ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
09 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 826/15679/14
адміністративне провадження № К/9901/40567/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Губської О.А.
суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами адміністративну справу
за позовом Державної податкової інспекції у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Міністерства фінансів України та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про стягнення заборгованості, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою Міністерства енергетики та вугільної промисловості України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 19 січня 2017 року, ухвалену у складі колегії суддів: Келеберди В.І. (головуючий), Данилишина В.М., Качура І.А., та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, постановлену у складі колегії суддів: Ганечко О.М. (головуючий), Ісаєнко Ю.А., Коротких А.Ю.
І. Суть спору та історія справи
1. Державна податкова інспекція у Шевченківському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Міністерства фінансів України та Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про стягнення заборгованості в розмірі 71 815 509,75грн., що виникла в наслідок не погашення відповідачем отриманої Державним комітетом України по нафті і газу, у 1993-1998 роках бюджетної фінансової допомоги.
2. Відповідач позов не визнав, посилаючись на його необґрунтованість.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
3. За договором від 25.03.1994 № 11 Міністерство Фінансів України зобов`язалося надати Державному комітету України по нафті і газу бюджетну позичку в сумі 1500 млрд.крб. для фінансування обсягів робіт та поставок матеріально-технічних і продовольчих ресурсів у нафтовидобувні регіони Російської Федерації на умовах сплати 10% річних. За умовами пункту 1.2 цього Договору позичальник (Державний комітет України по нафті і газу) зобов`язався повернути одержані кошти та нараховані проценти до 01.08.1995.
4. Факт перерахування зазначених коштів Міністерством Фінансів України на рахунок названого позичальника підтверджується платіжними дорученнями з відмітками Національного банку України.
5. Листом від 12.10.2012 №06-08/5134-13239 Головне управління Державної казначейської служби у м. Києві направило Інспекції подання для здійснення претензійно-позовної роботи по підприємствах-позичальниках, що мають прострочену заборгованість за бюджетними позичками, із зазначенням у доданому до цього листа переліку підприємств Міненерговугілля з оспорюваною сумою заборгованості по названому договору.
6. 11.12.2012 позивач надіслав на адресу Міненерговугілля податкову вимогу від 25.10.2012 №5255 на суму вказаної заборгованості.
7. 11.09.2014 Головним управлінням Державної казначейської служби у м. Києві внесені до позивача подання № № 1220, 1221, 1222, 1223 щодо сплати відповідачем основного боргу за бюджетною позичкою в сумі 7 999 720,98 грн., нарахованої пені на основу суму заборгованості в розмірі 26 417 532,23 грн., відсотків за користування позичкою в сумі 16 732 963,51 грн. та 20 665 293,03 грн. нарахованої пені на заборгованість по цим відсоткам.
8. Доказів погашення зазначеної заборгованості відповідачем не подано.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
9. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.04.2015, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17.06.2015 позов задоволено.
10. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.07.2016 скасовано вказані вище постанову та ухвалу, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
11. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 19 січня 2017 року, яке залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року, позов задовольнив.
12. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що сума заборгованості за договором, надані позивачем та ГУ ДКСУ у м. Києві розрахунки заборгованості, а також податкова вимога №5255 від 25 жовтня 2012 року відповідачем не оскаржувались. Відтак, позивачем доведено у встановленому порядку наявність правових підстав для стягнення з Міненерговугілля простроченої заборгованості за Договором від 25.03.1994 №11 на загальну суму 71 815 509,75 грн. грн., шляхом стягнення коштів з розрахункових рахунків у банках. При цьому, суди прийшли до висновку, що Міненерговугілля є правонаступником зобов`язання Міненерго за Договором від 25.03.1994 №11.
IV. Касаційне оскарження
13. У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
14. Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції помилково дійшли до висновку, про те, що вимога від 25.10.2012 № 5255 є належним предметом для звернення з позовом до суду та доказом у справі. Так, податкова вимога № 5255 від 25.10.2012 не містить суми стягуваного боргу.
14.1. Крім того, на думку позивача наявна увала суду, що набрала законної сили з того самого спору і між тими самими сторонами, а саме у справі № 11/35-А. Так, сума основного боргу у справі № 11/35-А та у справі № 826/15679/14 є ідентичними, а отже і предмет позову у даних справах є ідентичними. Враховуючи вищевикладене скаржник звертає увагу суду на те, що підстава та предмет позову у даній справі є аналогічними, тобто не є відмінними від підстави та предмету звернення до суду в справі № 11/35а, оскільки ДПІ пред`явлено нові подання та вимога на заборгованість за тим же самим договором №11 від 25.03.1994, а відтак можна дійти до висновку, що контролюючий орган, пред`являючи нову вимогу та подання намагається стягнути знову ту ж саме заборгованість, проте з іншим порядком нарахування відсотків. Так, постановою Господарського суду міста Києва від 25.07.2007, яку залишено без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 05.03.2009 у справі №11/35-а в задоволенні позову ДПІ у Шевченківському районі м. Києва до Міністерства палива та енергетики України відмовлено повністю. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 18.06.2012 провадження в адміністративній справі № 11/35-А закрито та встановлено, що майнові відносини сторін у даній справі не засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні, здійсненні управлінських чи контрольних функцій однією стороною стосовно іншої сторони. Відтак, у даному випадку, податковий орган не виступає як суб`єкт владних повноважень у сфері управління. Таким чином, скаржник зазначає, що між позивачем та відповідачем вже мав місце розгляд адміністративної справи з тих самих підстав та з того самого предмету спору, яка була закрита ухвалою Вищого адміністративного суду України. А отже, справа №826/15679/14 також підлягає закриттю.
14.2. При цьому, відповідач посилається на те, що, в матеріалах справи №826/15679/14 відсутні докази передачі Міністерству енергетики та вугільної промисловості України на облік чи баланс заборгованості за вказаними угодами в установлений законодавством спосіб. Міненерговугілля України не виступало позичальником бюджетних позик 1993-1998, оскільки створене було у 2010 році, згідно із Указом Президента України від 09.12.2010 року № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», реорганізувавши Міністерство палива та енергетики України, Міністерство вугільної промисловості України, а також установлено, що міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками органів, які реорганізуються. Відповідно до Указу Президента України «Про Міністерство палива та енергетики України» від 14.04.2000 року № 298/2000 Міненерговугілля не є правонаступником Міністерства енергетики України. У свою чергу, Міністерство енергетики України відповідно до Указу Президента України «Про утворення Міністерства енергетики України» від 06.05.1997 року № 388/97 є правонаступником Міністерства енергетики та електрифікації України. Стаття 1 Указу від 06.05.1997 року № 388/97, встановлює утворення Міністерства енергетики України на базі Міністерства енергетики та електрифікації України. Крім того, Міністерство енергетики України є правонаступником прав і обов`язків ліквідованих Міністерства енергетики та електрифікації України та Державного комітету України по використанню здерної енергії. Пункт 2 статті 1 вищезазначеного Указу № 388/97 не встановлює, що Міністерство енергетики України є правонаступником всіх зобов`язань Міністерства енергетики України та електрифікації України. Жодних документів по коштам, що надавались Державному комітету України з питань нафти і газу за зазначеним договором у Міненерговугілля не має, оскільки така заборгованість до Міністерства від Міністерства вугільної промисловості України та Міністерства палива та енергетики України, згідно з Передавальним актом на 15.11.2011 та Передавальним балансом на 15.11.2011 не передавалась. Також, відповідно до Довідок ДПІ в Шевченківському районі міста Києва від 23.01.2013 № 732/10/20.2-11 та від 27.12.2011 № 11230/10/19-017 наявні в матеріалах справи, зі змісту яких вбачається, що «станом на дату реєстрації цих Довідок у Міненерговугілля відсутні грошові зобов`язання та податковий борг». Отже, на думку скаржника, Міненерговугілля не є правонаступником всіх зобов`язань Державного комітету України по нафті і газу. Будь-яких належних та допустимих доказів передачі Міністерству енергетики та вугільної промисловості України на облік чи баланс заборгованості за вказаним договором в установлений законодавством спосіб ані позивачем, ані третьою особою не надано.
14.3. Скаржник також зазначає, що зобов`язання по даному договору виникли між Державним комітетом України по нафті і газу та Міністерством фінансів України, а йому в даному випадку кредитором по стягненню спірної суми є Міністерство фінансів України, а не податковий орган. Подання податкового органу носить лише обліковий, інформативний характер щодо наявності суми простроченої заборгованості за кредитами, бюджетними позичками/фінансовою допомогою перед державою. Тому дане подання не може бути використане судом як доказ, що підтверджує факт отримання фінансової допомоги та стан розрахунків з бюджетом. Міністерство енергетики та вугільної промисловості України не є суб`єктом господарювання у розумінні статті 17 Бюджетного кодексу країни, який безпосередньо отримав кредитні кошти з державного бюджету, а тому правові підстави для звернення стягнення коштів органами доходів і зборів відсутні.
14.4. Також відповідач наголошує, що позивачем нараховано пеню понад строки встановлені положеннями статті 232 Господарського кодексу України, а саме за період з 01.12.1996 по 28.02.2015, тобто більше ніж шість місяців. Крім того, виходячи із суми нарахованої позивачем загальної заборгованості сума пені є значно більшою ніж сума основного боргу, що також суперечить чинному законодавству.
14.5. Крім того, скаржник наголошує на тому, що Міністерство енергетики та вугільної промисловості України є центральним органом виконавчої влади, який фінансується безпосередньо з Державного бюджету України, інших джерел надходження коштів міністерство не має. Законом України «Про державний бюджет на 2016 рік» не передбачені кошти на погашення бюджетних позичок/фінансової допомоги, наданими суб`єктам господарювання Міністерством фінансів у 1993-1998 роках, а отже, стягнення зазначеної заборгованості, в свою чергу, суперечить принципам бюджетного законодавства щодо цільового використання бюджетних коштів.
15. Позивач своїм правом подати відзив на касаційну скаргу не скористався, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.
V. Рух справи у суді касаційної інстанції
16. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 23 травня 2017 року відкрито касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою.
17. На підставі протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 березня 2018 року касаційну скаргу відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) передано для розгляду до Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду (склад колегії суддів: Гончарової І.А. (суддя-доповідач, головуючий суддя), Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.).
18. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Гончарової І.А., суддів Олендера І.Я., Ханової Р.Ф. від 09 червня 2021 року задоволено заяви про самовідвід суддів Верховного Суду Гончарової І.А., Олендера І.Я., Ханової Р.Ф. у цій справі.
19. За результатом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями 25 жовтня 2021 року на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 25 жовтня 2021 року №1987/0/78-21 справу передано для розгляду колегії суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду: Губській О.А. (судді-доповідачу, головуючому судді), Білак М.В., Калашнікової О.В.
20. Ухвалою Верховного Суду в складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Губської О.А. від 26 жовтня 2021 року справу прийнято до провадження.
VІ. Нормативне регулювання
21. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
22. Відповідно до пункту 9 статті 17 Бюджетного кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) прострочена заборгованість суб`єкта господарювання перед державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) за кредитом (позикою), залученим державою (Автономною Республікою Крим чи територіальною громадою міста) або під державну (місцеву) гарантію, а також за кредитом з бюджету (включаючи плату за користування такими кредитами (позиками) та пеню) стягується з такого суб`єкта господарювання органами доходів і зборів, що є органами стягнення такої заборгованості у порядку, передбаченому Податковим кодексом України або іншим законом, включаючи погашення такої заборгованості за рахунок майна цього суб`єкта господарювання.
23. Згідно з пп. 20.1.34 п. 20.1 ст.20 Податкового кодексу України контролюючі органи мають право звертатися до суду щодо стягнення коштів платника податків, який має податковий борг, з рахунків у банках, що обслуговують такого платника податків, на суму податкового боргу або його частини.
24. Постановою Кабінету Міністрів України від 02.03.2011 року № 174 «Питання обліку заборгованості, в тому числі, простроченої, перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками/фінансовою допомогою, наданими Міністерством фінансів у 1993-1998 роках, нарахування пені та списання безнадійної заборгованості» затверджено Порядок обліку заборгованості, в тому числі простроченої, перед державою за кредитами, залученими державою або під державні гарантії, бюджетними позичками/фінансовою допомогою, наданими Міністерством фінансів у 1993-1998 роках, нарахування пені та списання безнадійної заборгованості (далі - Порядок).
25. Відповідно до пп.пп. 3, 9 п. 2 Порядку боржник - суб`єкт господарювання, який отримав кредит, залучений державою або під державні гарантії, бюджетну позичку/фінансову допомогу на умовах, визначених кредитною (субкредитною) угодою, угодою про надання бюджетної позички/фінансової допомоги, та не забезпечив своєчасне і повне виконання своїх зобов`язань за такою угодою. Прострочена заборгованість за бюджетною позичкою/фінансовою допомогою - заборгованість боржника перед державою за бюджетною позичкою/фінансовою допомогою (в тому числі за основним боргом, відсотками тощо), не погашена у строк, визначений угодою про надання бюджетної позички/фінансової допомоги.
26. Згідно з п. 15 Порядку Прострочена заборгованість за кредитами, бюджетними позичками/фінансовою допомогою, яка не погашена боржником протягом 30 календарних днів після настання строку платежу, а також нарахована на суму простроченої заборгованості за кредитом, бюджетною позичкою/фінансовою допомогою пеня стягуються в установленому законодавством порядку органами державної податкової служби за місцем реєстрації боржника відповідно до подання територіальних органів Державної казначейської служби, яке подається у строки, визначені пунктом 10 цього Порядку за встановленою згідно з додатком 1 формою.
27. За змістом п. 10 Порядку з метою примусового стягнення в установленому законодавством порядку простроченої заборгованості з боржника територіальні органи Державної казначейської служби до кінця місяця, що настає за звітним періодом нараховують пеню та інформують органи державної податкової служби за місцем реєстрації боржника про зміну розміру простроченої заборгованості за бюджетними позичками/фінансовою допомогою та суму нарахованої на неї пені.
VІІ. Позиція Верховного Суду
28. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій, згідно зі статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України, здійснюється у частині застосування норм матеріального та процесуального права.
29. Виходячи з аналізу наведених вище правових норм, вимагати виконання зобов`язання, у тому числі й звертатись про стягнення простроченої заборгованості з погашення бюджетної позички/фінансової допомоги у встановленому порядку, можливо лише щодо суб`єкта господарювання, який отримав таку, та у якого з договору, адміністративного акту або з інших встановлених законом підстав, виникли обов`язки з виконання такого зобов`язання, у тому числі зобов`язання з повернення або відшкодування бюджетної позички/фінансової допомоги.
30. Разом з тим, у своїх рішеннях суди попередніх інстанцій вважали доведеним факт виділення бюджетної позички/фінансової допомоги саме відповідачу, який, на їх думку, як суб`єкт господарювання має таку повернути. Однак, як зазначалось вище, згідно вимог Порядку, обов`язок повернення такої покладено на суб`єктів господарювання які таку отримали безпосередньо.
31. Отже, судами не з`ясовано якими суб`єктами господарювання безпосередньо отримано таку бюджетну позичку/фінансову допомогу і в якому розмірі; яким чином погашалась та чи обліковувалась така заборгованість за цими суб`єктами господарювання.
32. Не з`ясованими залишились обставини щодо неможливості повернення такої заборгованості саме тими суб`єктами, яким безпосередньо були надані вказані бюджетні позички/фінансові допомоги, у встановленому законодавством та договорами порядку. Які дії вчинялись на погашення заборгованості.
33. Крім того, суди попередніх інстанцій належним чином не дослідили чи є відповідач боржником в розумінні Бюджетного кодексу України Податкового кодексу України та Порядку та чи можна його вважати суб`єктом господарювання.
34. Відповідно пункту 1.3 Договору від 25.03.1994 № 11 Державний комітет України по нафті і газу зобов`язується передбачити в договорах з підприємствами, які отримують бюджетну позичку на зворотній основі, заходи по забезпеченню повернення в установлений строк одержаних коштів та процентів за них.
35. У справі, що розглядається, судами попередніх інстанцій не було встановлено, чи укладався відповідачем договір, яким би було передбачено його обов`язок з відшкодування заборгованості з повернення бюджетної позички/фінансової допомоги, а також не досліджено доказів існування будь-якої іншої підстави, яка відповідно до закону свідчила б про наявність такого обов`язку у відповідача.
36. Порядок № 174 регламентує питання заборгованості саме суб`єктів господарювання перед державою.
37. Проте, суди не дослідили питання чи є в даному випадку відповідач суб`єктом господарювання.
38. Крім того, суди не надали належної оцінки доводам скаржника з приводу того, що він не є правонаступником Державного комітету України по нафті і газу. Так, суди не спростували аргументи відповідача з приводу того, що він не є правонаступником Міністерства енергетики України та залишили поза увагою те чи є саме Міністерство енергетики України правонаступником Державного комітету України по нафті і газу.
39. Також суди першої та апеляційної інстанції поверхнево підійшли до доводів скаржника про те, що наявна ухвала суду у справі № 11/35-А, що набрала законної сили з того самого спору і між тими самими сторонами, в зв`язку з чим провадження у розглядуваній справі підлягає закриттю.
40. Так, суди прийшли до висновку, що підстави для звернення до суду з вказаним позовом відрізняються від підстав звернення до суду в справі №11/35а. Суди зазначили, що підставою для звернення позивача до суду у справі №11/35-А слугували подання Державного казначейства України від 20.10.2006 №466, №467, №168, №469, №492, а у даній справі - подання Головного управлінням Державної казначейської служби у м. Києві від 11.09.2014 №1220, 1221, 1222, 1223 та вимога від 25.10.2012 №5255.
41. Проте, суди не дослідили змісту та природи вказаних подань та вимоги.
42. Колегія суддів з цього приводу зазначає, що тотожними визнаються позови, у яких збігаються сторони, предмет і підстава, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників адміністративного процесу, вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду.
43. Підстава позову - це ті обставини і норми права, які дозволяють особі звернутися до суду, а предмет позову - це матеріально-правові вимоги позивача до відповідача, стосовно яких він просить ухвалити судове рішення.
44. Визначаючи підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
45. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 05.12.2019 у справі №826/3678/16.
46. Водночас Верховний Суд у постанові від 09.10.2018 у справі № 809/487/18 зазначив, що підстави адміністративного позову - це фактичні та юридичні обставини публічно-правового спору, які обґрунтовують можливість подання такого позову, це факти, які відповідно до норм матеріального права вказують на наявність (відсутність) між позивачем та відповідачем спірних правовідносин. Відтак, для встановлення тотожності підстав позову визначальне значення має коло обставин та фактів, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги.
47. Тобто, предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.
48. Визначаючи підстави позову, як елементу його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону позивач просить про захист свого права.
49. Таким чином, вказуючи про відмінність підстав для звернення до суду з вказаним позовом та з позовом у справі №11/35а, суди не надали оцінки обставинам і нормам права, на підставі яких позивач звертався до суду.
50. При цьому, поза увагою судів залишилися доводи скаржника про неправомірність розрахунку пені, яка входить до суми стягуваної заборгованості, про що він неодноразово зазначав як при розгляді справи в суді першої, так і в суді апеляційної інстанції.
51. Таким чином, суд касаційної інстанції не може визнати законними і обґрунтованими судові рішення попередніх інстанцій, оскільки останні ухвалені без повного та всебічного з`ясування обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
52. Зважаючи на таку правову позицію, спірні вимоги мають бути перевірені судом першої інстанції на предмет відповідності їх нормативним вимогам з наданням належної правової оцінки відповідним аргументам сторін.
53. Відповідно до статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
54. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
55. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
56. Верховний Суд зазначає, що оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вимогам щодо їх законності та обґрунтованості, оскільки ухвалені без повного і всебічного з`ясування всіх обставин, що мають значення для вирішення цього спору, а також з порушенням норм матеріального та процесуального права.
57. Суд касаційної інстанції відповідно до частини другої статті 341 КАС України позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
58. За змістом статті 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
59. З огляду на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про недотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права щодо повного і всебічного з`ясування обставин в адміністративній справі та, як наслідок, висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
60. Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати все вище викладене, всебічно і повно з`ясувати і перевірити всі фактичні обставини справи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
VІII. Судові витрати
61. З огляду на результат касаційного розгляду, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 3 341 345 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України задовольнити частково.
2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19 січня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 28 березня 2017 року у справі №826/15679/14 скасувати і направити справу на новий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
Головуючий О. А. Губська
Судді М.В. Білак
О.В. Калашнікова