ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 серпня 2020 року
м. Київ
справа № 826/1029/17
адміністративне провадження № К/9901/53867/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Яковенка М. М.,
суддів Дашутіна І. В., Шишова О. О.,
розглянувши у порядку письмового провадження в касаційній інстанції адміністративну справу № 826/1029/17
за адміністративним позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України на постанову Київського апеляційного адміністративного суду (у складі колегії суддів: О. В. Карпушова, Л. В. Губська, М. І. Кобаль) від 24 квітня 2018 року,
УСТАНОВИВ:
І. РУХ СПРАВИ
1. У січні 2017 року громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позов до Державної міграційної служби України, у якому просив:
визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року № 546 -16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ;
зобов`язати Державну міграційну службу України визнати громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем.
2. Вимоги адміністративного позову мотивовано тим, що відповідачем під час прийняття оскаржуваного рішення не враховано всіх обставин, за наявності яких позивач звернувся зі заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У позовній заяві, зокрема, зазначено, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування через політичні та релігійні причини та систематичне порушення прав людини і був змушений покинути країну походження - Російську Федерацію, оскільки не може користуватися захистом цієї країни.
3. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 грудня 2017 року відмовлено у задоволенні позовних вимог.
4. Постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року скасовано постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 грудня 2017 року та ухвалено нову постанову, якою частково задоволено позов.
Визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року № 546-16 про відмову у визнанні громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву позивача від 17 травня 2016 року про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду.
У задоволені решти позовних вимог відмовлено.
5. Не погоджуючись з рішенням суду апеляційної інстанції, 20 червня 2018 року Державна міграційна служба України звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 грудня 2017 року залишити в силі.
6. Ухвалою Верховного Суду (склад колегії суддів: Бевзенко В. М., Данилевич Н. А., Шарапа В. М.) від 18 липня 2018 року, після усунення недоліків касаційної скарги, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної міграційної служби України та установлено строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 03 серпня 2018 року.
7. 01 серпня 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач, посилаючись на те, що вимоги касаційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просить в задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення суду апеляційної інстанції залишити без змін.
8. На підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду № 717/0/78-20 від 30 квітня 2020 року призначено повторний автоматизований розподіл цієї справи, у зв`язку зі зміною спеціалізації та введенням до іншої судової палати судді-доповідача Бевзенка В. М., що унеможливлює його участь у розгляді касаційної скарги.
9. Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 30 квітня 2020 року, визначено склад колегії суддів: Яковенко М. М. головуючий суддя, Дашутін І. В., Шишов О. О.
10. Ухвалою Верховного Суду справу прийнято до провадження, закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.
IІ. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
11. Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації, уродженець Ставропольського краю, подав 17 травня 2016 року до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області заяву анкету про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
12. Заява позивача обґрунтована тим, що він не бажає повертатися до країни свого погодження, а бажає отримати в Україні статус біженця, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та політичних переконань.
13. Також, зі змісту поданої позивачем заяви про визнання його біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, і в судовому засіданні суду апеляційної інстанції позивач не заперечував той факт, що він у квітні 2013 року покинув країну походження внаслідок переслідувань через віросповідання, перебував разом з сім`єю в Польщі, Німеччині, Азербайджану. У 2014 році внаслідок анексії Криму переїхав до Вінницької області м. Ладижин та згодом став волонтером батальйону «Крим». У 2015 році під час перебування в м. Києві був затриманий співробітниками СБУ та переданий до міграційної служби у м. Києві, після чого відносно нього було прийнятого рішення про його примусове повернення, внаслідок чого він виїхав до Молдови. Заявник покинув територію України виїхавши до Грузії, однак в цю країну його не впустили, тоді він виїхав з Києва до Молдови м. Кишинів літаком приблизно в червні-липні 2015 року.
Подальшому, позивач повернувся в Україну нелегальним шляхом, перетнувши кордон в Одеській області, проживав у Вінницькій області, а згодом у м. Мелітополь Запорізької області, де 16 січня 2016 року він був затриманий співробітниками СБУ з метою арешту та тримання під вартою у Запорізькому СІЗО, для забезпечення подальшої екстрадиції до Російської Федерації у зв`язку з тим, що він згідно з обліками Інтерполу знаходиться у міжнародному розшуку (на підставі інформації Грозненського РВВС Чеченської Республіки).
14. Позивач на підтвердження обґрунтованості побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та політичних переконань надав листи «Міжнародного миротворчого батальйону ім. Іси Мунаєва» № 334-07/19 від 13 березня 2016 року та № 334-07/22 від 02 квітня 2016 року, у яких зазначено, що ОСОБА_2 є активним і послідовним прибічником незалежності чеченської держави, надавав волонтерську допомогу захисникам України від російської агресії, є опозиціонером та критиком режиму російського уряду.
15. 25 травня 2016 року в приміщенні СІЗО м. Запоріжжя, де утримувався позивач, співробітниками відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було проведено співбесіду з позивачем, що підтверджено відповідним протоколом.
16. За результатами розгляду заяви позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 17 травня 2016 року Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області складено висновок від 06 червня 2016 року щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та прийнято наказ від 06 червня 2016 року № 88 «Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 ».
17. У подальшому Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області складено висновок від 05 вересня 2016 року щодо відмови позивачу у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі якого Державною міграційною службою України 26 жовтня 2016 року складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
18. 27 жовтня 2016 року Державною міграційною службою України прийнято рішення про відмову ОСОБА_1 у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 546-16 та складено відповідно повідомлення № 5 від 14 листопада 2016 року.
19. При цьому, з особової справи сформованої відповідачем № 2016ZP 0004 відносно позивача вбачається, що відповідач під час проведення перевірки прийняв до уваги лист Генеральної прокуратури Російської Федерації від 19 лютого 2016 року № 81/3-522-15, у якому зазначено, що в правоохоронних органах знаходиться кримінальна справа відносно ОСОБА_1 за скоєння злочину передбаченого частини другої статті 208 Кримінального кодексу РФ, а саме участь на території іноземної держави у військовому формуванні
20. Вважаючи спірне рішення протиправним, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду з цим адміністративним позовом.
IІІ. ОЦІНКА СУДІВ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
21. Суд першої інстанції відмовляючи у задоволені позовних вимог погодився з висновками відповідача про відсутність доказів щодо обґрунтованості позовних вимог, оскільки позивач не надав переконливих доказів правдивості своїх фактичних тверджень, а його звернення із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є спробою уникнути кримінальної відповідальності за вчинення протиправних дій, за які в Російській Федерації відносно нього порушено кримінальну справу.
22. Суд апеляційної інстанції, скасовуючи постанову суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про часткове задоволення позовних вимог, дійшов протилежних висновків.
23. Враховуючи норми національного законодавства та міжнародного досвіту, приймаючі до уваги наявні в матеріалах справи документи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що відповідачем не в повній мірі дотримано наведені законодавчі приписи, адже було проведено лише одна співбесіда з позивачем, проте додаткових же відомостей з метою уточнення інформації щодо політичної, волонтерської діяльності позивача відповідачем не вимагалось. А також, відповідачем не доведено правомірність прийнятого ним рішення, суду не надано доказів на підтвердження обґрунтованості висновків щодо правомірності відмови у наданні позивачу статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту.
24. Також, судом апеляційної інстанції встановлено, що висновок відповідача про відмову позивачу у наданні відповідних статусів є передчасним, оскільки, суд вважає, що відповідач не вчинив необхідних заходів щодо збирання та отримання відносно позивача більш достовірної інформації, ідентифікації позивача як особи, не проаналізував інформацію щодо ситуації в Росії з приводу переслідувань, та не прийняв до уваги вищезазначені позиції з приводу біженців міжнародного суспільства.
25. Відтак, апеляційний суд дійшов висновку про часткове задоволення позову шляхом скасування оскаржуваного рішення та зобов`язання відповідача повторно розглянути питання про визнання громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
26. Скаржник у своїй касаційній скарзі не погоджуються з висновками суду апеляційної інстанції, вважає їх необґрунтованими та такими, що підлягають скасуванню, оскільки судом неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення у справі.
27. Зокрема скаржник зазначив, що апеляційним судом надано неправильну оцінку вимогам Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту» та іншим актам законодавства щодо визначення підстав та умов визнання позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки не прийняли до уваги усіх фактів, що мають юридичне значення.
28. Крім цього, скаржник у касаційній скарзі здійснює виклад обставин справи та надає їм відповідну оцінку, цитує норми процесуального та матеріального права, а також висловлює свою незгоду із оскаржуваним судовим рішенням.
V. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
29. Враховуючи положення п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України № 460-ІХ, а також те, що касаційна скарга на судові рішення у цій справі була подана до набрання чинності цим Законом і розгляд їх не закінчено до набрання чинності цим Законом, Верховний Суд розглядає цю справу у порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом. Отже, застосуванню підлягають положення КАС України у редакції, чинній до 08 лютого 2020 року.
30. Верховний Суд, переглянувши оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права у спірних правовідносинах, у відповідності до частини першої статті 341 КАС України, виходить з наступного.
31. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
32. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» № 3671-VI від 08 липня 2011 року (далі Закон № 3671-VI).
33. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
34. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI додатковий захист форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
35. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
36. Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
37. Відповідно до частини п`ятої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
38. Згідно з частиною першою статті 6 Закону № 3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
39. Згідно з частиною першою, сьомою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
До заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
40. Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону № 3671-VI).
41. Відповідно до частин першої та другої статті 9 Закону № 3671-VI розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців. Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
42. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
43. Згідно з частинами п`ятою, сьомою та тринадцятою статті 10 Закону № 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, надсилається протягом трьох робочих днів з дня його прийняття разом з особовою справою заявника уповноваженим посадовим особам цього центрального органу виконавчої влади, які розглядали заяву.
У разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз`ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
44. Як встановлено судами попередніх інстанцій, підставою для відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугувала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI, а також те, що заявник до прибуття в Україну з наміром бути визнаним біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебував в третій безпечній країні.
45. Аналіз вищезазначених правових норм дає підстави для висновку, що небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
46. При цьому, обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
47. За змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
48. Як вже зазначалось вище, пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI визначено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
49. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
50. Пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по відмові видати національний паспорт, продовжити термін його дії, відмовити в дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
51. Як встановлено судами попередніх інстанцій, що на момент звернення із відповідною заявою до міграційної служби, позивач перебував у СІЗО м. Запоріжжя для забезпечення подальшої екстрадиції до Російської Федерації у зв`язку з тим, що він згідно з обліками Інтерполу знаходиться у міжнародному розшуку (на підставі інформації Грозненського РВВС Чеченської Республіки). Тобто, лише під час знаходження у СІЗО, позивач вирішив звернутися до міграційної служби із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, однак, судом апеляційної інстанції вказаного безпідставного враховано не було.
52. При цьому, позивач, обґрунтовуючи своє звернення до міграційної служби, позов, апеляційну скаргу, відзив на касаційну скаргу стверджує, що в країні походження знаходиться під переслідуванням з політичних мотивів, оскільки в правоохоронних органах знаходиться кримінальна справа відносно нього за скоєння злочину, передбаченого частиною другою статті 208 Кримінального кодексу РФ, а саме участь на території іноземної держави у військовому формуванні. Позивач стверджує, що у разі його повернення на територію країни походження, йому загрожують обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками віросповідання та політичних переконань.
53. Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання позивача біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки матеріали справи не містять, а позивачем не було надано жодних доказів того, що він підпав під будь-яке насилля чи переслідування у власній країні у тому числі за ознаками раси, національності, віросповідання, політичних поглядів чи належності до певної соціальної групи. Намагання у такий спосіб уникнути кримінальної відповідальності в своїй країні шляхом переховування в іншій країни, не є передбаченою законодавством України підставою для надання такій особі статусу біженця.
54. Відповідно до пунктів 56, 59, 60 Керівництва процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН переслідування слід відрізняти від покарання за злочин у відповідності із загальним правом. Особи, що рятуються від таких переслідувань чи покарань за такі злочини, як правило, не є біженцями. Слід нагадати, що біженець - це жертва чи потенціальна жертва несправедливості, а не особа, що переховується від правосуддя. Для того, аби визначити, чи співрозмірне кримінальне переслідування переслідуванню за змістом Женевської Конвенції, необхідно звернутися до законодавства даної країни, оскільки трапляється, що це законодавство не відповідає загальноприйнятим правам людини. Частіше за все, однак, не закон, а способи його застосування є дискримінаційними. У таких випадках, через труднощі з оцінкою законодавства іншої країни, національна влада може приймати рішення, застосовуючи власне національне законодавство у якості відправної точки.
55. Водночас, у матеріалах справи містяться докази перебування позивача у розшуку за вчинення на території Російської Федерації кримінально караного злочину, передбаченого частиною другою статті 208 Кримінального кодексу Російської Федерації (організація незаконного збройного формування або участь у ньому).
56. За вказаних обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що злочин, який інкримінується позивачу, здійснено виключно з особистих причин, то звернення позивача із заявою про визнання його біженцем або особою без громадянства, може свідчити про намагання уникнути покарання.
57. Разом з тим, відповідно до матеріалів справи, кримінальну справу за частиною другою статті 208 Кримінального кодексу Російської Федерації стосовно позивача порушено за участь у незаконному збройному формуванні та бойових діях на території Сирійської Арабської Республіки, а не за участь волонтерської допомоги захисникам України від російської агресії. Тому, висновки суду апеляційної інстанції про здійснення кримінального провадження відносно позивача у Російській Федерації з політичних та релігійних мотивів є помилковими.
58. З огляду на викладене, колегія суддів погоджуються з судом першої інстанції про відсутність підстав для висновку про здійснення кримінального провадження відносно позивача у Російської Федерації з політичних, національних чи релігійних мотивів.
59. Відповідно до частини першої статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
60. Разом з тим, судом першої інстанції обґрунтовано звернуто увагу на те, що позивач був вимушений виїхати зі своєї країни походження до Туреччини через те, що він мусульманин-суніт, проте за захистом в Туреччині не звертався. З його слів, він звертався за захистом в Польщі та Німеччині, документів на підтвердження не надав. Враховуючи, що ненадання документів саме по собі не може бути індикатором неправдоподібності і те, що факти наведені заявником узгоджуються з інформацією інтернет джерел, можна вважати цілком ймовірним, що заявник звертався за захистом в інших країнах.
61. Однак з інтернет джерел відомо, що причини звернення в подібних випадках шукачів захисту переважно є економічними. Як вказав відповідач, позивач звертався за захистом спочатку в Польщі, не дочекавшись результатів розгляду виїжджає до Німеччини, звертається за захистом, знов не чекає результатів, та повертається до Польщі через складні побутові умови та згодом приймає рішення офіційно відмовитися від подальшого розгляду своєї заяви.
62. З урахуванням викладеного, суд касаційної інстанції вважає правильним висновок суду першої інстанції, що позивач намагається отримати захист в України саме у зв`язку із здійсненням в Російській Федерації кримінального провадження, організація незаконного збройного формування або участь в ньому (тяжкі злочини відповідно до Кримінального кодексу України) та відповідно до статті 6 Закону № 3671-VI він не може бути визнаний біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
63. З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанцій про недоведеність факту, що перебування позивача у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки позивачем не було надано відомостей про його утиски в країні походження та доказів на підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування, не доведено існування реальних умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
64. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 грудня 2019 року у справі № 802/1350/17-а.
65. Отже, суд апеляційної інстанції скасовуючи постанову суду першої інстанції вказав, що відмовляючи позивачу у наданні відповідних статусів, міграційним органом на момент прийняття оскаржуваного рішення не встановлено всі обставини та факти, що стосуються ситуації в Росії з приводу переслідувань, та не прийняв до уваги позиції з приводу біженців міжнародного суспільства.
66. Проте, такі твердження Верховний Суд вважає безпідставними, оскільки, судом першої інстанції було належним чином досліджено анкету, висновок, протокол співбесіди, інформацію що стосуються ситуації в Росії з приводу переслідувань. Відповідно до тексту рішення суду першої інстанції, були досліджені всі докази у їх належній сукупності на підставі яких суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених вимог. При цьому, як правильно зазначено судом першої інстанції у своєму рішенні, що інформація що міститься в Реєстрі громадських об`єднань, громадська організація «Міжнародного миротворчого батальйону ім. Іси Мунаєва» зареєстрована в Єдиному реєстрі 25 травня 2015 року, проте, згідно Переліку організацій та установ, що залучають до своєї діяльності іноземців та осіб без громадянства для провадження волонтерської діяльності на території України, що розміщений на офіційному веб-сайті Міністерства соціальної політики України, дана організація відсутня.
67. За таких обставин Суд вважає, що рішення відповідача від 27 жовтня 2016 року № 546-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
68. З огляду на викладене, Верховний Суд вважає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існує в країні походження та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.
69. Враховуючи наведене, суд касаційної інстанції доходить висновку, що судом першої інстанції надано вірну оцінку спірним правовідносинам, щодо відсутності підстав для задоволення позову.
70. Доводи скаржника викладені у касаційній скарзі знайшли своє підтвердження під час розгляду цієї справи у касаційному провадженні.
71. Отже, Київський апеляційний адміністративний суд скасовуючи рішення Окружного адміністративного суду міста Києва, неправильно застосувавши норми матеріального та процесуального права до спірних правовідносин, дійшов хибного висновку про наявність підстав для задоволення адміністративного позову.
72. Відповідно до статті 352 КАС України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
73. З огляду на викладене, постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року підлягає скасуванню, а постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 грудня 2017 року залишенню в силі.
На підставі викладеного, керуючись статтями 341 345 349 352 355 356 359 КАС України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.
Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 24 квітня 2018 року скасувати.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 грудня 2017 року у справі № 826/1029/17 залишити в силі.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач М. М. Яковенко
СуддіІ. В. Дашутін
О. О. Шишов