ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 травня 2025 року
м. Київ
справа № 826/12566/18
адміністративне провадження № К/990/35829/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В.Е.,
суддів: Желєзного І.В., Кашпур О.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження як суд касаційної інстанції
касаційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року (головуючий суддя - Маруліна Л.О.)
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2022 року (головуючий суддя - Кузьменко В.В., судді: Василенко Я.М., Ганечко О.М.)
у справі № 826/12566/18
за позовом ОСОБА_1 до Вищого господарського суду України про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії,
у с т а н о в и в :
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2018 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Вищого господарського суду України (далі - відповідач), в якому просив:
- визнати протиправними дії Вищого господарського суду України в особі голови ліквідаційної комісії з припинення діяльності Вищого господарського суду України щодо відмови у нарахуванні і виплаті ОСОБА_1 , судді Вищого господарського суду України, суддівської винагороди у розмірах, визначених Законом України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів";
- зобов`язати Вищий господарський суд України нарахувати і виплатити ОСОБА_1 , судді Вищого господарського суду України суддівську винагороду, відповідно до пунктів 22, 24 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" та статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус судів" в такому порядку: за період з 28 липня 2017 року по 14 грудня 2017 року з розрахунку базового розміру посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня 2017 року, регіонального коефіцієнту - 1,25, щомісячної доплати за вислугу років у розмірі 70 відсотків посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду, щомісячної доплати в розмірі 5 відсотків посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду, як суддя, що обіймає адміністративну посаду, щомісячної доплати в розмірі 15 відсотків посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду за науковий ступінь кандидата юридичних наук, щомісячної доплати в розмірі 10 відсотків посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду за роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці із ступенем секретності інформації: відомості та носії, що мають ступінь секретності "Цілком таємно" та "Таємно" з урахуванням раніше виплачених сум; за період з 15 грудня 2017 року по 31 грудня 2017 року з урахуванням базового розміру посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду - 25 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2017 року та застосуванням регіонального коефіцієнту - 1,25, без щомісячних доплат до посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду з урахуванням раніше виплачених сум;
- зобов`язати Вищий господарський суд України з 01 січня 2018 року нарахувати і виплатити (виплачувати) ОСОБА_1 , судді Вищого господарського суду України, суддівську винагороду відповідно до пунктів 22, 24 розділу XII "Прикінцеві та перехідні положення" та статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" з урахуванням базового розміру посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, встановленого станом на 01 січня 2018 року, та застосуванням регіонального коефіцієнту - 1,25, без щомісячних доплат до посадового окладу судді вищого спеціалізованого суду з урахуванням раніше виплачених сум.
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що він перебуває на посаді судді Вищого господарського суду України з 08 лютого 2005 року.
Під час проходження конкурсу на посаду судді Верховного Суду рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 червня 2017 року №317/вс-17 позивача визнано таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду.
Зазначає, що відповідно до пункту 44 розділу ІІІ Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16, позивач вважається таким, що підтвердив відповідність займаній посаді судді, позаяк, вважає, що має право на отримання суддівської винагороди у розмірі, встановленому відповідно до пунктів 22, 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» та статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус судів» (далі - Закон №1402-VIII).
30 січня 2018 року позивач звернувся до голови ліквідаційної комісії з припинення діяльності Вищого господарського суду України з заявою від 28 січня 2018 року (вх. № 01-08/150/18) про проведення перерахунку та виплати суддівської винагороди у новому розмірі, встановленому Законом України від 02 червня 2016 року "Про судоустрій і статус суддів".
Однак, відповідач листом від 14 лютого 2018 року №01-08/150/122/18 відмовив позивачу у задоволенні зазначеної заяви з тих підстав, що суддівська винагорода за вказаним Законом виплачується суддям, які за результатами кваліфікаційного оцінювання визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя, та фактично здійснюють правосуддя в цьому суді.
Такі дії відповідача позивач вважає протиправними, оскільки він як суддя, який підтвердив за результатами кваліфікаційного оцінювання відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді), на переконання позивача, має право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів".
Позивач доводить, що Вищий господарський суд України, посаду судді у якому він займає, є касаційним судом того рівня і спеціалізації, що й Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду. Відтак, на переконання позивача, він має право на отримання суддівської винагороди відповідно до пунктів 22, 24 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» та статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус судів».
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що наявність лише рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 червня 2017 року № 317/вс-17 про визнання позивача таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, не надає йому права на отримання суддівської винагороди із розрахунку суддівської винагороди діючого судді Верховного Суду з доплатами у розмірах, зазначених в Законі України «Про судоустрій і статус судів».
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що у спірних правовідносинах відсутня сукупність умов для виникнення у позивача права на виплату суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII, визначених Верховним Судом у постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 826/13355/17.
3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2022 року скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
Як підставу касаційного оскарження позивач зазначає відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», оскільки даний пункт вичерпав свою дію за часом.
Так, скаржник зазначає, що Головою ліквідаційної комісії, при відмові у здійсненні перерахунку суддівської винагороди застосовано п. 7 розділу ХІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про судоустрій і статусу суддів», проте вказана норма вичерпала свою дію з настанням моменту, який в ньому передбачений - день припинення діяльності Вищого господарського суду України, а саме 15 грудня 2017 року, при цьому будь-які інші правові підстави, які б вказували на необхідність застосування старого закону про судоустрій в чинному законодавстві відсутні.
Також позивач вказує, що суди попередніх інстанцій, застосувавши норми ст. 135 Закону України «Про судоустрій та статус суддів», дійшли до висновку, що наявність лише факту успішного проходження кваліфікаційного оцінювання та підтвердження здійснення правосуддя не є достатнім для виплати винагороди у розмірах, визначених даним законом.
Між тим, як вказує скаржник, суди попередніх інстанцій не врахували п. 22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій та статус суддів», в якому законодавець чітко зазначив, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають право судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
З підстав наведеного, скаржник зазначає про те, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані судові рішення, не розглянули його доводи та аргументи та неповно з`ясували обставини справи, що мають значення для справи, унаслідок чого дійшли помилкового висновку про безпідставність позовних вимог.
Відповідачем подано відзив на касаційну скаргу, в якому останній просить у задоволенні касаційної скарги відмовити, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2022 року залишити без змін.
В обґрунтування означеного відзиву відповідач вказує про те, що законодавець закріпив можливість обрахування окладу суддівської винагороди винятково для судів першої, апеляційної інстанції, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду.
Своєю чергою, Вищими спеціалізованими судами в Україні є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд. Натомість, позивач продовжує обіймати посаду судді Вищого господарського суду України та до жодного іншого суду переведений не був.
Виходячи з наведеного, вбачається за неможливе отримання позивачем суддівської винагороди відповідно до позовних вимог, оскільки фактично ОСОБА_1 не здійснює правосуддя у відповідному суді. Тому на позивача не можуть поширюватись гарантії незалежності судді у вигляді суддівської винагороди за нормами Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Ухвалою Верховного Суду від 02 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Кравця Ростислава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2022 року з підстав, визначених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу справ між суддями (у зв`язку із обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Губської О.А.) визначено такий склад колегії: головуючий-суддя - Мацедонська В.Е., судді: Желєзний І.В., Кашпур О.В.
Ухвалою Верховного Суду від 14 травня 2025 року закінчено підготовчі дії та призначено розгляд цієї справи в порядку письмового провадження з 15 травня 2025 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено та матеріалами справи підтверджується, що відповідно до постанови Верховної Ради України «Про обрання суддів» від 13 січня 2005 року № 2346-IV, зокрема, ОСОБА_1 обрано на посаду судді Вищого господарського суду України безстроково.
Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 червня 2017 року №317/вс-17 визнано ОСОБА_1 таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду.
Проте на посаду судді у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду ОСОБА_1 призначений не був та правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду не здійснює.
Позивач звернувся до голови ліквідаційної комісії з припинення діяльності Вищого господарського суду України із заявою від 30 січня 2018 року вх. № 01-08/150/18 про нарахування і виплату суддівської винагороди у відповідності до Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів", в додатку до якої долучено копію рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 червня 2017 року № 317/вс-17.
Листом від 14 лютого 2018 року № 01-08/150/122/18 Вищим господарським судом України ОСОБА_1 повідомлено про відсутність підстав для задоволення заяви від 28 січня 2018 року, оскільки заявник не здійснює правосуддя у Верховному Суді.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ТА ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
Приписами частини першої статті 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Предметом судового контролю у цій справі є оцінка наявності підстав для виплати позивачу - судді Вищого господарського суду України, якого за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду визнано таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, проте останній фактично не здійснює правосуддя у відповідному суді, суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII).
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційної скарги, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених у статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, виходить із такого.
У цій справі судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 займає посаду судді Вищого господарського суду України та брав участь у конкурсі на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
Рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 27 червня 2017 року №317/вс-17 визнано ОСОБА_1 таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду. Однак на посаду судді у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду ОСОБА_1 призначений не був та правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду не здійснює.
Відповідно до статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України.
Статтею 130 Конституції України визначено, що Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя.
Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Вищий господарський суд України є спеціалізованим судом в силу Закону України від 07 липня 2010 року №2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон №2453-VI).
Розмір суддівської винагороди за Законом № 2453-VI визначається нормами статті 133 цього Закону. Зокрема, з урахуванням рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018 "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
Частиною 4 статті 133 Закону № 2453-VI установлено, що посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з коефіцієнтом: 1) судді апеляційного суду - 1,1; 2) судді вищого спеціалізованого суду - 1,2; 3) судді Верховного Суду України, судді Конституційного Суду України - 1,3.
30 вересня 2016 року у процесі повномасштабної судової реформи набрав чинності Закон № 1402-VIII, яким змінено систему судоустрою, зокрема, утворено Верховний Суд, який діє у складі п`яти структурних підрозділів: Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд, Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд (статті 36, 37 Закону № 1402-VIII).
Частиною третьою статті 17 Закону № 1402-VIII передбачено, що для розгляду окремих категорій справ відповідно до цього Закону в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди. У свою чергу, вищими спеціалізованими судами в Україні за новим Законом є Вищий суд з питань інтелектуальної власності та Вищий антикорупційний суд.
Пунктом 2 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII визнано таким, що втратив чинність з дня набрання чинності цим Законом, Закон № 2453-VI, крім положень, зазначених у пунктах 7, 23, 25, 36 цього розділу.
Пунктом 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII передбачено, що з дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом № 2453-VI (положення пункту 7 розділу ХІІ "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року).
Пункт 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 1402-VIII на час ухвалення оскаржуваних судових рішень судами попередніх інстанцій, у частині Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України є чинним та таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) Конституційним Судом України не визнавався.
Абзацом першим пункту 14 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII установлено, що судді Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України мають право брати участь у конкурсі на посади суддів Верховного Суду у відповідних касаційних судах у порядку, визначеному цим Законом (положення пункту 14 розділу ХІІ "судді Верховного Суду України" визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з рішенням Конституційного Суду України № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 року).
Відповідно до абзацу першого пункту 22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Частиною першою статті 135 Закону №1402-VIII визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Відповідно до частини другої статті 135 Закону №1402-VIII суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
За змістом пункту 3 частини третьої, пункту 3 частини четвертої та частини п`ятої статті 135 Закону №1402-VIII базовий розмір посадового окладу судді Верховного Суду становить 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
До базового розміру посадового окладу, визначеного частиною третьою цієї статті, додатково застосовуються такі регіональні коефіцієнти, зокрема, 1,25 - якщо суддя здійснює правосуддя у суді, що розташований у населеному пункті з кількістю населення щонайменше один мільйон осіб.
Суддям виплачується щомісячна доплата за вислугу років у розмірі, зокрема, за наявності стажу роботи більше 30 років - 70 відсотків.
Питання наявності підстав для виплати суддям суддівської винагороди відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII вже неодноразово досліджувалося Верховним Судом, зокрема, у постановах від 01 серпня 2018 року у справі №826/13355/17 (яка була врахована судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних судових рішень), від 14 травня 2020 року у справі №826/12993/17, від 03 червня 2020 року у справі №826/14879/17, від 14 липня 2020 року у справі №826/13405/17 та ін.
У цих постановах Верховним Судом напрацьовано правову позицію, відповідно до якої, право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 Закону №1402-VIII, виникає у судді за наявної сукупності таких умов:
1) проходження кваліфікаційного оцінювання, за результатами якого складено висновок про підтвердження здатності кандидата здійснювати судочинство у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
2) зайняття відповідної вакантному місцю в рейтингу суддів посади судді у відповідного суду, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
3) зарахування судді до штату відповідного суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
4) фактичне виконання своїх обов`язків, тобто здійснення правосуддя у відповідному суді, створеному на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України;
5) законодавче закріплення розміру посадового окладу суддівської винагороди для судді суду, створеного на підставі частини першої статті 1 Закону №1402-VIII та статті 125 Конституції України.
Верховний Суд наголошував, що лише за сукупної наявності цих умов у судді виникає право на суддівську винагороду, передбачену Законом № 1402-VIII. Наявність у позивача лише деяких з зазначених умов не обумовлює виникнення права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених в Законі №1402-VIII.
Щодо доводів касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про судоустрій та статус суддів», оскільки даний пункт вичерпав свою дію за часом, колегія суддів зазначає таке.
Верховний Суд розвинув цю правову позицію у постанові від 14 липня 2020 року у справі № 826/13405/17, у якій позивач суддя Вищого адміністративного суду України ставив питання про виплату йому суддівської винагороду, відповідно до статті 135 Закону № 1402-VIII із розрахунку посадового окладу у розмірі 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб (тобто із розрахунку базового розміру посадового окладу судді Верховного Суду). Так, у контексті спірних правовідносин у справі №826/13405/17 Верховний Суд наголосив, що приписами пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону 1402-VIII, законодавець конкретно виокремив наведену категорію суддів із кола осіб, на яких можуть поширюватися вимоги, визначені цим Законом, щодо права на отримання суддівської винагороди у більшому розмірі, та незалежно від проходження кваліфікаційного оцінювання та підтвердження на відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) грошове забезпечення цих суддів визначається Законом України "Про судоустрій і статус суддів", що діяв у редакції до Закону № 1402-VIII, тобто до припинення діяльності Вищого адміністративного суду України статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов`язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів" в попередній редакції.
Тож аналіз положень статті 135 Закону № 1402-VIII у взаємозв`язку з пунктом 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону дає підстави для висновку, що право на отримання суддівської винагороди відповідно до норм Закону №1402-VIII, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання кандидата на посаду не лише були визнані такими, що підтвердили здатність здійснювати правосуддя у відповідному судді, а й зайняли відповідне місце у рейтингу на зайняття вакантних посад, були призначені на посаду судді відповідного суду Указом Президента України, зараховані до штату відповідного суду й фактично здійснюють правосуддя у цьому суді.
Нормою частини другої статті 135 Закону №1402-VIII чітко визначено момент, з якого судді виплачується суддівська винагорода за цим Законом - з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом.
Отже лише за сукупної наявності наведених умов у судді виникає право на отримання суддівської винагороди, передбаченої Законом №1402-VIII.
Повертаючись до обставин цієї справи, Верховний Суд зазначає, що наявність лише рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання позивача таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду не надає позивачу права на отримання суддівської винагороди у розмірах зазначених у Законі №1402-VIII до його призначення на посаду судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Указом Президента України та зарахування до штату цього суду.
Питання урівняння статусу суддів Верховного Суду, призначених до цього суду за процедурою, визначеною Законом № 1402-VIII, та суддів Вищих спеціалізованих судів, призначених у ці суди за процедурою за Законом № 2453-VI, зокрема у питанні виплати суддівської винагороди, лежить у площині законодавчого вирішення та не може бути вирішено у межах цього спору.
Таким чином, ураховуючи правову позицію, викладену у постановах Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі №826/13355/17, від 14 травня 2020 року у справі №826/12993/17, від 03 червня 2020 року у справі №826/14879/17 та від 14 липня 2020 року у справі №826/13405/17, з огляду на зміст позовних вимог, характер спірних правовідносин, обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що наявність лише рішення Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про визнання позивача таким, що підтвердив здатність здійснювати правосуддя у Касаційному господарському суді у складі Верховного Суду, не надає йому права на отримання суддівської винагороди із розрахунку суддівської винагороди судді Верховного Суду з доплатами, у розмірах зазначених у Законі № 1402-VIII.
Водночас, в постанові Верховного Суду від 26 березня 2025 року у справі №160/22533/23, касаційне провадження у якій також було відкрито з підстав відсутності висновку Верховного Суду щодо питання застосування статті 135, пункту 7 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII, Суд підтримав та застосував вищенаведену правову позицію Верховного Суду, а також зазначив про Рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2024 року №3-р (ІІ)/2024.
Варто зазначити, що у Рішенні від 26 березня 2024 року № 3-р(ІІ)/2024 у справі № 3-93/2022(217/22) (про єдиний статус суддів в Україні), на яке посилається автор касаційної скарги, Конституційний Суд України зазначив, що всі судді судів системи судоустрою України мають єдиний статус, який притаманний їм як особам, які виконують виняткову конституційну функцію - чинення правосуддя. Єдиний статус суддів означає однаковість юридичного становища суддів в усіх аспектах, передусім однаковість їх гарантій незалежності та недоторканності, прав і обов`язків, вимог, обмежень, заборон та відповідальності.
Водночас забезпечення гарантій незалежності та недоторканності суддів має базуватися на принципі єдиного статусу суддів, який не допускає, зокрема, вибірковості у забезпеченні цих гарантій та зниження їх рівня певній категорії суддів, що не сприяє чиненню правосуддя неупередженими, об`єктивними, безсторонніми та незалежними судами, реалізації конституційного права на судовий захист.
Конституційний Суд України вважав, що оспорюваним приписом Закону № 1402-VIII законодавець фактично визначив певну категорію суддів, а саме суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України, для яких до припинення діяльності цих судів усупереч конституційній гарантії матеріального забезпечення суддів як елементу їх незалежності та принципу єдиного статусу суддів вибірково встановив інший (менший) розмір винагороди судді, визначений Законом № 2453-VI, порівняно з суддями, яким винагороду судді визначено Законом № 1402-VIII. Тому оспорюваний припис Закону № 1402-VIII звужує гарантії незалежності вказаної категорії суддів, що є впливом на цих суддів, а отже, створює загрозу як для їх незалежності, так і судової влади в цілому та суперечить приписам частин першої, другої статті 8, частини другої статті 19, частин першої, другої статті 126 Конституції України.
Конституційний Суд України констатував, що питання обрахування винагороди судді унормовано Законом № 2453-VI та Законом № 1402-VIII, однак за приписами статті 8, частини першої статті 126, частини другої статті 130 Конституції України законодавець, установлюючи розмір винагороди судді законом про судоустрій, повинен забезпечити наявність одного спеціального закону, який чітко, системно та послідовно унормує питання розміру винагороди судді відповідно до єдиного статусу суддів та гарантій незалежності й недоторканності суддів. Тим самим на конституційному рівні створено підстави для впевненості суддів у тому, що розмір їхньої винагороди судді має бути визначений одним для всіх суддів системи судоустрою України законом про судоустрій та бути однаковим для них усіх виходячи з їхнього єдиного статусу.
З огляду на викладене, Конституційний Суд України дійшов висновку, що окремий припис пункту 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402-VIII, яким установлено для суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України до припинення діяльності цих судів гарантії, визначені Законом № 2453-VI, зокрема винагороду судді, не відповідає вимозі юридичної визначеності щодо унормування розміру винагороди судді законом про судоустрій, а отже, суперечить частині першій статті 8, частині другій статті 130 Конституції України.
Ураховуючи втрату чинності пункту 7 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII з дня ухвалення рішення Конституційного Суду України від 26 березня 2024 року №3-р (ІІ)/2024, зазначене не впливає на правовідносини у цій справі (період перебування позивача на посаді судді Вищого господарського суду України).
Ураховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень, яке призвело до ухвалення незаконного рішення.
Усі інші доводи позивача Суд відхиляє, оскільки вони стосуються переоцінки доказів, що виходить за межі касаційного перегляду, визначені статтею 341 КАС України.
Ураховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Підсумовуючи наведене, Верховний Суд зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій, належним чином установивши фактичні обставини справи, не допустили неправильного застосування норм матеріального права та дійшли обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
V. Висновки щодо розподілу судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341 345 349 350 355 356 359 КАС України,
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Кравця Ростислава Юрійовича, який діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 02 листопада 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 14 жовтня 2022 року залишити без змін.
Судові витрати не розподіляються.
Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В.Е. Мацедонська
Судді І.В. Желєзний
О.В. Кашпур