій статті 3 Закону № 1682-VII, передбачає безумовне застосування заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, зазначивши, що при вирішенні цієї категорії справ застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України".
64. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Тож відповідно до сформованої практики перелік судових рішень, які зазначаються у постанові Верховного Суду про відступ від правової позиції, сформованої у таких судових рішеннях, не є вичерпним. Верховний Суд неоднаразово наголошував, що відступаючи від правової позиції, викладеної в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, останній може не вказувати усі такі рішення, оскільки Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.
65. Верховний Суд відхиляє як безпідставні доводи скаржника про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17, де Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що обмеження права позивача обіймати посаду в державному органі здійснено відповідачами відповідно до вимог Закону № 1682-VІІ, конституційність положень якого станом на час розгляду даної справи не спростована Конституційним Судом України, а також у постанові Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 800/63/16. По-перше, правовідносини у цій справі та у справах № 800/186/17 і № 800/63/16 не є подібними. По-друге, постанови від 31 січня 2019 року у справі № 800/186/17 від 22 травня 2018 року у справі № 800/63/16 були ухвалені Верховним Судом до набрання статусу остаточного рішенням ЄСПЛ від 17 жовтня 2019 року у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18).
66. Інші доводи та аргументи касаційної скарги цій частині, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.
67. Правозастосування судами у цій справі відповідає практиці Верховного Суду з цих питань, зокрема у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 та наступній послідовній практиці.
68. Оцінюючи доводи касаційної скарги у цій частині, колегія суддів зазначає, що ці доводи були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.
69. Надаючи оцінку викладеним у касаційній скарзі доводам щодо незгоди з оскаржуваним рішенням суду апеляційної інстанції у частині поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області, колегія суддів зазначає таке.
70. Скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
71. Отже поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. Незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство, установа, організація, що допустили таке незаконне звільнення.
72. У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що ГУ Міндоходів у Чернігівській області, в якому працював позивач та з якого його було незаконно звільнено, реорганізовано шляхом приєднання до ГУ ДФС у Чернігівській області, та припинено в установленому законодавством порядку. Тож поновити позивача на раніше займану посаду або на посаду державної служби у припиненій внаслідок реорганізації установі об`єктивно неможливо.
73. Верховний Суд вирішуючи схожі спори в частині поновлення незаконно звільнених працівників в структурах державних органів, які внаслідок процесів реформування державних органів періодично змінюють свою структуру шляхом ліквідації чи реоганізації старих органів та утворення нових, виходить із особливостей публічного правонаступництва.
74. У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 2а-15057/09/2670 Верховний Суд указав, що публічне правонаступництво органів державної влади є окремим, особливим видом правонаступництва, під таким терміном розуміється перехід в установлених законом випадках прав та обов`язків одного суб`єкта права іншому. При цьому, обов`язок щодо відновлення порушених прав особи покладається на орган, компетентний відновити такі права. Такий підхід про перехід до правонаступника обов`язку відновити порушене право відповідає принципу верховенства права, оскільки метою правосуддя є ефективне поновлення порушених прав, свобод і законних інтересів.
75. У цьому разі, при реорганізації до правонаступника переходять права та обов`язки юридичної особи, які стосуються не лише майнових правовідносин, але і правовідносин з приводу проходження публічної служби, зокрема, в частині продовження дії трудового договору з працівниками.
76. Такий підхід ґрунтується на конституційних принципах безперервності процесу державного управління та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність.
77. У цій справі судами попередніх інстанцій установлено, що ГУ ДФС у Чернігівській області є правонаступником усіх прав та обов`язків ГУ Міндоходів у Чернігівській області.
78. У свою чергу Верховний Суд погоджується із доводами скаржника, що повноваження суду при вирішенні трудового спору щодо поновлення працівника на попередній роботі не слід ототожнювати із процедурою призначення на посаду, що належить до компетенції роботодавця.
79. Повноваження щодо призначення працівника на відповідну посаду, згідно із затвердженим штатним розписом у новоутвореній юридичній особі, яка є правонаступником роботодавця, є винятковою компетенцією відповідача і суд, як орган, що розглядає трудовий спір не повинен і не може втручатися у здійснення його дискреційних повноважень.
80. У постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 817/860/16, від 24 лютого 2021 року у справі № 160/9760/19 Верховний Суд висловлював правову позицію, яка полягає у тому, що коли поновити позивача на посаді, з якої його звільнили і якої (формально) вже немає, неможливо, то належним способом захисту порушеного права може бути поновлення на посаді, аналогічній тій, з якої її звільнили, і яка існує на дату поновлення.
81. Суд послідовно наголошує на тому, що спосіб захисту порушеного права безпосередньо повинен бути пов`язаний з подальшою можливістю виконати судове рішення і є ефективним тоді, коли може забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
82. У постанові від 08 квітня 2020 року у справі № 808/2741/16 Верховний Суд сформував правову позицію, згідно з якою у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розкладу - ввести скорочену посаду, а якщо підприємство, установу реорганізовано - рішення про поновлення працівника на роботі має бути виконано правонаступником.
83. Ця позиція підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 травня 2021 року у справі № 0840/3202/18 та від 11 серпня 2021 року у справі № 821/549/17.
84. Виходячи із специфіки даної категорії публічно-правових спорів, поняття "попередня робота" слід трактувати дещо ширше, зокрема, як обсяг та перелік функціональних завдань та обов`язків працівника, його повноважень та відповідальності за відповідною посадою.
85. З огляду на встановлені в цій справі обставини, звільнення позивача із займаної посади було неправомірним і є втручанням у його права. Поновити позивача на раніше займану посаду об`єктивно неможливо, оскільки державний орган, з якого відбулося незаконне звільнення позивача реорганізовано. Тому в контексті спірних правовідносин є виправданим і обґрунтованим обраний судом апеляційної інстанції спосіб захисту порушеного права позивача.
86. Колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що поновити позивача на рівнозначній посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС у Чернігівській області, як зазначено судом апеляційної інстанції у оскаржуваному судовому рішенні, не слід розуміти як зобов`язання поновити саме на таку саму посаду, з якої звільнили позивача. Колегія суддів приймає до уваги, що зайняття певних посад державної служби має свої особливості (визначені законом), зокрема, коли призначення на відповідну посаду можливо винятково за результатами конкурсу.
87. Водночас у площині цього спору йдеться не стільки про назву посади державної служби і коло повноважень за цією посадою, скільки про необхідність відновити порушене право позивача працювати на посаді державної служби в тому органі (установі), з посади у якому її було неправомірно звільнено, з урахуванням, зокрема (але не виключно) її фаху, освітньо-кваліфікаційного рівня, категорії раніше займаної посади.
88. Подібний підхід застосовано Верховним Судом у постанові від 11 червня 2020 року у справі № 826/5602/16.
89. ГУ ДФС України у Чернігівській області є територіальним органом ДФС України і позаяк суди попередніх інстанцій встановили, що до ГУ ДФС України у Чернігівській перейшли усі права та обов`язки, а відповідно і завдання та функції, якими було наділено ГУ Міндоходів у Чернігівській області, то ГУ ДФС України у Чернігівській області має своїм обов`язком вжити належні заходи для поновлення ОСОБА_1 на попередній роботі.
90. Одночасно колегія суддів уважає за необхідне зауважити, що зміна структури і штатного розпису установи, у тому числі і у наслідок реорганізації такої установи, після звільнення працівника не позбавляє роботодавця можливості внесення до штатного розпису необхідних змін з метою виконання рішення суду про поновлення незаконно звільненого працівника та (або) переведення працівника на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду.
91. Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про застосування судом апеляційної інстанції частини першої статті 235 КЗпП України без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених, у постановах Верховного Суду від 10 вересня 2020 року у справі № 806/1149/16, від 15 липня 2020 року у справі №480/1449/18, оскільки обставини у наведених справах не є подібними до обставин цієї справи. На відміну від обставин цієї справи, у справах № 806/1149/16 та № 480/1449/18 було об`єктивно можливим поновлення роботодавцем незаконно звільненого працівника саме на тій посаді, з якого його було звільнено.
92. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
93. Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
94. Ураховуючи викладене, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, Верховний Суд уважає за необхідне залишити без задоволення касаційну ГУ ДФС України у Чернігівській області у частині незгоди з висновками судів попередніх про визнання протиправними та скасування спірних наказів та поновленням судом апеляційної інстанції ОСОБА_1 на рівнозначній посаді заступника начальника оперативного управління ГУ ДФС України у Чернігівській області та залишити оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій у цих частинах без змін.
95. Щодо викладених у касаційній скарзі доводів про неправильний розрахунок судом апеляційної інстанції суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає таке.
96. Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги стосовно наявності підстав для обмеження розміру стягнутого на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу розрахунком за один рік у зв`язку з його виною у розгляді справи понад один рік.
97. Колегія суддів наголошує, що добросовісна реалізація позивачем його процесуальних прав на подання клопотань про зупинення та поновлення провадження в справі, не покладає на нього тягар вини за розгляд справи більше одного року у розумінні частини другої статті 235 КЗпП України.
98. Верховний Суд зауважує, що складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, оскільки доводи позивача серед іншого ґрунтувалися на доводах про неконституційність положень Закону №1682-VII, зокрема в частині суперечності його норм приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.
99. Питання конституційності, зокрема положень пунктів 7, 8, 9 частини першої пункту 4 частини другої статті 3 у взаємозв`язку із частиною третьою статті 1 та пунктом 2 Розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII на відповідність положенням статті 38, частини другої статті 61, частини першої статті 62 Конституції України тривалий час вирішуються Конституційним Судом України. На момент розгляду Верховним Судом цієї справи рішення Конституційним Судом України за наслідками розгляду вищевказаного конституційного провадження не ухвалено.
100. ЄСПЛ у рішенні від 17 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України» указав, що для оцінки розумності тривалості розгляду справи має враховуватися провадження у Конституційносу Суді України, що склало основну частину провадження у справах заявників, тривалість якого не була розумною, і не можна стверджувати, що заявники у будь-який момент до винесення цього рішення знали або мали знати, що відповідний засіб юридичного захисту виявиться неефективним.
101. Тож навряд чи можна дорікнути у недобросовісності позивачу у цій справі, який прагнучи використати усі ефективні механізми захисту на національному рівні, скористався своїм правом на подання клопотання про зупинення провадження у цій справі до розгляду Конституційним Судом України вищевказаного провадження.
102. Норми чинного законодавства не виключають період зупинення провадження в справі з періоду, за який має бути сплачений середній заробіток час вимушеного прогулу.
103. Відтак доводи касаційної скарги у частині наявності підстав для обмеження періоду виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу є необґрунтованими.
104. Аналогічний чином Верховним Судом протлумачено норму частини другої статті 235 КЗпП України, зокрема, у постановах від 30 березня 2021 року у справі №826/7251/15, від 28 квітня 2021 року у справі № 826/17953/14 та від 11 серпня 2021 року у справі № 821/549/17 та інші.
105. Верховний Суд звертає увагу, що КЗпП України, який підлягає субсидіарному застосуванню до спірних правовідносин, передбачає засоби правового захисту працівників, звільнення яких визнане незаконним. Аналіз статті 235 КЗпП України свідчить, що основним першочерговим засобом такого правового захисту є поновлення на роботі. Крім того, у разі незаконного звільнення суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами Порядку № 100.
106. Відповідно до абзацу 3 пункту 2 розділу ІІ цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи.
107. Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період (пункт 8 розділу IV Порядку № 100).
108. Слід також ураховувати, що при обчисленні середньої заробітної плати включаються виплати, що мають постійний характер (основна заробітна плата доплати, надбавки, премії), без виключення сум відрахування (на податки, стягнення аліментів тощо), та не включаються одноразові виплати. Виплати, які не враховуються при обчисленні середнього заробітку, визначені пунктом 4 розділу ІІІ Порядку № 100.
109. Пунктом 10 Порядку № 100, який був чинним у періоді вимушеного прогулу позивача та підлягав застосуванню до спірних правовідносин, передбачено коригування середнього заробітку при підвищенні посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. Це стосується усіх виплат, які розраховуються згідно з Порядком № 100, зокрема й за час вимушеного прогулу.
110. Так, у разі підвищення тарифних ставок i посадових окладів відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими колективними договорами (угодами), як у розрахунковому періоді, так i у періоді, впродовж якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються для обчислення середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їхнього підвищення.
111. Коефіцієнт, на який слід коригувати виплати, які враховуються для обчислення середньої заробітної плати, розраховується діленням окладу (тарифної ставки), установленого після підвищення, на оклад (тарифну ставку) до підвищення.
112. Аналогічні правові висновки щодо застосування положень Порядку №100 для цілей обрахунку розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу висловлено Верховним Судом, зокрема, у постановах у постановах від 22 травні 2019 року у справі № 572/2429/15-ц, від 06 серпня 2019 року у справі № 0640/4691/18, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/15725/17, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 11 лютого 2021 року справі №814/197/15, від 21 квітня 2021 року у справі № 640/6398/19 і підстав для відступу від таких висновків під час розгляду цієї справи колегія суддів не знаходить.
113. Відтак колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо безпідставного застосування судом апеляційної інстанції при здійснення розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу положень 10 Порядку № 100.
114. Водночас, застосовуючи наведені підходи щодо обчисленні середньої заробітної плати у цій справі, Верховний Суд приходить до таких висновків.
115. У цій справі судами попередніх інстанції вірно обраховано період вимушеного прогулу позивача - з 30 жовтня 2014 року до 07 травня 2020 року. Колегія суддів наголошує, що доводів про незгоду із визначеною судом апеляційної інстанції кількістю робочих днів за час вимушеного прогулу касаційна скарга не містять, а тому у цій частині їх визначення оцінка Верховним Судом не надається.
116. Як слідує зі змісту оскаржуваних судових рішень, для розрахунку середньоденної заробітної плати позивача, суд першої інстанції використовував надану ГУДФС у Чернігівській області довідку (а.с. 163). Натомість суд апеляційної інстанції використовував довідку від 11 листопада 2014 року №95/25-01-05-45 (а.с. 119), зазначивши, що саме ця довідка містить усі необхідні дані для здійснення такого розрахунку.
117. Верховний Суд зауважує, що порядок формування довідки про доходи та довідки про середній заробіток (для цілей розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу) мають суттєві відмінності.
118. Так, якщо у довідку про доходи (для цілей декларування) включаються усі виплати, які були здійснені позивачу у запитуваному періоді, то довідка про середній заробіток має бути сформована у відповідності до пунктів 3 та 4 Порядку № 100, якими визначено які виплати включаються у розрахунок середньої заробітної плати (пункт 3), а які виплати не враховуються при її обчисленні (пункт 4).
119. Матеріали справи не містять довідки про середній заробіток, яка може бути використана для цілей розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що не дає можливості визначити середньоденну (годинну) заробітна плата позивача відповідно до пункту 8 розділу IV Порядку № 100.
120. Неправильно визначена первинна величина призводить до неправильності усього розрахунку та не потребує його подальшої детальної перевірки Верховним Судом.
121. Викладене дає підстави для висновку, що, ухвалюючи оскаржуване рішення, суд апеляційної інстанції не дослідив склад доходів позивача за останні два місяці, що передують незаконному звільненню, та мають враховуватися при обрахунку середнього заробітку, а отже розрахував середньоденну заробітну плату (354,32 грн) з неправильним застосуванням пунктів 3, 4 розділу ІІІ Порядку № 100, відповідно до яких при обчисленні середньої заробітної плати у всіх випадках її збереження включаються виплати, що мають постійний характер (основна заробітна плата доплати, надбавки, премії), без виключення сум відрахування (на податки, стягнення аліментів тощо), та не включаються одноразові виплати.
122. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи, що не були встановлені в судовому рішенні, або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.
123. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд констатує, що висновки суду апеляційної інстанції про суму належного до стягнення з ГУ ДФС у Чернігівській області середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача є передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 КАС України та з неправильним застосуванням норм матеріального права, а відтак оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції у цій частині не є таким, що відповідає вимогам законності та обґрунтованості, встановленим статтею 242 КАС України.
124. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.
125. Згідно з частиною другою статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.
126. Ураховуючи, що касаційна скарга ГУ ДФС містила доводи щодо незгоди з висновками суду апеляційної інстанції у частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача, які знайшли часткове підтвердження у ході касаційного перегляду, оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції у цій частині підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
127. Під час нового розгляду справи у цій частині суду апеляційної інстанції необхідно ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків, витребувати довідку про середній заробіток позивача за останні два місяці перед звільненням і в залежності від встановленого, правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права та постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України та приписів Порядку №100.
128. З огляду на результат касаційного розгляду, витрати понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції не розподіляються.
Керуючись статтями 341 345 349 350 353 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду,
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області задовольнити частково.
2. Скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 825/3682/14 у частині стягнення з Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 30 жовтня 2014 року по 07 травня 2020 року в сумі 969910 гривень 76 копійок, а справу у цій частині направити на новий розгляд до Шостого апеляційного адміністративного суду.
3. В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 07 травня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 825/3682/14 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіЛ.О. Єресько А.Г. Загороднюк В.М. Соколов