ПОСТАНОВА
Іменем України
08 квітня 2020 року
Київ
справа №826/2313/17
провадження №К/9901/49944/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Смоковича М. І.,
суддів: Бевзенка В. М., Данилевич Н. А.
розглянув у порядку попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, провадження в якій відкрито
за касаційною скаргою Державної фіскальної служби України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва прийняту 26 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: головуючого судді - Арсірія Р.О., суддів: Кузьменка В.А., Огурцова О.П., та постанову Київського апеляційного адміністративного суду прийняту 17 квітня 2018 року у складі колегії суддів: головуючого - Земляної Г.В., суддів: Ісаєнко Ю.А., Лічевецького І.О.,
І. Суть спору
1. У лютому 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду з адміністративним позовом до Державної фіскальної служби України (далі також - ДФС, відповідач), у якому просила:
1.1. визнати протиправним та скасувати наказ ДФС від 10 січня 2017 року №9-о «Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України»;
1.2. поновити її на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України;
1.3. стягнути на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
2. В обґрунтування позовних вимог зазначала, що її звільнення у січні 2017 року з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з підстав недотримання відповідачем вимог законодавства, передбачених статтями 49І 184 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) відбулось незаконно та неправомірно.
2.1. Так, в порушення вимог закону її не було персонально попереджено про наступне вивільнення не пізніше, ніж за два місяці, як то передбачено статтею 49-І КЗпП України.
2.2. Крім того, відповідач, звільняючи її з посади, не врахував вимоги абзацу третього статті 184 КЗпП України щодо заборони звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років, оскільки на момент звільнення її синові було 13 років, і вона є одинокою матір`ю.
2.3. Також, позивач наголошувала на тому, що згідно із положеннями статті 49-І КЗпП України відповідач мав запропонувати їй посаду у новоствореному Департаменті адміністрування митних платежів як працівнику, який за своїм рівнем кваліфікації та продуктивності праці має переважне право на залишенні на роботі, а саме на відповідній посаді.
3. Представник відповідача проти позову заперечував, зазначивши, що оскаржуваний наказ № 9-о від 10 січня 2017 року виданий на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачений чинним законодавством.
3.1. Позивач був звільнений із займаної посади у зв`язку з реорганізацією Державної фіскальної служби України, в ході якої було реорганізовано Департамент митного адміністрування, та скороченням кількості працівників відповідно до вимог пункту першого статті 40 КЗпП України на підставі зазначеного наказу.
ІІ. Встановлені судами фактичні обставини справи
4. З 31 березня 1997 року по день звільнення ОСОБА_1 працювала в органах державної фіскальної служби, в тому числі на посадах інспектора пасажирського відділу, старшого інспектора відділу тарифів та митної вартості, начальника сектора контролю митної вартості відділу контролю митної вартості та класифікації, начальника відділу контролю митної вартості, начальника відділу митного аудиту Житомирської митниці, заступника начальника управління митної вартості, класифікації товарів та заходів регулювання ЗЕД Житомирської митниці Міндоходів, начальника управління митного аудиту Департаменту податкового та митного аудиту ДФС.
5. 17 листопада 2015 року Наказом ДФС № 3648-о призначено стажування ОСОБА_1 , начальника управління митного аудиту Департаменту податкового та митного аудиту ДФС, на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з 20 листопада 2015 року по 26 листопада 2015 року.
6. 26 листопада 2015 року за результатами проходження стажування ОСОБА_1 . Головою ДФС було складено висновок про можливість її переведення з посади начальника управління митного аудиту Департаменту податкового та митного аудиту ДФС на посаду заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України.
7. Відповідно до наказу № 3745-0 Державної фіскальної служби України від 27 листопада 2015 року позивача переведено на посаду заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з 30 листопада 2015 року.
8. 11 березня 2016 року у зв`язку із службовою необхідністю наказом Державної фіскальної служби України № 796-о на ОСОБА_1 , заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України, було покладено виконання обов`язків директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України на період з 12 березня 2016 року по 18 березня 2016 року.
9. 30 грудня 2015 року з метою виконання постанови Кабінету Міністрів України від 21 жовтня 2015 року № 840 «Про внесення змін у додаток 1 до постанови КМУ від 05 квітня 2014 року № 85» та у зв`язку із погодженням Міністром фінансів України затвердженої Головою ДФС Структури Державної фіскальної служби України видано наказ ДФС України №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України».
10. Відповідно до пункту 3.15 наказу ДФС України №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» № 1022 Департамент митного адміністрування ДФС, із штатною чисельністю 68 одиниць, реорганізовано у Департамент адміністрування митних платежів із штатною чисельністю 68 одиниць.
11. 10 січня 2017 року наказом Державної фіскальної служби України № 9-о позивача було звільнено з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України за пунктом першим статті 40 КЗпП України та пунктом першим частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу» у зв`язку із зміною організаційної структури та скороченням штатної чисельності Державної фіскальної служби України.
12. Не погодившись з правомірністю свого звільнення, позивач звернулася з цим позовом до суду.
13. Під час розгляду справи судами попередніх інстанцій суди встановили, і ці обставини не заперечувались сторонами у справі, що ОСОБА_1 не було попереджено про наступне вивільнення, чим порушено порядок вивільнення працівника, передбачений нормами статті 49І КЗпП України.
14. Пояснення та документальні докази на підтвердження фактів призначення на вакантну посаду заступника директора Департаменту адміністрування митних платежів до дня звільнення позивача з посади осіб, які мали перед ним переважне право на переведення на такі посади згідно зі статті 42 КЗпП України (в тому числі з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці) відповідач судам не надав.
15. Крім того, судами встановлено, що під час ознайомлення позивача з наказом про звільнення, посада заступника директора реорганізованого Департаменту адміністрування митних платежів в якості вакантної, відповідачем позивачу не пропонувалася, натомість було повідомлено про відсутність вакантних посад.
16. Водночас, як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами підставами для звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування ДФС України стали зміни організаційної структури та скорочення штатної чисельності ДВС України.
16.1. Однак, з матеріалів справи вбачається, що з метою проведення реорганізації та скорочення штатної чисельності ДФС, наказом ДФС №1022 «Про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату Державної фіскальної служби України» в дію введені нові Організаційна структура та Перелік індексів структурних підрозділів апарату. Відповідно до пункту 3.15 наказу № 1022 реорганізовано Департамент митного адміністрування, із штатною чисельністю 68 одиниць (у якому працював позивач) у Департамент адміністрування митних платежів із штатною чисельністю 68 одиниць.
16.2. Отже, з наведеного вбачається, що відповідно до пунктів 4 та 5 наказу ДФС № 1022, скорочення штатної чисельності чи ліквідації Департаменту митного адміністрування не відбулось.
17. Крім того, як вбачається із матеріалів особової справи та встановлено судами попередніх інстанцій згідно до копії паспорта позивача, вона є неодруженою; має сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , якому на дату звільнення позивача не виповнилось чотирнадцяти років. Факт утримання сина позивачем підтверджується довідкою ПП «КВРЖЕП № 8» м. Житомир, наявною у матеріалах справи.
ІІІ. Рішення судів попередніх інстанцій та мотиви їх ухвалення.
18. Окружний адміністративний суд постановою від 26 жовтня 2017 року позов задовольнив повністю.
18.1. Визнав протиправним та скасував наказ Державної фіскальної служби України від 10 січня 2017 року № 9-о «Про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України».
18.2. Поновив ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України з 10 січня 2017 року.
18.3. Стягнув з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 11 січня 2017 року по 26 жовтня 2017 року в розмірі 121 773,61 гривень.
18.4. Допустив негайне виконання цієї постанови в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту митного адміністрування Державної фіскальної служби України та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах стягнення за один місяць у розмірі 13 197, 14 гривень.
19. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 17 квітня 2018 року залишив постанову суду першої інстанції без змін.
20. Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов до висновку про протиправність дій Державної фіскальної служби України, що виразилось у безпідставному та необґрунтованому звільненні позивача з займаної посади.
IV. Касаційне оскарження
21. У касаційній скарзі ДФС просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.
22. Обґрунтовуючи свої вимоги касаційної скарги відповідач зазначив, що ДФС діяла у межах та у спосіб передбачений законом, оскільки було скорочення штатної чисельності апарату ДФС в цілому на 30 відсотків, а наказ про звільнення прийнято у межах та з дотриманням чинного законодавства.
23. Представник позивача, надав заперечення на касаційну скаргу, в яких посилаючись на безпідставність та необгрунтованість останньої, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.
V. Релевантні джерела права й акти їх застосування.
24. 8 лютого 2020 року набрали чинності зміни до Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), внесені Законом України від 15 січня 2020 року № 460-ІХ, за правилом пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» якого касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
25. Згідно зі статтею 3 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
26. Частиною першою статті 341 вказаного Кодексу обумовлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
27. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
28. Правовий статус позивача як державного службовця, а також правовідносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням і припиненням державної служби врегульовані Законом України від 10 грудня 2015 року № 889-VІІІ «Про державну службу» (далі - Закон № 889-VІІІ), який набув чинності з 01 травня 2016 року та Кодексом закону про працю України.
29. Статтею 83 Закону № 889-VІІІ встановлені підстави для припинення державної служби, серед них, в тому числі за ініціативою суб`єкта призначення.
30. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 87 Закону № 889-VІІІ підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення, зокрема, є скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі.
31. Процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини першої цієї статті визначається законодавством про працю.
31.1. Звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті допускається лише у разі, якщо державного службовця не може бути переведено на іншу посаду відповідно до його кваліфікації або якщо він відмовляється від такого переведення (абз. 1 і 2 частини третьої статті 87 Закону № 889-VІІІ).
32. У свою чергу, за приписами статті 51 КЗпП України, які кореспондуються зі статтею 43 Конституції України, однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
33. Підставами припинення трудового договору згідно із положеннями пункту 4 частини першої статті 36 КЗпП України є, зокрема, розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового, чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
34. Частиною четвертою статті 36 КЗпП України встановлено, що у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
35. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
36. Згідно з частинами другою та третьою статті 40 цього Кодексу звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
37. За приписами статті 42 КЗпП України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
37.1. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби; 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.
37.2. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
38. При цьому, відповідно до абз. третього статті 184 КЗпП України не допускається звільнення одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років.
38.1. Поняття «одинокої матері» чітко визначено у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» від 06.11.1992 № 9.
38.2. Згідно з п. 9 цієї Постанови одинокою матір`ю слід вважати жінку, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує й утримує дитину сама.
39. Положеннями статті 49І КЗпП України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
40. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством (частина друга статті 49І КЗпП України).
41. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
41.1. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
42. У разі, якщо вивільнення є масовим, відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників (частина третя статті 49І КЗпП України).
43. Під час звільнення працівника на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України у зв`язку із змінами в організації праці, в тому числі скорочення штату працівників, необхідно дотримуватись гарантій, передбачених статтею 49І КЗпП України.
44. Власник або уповноважений ним орган зобов`язані повідомити працівника про наступне вивільнення у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці не пізніше, ніж за два місяці, та одночасно запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади в цій же установі, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, а також у випадку масового вивільнення довести до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
45. Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
46. Задовольняючи позовні вимоги про поновлення на публічній службі, суд повинен визнати протиправним рішення суб`єкта владних повноважень повністю або частково та скасувати акт індивідуальної дії повністю або ту його частину, яка стосується позивача, з моменту прийняття акта та обов`язково вказати дату, з якої особу поновлено на посаді.
47. За змістом статті 235 КЗпП України працівник підлягає поновленню на попередній роботі у разі незаконного звільнення, під яким слід розуміти як звільнення без законної підстави, так і звільнення з порушенням порядку, встановленого законом.
48. Частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
VІ. Висновки Верховного Суду
49. В обсязі встановлених в цій справі обставин та з урахуванням правового регулювання спірних відносин є підстави погодитися з висновками судів попередніх інстанцій про те, що дії відповідача стосовно позивача не мали на меті залишити позивача на державні службі.
50. У контексті спірних правовідносин треба зазначити, що визначена КЗпП процедура звільнення у випадку реорганізації, яке супроводжується скороченням чисельності працівників або штату, спрямована не на те, щоб витримати строк тривалістю два місяці і після того звільнити працівника, а насамперед на те, щоб протягом цього строку вживати заходів для того, щоб працевлаштувати осіб в межах можливостей, в цьому випадку, суб`єкта призначення. При скороченні чисельності штату звільнень не оминути, однак дії роботодавця мають засвідчити, що він справді вживав заходів щодо працевлаштування осіб з урахуванням, зокрема, переважного права на залишення на роботі, а також кваліфікаційних вимог до посади, позаяк в цій справі йдеться про державну службу.
51. У цій справі суди з`ясували обставини що звільнення позивача відбулося з порушенням статей 36, 40, 42, 49І 184 КЗпП України, оскільки відповідачем не було виконано свого обов`язку щодо персонального попередження позивача не пізніше, ніж за два місяці, про наступне вивільнення у зв`язку із скороченням штату; відповідачем не враховано, що позивач є одинокою матір`ю, яка має дитину віком до чотирнадцяти років; не враховано права позивача на переважне залишення на роботі; не запропоновано наявну іншу вакантну посаду у реорганізованому Департаменті адміністрування митних платежів, фактичного скорочення посади, яку обіймав позивач, не відбулось.
52. Отже, всі ці обставини в сукупності дають підстави вважати, що обов`язок працевлаштувати позивача відповідач належним чином не виконав, тому висновки судів про неправомірність спірного наказу, на думку колегії суддів, є правильними.
53. Колегія суддів також зазначає, що ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, суд має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленим у Порядку.
53.1. Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).
54. Відповідно до п. 2 Порядку № 100 у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
55. Згідно довідки ДФС від 06 березня 2017 року № 166 про середньомісячну заробітну плату ОСОБА_1 , наявною в матеріалах справи, за останні 2 календарні місяці роботи (листопад і грудень 2016 року), що передували її звільненню, середньомісячна зарплата позивача склала 13 197, 14 гривень, з урахуванням того, що середньоденна заробітна плата становить 599, 87 гривень.
55.1. Достовірність та правильність таких сум позивачем в межах спору не заперечуються, а тому суди дійшли до висновку про визнання цих обставин сторонами та відсутність необхідності у їх додатковому доказуванні.
56. Так, позивача звільнено з державної служби в ДФС згідно з наказом ДФС від 10 січня 2017 року №9-о з 10 січня 2017 року.
57. Відповідно до листів Міністерства праці та соціальної політики України від 05 серпня 2016 року №11535/0/14-16/13 «Про розрахунок норми тривалості робочого часу на 2017 рік» кількість робочих днів у 2017 році становила: у січні - 20, у лютому - 20, у березні - 22, у квітні - 19, у травні - 20, у червні - 20, у липні - 21, у серпні - 22, у вересні - 21, у жовтні - 21.
57.1. Вимушений прогул позивача з 11 січня 2017 року (наступний робочий день за днем звільнення) по 26 жовтня 2017 року (дата ухвалення судом рішення).
57.2. Кількість робочих днів у період вимушеного прогулу позивача загалом за 2017 рік становить - 203 дні.
57.3. Таким чином колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позивачу підлягає виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 11 січня 2017 року по 25 жовтня 2017 року у розмірі 121 773,61 гривень.
58. Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 256 КЗпП України негайно виконуються постанови суду про присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць, поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
59. Посилання відповідача на ту обставину, що позивача було правомірно звільнено з займаної посади оскільки відбулось скорочення штатної чисельності ДФС, Верховний Суд не приймає до уваги, оскільки зазначені твердження спростовуються наявним в матеріалах справи наказом ДФС №1022 від 30 грудня 2015 року про скорочення чисельності та введення в дію Структури апарату ДФС України.
60. Також Верховний Суд не приймає до уваги посилання відповідача на можливу наявність у позивача одержаних виплат по тимчасовій непрацездатності, допомоги по безробіттю тощо, оскільки такі посилання є лише припущенням відповідача та не підтверджуються наявними доказами у справі.
61. Доводи, якими відповідач обґрунтовує вимоги касаційної скарги, цих висновків не спростовують.
62. Відповідно до частини першої статті 350 КАС суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.
63. Переглянувши оскаржені судові рішення в межах заявлених вимог касаційної скарги колегія суддів дійшла висновку, що підстави для їх скасування чи зміни відсутні.
VII. Судові витрати
64. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX, статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
п о с т а н о в и в :
1. Касаційну скаргу Державної фіскальної служби України залишити без задоволення.
2. Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2017 року та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 17 квітня 2018 року в цій справі - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Головуючий М. І. Смокович
Судді В. М. Бевзенко
Н. А. Данилевич