№ 826/17616/14 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 826/17616/14

адміністративне провадження № К/9901/24617/21; К/9901/27336/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Мацедонської В.Е.,

суддів: Данилевич Н.А., Шевцової Н.В.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні, як суд касаційної інстанції

касаційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора

на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року (головуючий суддя - Аблов Є.В.)

та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року (головуючий суддя - Федотов І.В., судді: Єгорова Н.М. та Чаку Є.В.)

у справі № 826/17616/14

за позовом ОСОБА_1

до Офісу Генерального прокурора

про скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити певні дії, -

в с т а н о в и в :

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2014 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з позовом до Генеральної прокуратури України (відповідно до наказу Генерального прокурора від 27 грудня 2019 року №358 «Про окремі питання забезпечення початку роботи Офісу Генерального прокурора» перейменовано в «Офіс Генерального прокурора» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань; ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва від 27 серпня 2020 року змінено найменування/назву відповідача Генеральна прокуратура України (код ЄДРПОУ 00034051) на Офіс Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051)) (далі - відповідач), у якому просив:

- скасувати наказ Генерального прокурора України № 2511-ц від 23 жовтня 2014 року про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України;

- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України;

- стягнути з Генеральної прокуратури України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 жовтня 2014 року і до моменту фактичного поновлення на публічній службі;

- зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Позивач в обґрунтування своїх позовних вимог посилався на протиправність оскаржуваного наказу Генеральної прокуратури України про звільнення позивача з огляду на порушення гарантованого Конституцією України права на працю, статей 58 та 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може відповідати за діяння, які станом на час їх вчинення не визнавалися як правопорушення, а юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Також позивачем вказано на те, що звільнення відбулося з порушенням низки норм міжнародного права та міжнародних принципів проведення люстрації, без урахування практики Європейського суду з прав людини, відповідно до яких люстрація повинна бути обмежена тільки тими посадами, стосовно яких існують підстави вважати, що особа, яка їх обіймає, може їх використати з метою створення суттєвих загроз правам людини або демократії і тільки особи, які наказували вчиняти, або вчиняли серйозні порушення прав людини, або суттєво допомагали в їх учиненні, можуть бути дискваліфіковані; якщо держава застосовує люстраційні заходи, вона повинна забезпечити дотримання всіх процесуальних гарантій у відповідності до Конвенції в тій частині, яка стосується проведення таких заходів.

Також ОСОБА_1 стверджує, що не може нести відповідальність у вигляді заборони, встановленої у частині третій статті 1 Закону України «Про очищення влади» лише на підставі факту зайняття ним посади начальника Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України у період з 12 червня 2007 року по 03 березня 2014 року, що таке не містить складу жодного правопорушення, а відповідач, звільняючи його із займаної посади всупереч Конституції України, застосував міру колективної відповідальності, автоматично визначивши його винуватим в узурпації влади Президентом України ОСОБА_2 , при цьому такої винуватості жодним чином не довівши.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року адміністративний позов задоволено частково:

- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2511-ц про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 Кодексу законів про працю України;

- поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України з 24 жовтня 2014 року;

- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 04 лютого 2021 року у розмірі 2 150 004, 28 грн (два мільйони сто п`ятдесят тисяч чотири гривні двадцять вісім копійок);

- зобов`язано Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Приймаючи таке рішення, суд першої інстанції виходив з того, що звільнення позивача у даній справі здійснено лише на підставі того, що він працював на певній посаді у відповідний період, встановлення конкретних функцій, які він виконував, та їх зв`язку з антидемократичними тенденціями та подіями, що відбулися в зазначений період не встановлено, до позивача застосована міра колективної відповідальності, а тому оскаржуваний наказ Генеральної прокуратури України є протиправним і підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді, з якої його було звільнено.

Відповідачем не надано доказів, які б у встановленому порядку підтверджували факт того, що позивач своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснював заходи (та/або сприяв їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, що, в свою чергу, свідчить про безпідставність застосування до позивача процедур, передбачених Законом України "Про очищення влади", а, відповідно, й про протиправність оскаржуваного наказу про його звільнення.

Також суд першої інстанції дійшов висновку, що сума середнього заробітку, що підлягає стягненню за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2014 року по 04 лютого 2021 року становить 2 150 004, 28 грн.

Стягуючи зазначену суму з відповідача суд першої інстанції виходив з того, що в період з 01 грудня 2015 року до 05 вересня 2017 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури заробітної плати, особливості проведення індексації та внесення змін до деяких нормативно-правових актів» від 09 грудня 2015 року № 1013 (з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» від 31 травня 2012 року № 505) відбулося підвищення розміру посадового окладу позивача 1,32.

Також постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 657 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року №505» внесено зміни, в тому числі і до додатку 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505 «посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур», яка вступила в силу 06 вересня 2017 року.

Відповідно до внесених змін до схеми посадових окладів працівників прокуратур Автономної Республіки Крим, областей, мм. Києва та Севастополя, військових прокуратур регіонів і прирівняних до них прокуратур (додаток № 2) (затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 р. № 505), відбулось підвищення розміру посадового окладу позивача 2,24.

З огляду на викладене сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 2 150 004, 28 грн:

1) з 24 жовтня 2014 року до 30 листопада 2015 року - 213 795, 12 грн (276 робочих днів х 774, 62 грн);

2) з 01 грудня 2015 року до 05 вересня 2017 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 450 921, 79 грн (441 робочий день х 774, 62 грн х 1,32 %);

3) 06 вересня 2017 року по 04 лютого 2021 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 1 485 287, 37 грн (856 робочих днів х 774, 62 грн х 2,24 %).

Також суд першої інстанції з посиланням на п. 9 розділу І, п. 5 розділу ІІ Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», дійшов висновку про наявність підстав для зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року змінено, викладено абзац 4 резолютивної частини в наступній редакції:

«Стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 04 лютого 2021 року у розмірі 2566151,14 грн. (два мільйони п`ятсот шістдесят шість тисяч сто п`ятдесят одна гривня чотирнадцять копійок).»

В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції зауважив, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог у вказаній частині, проте допустився арифметичної помилки у розрахунках та обрахував розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 13 грудня 2020 року по 04 лютого 2021 року, застосувавши коефіцієнт підвищення посадового окладу, передбачений пунктом 10 Порядку №100, який Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1213 було виключено, що свідчить про наявність підстав для зміни рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року у відповідній частині.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, позивач та відповідач подали касаційні скарги (№К/9901/24617/21, №К/9901/27336/21).

ОСОБА_1 не погоджуючись з судовими рішеннями в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в обґрунтування поданої касаційної скарги вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо меж і порядку застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, після його скасування Постановою №1213 від 09 грудня 2020 року, яка набрала чинності з 12 грудня 2020 року, а також порядку застосування частини 2 статті 235 КЗпП України при розрахунку суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі підвищення посадових окладів в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, до правовідносин, які виникли після 12 грудня 2020 року (після набрання чинності Постановою №1213).

Також вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме щодо рівності правового статусу працівників Генеральної прокуратури України та Офісу Генерального прокурора, у тому числі з питань оплати праці, відповідно до приписів абзацу третього пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України №113-ІХ.

Крім того, позивач вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування при розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу Постанови Кабінету Міністрів України «Про умови оплати праці прокурорів» від 11 грудня 2019 року №1155, а також статті 81 Закону №1697-VІІ.

Позивач зазначає, що суд першої інстанції, при визначенні суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 24 жовтня 2014 року по 04 лютого 2021 повністю виходив з наданих Офісом Генерального прокурора розрахунків і аргументів.

Водночас, при визначенні суми середнього заробітку за період з 06 вересня 2017 року по 04 лютого 2021 року суд допустився помилки, застосувавши коефіцієнт підвищення 2,24 (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №657) до середньоденної зарплати станом на момент звільнення (774,62 грн), незважаючи на дані із вказаної довідки Офісу Генерального прокурора і власні розрахунки про те, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №1013 середньоденна зарплата становила вже 1022,50 грн (774,62 х 1,32).

Поряд з цим, на думку позивача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про право позивача на застосування коефіцієнту підвищення заробітної плати за весь час вимушеного прогулу, у тому числі після набрання чинності постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, проте допустився арифметичної помилки у розрахунках.

Натомість, суд апеляційної інстанції, виправляючи вказану помилку, допустив неправильне тлумачення Порядку №100 у редакції постанови Кабінету Міністрів України №1213, а саме щодо меж застосування пункту 10 вказаного Порядку до правовідносин, які виникли до 12 грудня 2020 року, тобто неправильно застосував норми матеріального права.

За розрахунками позивача сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу має становити 4868193,32 грн, в тому числі:

- за період з 24 жовтня 2014 року по 30 листопада 2015 року - 213795,12 грн (774,62 грн Х 276 днів);

- за період з 01 грудня 2015 року по 05 вересня 2017 року - 450 922, 50 грн (774,62 Х 1,32 = 1022,50 Х 441 день);

- з 06 вересня 2017 року по 15 січня 2020 року - 1 353 626,40 (1022,50 Х 2,24 = 2290,40 Х 591 день);

- з 16 січня 2020 року по 25 березня 2020 року - 452 258,19 грн (2290,40 Х 4,03 = 9230, 31 Х 49 днів);

- з 26 березня 2020 року по 31 грудня 2020 року - 2137739,41 грн (9230,31 Х 1,2 = 11076,37 Х 193 дні);

- з 01 січня 2021 року по 04 лютого 2021 року - 259851,70 грн (11076, 37 Х 1,02 = 11297,90 Х 23 дні).

Позивач просить змінити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 4868193,32 грн.

Відповідач, отримавши 26 липня 2021 року ухвалу про відкриття касаційного провадження, подав відзив на касаційну скаргу, в якому, не погоджуючись з касаційною скаргою позивача, просить відмовити у її задоволенні.

Офіс Генерального прокурора, не погоджуючи з судовими рішеннями в частині, в обґрунтування своєї касаційної скарги, вказує про те, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року та постанова Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року в частині задоволених позовних вимог про зобов`язання проінформувати про відкликання відомостей про застосування заборон, передбачених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі № 809/3968/14, де суд вказав про передчасність відкликання відомостей про застосування до особи заборони, передбачених частиною З статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Також відповідач зазначає, що на даний час відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування зазначених норм права у подібних правовідносинах після внесення змін до п. 5 розділу II Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», наказом Міністерства юстиції від 17 липня 2020 року № 2454/5.

Відповідач зауважує, що п. 5 розділу II Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року №1704/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057, виключено можливість вилучення з Реєстру відомостей на підставі інших випадків, визначених законом. Натомість, передбачено три різні підстави для вилучення відомостей з реєстру, які не залежать одна від одної.

При цьому, не передбачено повноважень Офісу Генерального прокурора на підставі судового рішення самостійно скасовувати результати перевірок відносно осіб, стосовно яких застосовувалася заборона.

Оскільки судовими рішеннями не скасовано результати перевірки та не зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати таку перевірку відносно ОСОБА_1 , проведеної відповідно до положень Закону України «Про очищення влади», то підстави для вилучення відомостей з реєстру відсутні.

Ураховуючи наведене, відповідач просить рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року в частині задоволених вимог про зобов`язання Офісу Генерального прокурора вчинити дії щодо інформування Міністерства юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» скасувати, та ухвалити нове, яким у задоволенні позову в цій частині відмовити.

Позивач, отримавши 24 вересня 2021 року ухвалу про відкриття касаційного провадження, відзив на касаційну скаргу не подав, що не перешкоджає перегляду судових рішень.

Ухвалою Верховного Суду від 21 липня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року з підстав, передбачених пунктом 3 частини 4 статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 4 статті 328 КАС України.

Ухвалою Верховного Суду від 28 листопада 2022 року призначено розгляд даної справи у попередньому судовому засіданні на 29 листопада 2022 року.

ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

Як установлено судами попередніх інстанцій та підтверджується доказами, наявними в матеріалах справи, відповідно до наказу Генерального прокурора України від 03 липня 2014 року №1252ц ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України.

16 жовтня 2014 року набув чинності Закон України "Про очищення влади".

17 жовтня 2014 року позивачем подано на ім`я Генерального прокурора України заяву, в якій викладено обґрунтування відсутності підстав для застосування відносно позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону.

Наказом Генеральної прокуратури України від 23 жовтня 2014 року № 2511-ц державного радника юстиції 2 класу ОСОБА_1 , керуючись ст.15 Закону України «Про прокуратуру» та п.2 Прикінцевих та Перехідних положень Закону України «Про очищення влади», звільнено з посади заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до п. 7-2 ст. 36 КЗпП України.

Підставою прийняття вказаного наказу зазначена довідка про результати вивчення особової справи ОСОБА_1 , відповідно до якої встановлено, що позивач у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року обіймав сукупно не менше одного року (3 роки 11 місяців) посаду, яка віднесена до категорії «керівника, заступника керівника самостійного структурного підрозділу центрального органу (апарату) Генеральної прокуратури України», а саме перебував на посаді: з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року - начальника Головного управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України.

Не погоджуючись з наказом Генерального прокурора України від 23 жовтня 2014 року №2511-ц, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Відповідно до довідки Офісу Генерального прокурора №21-1190 зп від 12 жовтня 2020 року середня заробітна плата ОСОБА_1 , яка обчислена, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 23 жовтня 2014 року, складає 16267,02 грн (із розрахунку середньоденної заробітної плати в розмірі 774, 62 грн).

ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин)

4. Конституція України

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).

Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Частина 2 статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).

За змістом статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

5. Закон України «Про очищення влади» від 16 вересня 2014 №1682-VII (далі - Закон №1682-VII)

Частинами першою, третьою статті 7 Закону № 1682-VII визначено, що відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.

Положення про Реєстр, порядок його формування та ведення затверджуються Міністерством юстиції України.

Відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною четвертою статті 1 цього Закону, оприлюднюються на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та вносяться до Реєстру протягом трьох робочих днів з дня надходження із Державної судової адміністрації України до Міністерства юстиції України наданої з Єдиного державного реєстру судових рішень електронної копії рішення суду, яке набрало законної сили. Державна судова адміністрація України надсилає до Міністерства юстиції України таку електронну копію рішення суду не пізніш як на десятий день з дня набрання ним законної сили.

Міністерство юстиції України не пізніше ніж на третій день після отримання відомостей, які підлягають внесенню до Реєстру, забезпечує їх оприлюднення на своєму офіційному веб-сайті та вносить їх до Реєстру. Відкритими для безоплатного цілодобового доступу є такі відомості про особу, щодо якої застосовано положення цього Закону:

1) прізвище, ім`я, по батькові;

2) місце роботи, посада на час застосування положення цього Закону;

3) відомості про стан проходження перевірки особою, а також інформація про надходження висновків про результати перевірки, які свідчать про наявність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 цього Закону;

4) час, протягом якого на особу поширюється заборона, передбачена частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону.

Зазначені відомості не належать до конфіденційної інформації про особу та не можуть бути обмежені в доступі.

6. Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», затвердженого наказом Міністерства юстиції України 16 жовтня 2014 року № 1704/5 (далі - Положення № 1704/5)

За приписами пунктів 2,4,5,8,9 розділу І Положення № 1704/5, установлено, що реєстр - це електронна база даних, яка містить відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади».

Держатель Реєстру - Міністерство юстиції України (далі - Держатель).

Держатель розробляє нормативно-правову базу для функціонування Реєстру, затверджує методичні рекомендації щодо його ведення, здійснює безпосередній контроль за її створенням та за дотриманням вимог цього Положення.

Реєстраторами Реєстру (далі - Реєстратор) є:

працівники самостійного структурного підрозділу Міністерства юстиції України, до основних завдань якого відноситься забезпечення формування та ведення Реєстру, уповноважені на внесення до Реєстру та вилучення з нього відомостей про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», а також формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням;

працівники головних територіальних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, в областях, містах Києві та Севастополі, уповноважені на формування та надання витягів з Реєстру у порядку, визначеному цим Положенням.

Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Пунктом 5 розд. ІІ Положення № 1704/5 передбачено, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену ч. 3 або 4 ст. 1 Закону України «Про очищення влади», є надходження до Реєстратора: - обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, яке свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України «Про очищення влади», від органу, який проводив перевірку;

- відповідного судового рішення, яке набрало законної сили;

- відповідних документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру;

- інші випадки, визначені законом.

7. Кодекс законів про працю України (далі - КЗпП України)

Відповідно до частин 1, 2 статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

8. Порядок обчислення середньої заробітної плати, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок № 100)

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ Порядку №100 середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку (абз. 4 п. 2 Порядку № 100).

Пунктом 8 розділу ІV вищезазначеного Порядку встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Абзацами 1, 2 п. 10 розд. IV Порядку № 100 передбачено, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Виходячи з відкоригованої таким чином заробітної плати у розрахунковому періоді, за встановленим у пунктах 6, 7 і 8 розділу ІV порядком визначається середньоденний (годинний) заробіток. У випадках, коли підвищення тарифних ставок і окладів відбулось у періоді, протягом якого за працівником зберігався середній заробіток, за цим заробітком здійснюються нарахування тільки в частині, що стосується днів збереження середньої заробітної плати з дня підвищення тарифних ставок (окладів).

IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.

Відповідно до частини 1 статті 341 КАС України, Суд переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 341 КАС України).

Частиною третьою статті 341 КАС України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Судами попередніх інстанцій установлено, що спірні правовідносини виникли у зв`язку із звільненням позивача з займаної посади заступника начальника управління організаційного та правового забезпечення Генеральної прокуратури України з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади», пунктом 7-2 частини 1 статті 36 Кодексу законів про працю України.

За результатами розгляду цієї справи суди попередніх інстанцій частково визнали обґрунтованими позовні вимоги та визнали таке звільнення позивача протиправним.

Касаційне провадження у цій справі відкрито в межах доводів ОСОБА_1 щодо неправильного застосування судами п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100, після його скасування Постановою №1213 від 09 грудня 2020 року, яка набрала чинності з 12 грудня 2020 року, при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також в межах доводів Офісу Генерального прокурора щодо неправильного застосування судами першої та другої інстанцій п. 5 Положення №1704/5 в частині зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей щодо застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади».

Отже, судові рішення підлягають касаційному перегляду виключно у зазначеній частині.

Щодо доводів відповідача про помилковість висновків судів попередніх інстанцій в частині зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону № 1682-VII очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.

За нормами частини третьої статті 1 Закону № 1682-VII протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.

Наказом Міністерства юстиції України від 16 жовтня 2014 року № 1704/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади» № 1704/5.

Пункт 9 розділу І Положення № 1704/5 передбачає, що Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону України «Про очищення влади», виконують інші функції, передбачені цим Положенням.

Згідно з пунктом 4 розділу І Положення № 1704/5, держателем Реєстру є Міністерство юстиції України.

Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення № 1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону України «Про очищення влади», є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, з наданням одного з таких документів:

- копії обґрунтованого рішення про скасування результатів перевірки, що свідчить про відсутність підстав для застосування до особи, яка проходила перевірку, заборон, визначених статтею 1 Закону України "Про очищення влади", від органу, який проводив перевірку, в паперовій формі за підписом уповноваженої особи органу, завіреним печаткою;

- копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили;

- копії документів про смерть особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру, в паперовій формі та засвідчені належним чином.

Проаналізувавши наведені законодавчі норми у контексті доводів касаційної скарги відповідача, Суд дійшов висновку, що зміни, внесені наказом Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року № 2454/5 у пункт 5 розділу II Положення № 1704/5, не вплинули на можливість реалізації відповідачем позовної вимоги про зобов`язання проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.

Так, аналіз вимог пункту 5 розділу II Положення № 1704/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 17 липня 2020 року № 2454/5) дає можливість стверджувати, що підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, є, зокрема, рішення суду.

Доводи скаржника про те, що для реалізації Офісом Генерального прокурора судового рішення у цій частині необхідною умовою є прийняття ним рішення про скасування результатів перевірки відносно позивача, оскільки вказана обставина є окремою підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону № 1682-VII, є безпідставними.

В даному випадку достатнім є наявність рішення суду, яке набрало законної сили.

Не обов`язковою умовою у цьому випадку є також прийняття судового рішення, яким буде скасовано результати перевірки та зобов`язано Офіс Генерального прокурора скасувати результати перевірки відносно позивача, проведеної відповідно до положень Закону № 1682-VII, оскільки нормами чинного законодавства це не вимагається.

Таким чином, з метою ефективного, повного та належного захисту порушених прав позивача, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правомірного висновку про зобов`язання Офісу Генерального прокурора поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.

Подібний висновок викладений в постановах Верховного Суду від 04 червня 2020 року у справі №821/4571/14, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 23 червня 2021 року у справі 826/17785/14, від 29 вересня 2021 року у справі № 826/17800/14, від 19 травня 2022 року у справі №826/17602/14.

Колегія суддів відхиляє посилання скаржника на те, що оскаржувані судові рішення в означеній частині прийняті без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12 серпня 2020 року у справі №809/3968/14, адже на час прийняття Окружним адміністративним судом міста Києва рішення у даній справі, Верховний Суд висловив правову позицію про наявність підстав для зобов`язання Генеральної прокуратури України поінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивачів заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.

В указаному аспекті Суд ураховує позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 про те, що під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду.

За наведеного правового регулювання та обставин справи колегія суддів не вбачає підстав не погодитись з позицією судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення позовних вимог про зобов`язання відповідача проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, визначеної частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.

Стосовно доводів касаційної скарги позивача про відсутність висновку Верховного Суду щодо меж і порядку застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме пункту 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, після його скасування Постановою №1213 від 09 грудня 2020 року, яка набрала чинності з 12 грудня 2020 року, а також порядку застосування частини 2 статті 235 КЗпП України при розрахунку суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі підвищення посадових окладів в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, до правовідносин, які виникли після 12 грудня 2020 року (після набрання чинності Постановою №1213); щодо застосування при розрахунку суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу Постанови Кабінету Міністрів України «Про умови оплати праці прокурорів» від 11 грудня 2019 року №1155, а також статті 81 Закону №1697-VІІ.

Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд (першої інстанції), відповідно до статті 235 КЗпП України, вирішує одночасно із поновленням особи на посаді.

Тобто, поновивши позивача на посаді, суд першої інстанції повинен враховувати ці норми при розрахунку середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, якщо для цього були фактичні підстави (підвищення посадових окладів).

Верховний Суд неодноразово висловлював свою позицію щодо необхідності застосування п. 7, 8, 10 розд. ІV Порядку № 100 у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно із актами законодавства, зокрема, така позиція викладена, у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14.

У зазначеній постанові Верховний Суд, в частині правового регулювання правовідносин (щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу при поновленні на посаді відповідно до статті 235 КЗпП) дійшов висновку, що при розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу необхідно застосовувати коефіцієнт підвищення посадового окладу відповідно до пункту 10 Порядку № 100. Таким чином суд касаційної інстанції висловив свою позицію щодо необхідності застосування вказаних нормативних положень у тому випадку, коли у розрахунковому періоді відбулося підвищення посадових окладів згідно з актами законодавства.

Отже у межах заявлених підстав для касаційного оскарження і вимог заявника колегія суддів має передусім з`ясувати чи застосовними є до спірних правовідносин в частині розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу положення пункту 10 Порядку № 100 у редакції цього нормативно-правового акта, яка діяла до внесення змін згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213.

Відповідно до пункту 10 Порядку № 100 у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення. На госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

У разі зміни тарифної ставки (посадового окладу) працівникові у зв`язку з присвоєнням вищого розряду, переведенням на іншу вищеоплачувану роботу (посаду) тощо таке коригування середньої заробітної плати не провадиться.

Стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу суд, відповідно до статті 235 КЗпП, вирішує одночасно із поновленням особи на посаді.

Варто зауважити, що складність цієї справи полягає у значному періоді, за який судам належить здійснити розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу (з моменту неправомірної люстрації позивача 23 жовтня 2014 року по день поновлення його на посаді 04 лютого 2021 року). У цей період кілька разів відбувалися підвищення посадових окладів працівників прокуратури, а також запроваджена та реалізована реформа органів прокуратури на підставі Закону України від 19 вересня 2019 року №113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ), у межах якої прийнято Постанову № 1155.

25 вересня 2019 року набрав чинності Закон №113-ІХ, яким запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв`язку з чим, внесено ряд змін до Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон №1697-VII), зокрема, в тексті Закону № 1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».

Окрім того, запроваджено обов`язкову атестацію прокурорів, зокрема згідно з п. 7 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.

Абзацом 3 п. 3 розд. II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX також передбачено, що за прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.

16 січня 2020 року набрала чинність Постанова №1155, якою, з-поміж іншого, затверджено схеми посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур та прирівняних до них прокуратур.

При цьому п. 6 Постанови № 1155 установлено, що для прокурорів, умови оплати праці яких затверджені цією постановою, не застосовуються умови оплати праці працівників органів прокуратури, затверджені Постановою № 505.

Отже, внаслідок реформування органів прокуратури в їхній системі відбувалися зміни, що супроводжувались, зокрема, (поетапною) атестацією працюючих прокурорів (усіх рівнів) і переведенням їх на посади відповідно до Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур. У зв`язку із цим відбулось розмежування оплати праці тих прокурорів, які успішно пройшли атестацію і можуть бути переведені на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, і прокурорів Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур.

Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 826/17798/14 висловив правову позицію з приводу застосування наведених норм права та зазначив, що прокурори, зокрема Генеральної прокуратури України, які не були переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримували/отримують заробітну плату відповідно до Постанови № 505. Водночас, ті прокурори, які переведені на посаду прокурора в Офіс Генерального прокурора, отримують заробітну плату згідно з Постановою №1155 та ст. 81 Закону № 1697-VII. Верховний Суд зауважив, що виплата заробітної плати згідно з Постановою № 1155 і ст. 81 Закону № 1697-VII пов`язувалася із фактом переведення прокурорів (після їхньої атестації) на посади в «новоутворені»/«оновлені» прокуратури (відповідно до Закону № 113-ІХ).

Зважаючи на мету стягнення середньої заробітної плати при поновленні на посаді (відповідно до ст. 235 КЗпП України), тобто компенсувати втрачений заробіток, колегія суддів вважає, що його розрахунок потрібно проводити на основі того посадового окладу (з урахуванням коефіцієнту підвищення, якщо таке було у розрахунковому періоді), який отримував би позивач як прокурор (чи прирівняні до нього за посадою прокурори), будучи на тій посаді, з якої його неправомірно звільнили (тобто в Генеральній прокуратурі України, а не в Офісі Генерального прокурора). У вимірі обставин цієї справи і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже його туди з об`єктивних причин не переводили. Водночас, прирівнювати посадовий оклад позивача до прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру (без попереднього проходження атестації як умови для переведення) суперечило б меті і вимогам Закону № 113-ІХ.

У вказаній постанові Верховним Судом також зазначено, що з набранням чинності Постанови № 1155 не всім прокурорам України воднораз збільшили посадові оклади, а тільки тим, кого після атестації перевели на посади прокурорів до Офісу Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратур (відповідно до Закону № 113-ІХ). Цей процес був триваючим, тож вочевидь виникали ситуації, коли протягом одного періоду прокурори отримували заробітні плати відповідно до різних нормативно-правових актів (відповідно до Постанови № 505 і Постанови № 1155).

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що середня заробітна плата прокурорів не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів встановлених Постановою № 1155 за відсутності факту успішного проходження ними атестації та переведення на посади прокурорів Офісу Генерального прокурора, обласних, окружних прокуратур.

Такий висновок Верховний Суд підтримав також, зокрема, у постановах від 01 грудня 2021 року у справі № 640/26041/19, від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14 та від 28 квітня 2022 року у справі № 826/18143/14.

Колегія суддів уважає, що вказані висновки Верховного Суду, викладені у зазначених постановах, є застосовними і до правовідносин у справі, що розглядається.

Що стосується можливості застосування пункту 10 Порядку № 100, при ухваленні рішення після втрати ним чинності з 12 грудня 2020 року, та порядку застосування частини 2 статті 235 КЗпП України при розрахунку суми середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу у разі підвищення посадових окладів в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, до правовідносин, які виникли після 12 грудня 2020 року (після набрання чинності Постановою №1213), колегія суддів зазначає таке.

За змістом частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Вимушеним прогулом у розумінні статті 235 КЗпП України є період часу, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин, який триває з дня звільнення працівника до дня винесення рішення суду про поновлення його на роботі.

У разi винесення рiшення про виплату працiвниковi середнього заробiтку за час вимушеного прогулу, середня заробiтна плата працiвниковi нараховується за правилами Порядку № 100.

Пунктом 10 Порядку № 100 передбачено коригування середнього заробітку на коефіцієнт підвищення при підвищенні посадових окладів як у розрахунковому періоді, так і у періоді, коли за працівником зберігався середній заробіток. Це стосується усіх виплат, які розраховуються згідно з Порядком № 100, у тому числі й за час вимушеного прогулу.

Однак положення пункту 10 Порядку № 100 виключено постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213, яка набрала чинності 12 грудня 2020 року.

Отже з 12 грудня 2020 року правові підстави для застосування коефіцієнта підвищення відсутні.

Подібну правову позицію неодноразово висловлено Верховним Судом, зокрема, у постановах від 04 листопада 2021 року у справі №826/6301/15, від 09 грудня 2021 року у справі № 340/588/20 та від 20 січня 2022 року у справі № 826/17709/14 і вона є застосовною до обставин цієї справи.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 2566151,14 гр. При цьому, судами вірно визначено нормативно-правові акти, які регулюють оплату праці прокурорів в спірному періоді, а суд апеляційної інстанції, змінюючи рішення суду першої інстанції, обґрунтовано виходив з того, що постановою Кабінету Міністрів України №1213 виключено пункт 10 Порядку №100 і з дати набрання нею чинності правові підстави для застосування коефіцієнту підвищення при обрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні.

Відповідно до статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статті 341 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи, що оскаржувані судові рішення, переглянуті судом касаційної інстанції в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

V. Судові витрати

З огляду на результат касаційного розгляду судові витрати не розподіляються.

Керуючись статтями 341 343 349 350 355 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року в частині, яка не змінена постановою Шостого апеляційною адміністративного суду від 18 травня 2021 року, та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18 травня 2021 року залишити без змін.

Судові витрати розподілу не підлягають.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В.Е. Мацедонська

Судді Н.А. Данилевич

Н.В. Шевцова