ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2021 року

м. Київ

справа № 826/17235/16

касаційне провадження № К/9901/41884/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Гончарової І.А.,

суддів - Олендера І.Я., Ханової Р.Ф.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у м. Києві

на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Шурко О.І.; судді - Василенко Я.М., Степанюк А.Г.)

у справі № 826/17235/16

за позовом ОСОБА_1

до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у м. Києві

про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення,

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 ; позивач; платник) звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у м. Києві (далі - ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві; відповідач; контролюючий орган) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 27 квітня 2016 року № 1625592-1305.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 29 травня 2017 року в задоволенні адміністративного позову відмовив у повному обсязі, дійшовши висновку про те, що ОСОБА_1 як власник нежитлового приміщення має обов`язок зі сплати земельного податку з фізичних осіб, а тому оскаржуване податкове повідомлення-рішення є цілком правомірним та скасуванню не підлягає.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 14 вересня 2017 року рішення суду першої інстанції скасував та прийняв нове - про повне задоволення позовних вимог. Вирішуючи спір, суд виходив із того, що ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем та платником єдиного податку третьої групи з 01 січня 2012 року, а тому звільняється від сплати земельного податку, оскільки використовує належне їй нежитлове приміщення у власній господарській діяльності. Крім того, Київський апеляційний адміністративний суд зазначив, що відповідачем при здійсненні розрахунку суми податкового зобов`язання допущено помилки, які не були останнім спростовано під час апеляційного розгляду справи.

ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві звернулася до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року та залишити в силі постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 29 травня 2017 року.

В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на порушення судом норм матеріального та процесуального права. При цьому наголошує на тому, що з набуттям ознак суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 жовтня 2017 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві.

21 листопада 2017 року від ОСОБА_1 надійшли заперечення на касаційну скаргу, в яких вона зазначила, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права.

Згідно з підпунктом 4 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

20 березня 2018 року касаційну скаргу передано до Верховного Суду в порядку, передбаченому Розділом VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України (у редакції, чинній з 15 грудня 2017 року).

Переглядаючи оскаржуване судове рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судом апеляційної інстанції норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ним норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ДПІ у Голосіївському районі ГУ ДФС у м. Києві на підставі підпункту 54.3.3 пункту 54.3 статті 54, пункту 286.5 статті 286 Податкового кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) прийнято податкове повідомлення-рішення від 27 квітня 2016 року № 1625592-1305, згідно з яким позивачу визначено суму податкового зобов`язання із земельного податку з фізичних осіб у розмірі 50310,98 грн.

Надаючи оцінку правомірності прийняття відповідачем названого акта індивідуальної дії, Верховний Суд виходить із такого.

За правилами підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України земельним податком визнається обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів.

Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Відповідно до підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.

Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України об`єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.

За правилами пункту 287.8 статті 287 ПК України власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання договору від 14 грудня 2009 року купівлі-продажу нежилого приміщення) встановлено, що до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором.

Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то в разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Аналогічним чином перехід права власності та права користування на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок, будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання договору від 14 грудня 2009 року купівлі-продажу нежилого приміщення).

Аналіз зазначених норм права дає можливість визначити, хто саме є платником земельного податку, що є об`єктом оподаткування, з якого моменту виникає (набувається, переходить) обов`язок сплати цього податку, подію (явище), з якою припиняється його сплата, умови та підстави сплати цього платежу у разі вчинення правочинів із земельною ділянкою чи будівлею (її частиною), які на ній розташовані.

Зокрема, відповідно до законодавства, чинного на момент укладання договору від 14 грудня 2009 року купівлі-продажу нежилого приміщення, обов`язок зі сплати земельного податку виникав у власника жилого будинку, будівлі або споруди з дня виникнення права користування земельною ділянкою.

При цьому в розумінні наведених вище норм обов`язок зі сплати земельного податку для фізичної особи-власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правомочностей, як-от: набуття нею статусу суб`єкта господарювання, діяльність якого пов`язана з використанням земельної ділянки або без такого.

Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України юридична особа чи фізична особа-підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим главою 1 розділу XIV ПК України та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.

За змістом пункту 291.2 статті 291 ПК України спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.

У пункті 269.2 статті 269 ПК України також передбачено, що суб`єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).

Згідно з підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платники єдиного податку звільняються від обов`язку нарахування, сплати та подання податкової звітності із земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються ними для провадження господарської діяльності.

У значенні наведених норм права спрощена система оподаткування не звільняє суб`єкта господарювання від виконання податкових зобов`язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 статті 297 ПК України, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.

Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб`єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля/споруда/приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.

Тобто, в розумінні положень підпунктів 14.1.72, 14.1.73 пункту 14.1 статті 14, підпунктів 269.1.1, 269.1.2 пункту 269.1, пункту 269.2 статті 269, підпунктів 270.1.1, 270.1.2 пункту 270.1 статті 270, пункту 291.2 статті 291, підпункту 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України платником земельного податку є власник земельної ділянки або землекористувач, якими може бути фізична чи юридична особа. Обов`язок сплати цього податку для його платника виникає з моменту набуття (переходу) в установленому законом порядку права власності на земельну ділянку чи права користування нею і триває до моменту припинення (переходу) цього права.

Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов`язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб`єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб`єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов`язку сплати земельного податку.

Наведене правозастосування відповідає висновку Верховного Суду України, викладеному в постанові від 24 листопада 2015 року у справі за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 до Державної податкової інспекції у Подільському районі Головного управління Державної фіскальної служби України у м. Києві про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення-рішення, який має враховуватися при застосуванні норм права у подібних правовідносинах відповідно до підпункту 8 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України.

Отже, висновок суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_1 як платник єдиного податку не є платником земельного податку у розглядуваній ситуації не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

У той же час, вимоги частин четвертої та п`ятої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній на час вирішення спору в попередніх судових інстанціях), які кореспондують правилам частини четвертої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній з 15 грудня 2017 року), зобов`язують суд до активної ролі в судовому процесі, в тому числі до офіційного з`ясування всіх обставин справи і у відповідних випадках до витребування тих доказів, яких, на думку суду, не вистачає для належного встановлення обставин у справі, що розглядається.

Суд апеляційної інстанції в порушення наведених процесуальних приписів, зазначаючи про наявність помилок у здійсненому відповідачем розрахунку, обмежився лише посиланням на ненадання представником контролюючого органу в судовому процесі пояснень щодо того, яким чином здійснено оскаржуване донарахування, проте не проаналізував наявний у матеріалах справи розрахунок та, відповідно, не встановив дійсний податковий обов`язок платника в межах спірних правовідносин.

Згідно з частиною другою статі 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Таким чином, постановлене у справі рішення Київського апеляційного адміністративного суду підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суд апеляційної інстанції на підставі встановлених ним обставин та досліджених доказів, з урахуванням принципу офіційного з`ясування всіх обставин у справі, повинен дійти висновку про обґрунтованість/безпідставність розглядуваних позовних вимог з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Керуючись частиною другою розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», статтями 341 345 349 353 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Голосіївському районі Головного управління ДФС у м. Києві задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 14 вересня 2017 року скасувати.

Справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач І. А. Гончарова

Судді І. Я. Олендер

Р. Ф. Ханова