ПОСТАНОВА

Іменем України

31 березня 2021 року

Київ

справа №826/3706/17

адміністративне провадження №К/9901/34945/18 К/9901/34946/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого - Бучик А.Ю.,

суддів: Мороз Л.Л., Рибачука А.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року (колегія суддів: Кузьменко В.А., Арсірій Р.О., Огурцова О.П) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року у справі за позовом Київської територіальної профспілкової організації залізничників і транспортних будівельників України та начальника фінансово-економічного відділу виробничого підрозділу Київської дирекції залізничних перевезень регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" Миколюк Лариси Василівни до Кабінету Міністрів України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, треті особи - Міністерство інфраструктури України, Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця", професійна спілка залізничників і транспортних будівельників України, про визнання дій протиправними, визнання протиправною та скасування постанови, -

ВСТАНОВИВ:

В березні 2017 року Київська територіальна профспілкова організація залізничників і транспортних будівельників України та начальник фінансово-економічного відділу виробничого підрозділу Київської дирекції залізничних перевезень регіональної філії "Південно-західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" Миколюк Лариса Василівна звернулись до суду з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, за участю Міністерства інфраструктури України, Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", професійної спілки залізничників і транспортних будівельників України, в якому просили: визнати протиправною та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №52 "Про внесення змін до Статуту публічного акціонерного товариства "Українська залізниця"; визнати протиправними дії Міністерства економічного розвитку і торгівлі в частині підготовки та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України проекту постанови "Про внесення змін до Статуту публічного акціонерного товариства "Українська залізниця".

Позов обгрунтовано тим, що постанова прийнята з порушенням установленої процедури. Вказують, що Міністерство інфраструктури України є органом, компетенція якого у сфері правового регулювання, що здійснюється оскаржуваною Постановою, є домінуючою, а Міністерство економічного розвитку і торгівлі України не є компетентним органом у відповідній сфері правового регулювання, отже останнім розроблено проект Постанови поза межами компетенції та з порушенням Регламенту Кабінету Міністрів України без погодження Міністерством інфраструктури України. На думку позивачів постанова є регуляторним актом, прийняття якого відбулося без дотримання вимог частини третьої статті 7, частини першої та другої статті 9, частини першої та другої статті 19 Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності". На думку позивачів оскаржувана постанова призвела до негативних наслідків щодо управління у сфері залізничного транспорту ПАТ "Українська залізниця", поставила під загрозу виконання програмних документів Уряду та спричинила дублювання функцій вказаних Міністерств в частини повноважень щодо внесення на затвердження Кабінетом Міністрів України фінансового плану ПАТ "Українська залізниця", а також впливає на трудові, соціально-економічні права та інтереси працівників підприємств залізничного транспорту, які захищаються Київською територіальною профспілковою організацією залізничників і транспортних будівельників відповідно до законодавства і статуту.

Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 03 серпня 2017 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року, позов задоволено частково.

Визнано незаконною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №52 "Про внесення змін до Статуту публічного акціонерного товариства "Українська залізниця".

Визнано протиправними дії Міністерства економічного розвитку і торгівлі України в частині підготовки та внесення на розгляд Кабінету Міністрів України проекту постанови "Про внесення змін до Статуту публічного акціонерного товариства "Українська залізниця". В іншій частині адміністративного позову відмовлено.

Не погоджуючись з судовими рішеннями, відповідачі подали касаційні скарги, в яких, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просять їх скасувати та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування касаційних скарг посилаються на те, що постанова Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №52, якою внесені зміни до Статуту Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", жодним чином не порушує трудові та соціально-економічні права працівників, на захист яких діє профспілкова організація, оскільки зміни стосуються управління ПАТ «Укрзалізниця». Вважають що права Миколюк Л.В. оскаржуваною постановою не порушуються також. Зазначають, що спірна постанова прийнята на підставі повноважень та у спосіб, встановлений законом.

Ухвалами Вищого адміністративного суду України від 27.10.2017 та 02.11.2017 відкрито касаційні провадження.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили.

Справу передано до Верховного Суду.

У зв`язку з відсутністю клопотань від всіх учасників про участь в судовому засіданні, справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю - доповідача, колегія суддів прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пунктів 1, 2 Статуту ПАТ "Українська залізниця" (в редакції, чинній до прийняття Постанови №52) ПАТ "Українська залізниця" (далі - товариство) є юридичною особою, що утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування" (далі - Закон), постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року №200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця".

Товариство утворено як публічне акціонерне товариство, 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності, на базі Укрзалізниці, а також підприємств, установ та організацій залізничного транспорту загального користування, які реорганізовано шляхом злиття, згідно з додатком 1 до постанови Кабінету Міністрів України від 25 червня 2014 року №200 "Про утворення публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - підприємства залізничного транспорту).

Згідно з пунктом 5 Статуту ПАТ "Українська залізниця" метою діяльності товариства є задоволення потреб держави, юридичних і фізичних осіб у безпечних та якісних залізничних перевезеннях у внутрішньому та міжнародному сполученні, роботах та послугах, що виконує (надає) товариство, забезпечення ефективного функціонування та розвитку залізничного транспорту, створення умов для підвищення конкурентоспроможності галузі, а також отримання прибутку від провадження підприємницької діяльності.

Тобто, ПАТ "Українська залізниця" є підприємством залізничного транспорту загального користування, 100 відсотків акцій якого закріплюються в державній власності.

Згідно з пунктами 25 та 26 Статуту ПАТ "Українська залізниця" засновником товариства є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Управління корпоративними правами держави стосовно товариства здійснює Кабінет Міністрів України.

Управління корпоративними правами держави, переданими до статутного капіталу товариства, здійснює товариство.

Єдиним акціонером товариства є держава в особі Кабінету Міністрів України.

Згідно з частиною другою статті 33 Закону України "Про акціонерні товариства" до виключної компетенції загальних зборів належить внесення змін до статуту товариства.

Пункти 53, 55 Статуту ПАТ "Українська залізниця" встановлюють, що вищим органом є загальні збори акціонерів. Функції загальних зборів виконує Кабінет Міністрів України, до виключної компетенції якого належить, у тому числі, питання внесення змін до Статуту товариства.

Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №52 "Про внесення змін до Статуту Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" внесено зміни до Статуту публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 вересня 2015 року №735 "Питання публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" (Офіційний вісник України, 2015 року, №78, ст. 2596), виклавши його в редакції, що додається.

Зокрема, у пункті 13 нового статуту з переліку актів, якими керується ПАТ "Українська залізниця", виключено накази Міністерства інфраструктури України; згідно з підпунктом 2 пункту 27 статуту виключено права держави, як єдиного акціонера товариства, щодо передачі Міністерству інфраструктури України окремих повноважень Кабінету Міністрів України з управління корпоративними правами держави щодо ПАТ "Українська залізниця"; у новому статуті не передбачено можливості Міністерства інфраструктури України підписувати цивільно-правові договори з головами наглядової ради та ревізійної комісії ПАТ "Українська залізниця", укладати контракт з головою правління ПАТ "Українська залізниця"; відповідно до пункту 56 нового статуту виключено з компетенції Міністерства інфраструктури України повноваження щодо розроблення та подання проектів актів Кабінету Міністрів України з питань, визначених пунктом 55 статуту; вказані повноваження передані до компетенції Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Вважаючи постанову протиправною з мотивів, які наведені вище, позивачі звернулись до суду з цим позовом.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням Регламенту Кабінету Міністрів України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 року №950, оскільки проект розроблений не відомчим міністерством, не надано доказів проведення Мін`юстом правової експертизи проекту, розгляду такого проекту на засіданні урядового комітету, а також доказів, які б свідчили про включення до порядку денного чергового засідання урядового комітету та завізованого першим віце-прем`єр-міністром, віце-прем`єр-міністром проекту постанови.

Колегія суддів, дослідивши спірні правовідносини, зазначає таке.

Згідно зі ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням адміністративного судочинства, згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України (тут і далі - у редакції, чинній на час розгляду справи судами), є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб`єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

В контексті завдань адміністративного судочинства (ст. 2 КАС України) звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача. Тому особа повинна довести (а суд - встановити), що їй належать права, свободи або законні інтереси, за захистом яких вона звернулася до суду. Права, свободи та законні інтереси, які належать конкретній особі (особам) є предметом судового захисту.

Заінтересованість повинна мати правовий характер, який виявляється в тому, що рішення суду повинно мати правові наслідки для позивача.

Заінтересованість повинна мати об`єктивну основу. Юридична заінтересованість не випливає з факту звернення до суду, а повинна передувати йому. Тому для відкриття провадження у справі недостатньо лише твердження позивача, наведеного у позовній заяві, про порушення права, свободи або законного інтересу.

Статтею 6 КАС України встановлено право на судовий захист і передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси.

За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття "охоронюваний законом інтерес" у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004. Поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який:

а) виходить за межі змісту суб`єктивного права;

б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони;

в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб;

г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права;

д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: "Дозволено все, що передбачено у законі", а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: "Дозволено все, що не забороняється законом".

Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість.

Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки.

З огляду на вимоги статтей 2 6 КАС України, об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

Для визначення інтересу як об`єкту судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.

Зі змісту наведених правових норм випливає, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки:

(а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;

(б) пов`язанний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;

(в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;

(г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»);

(д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Вказана правова позиція сформована в постанові Верховного Суду від 20.02.2019 у справі № 522/3665/17

При з`ясуванні статусу позивача як «потерпілого», Суд керується практикою, напрацьованою Європейським судом з прав людини. Поняття «потерпілий» має автономне значення (не залежить від національного законодавства) і має значення лише для цілей застосування Конвенції. Водночас, підходи ЄСПЛ мають важливе методологічне значення для розвитку практики національних судів.

Щодо скарг, які стосуються компаній, Суд вважає, що фізична особа не може скаржитися на порушення своїх прав під час судового розгляду, стороною якого він або вона не є, навіть якщо він або вона був акціонером і (або) директором компанії, яка є стороною судового розгляду. Незважаючи на те, що в певних обставинах єдиний власник компанії може вимагати визнання його / її «жертвою» в значенні статті 34 Конвенції у випадках, коли щодо його або її компанії були вжиті оспорювані заходи, в інших випадках ігнорування правоздатності компанії може бути виправдано тільки у виняткових обставинах, зокрема, коли явно встановлено, що компанія не має можливості звернутися до Суду через органи, засновані на підставі її статуту, або (в разі ліквідації) через своїх арбітражних керуючих (Centro Europa 7 S.r.l. та Ді Стефано проти Італії [ВП], № 38433/09, п. 92, від 7 червня 2012).

Відповідно до частини другої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Відтак, вирішальним в цій справі є визначення наявності порушеного права або охоронюваного інтересу та чи поширюється дія оскаржуваної постанови на позивачів.

Особливості правового регулювання, засади створення, права та гарантії діяльності професійних спілок визначено в Законі України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 року № 1045-XIV (далі - Закон № 1045-XIV).

Відповідно до частини першої статті 1 Закону № 1045-XIV професійна спілка (профспілка) - це добровільна неприбуткова громадська організація, що об`єднує громадян, пов`язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Первинна організація профспілки - це добровільне об`єднання членів профспілки, які, як правило, працюють на одному підприємстві, в установі, організації незалежно від форми власності і виду господарювання або у фізичної особи, яка використовує найману працю, або забезпечують себе роботою самостійно, або навчаються в одному навчальному закладі.

Згідно із статтею 2 Закону № 1045-XIV професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки.

Статтею 11 Закону № 1045-XIV передбачено, що для представництва і здійснення захисту прав та інтересів членів профспілок на відповідному рівні договірного регулювання трудових і соціально-економічних відносин профспілки, організації профспілок можуть мати статус первинних, місцевих, обласних, регіональних, республіканських, всеукраїнських.

Статус первинних мають профспілки чи організації профспілки, які діють на підприємстві, в установі, організації, навчальному закладі або об`єднують членів профспілки, які забезпечують себе роботою самостійно чи працюють на різних підприємствах, в установах, організаціях або у фізичних осіб.

Статус місцевих мають профспілки, які об`єднують не менш як дві первинні профспілкові організації, що діють на різних підприємствах, в установах, організаціях однієї адміністративно-територіальної одиниці (міста, району в місті, району, села, селища).

Статус обласних мають профспілки, організації яких є в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя; в більшості адміністративно-територіальних одиниць однієї області, міст Києва та Севастополя, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі.

Статус всеукраїнських профспілок визначається за однією з таких ознак:

1) наявність організацій профспілки в більшості адміністративно-територіальних одиниць України, визначених частиною другою статті 133 Конституції України;

2) наявність організацій профспілки в більшості з тих адміністративно-територіальних одиниць України, де розташовані підприємства, установи або організації певної галузі

Відтак, позивач Київська територіальна профспілкова організація залізничників і транспортних будівельників України є обласною, а Професійна спілка залізничників і транспортних будівельників України є всеукраїнською.

Статтею 19 Закону № 1045-XIV передбачено, що профспілки, їх об`єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в державних органах та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також з іншими об`єднаннями громадян.

Колегія суддів зазначає, що за змістом Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», Статуту професійної спілки залізничників і транспортних будівельників України , метою їх діяльності є представництво та захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів працівників - членів профспілки.

Як встановлено судами та підтверджено матеріалами справи, оскаржуваною постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2017 року №52 внесено зміни до статуту Публічного акціонерного товариства "Українська залізниця", зокрема, у пункті 13 нового статуту з переліку актів, якими керується ПАТ "Українська залізниця", виключено накази Міністерства інфраструктури України; згідно з підпунктом 2 пункту 27 статуту виключено права держави, як єдиного акціонера товариства, щодо передачі Міністерству інфраструктури України окремих повноважень Кабінету Міністрів України з управління корпоративними правами держави щодо ПАТ "Українська залізниця"; у новому статуті не передбачено можливості Міністерства інфраструктури України підписувати цивільно-правові договори з головами наглядової ради та ревізійної комісії ПАТ "Українська залізниця", укладати контракт з головою правління ПАТ "Українська залізниця"; відповідно до пункту 56 нового статуту виключено з компетенції Міністерства інфраструктури України повноваження щодо розроблення та подання проектів актів Кабінету Міністрів України з питань, визначених пунктом 55 статуту; вказані повноваження передані до компетенції Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.

Відтак коло осіб, на які поширюється дія оскаржуваної постанови є: Кабінет Міністрів України, Міністерство інфраструктури України, Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ПАТ «Укрзалізниця». Проте, ніхто з перелічених не є позивачами.

Суть внесених змін стосується питань управління ПАТ «Укрзалізниця» та звуження повноважень Міністерства інфраструктури України.

Суд погоджується з доводами касаційної скарги, що внесені зміни жодним чином не стосуються звуження чи погіршення соціально-економічних прав працівників ПАТ «Укртелеком» - членів профспілки та безпосередньо Миколюк Л.В. , яка є начальником фінансово-економічного відділу виробничого підрозділу Київської дирекції залізничних перевезень регіональної філії "Південно-Західна залізниця" ПАТ "Українська залізниця".

Крім того, Професійна спілка залізничників і транспортних будівельників України, яка має статус всеукраїнської не підтримує вимоги позивача - Київської територіальної профспілкової організації залізничників і транспортних будівельників України.

Статтею 7 Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування» визначено, що ПАТ «Укрзалізниця» повністю відповідає за зобов`язаннями, які передбачені Галузевою угодою між Укрзалізницею та профспілками щодо підприємств залізничного транспорту, до укладення нової відповідної угоди.

Суд не приймає посилання судів на Галузеву угоду між Міністерством інфраструктури України і Радою профспілки залізничників і транспортних будівельників України на 2012 - 2016 роки, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки цим актом також передбачено, що Рада профспілки є повноважним представником найманих працівників підприємств, установ, організацій залізничного транспорту та метрополітенів, які не входять до складу ПАТ«Укрзалізниця», з питань захисту їх трудових, соціально-економічних прав та інтересів.

Суд касаційної інстанції дійшов висновку, що доводи позивачів є абстрактними, не містять жодного обгрунтування негативного впливу оскаржуваного рішення на конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси позивачів та працівників підприємства. Це свідчить про відсутність предмету захисту у суді, адже позивачем не визначено права, свободи чи інтересу, які мають бути захищені (поновлені) у судовому порядку, що фактично вказує на безпредметність заявленого позову. Позивачами не визначено, з якими конкретними матеріальними або нематеріальними благом пов`язані їх інтереси та що ці інтереси належать саме позивачу.

Отже, колегія суддів дійшла висновку про відсутність матеріально-правової заінтересованості позивачів, що є самостійною і достатньою підставою для відмови у задоволенні позову. Відповідно до частин першої статті 351 КАС України (в редакції до набрання чинності змінами, внесеними Законом України від 15.01.2020 № 460-IX) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Керуючись ст.ст. 345 349 351 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги Кабінету Міністрів України та Міністерства економічного розвитку і торгівлі України задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 3 серпня 2017 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року скасувати.

Ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Київської територіальної профспілкової організації залізничників і транспортних будівельників України та начальника фінансово-економічного відділу виробничого підрозділу Київської дирекції залізничних перевезень регіональної філії "Південно-Західна залізниця" публічного акціонерного товариства "Українська залізниця" Миколюк Лариси Василівни відмовити.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А. Ю. Бучик

Судді: Л. Л. Мороз

А. І. Рибачук