ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 липня 2020 року
м. Київ
справа № 826/1030/17
адміністративне провадження № К/9901/39541/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Шевцової Н.В.,
суддів: Смоковича М.І., Кашпур О.В.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні як суд касаційної інстанції адміністративну справу № 826/1030/17
за позовом Громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення від 27 жовтня 2016 року №547-16, зобов`язання вчинити дії,
за касаційною скаргою Державної міграційної служби України
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року, прийняту у складі колегії суддів: головуючого судді Огурцова О.П., суддів: Арсірія Р.О., Кузьменка В.А.,
та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, прийняту в складі колегії суддів: головуючого Літвіної Н.М., суддів: Троян Н.М., Федотова І.В.
УСТАНОВИВ:
І. Суть спору
1. Громадянин Російської Федерації ОСОБА_1 (далі - позивач, громадянин РФ ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) в якому просив:
1.1 визнання протиправним та скасування рішення від 27 жовтня 2016 року №547-16, зобов`язання вчинити дії.
2. На обґрунтування позову позивач зазначає, що він не погоджується з рішенням відповідача від 27 жовтня 2016 року №547-16, вказує, що він є уродженцем м. Владікавказ, Республіки Північна Осетія-Алані, Російської Федерації, проте наразі дана територія є окупованою, уродженці якої піддаються переслідуванням, насильницьким зникненням, тортурам тощо, тобто, позивач вважає, що є цілком обґрунтованими його побоювання стати жертвою дискримінації та переслідувань зі сторони російських спецслужб, тому він не може повернутися до країни походження - Російської Федерації. Також, позивач наголошував на тому, що відповідачем залишено поза увагою ті обставини, що члени сім`ї позивача є громадянами України, та те, що Україна сприяє збереженню єдності сімей біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або яким надано тимчасовий захист.
3. Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечував, вказавши, що позивачем не надано відомостей, що підставами його виїзду з країни походження стали саме релігійні переконання, як мусульмана-суніта. Крім того, позивач перебуває у розшуку Управлінням по боротьбі з тероризмом Служби ФСБ Росії для притягнення до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 205.2 (участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства визнана терористичною), відповідає частині першій статті 258-3 Кримінального кодексу України, та частини третьої статті 33, частини першої статті 205.1 (сприяння терористичній діяльності шляхом організації озброєння особи) Кримінального кодексу Російської Федерації, відповідає частині третій статті 27 Кримінального кодексу України. Відтак, відповідач стверджує, що стосовно позивача умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" відсутні.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. Зі змісту заяви-анкети, громадянина РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Російської Федерації, народився в місті Владікавказ, Республіки Північна Осетія-Аланія, одружений з ОСОБА_2 (громадянка України) та має сина ОСОБА_3 (громадянин України), за національністю - інгуш, за віросповіданням - іслам (суніт). В 2012 році залишив легально країну постійного проживання та літаком прибув до Єгипту, транзитом через Туреччину, де пробув до 2013 року. В 2013 році легально по закордонному паспорту літаком прибув до АР Крим в м. Сімферополь, де перебував до 2014 року. Після анексії АР Крим переїхав на материкову Україну, зокрема, в м. Вінницю (2014-2015 роки) та в м. Мелітопіль (2015-2016 роки.)
5. 17 травня 2016 року громадянин РФ ОСОБА_1 звернувся із заявою до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначив, що залишив територію Росії в 2012 році у зв`язку з релігійними переконаннями, а саме: через загрозу застосування до нього, його рідних і близьких родичів фізичного і психологічного насилля зі сторони Російської Федерації і її служб.
6. Головним управлінням Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області було вручено позивачу Повідомлення № 6 від 14 листопада 2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
6.1. У вищезазначеному Повідомленні зазначено, що відповідно до статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту" позивачу відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 цього Закону відсутні на підставі Рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року №547-16.
7. З висновку ГУ ДМС в Дніпропетровській області, щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 справа № 2016 ZP 0005, за результатами розгляду особової справи громадянина РФ ОСОБА_1 , який подав заяву про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, позивачеві відмовлено у задоволенні такої заяви у зв`язку з відсутністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань та стосовно якої встановлено, що загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання не існує.
8. Також у висновку щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 справа № 2016 ZP 0005 зазначено про те, що позивач залишив країну своєї громадянської належності у 2012 році, водночас вказано про те, що з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся після початку проведення екстрадиційної перевірки для повернення його компетентним органам Російської Федерації 17 травня 2016 року. При цьому, в розділі 5 "Аналіз наявності кримінального переслідування заявника" вказаного висновку зазначено про те, що постанову про притягнення позивача в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи слідчим ОВС СУ ФСБ Росії було винесено 19 січня 2015 року.
9. При цьому, у загальному висновку щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 року справа №2016 ZP 0005 не надано оцінки факту притягнення позивача у якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи через значний проміжок часу після того, як він залишив територію Російської Федерації, а лише вказано про те, що заявник не бажає повертатись на територію Російської Федерації через побоювання притягнення його до кримінальної відповідальності.
ІІІ. Рішення судів у цій справі та мотиви їхнього ухвалення
10. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року, позов задоволено частково:
10.1. Визнано неправомірним та скасовано рішення Державної міграційної служби України від 27 жовтня 2016 року № 547-16.
10.2. Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Російської Федерації ОСОБА_1 про надання статусу біженця у відповідності з процедурою передбаченою законодавством.
10.3. У іншій частині позовних вимог відмовлено.
11. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку, що рішення від 27 жовтня 2016 року № 547-16 є протиправним та підлягає скасуванню, а питання щодо надання позивачу статусу біженця повторному розгляду, оскільки відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено належної перевірки щодо факту винесення стосовно позивача постанови про притягнення його в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи в 2015 році, у той час, як територію Російської Федерації він покинув у 2012 році, як обставині, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Російської Федерації.
ІV Касаційне оскарження
12. Не погодившись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, представником відповідача подано до Верховного Суду касаційну скаргу, яку зареєстровано у суді 16 березня 2018 року.
13. У касаційній скарзі представник відповідача зазначає, що судами першої та апеляційної інстанцій постановлено рішення із неправильним застосуванням норми матеріального права. Так представник відповідача зазначає, що судами попередніх інстанцій при постановленні рішень не було враховано того факту, що позивачем не надано жодного переконливого доказу на підставі якого йому можливо надати статус біженця, та не надав жодних підтверджень своїх тверджень.
13.1. Крім того, судами попередніх інстанцій не враховано того факту, що позивачем не надано відомостей, що підставами його виїзду з країни походження стали саме релігійні переконання, як мусульмана-суніта. Крім того, позивач перебуває у розшуку Управлінням по боротьбі з тероризмом Служби ФСБ Росії для притягнення до кримінальної відповідальності за частиною другою статті 205.2 (участь у діяльності організації, яка відповідно до законодавства визнана терористичною), відповідає частині першій статті 258-3 Кримінального кодексу України, та частини третьої статті 33, частини першої статті 205.1 (сприяння терористичній діяльності шляхом організації озброєння особи) Кримінального кодексу Російської Федерації, відповідає частині третій статті 27 Кримінального кодексу України.
13.2. 25 жовтня 2016 року Жовтневий районний суд міста Запоріжжя ухвалив застосувати до ОСОБА_1 запобіжний захід у вигляді тримання під вартою для забезпечення видачі (екстрадиційний арешт).
13.3. Також, відповідно до ухвали Жовтневого районного суду міста Запоріжжя від 25 жовтня 2016 року установлено, що злочини передбачені частиною другою статті 205.2, частиною третьою статті 33 та частиною першою статті 205 Кримінального кодексу Російської Федерації не належать до військових злочинів і не мають політичного характеру.
13.4. За таких обставин заявник касаційної скарги просить скасувати рішення суддів першої та апеляційної інстанцій та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову.
14. 12 квітня 2018 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження та витребувано із Окружного адміністративного суду міста Києва справу № 826/1030/17.
15. Також до Верховного Суду 02 травня 2018 року надійшов відзив представника позивача на касаційну скаргу. В якому представник позивача спростовуючи доводи касаційної скарги просить залишити її без задоволення, а рішення суддів першої та апеляційної інстанцій без змін.
16. 10 травня 2018 року справа № 826/1030/17 надійшла до Верховного Суду.
17. 07 травня 2020 року на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 07 травня 2020 року № 748/0/78-20 проведено повторний автоматизований розподіл судової справи між суддями.
18. Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад суду: головуючого суддю - Шевцову Н.В., суддів - Кашпур О.В., Смоковича М.І.
V. Релевантні джерела права й акти їхнього застосування
19. Відповідно до частини третьої статті 3 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
20. 08 лютого 2020 року набрали чинності зміни до КАС України, внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".
21. За правилом пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
22. За наведених підстав касаційний розгляд здійснюється за правилами, що діяли до набрання чинності цим Законом, а саме за правилами КАС України в редакції зі змінами, внесеними Законом України від 19 грудня 2019 року № 394-IX.
23. Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
24. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
25. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі - Закон № 3671-VI).
26. Згідно із пунктами 1 та 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;
26.1 особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
27. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI довідка про звернення за захистом в Україні - це документ, що засвідчує законність перебування особи на території України на період, що розпочинається з моменту звернення особи з відповідною заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, і є дійсною для реалізації прав і виконання обов`язків, передбачених цим Законом та іншими законами України, до остаточного визначення статусу такої особи чи залишення нею території України.
28. Частиною сьомою статті 7 Закону № 3671-VI встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
29. За змістом статті 8 Закону № 3671-VI центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
29.1. У разі прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, продовжує строк дії довідки про звернення за захистом в Україні.
29.2. У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи.
30. Частиною шостою статті 8 Закону № 3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
31. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
32. Виходячи зі змісту статті 10 Закону № 3671-VI, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
33. Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
34. Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
VІ Позиція Верховного Суду
35. Переглянувши судове рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд зазначає таке.
36. Задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції дійшли висновку, що відповідачем не надано належної оцінки та не здійснено належної перевірки щодо факту винесення стосовно позивача постанови про притягнення його в якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи в 2015 році, у той час, як територію Російської Федерації він покинув у 2012 році, як обставині, яка може свідчити про наявність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань на території Російської Федерації.
37. Верховний Суд зазначає, що прийняттю рішення за заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, осіб, які вказують причину звернення переслідування владою через політичні погляди, передує всебічна оцінка та з`ясування обставин справи таких осіб, що полягають, насамперед у встановленні причинно-наслідкового зв`язку між наявністю певних порушень прав людини в Російській Федерації та індивідуальною загрозою для їх життя чи свободи.
38. Судами попередніх інстанцій встановлено, що 17 травня 2016 року громадянин РФ ОСОБА_1 звернувся із заявою до ГУ ДМС в Дніпропетровській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що залишив територію Росії в 2012 році у зв`язку з релігійними переконаннями, а саме: через загрозу застосування до нього, його рідних і близьких родичів фізичного і психологічного насилля зі сторони Російської Федерації і її служб.
39. Проте, у висновку ГУ ДМС в Дніпропетровській області щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 року справа №2016 ZP 0005 не надано оцінки факту притягнення позивача у якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи через значний проміжок часу після того, як він залишив територію Російської Федерації, а лише вказано про те, що заявник не бажає повертатись на територію Російської Федерації через побоювання притягнення його до кримінальної відповідальності.
40. За наведених обставин та за умови не надання оцінки у загальному висновку ГУ ДМС в Дніпропетровській області щодо визнання, або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 05 вересня 2016 справа №2016 ZP 0005 факту притягнення позивача у якості обвинуваченого в рамках кримінальної справи через значний проміжок часу після того, як він залишив територію Російської Федерації, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанції, що рішення від 27 жовтня 2016 року № 547-16 є протиправним та підлягає скасуванню, а питання щодо надання позивачу статусу біженця повторному розгляду.
41. Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги щодо відсутні підстави для надання позивачу статусу біженця, оскільки як встановлено, судами першої та апеляційної інстанцій відповідачем не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а отже надання оцінки наявності або відсутності підстав для надання позивачу статусу біженця є передчасним.
42. Верховний Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
43. Враховуючи зазначену позицію Європейського суду з прав людини, Верховний Суд надав відповідь на всі аргументи відповідача, наведені в касаційній скарзі, які мають значення для правильного вирішення справи.
44. Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
45. Ураховуючи вищенаведене, відповідно до частини першої статті 350 КАС України Верховний Суд уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанови судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, оскільки судами не було допущено неправильного застосування норм матеріального права та порушень норм процесуального права.
Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 КАС України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Державної міграційної служби України залишити без задоволення.
2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 листопада 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 13 лютого 2018 року в справі № 826/1030/17 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач: Н.В. Шевцова
Судді: О.В. Кашпур
М.І. Смокович