ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 грудня 2021 року

м. Київ

справа № 826/17202/14

адміністративне провадження № К/9901/6153/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мельник-Томенко Ж. М.,

суддів - Жука А. В., Мартинюк Н. М.,

розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити певні дії, провадження в якій відкрито

за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020 (суддя - Амельохін В. В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 (колегія суддів у складі: Ключковича В. Ю., Парінова А. Б., Беспалова О. О.),

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, в якій просив:

- скасувати наказ Генерального прокурора України № 2515-ц від 23.10.2014 про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24.10.2014 і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що його звільнення здійснено із порушенням Конституції України, всупереч міжнародно-правовим актам та практиці Європейського суду з прав людини. Зазначив, що звільнення відбулося лише за формальними ознаками, в силу зайняття ним посади у певний проміжок часу. Водночас, вина позивача у сприянні узурпації влади, підриві основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенні прав і свобод людини не встановлена, а отже, застосування індивідуальної відповідальності до нього неможливе. Позивач зауважив, що на час його роботи на посаді першого заступника прокурора Черкаської області не існувало жодного чинного нормативно-правового акту, який би визначав, що обіймання такої посади є правопорушенням. Позивач уважає, що оскільки спірний наказ прийнято не в умовах воєнного чи надзвичайного стану, то у зв`язку з його прийняттям було допущено протиправне обмеження його права на працю та доступу до державної служби. За наведених мотивів позивач уважає, що протиправність спірного наказу свідчить про наявність підстав для поновлення його на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відкликання відомостей щодо нього з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади».

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020 (з урахуванням ухвали Окружного адміністративного суду міста Києва від 24.07.2020 про виправлення описки) адміністративний позов задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 № 2515-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 24.10.2014; стягнуто з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 по 16.07.2020 у розмірі 2 266 378,79 грн; зобов`язано Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 24.10.2014 та в частині стягнення з Генеральної прокуратури України на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць в розмірі 17 086,52 грн допущено до негайного виконання.

Приймаючи означене судове рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист. В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості. Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Натомість, суд зазначає, що без доведення вини у передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом України «Про очищення влади» запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв`язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Разом з тим, суд зазначає, що відповідачами під час розгляду даної справи не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення ОСОБА_1 будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Окрім того, суд першої інстанції урахував, що підставою для звільнення позивача є виключно відомості про перебування позивача на посаді першого заступника прокурора Черкаської області з 25.02.2010 по 22.02.2014 року, а не висновок про результати перевірки. Водночас, норми пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» не передбачають можливості звільнення осіб до яких застосовується заборона передбачена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» за критеріями, визначеними частиною другою статті 3 Закону України «Про очищення влади» без проведення перевірки на підставі лише відомостей, наявних в особових справах цих осіб.

З огляду на наведене суд першої інстанції дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора України № 2515-ц від 23.10.2014, яким ОСОБА_1 звільнено з посади начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Крім того, суд дійшов висновку, що відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України, позивач підлягає поновленню на посаді начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України, з якої його було звільнено, з 24.10.2014.

При цьому, середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 2266378,79 грн суд першої інстанції розрахував шляхом множення кількості днів вимушеного прогулу (1432 робочих днів) на розмір середньоденного заробітку (на момент звільнення - 776,66 грн, з 01.12.2015 з урахуванням коефіцієнту підвищення - 994,12 грн, з 06.09.2017 з урахуванням коефіцієнту підвищення - 2246,71 грн).

Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання Генеральної прокуратури України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 замінено Генеральну прокуратуру України у зв`язку з перейменуванням на Офіс Генерального прокурора. Апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020 скасовано та ухвалено нову постанову, якою позовні вимоги задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано наказ Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 № 2515-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України; поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 24.10.2014; стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24.10.2014 по 16.07.2020 у розмірі 2 259 162,73 грн; зобов`язано Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади». Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України з 24.10.2014 та в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 17 086,52 грн допущено до негайного виконання.

Шостий апеляційний адміністративний суд скасував рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020, оскільки судом першої інстанції в порушення вимог статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) даний спір розглянуто в порядку спрощеного позовного провадження, та ухвалив нове, яким задовольнив позовні вимоги.

Приймаючи оскаржуване рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 та безпідставність застосування до нього положень Закону № 1682-VII, оскільки люстрація є видом юридичної відповідальності, а при її проведенні повинен бути дотриманий індивідуальний характер відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку. При цьому, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про наявність підстав для поновлення позивача з 24.10.2014 на посаді заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України. Також суд дійшов висновку, що середній заробіток за час вимушеного прогулу позивача необхідно стягнути з Офісу Генерального прокурора, оскільки 28.12.2019 проведено реєстраційні дії, згідно з якими назву «Генеральна прокуратура України» змінено на назву «Офіс Генерального прокурора», код ЄДРПОУ залишився незміннім, що свідчить про відсутність ознак ліквідації та реорганізації органу прокуратури. Крім того, суд дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги

Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Підставою касаційного оскарження скаржник визначив пункту 1 частини четвертої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), а саме, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

В основу доводів скаржника покладено те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права - частини пергу, третю статті 1, частини першої статті 3, пункт 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» у застосуванні до указаних правовідносин статей 61 62 Конституції України, яка не підлягає застосуванню та порядку ведення реєстру. Касатор стверджує, що юридична відповідальність стосовно позивача не наступала, а люстрація була підставою для припинення з ним трудового договору, отже суди попередніх інстанцій помилково застосували до цих правовідносин положення статті 61 Конституції України у частині індивідуального характеру юридичної відповідальності та статтю 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості. Вважає, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка по суті є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 800/547/17), а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру. Крім того, скаржник зазначає, що Законом України «Про очищення влади» не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 цього Закону. Для вирішення питання про їх звільнення на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України Законом України «Про очищення влади» не передбачено обов`язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, у тому числі їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.

Посилаючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 800/186/17, скаржник указує, що адміністративний суд може здійснювати перевірку спірного наказу лише за критеріями, передбаченими статтею 2 КАС України, оскільки на даний час положення Закону України «Про очищення влади» неконституційними не визнано. Скаржник наголошує, що норми Закону України «Про очищення влади» є спеціальними по відношенню до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначений законом строк, а тому вважає, що відповідач при виданні спірного наказу діяв обґрунтовано, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Також скаржник зауважив, що судами попередніх інстанцій застосовано статті 61 62 Конституції України, статтю 235 КЗпП України без урахування висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 21.05.2020 у справі № 800/235/17, щодо застосування Закону України «Про очищення влади» у подібних правовідносинах, де суд вказав, що мета застосування даного Закону для захисту прав і свобод інших людей є легітимною, а його застосування має сприяти дотриманню балансу між потребами демократичної держави та захисту демократії і правами людини.

Крім того, скаржник зауважує на тому, що суди попередніх інстанцій під час ухвалення свого рішення не врахували висновків щодо застосування до спірних правовідносин норм, закріплених Законом України «Про очищення влади» щодо передчасності відкликання відомостей про застосування до особи заборони, передбачених частиною третьою статті 1 Законом України «Про очищення влади», викладених у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 809/3968/14.

Позиція інших учасників справи

Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Рух касаційної скарги

24.02.2021 до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора, в якій скаржник просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.02.2021 визначено склад колегії суддів, а саме: головуючого суддю (суддю-доповідача) Мельник-Томенко Ж. М., суддів Жука А. В., Мартинюк Н. М. для розгляду судової справи № 826/17202/14.

Ухвалою Верховного Суду від 15.04.2021 відкрито касаційне провадження за скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 16.07.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021.

Зі змісту даної ухвали встановлено, що провадження у справі відкрито з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Ухвалою Верховного Суду від 14.12.2021 закінчено підготовку даної справи до касаційного розгляду та призначено її касаційний розгляд в порядку письмового провадження.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи

Наказом Генеральної прокуратури України від 30.08.2011 № 1239к старшого радника юстиції ОСОБА_1 призначено першим заступником прокурора Черкаської області.

Наказом Генеральної прокуратури України від 01.09.2014 № 2043ц державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 призначено заступником начальника управління міжнародного співробітництва - начальником відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України, звільнивши його з посади заступника начальника міжнародно-правового управління - начальника відділу міжнародного співробітництва Генеральної прокуратури України.

Наказом Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 № 2515-ц державного радника юстиції 3 класу ОСОБА_1 , на підставі статті 15 Закону України «Про прокуратуру» та пункту 2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади», звільнено з посади заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Підстава прийняття вказаного наказу: довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 .

Із зазначеного наказу та вказаної довідки встановлено, що позивача звільнено з посади у зв`язку із перебуванням його на посаді з 30.08.2011 по 22.02.2014 - заступника прокурора Черкаської області.

Вважаючи наказ про звільнення протиправним, позивач звернувся до суду з даним позовом.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.

Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17.07.1997 № 475/97-ВР, який набрав чинності з 11.09.1997, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14.04.1986 № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13.06.1986 (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

Стаття 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.

Відповідно до статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2009 № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.

За приписами статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною першою статті 3 КАС України встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.

За правилами частини другої статті 3 КАС України, якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.

16.10.2014 набрав чинності Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII).

Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).

Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).

Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону № 1682-VII).

Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.

Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону № 1682-VII.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25.02.2010 по 22.02.2014, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.

За приписами частини першої статті 5 Закону № 1682-VII органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Міністерство юстиції України.

Згідно з частиною другою статті 5 цього ж Закону Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України: 1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією; 2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом; 3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.

Частиною дванадцятою статті 5 Закону № 1682-VII передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.

Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України. Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Відповідно до частини другої статті 7 цього Закону інформація з Реєстру про внесення відомостей про особу до Реєстру або про відсутність у Реєстрі відомостей про таку особу подається: на запит державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з метою проведення перевірки, передбаченої цим Законом, або спеціальної перевірки, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції», відомостей про осіб, які претендують на зайняття посад, пов`язаних із виконанням функцій держави або місцевого самоврядування; на запит правоохоронних органів у разі необхідності отримання такої інформації в рамках кримінального або адміністративного провадження або на запит прокурора в рамках здійснення нагляду за додержанням вимог і застосуванням законів; під час звіряння переліку осіб, звільнених з посад у зв`язку із здійсненням очищення влади (люстрації), з відомостями, що містяться в Реєстрі; у разі звернення фізичної особи (уповноваженої нею особи) щодо отримання відомостей про себе.

Згідно з частиною третьої статті 7 Закону № 1682-VII Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, щодо якої застосовано положення цього Закону: 1) прізвище, ім`я, по батькові; 2) місце роботи, посада на час застосування положення цього Закону; 3) відомості про стан проходження перевірки особою, а також інформація про надходження висновків про результати перевірки, які свідчать про наявність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 цього Закону; 4) час, протягом якого на особу поширюється заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону. Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.

Пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.

Правові основи діяльності органів прокуратури у період виникнення спірних правовідносин визначалися Законом України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 № 1789-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1789-XII).

За приписами пункту 5 частини першої статті 15 Закону № 1789-XII, зокрема, призначення заступників обласних прокуратур віднесено до повноважень Генерального прокурора України.

Відповідно до статті 46-2 Закону № 1789-XII прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.

Згідно з пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».

Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії «За демократію через право» (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21.04.2015) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).

У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел: 1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини; 2) прецедентного права національних конституційних судів; 3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи: «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів» № 1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006)); «Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем» № 1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить «Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права» (далі - Керівні принципи ПАРЄ).

Наказом Міністерства юстиції України від 16.04.2014 № 1704/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16.10.2014 за № 1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VII (далі - Положення; у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), яке визначає порядок формування та ведення Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону № 1682-VII, а також надання відомостей з нього.

Пункт 9 розділу І Положення передбачає, що Держатель вносить або вилучає в установленому порядку відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Реєстратори надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», забезпечують оприлюднення інформації на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з пунктом 4 розділу І Положення Держатель Реєстру - Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Держателя від органу, який проводив передбачену Законом України «Про очищення влади» перевірку, обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», відповідне судове рішення, а також випадки, визначені законом.

Оцінка висновків суду, рішення якого переглядається, та аргументів учасників справи

Частинами першою-третьою статті 341 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1,4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Враховуючи вимоги та обґрунтування касаційної скарги, перегляд оскаржуваних судових рішень буде здійснюватися Верховним Судом в межах касаційної скарги.

Предметом спору у справі, що розглядається є звільнення особи з посади заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України відповідно до критеріїв здійснення очищення влади, визначених у частині першій статті 3 Закону № 1682-VII.

Приймаючи оскаржуване рішення суд апеляційної інстанції дійшов висновку про незаконність звільнення ОСОБА_1 та безпідставність застосування до нього положень Закону № 1682-VII, оскільки люстрація є видом юридичної відповідальності, а при її проведенні повинен бути дотриманий індивідуальний характер відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.

Колегія суддів Верховного Суду частково погоджується із висновком суду апеляційної інстанції, з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 у період з 30.08.2011 по 22.02.2014 обіймав посаду першого заступника прокурора Черкаської області.

Отже, у період з 25.02.2010 по 22.02.2014 позивач обіймав посаду, передбачену пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII.

Також судами встановлено, що звільнення позивача проведено на підставі довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом № 1682-VII Генеральної прокуратури України від 17.10.2014, у якій надана оцінка тому, що у період з 30.08.2011 по 22.02.2014 ОСОБА_1 обіймав посаду, яку віднесено до категорії «керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України».

При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що Офісом Генерального прокурора до суду не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.

Крім того, на час роботи позивача на посаді, в силу зайняття якої його звільнено з роботи з органів прокуратури, не існувало законів, які б визначали правопорушенням роботу на займаній посаді, а відтак, згідно статті 58 Конституції України, позивач не може бути притягнутий до відповідальності лише за фактом зайняття ним посади, що не визнавалося правопорушенням на той час.

Системний аналіз положень Закону №1682-VII дає підстави для висновку, що встановлення для осіб заборони обіймати певні посади в органах державної влади чи їхніх самостійних структурних підрозділах пов`язується із самим лише фактом зайняття ними відповідних посад, незалежно від того чи сприяли вони своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.

Складність правових питань, які постали перед судами першої і апеляційної інстанцій у цій справі та з якими національна правова система стикнулася вперше, потребувала висновків Конституційного Суду України, зокрема, в частині суперечності його норм приписам статті 61 Конституції України щодо індивідуалізації юридичної відповідальності.

Верховний Суд у рішенні від 18.09.2018 у справі № 800/186/17 висловив правовий висновок про те, що люстрація, як законодавче обмеження, за своєю правовою природою є відмінною від юридичної відповідальності та не може бути ототожнена з нею. У зв`язку з цим Верховний Суд відхилив доводи позивача, які ґрунтувалися на приписах статей 58, 61 і 62 Конституції України, оскільки ці норми спрямовані на регулювання принципів і засад ретроспективної відповідальності за вчинення правопорушень, зокрема кримінальних, та індивідуального характеру юридичної відповідальності, встановлюють низку процесуальних гарантій, покликаних запобігти необґрунтованому притягненню будь-кого до юридичної відповідальності. Указані гарантії, за висновком Суду, не поширюються на правовідносини, які не пов`язані з настанням юридичної відповідальності осіб.

Із цим висновком погодилася і Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31.01.2019 у справі № 800/186/17.

Крім іншого, у справі № 800/186/17 Верховний Суд указав на політичний характер люстраційних заходів. Суд відмітив, якщо юридична відповідальність пов`язана із застосуванням санкцій за порушення визначених законом норм, то політична відповідальність постає як відповідальність за належне здійснення державної влади, державного управління тими, хто відповідно до покладених завдань і функцій є носіями такої влади. Політичну відповідальність потрібно розуміти як відповідність якостей носіїв владно-управлінської діяльності і реалізації ними своїх функцій і повноважень тим умовам і завданням, які постали перед державою і суспільством (на виклики часу, відповідь на об`єктивні вимоги до неї).

Як підсумок, у справі № 800/186/17 Верховний Суд вказав на те, що застосовані люстраційним законодавством заходи не можуть вважатися заходами юридичної відповідальності, оскільки не є санкцію за конкретне протиправне діяння. Їхня мета полягала у відновленні довіри до органів державної влади, а не притягненні до відповідальності відповідних посадових осіб.

Верховний Суд визнав такі правові висновки застосовними і у справі № 817/3431/14 (№ К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03.06.2020, в якій сформулював правову позицію про те, що самого лише факту перебування осіб на визначених в Законі посадах та протягом встановленого цим же Законом строку недостатньо для застосування заборон, визначених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VІІ.

Також у вказаному судовому рішенні Верховний Суд наголосив на необхідності врахування доведеності вини кожної особи, яка піддається люстраційним процедурам, на чому наголошує Венеціанська комісія у Проміжному (пункти 64, 82, 104) та Остаточному (пункт 18) висновках № 788/2014 щодо Закону № 1682-VII, як на загальновизнаному міжнародному стандарті.

Крім цього, Парламентська асамблея Ради Європи у Резолюції ПАРЄ № 1096 (1996) звертає увагу держав-членів на те, що «люстрація» застосовується до осіб у випадку доведення їх провини в кожному конкретному випадку, а не як інструмент формального звільнення з посади. Зокрема, у пункті 12 Асамблея підкреслила, що загалом люстраційні заходи можуть будуть сумісними з демократичною державою, заснованій на принципі верховенства права, за умов дотримання деяких критеріїв. По-перше, провина, а саме: особиста, а не колективна, повинна бути доведена в кожному окремому випадку; це наголошує на потребі в індивідуальному, а не колективному, застосуванні законів про люстрацію. По-друге, повинні гарантуватися право на захист, презумпція невинуватості до доведення провини і право на судовий перегляд ухваленого рішення. Помста у жодному разі не може бути метою таких заходів, а процес люстрації не повинен допускати політичне або соціальне зловживання результатами люстрації. Метою люстрації є не покарання осіб, які вважаються винними (це входить до завдань прокурорів, які керуються кримінальним законодавством), а захист молодих демократій.

Водночас, необхідно враховувати, що застосовані до позивача в цій справі обмеження, у контексті практики Європейського суду з прав людини, становлять аспект права на повагу до приватного та сімейного життя, гарантованого статтею 8 Конвенції. Гарантовані Конвенцією основоположні права і свободи є мінімальними для демократичної держави, яка її ратифікувала.

Суди зобов`язані, відповідно до частини першої статті 129 Конституції України, вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається Європейським судом з прав людини, як мінімальних стандартів демократичного суспільства.

Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні Європейського суду з прав людини, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів «згідно із законом» означає, зокрема, що закон не повинен суперечити.

Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але, відповідно до статті 27 Віденської конвенції, держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.

17.10.2019 Європейський суд з прав людини ухвалив рішення у справі «Полях та інші проти України» (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, №23231/18, № 47749/18), яке 24.02.2020 набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі «Полях та інші проти України»), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII.

За оцінкою Європейський суд з прав людини, застосування до заявників заходів на підставі Закону № 1682 мало дуже серйозні наслідки для їх здатності встановлювати і розвивати відносини з іншими та їхньої соціальної і професійної репутації, а також значною мірою вплинуло на них. Вони не були просто відсторонені, понижені або переведені на менш відповідальну посаду, а звільнені із забороною обіймати посади державної служби, одразу втративши всі свої здобутки. Їм було заборонено обіймати будь-які посади державної служби у сфері, в якій вони багато років працювали як державні службовці (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 209).

У вказаній справі Європейський суд з прав людини визнав, що застосовані до заявників заходи ґрунтувалися на національному законодавстві, однак піддав сумніву наявність легітимної мети звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII, проте продовжив розгляд скарг, презюмуючи, що цілі Закону № 1682-VII можуть розглядатися як такі, що загалом відповідають цілям, визнаним Судом законними у його практиці щодо посткомуністичної люстрації в державах Центральної та Східної Європи. Європейський суд з прав людини зазначив, що він має переконатися чи переслідували законну мету застосовані до заявників заходи розглянуті не in abstracto, а з огляду на конкретні обставини їхніх справ, і чи були вони «необхідні у демократичному суспільстві» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті.

В основу підходу Європейського суду з прав людини до розгляду справ, які стосувалися люстраційних заходів, покладено необхідність пошуку балансу між концепцією «демократії, здатної себе захистити», що передбачає принцип політичної лояльності державних службовців («демократична держава вправі вимагати від державних службовців відданості конституційним принципам, на яких вона заснована») та принципу дотримання прав і свобод людини, що гарантовані Конвенцією.

Відповідаючи на питання, чи відповідав застосований до заявників законодавчий механізм критеріям, розробленим практикою Європейського суду з прав людини у справі «Полях та інші проти України», Суд указав, що застосовані до заявників заходи були дуже обмежувальними та широкими за обсягом, а тому необхідні були дуже переконливі підстави, щоб довести, що такі заходи могли бути застосовані за відсутності будь-якої індивідуальної оцінки поведінки особи лише на підставі висновку, що їхнє перебування на посаді у період, коли пан ОСОБА_2 обіймав посаду Президента України, достатньою мірою доводило відсутність у них відданості демократичним принципам державної організації або їхню причетність до корупції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що застосування до заявників встановлених Законом № 1682-VII заходів не передбачало жодної індивідуальної оцінки їхньої поведінки. Насправді, ніколи не стверджувалося, що самі заявники вчинили які-небудь конкретні дії, що підривали демократичну форму правління, верховенство права, національну безпеку, оборону або права людини. Вони були звільнені на підставі Закону лише тому, що обіймали певні відносно високі посади державної служби, коли пан ОСОБА_2 був Президентом України (рішення у справі «Полях та інші проти України», пункт 294).

Європейський суд з прав людини підсумував недоведеність того, що втручання щодо будь-кого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції щодо всіх заявників.

Аналіз цього рішення Європейського суду з прав людини та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників дозволяє дійти висновку, що законодавчий механізм очищення влади (люстрації), визначений Законом № 1682, суперечить верховенству права, оскільки порушує права людини, поважати які Україна взяла на себе міжнародні зобов`язання, ратифікувавши Конвенцію, а тому його застосування становить порушення положень Конвенції.

Отже, заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність такої заборони меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у його частині другій статті 1 цього закону.

Аналогічна правова позиція висловлена і Верховним Судом в ухваленому судовою палатою рішенні від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14 (№ К/9901/1400/18).

Водночас у справі, що переглядається Верховним Судом в порядку касаційного провадження, до позивача, також застосовано найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону № 1682-VII, законодавчому механізму якого була надана оцінка Європейським судом з прав людини у зазначеному рішенні, а також Верховним Судом у рішенні від 03.06.2020 у справі № 817/3431/14 (№ К/9901/1400/18).

За цих обставин, Верховний Суд вважає наявними підстави для врахування вказаних висновків Суду, при вирішенні цього спору.

Отже, визначальними для вирішення цього публічно-правового спору є обставини вчинення позивачем конкретних дій, які полягають у сприянні своїми рішеннями, діями (бездіяльністю) узурпації влади, підриву основ національної безпеки і оборони України або протиправному порушенню прав і свобод людини.

Суд апеляційної інстанції встановив, що Офісом Генерального прокурора до суду апеляційної інстанції не надано належних та допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини. Натомість спірний наказ базується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача.

Суд уважає за необхідне зазначити, що відсутність у Законі № 1682-VII процедури та механізму, які б визначали індивідуальний підхід під час застосування встановлених ним заборон, не знімає обов`язку із суду застосовувати індивідуальний підхід при вирішенні кожного конкретного спору за критеріями правомірності та законності рішень суб`єктів владних повноважень, визначених частиною другою статті 2 КАС України.

Цей обов`язок висновується із завдань адміністративного судочинства, змістом яких є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З урахуванням наведеного, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про наявність підстав для визнання протиправним та скасування наказу Генеральної прокуратури України від 23.10.2014 № 2515-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління міжнародного співробітництва - начальника відділу міжнародного співробітництва Головного управління міжнародно-правового співробітництва Генеральної прокуратури України.

Однак, Верховний Суд наголошує на протиправності висновку суду апеляційної інстанції щодо віднесення люстрації до виду не політичної, а юридичної відповідальності та зазначає про наявність підстав для виключення з мотивів судового рішення у цій справі висновку суду апеляційної інстанції про порушення відповідачем статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 23.10.2020 у справі № 826/17794/14, від 14.12.2020 у справі № 826/17787/14, від 23.12.2020 у справі № 813/7911/14, від 21.01.2021 у справі № 826/1799/17, від 22.01.2021 у справі № 826/6220/15, від 19.02.2021 у справі № 826/17599/14, від 30.03.2021 у справі № 808/2109/15, від 15.07.2021 у справі № 803/173/16.

Підсумовуючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржуваний наказ про звільнення не відповідає критеріям правомірності, наведених у частині другій статті 2 КАС України, зокрема, винесений непропорційно, тобто без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, та становить непропорційне втручання у право позивача на приватне життя, що є порушенням статті 8 Конвенції.

Скасування наказу про звільнення ОСОБА_1 , у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді, з якої його звільнили, із стягненням середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обчисленого за правилами Постанови № 100.

Стосовно позовних вимог в частині зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», Верховний Суд зазначає таке.

Аналіз вимог пункту 5 розділу II Положення (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) дає підстави для висновку, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону «Про очищення влади», є, зокрема, рішення суду.

З огляду на викладене, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд апеляційної інстанції дійшов правомірного висновку про зобов`язання Офісу Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Цей висновок Суду відповідає правовому висновку Верховного Суду, висловленому в постановах від 15.10.2020 у справі № 826/17601/14, від 23.06.2021 у справі № 826/20075/14, від 23.06.2021 у справі № 826/17785/14, від 29.06.2021 у справі № 822/5103/14.

З приводу доводів відповідача про невідповідність висновків суду апеляційної інстанції правозастосовним висновкам, викладеним у постанові від 12.08.2020 у справі № 809/3968/14, де суд указав про передчасність відкликання відомостей про застосування до особи заборони, передбачених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», то вони є слушними. Однак, відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, висловленої у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію.

Зважаючи на написане вище колегія суддів констатує, що суд апеляційної інстанції якраз врахував актуальну правозастосовну практику Верховного Суду й аргументи відповідача про неправильне застосування судом апеляційної інстанції вимог пункту 5 Положення у контексті спірних правовідносин не знайшли свого підтвердження.

Крім того, у контексті оцінки доводів касаційної скарги Верховний Суд звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, зокрема, у справах «Проніна проти України» (пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Судове рішення апеляційної інстанції в частині стягнення суми за час вимушеного прогулу відповідачем не оскаржуються, а тому з урахуванням вимог статті 341 КАС України судом касаційної інстанції в цій частині позовних вимог не переглядаються.

Що стосується вимог касаційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції, Верховний Суд зазначає, що в результаті його перегляду в апеляційному порядку постановою апеляційного суду зазначене рішення суду першої інстанції скасовано, а тому підстави для його перегляду Верховним Судом як судом касаційної інстанції в адміністративних справах у порядку, визначеному главою 2 розділу ІІІ чинної редакції КАС України, відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 351 КАС України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 341 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.

За таких обставин, оскільки судом апеляційної інстанції правильно вирішено справу по суті позовних вимог, проте із помилковим застосуванням норм матеріального права, колегія суддів вважає, що оскаржуване судове рішення відповідно до вимог статті 351 КАС України, підлягає зміні в частині мотивів, з яких суд апеляційної інстанції виходив, задовольняючи позовні вимоги, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

Висновки щодо розподілу судових витрат

З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 341 345 349 350 351 355 359 КАС України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.

Змінити постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 у справі № 826/17202/14, виклавши мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2021 у справі № 826/17202/14 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.

СуддіЖ.М. Мельник-Томенко А.В. Жук Н.М. Мартинюк