ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 грудня 2021 року
м. Київ
справа № 826/7030/15
адміністративне провадження № К/9901/12706/21, № К/9901/13717/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Єресько Л.О.,
суддів: Білак М.В., Загороднюка А.Г.,
розглянувши у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін у касаційній інстанції адміністративну справу № 826/7030/15
за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Прокуратури м. Києва про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, зобов`язання вчинити дії
за касаційною скаргою ОСОБА_1 ,
на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Бужак Н.П., суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.
за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року, ухвалене головуючим суддею Абловим Є.В.,
та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі: головуючого судді Бужак Н.П., суддів: Костюк Л.О., Кобаля М.І.
УСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування
1. У квітні 2015 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Генеральної прокуратури України, у якому просив:
1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 214к про звільнення з посади заступника прокурора міста Києва;
1.2. поновити позивача на посаді заступника прокурора міста Києва;
1.3. стягнути з Генеральної прокуратури України на його користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 24 березня 2015 року і до моменту фактичного поновлення на роботі;
1.4. зобов`язати Генеральну прокуратуру України проінформувати Міністерство юстиції про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» (далі - Закон № 1682-VII).
2. В обґрунтування позову позивач наполягав на протиправності прийнятого відповідачем наказу про його звільнення з посади заступника прокурора м. Києва на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), оскільки у зв`язку з прийняттям зазначеного наказу порушені його конституційні права і свободи. На думку позивача, застосована до нього процедура очищення влади не відповідає вимогам міжнародного законодавства та міжнародним принципам люстрації.
3. В ухвалі суду від 10 червня 2020 року зазначено про зміну найменування/назви відповідача - Генеральної прокуратури України (код ЄДРПОУ 00034051) на Офіс Генерального прокурора (код ЄДРПОУ 00034051).
4. Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2020 року, яку занесено до протоколу судового засідання, залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Прокуратуру м. Києва (далі - третя особа).
Установлені судами фактичні обставини справи
5. В органах прокуратури ОСОБА_1 працює з 2002 року.
6. Відповідно до наказу № 480к від 08 жовтня 2013 року ОСОБА_1 призначено на посаду прокурора Голосіївського району м. Києва строком на 5 років, яку обіймав до 14 квітня 2014 року.
7. Згідно наказу Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 214к, відповідно до статті 15 Закону України «Про прокуратуру», частини третьої статті 1, частини 2 статті 3 Закону України «Про очищення влади» ОСОБА_1 звільнено з посади заступника прокурора м. Києва у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 КЗпП України та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури міста.
8. Підставою для звільнення ОСОБА_1 стала довідка про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом № 1682-VII.
9. Як слідує із зазначеної довідки ОСОБА_1 у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року обіймав посаду прокурора Голосіївського району м. Києва, віднесену до категорії керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII та не був звільнений з неї за власним бажанням, а тому до нього застосовується заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону.
10. Вважаючи протиправним та незаконним оскаржуваний наказ про його звільнення з посади, позивач звернувся до суду із цим адміністративним позовом.
Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій
11. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 жовтня 2020 року позов задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 214к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника прокурора м. Києва у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 статті 36 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора м. Києва з 24 березня 2015 року. Стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 24 березня 2015 року по 08 грудня 2020 року у розмірі 1 266 709, 24 грн. Зобов`язано Офіс Генерального прокурора проінформувати Міністерство юстиції України про відкликання відомостей про застосування до ОСОБА_1 заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII.
12. Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, застосовуючи норми Конституції України, а саме статті 43, 55, 61 Основного Закону, як норми прямої дії, дійшов висновку, що вчинення особою заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини має бути доведено індивідуально у кожному конкретному висновку з наданням особі, яка піддається процедурі люстрації, гарантованого права на захист та право на оскарження відповідного рішення до суду. Разом з тим, відповідачем не обґрунтовано та не надано доказів на підтвердження вчинення позивачем дій та заходів (та/або сприяння їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України, підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Натомість оскаржуваний наказ від 23 березня 2015 року №214к про звільнення позивача з посади заступника прокурора м. Києва, ґрунтується виключно на довідці про результати вивчення його особової справи, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
12.1. З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов висновку про протиправність наказу Генеральної прокуратури України від 23 березня 2015 року № 214к про звільнення ОСОБА_1 з підстав, передбачених пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України та, відповідно, про поновлення позивача на посаді заступника прокурора міста Києва та стягнення з Офісу Генерального прокурора на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу .
12.2. При цьому, суд першої інстанції зазначив, що з урахуванням вказаних підвищень посадових окладів прокурорсько - слідчим працівникам, за періоди з часу звільнення з посади і органів прокуратури, розміри посадового окладу за посадою позивача складали: з 24 березня 2015 року до 05 вересня 2017 року - 2 940, 00 грн; з 06 вересня 2017 року по 08 грудня 2020 року - 8 500,00 грн. Тому передбачений пунктом 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 коефіцієнт підвищення становить з 06 вересня 2017 року по теперішній час - 2,89 % (8 500, 00 грн / 2 940, 00 грн). З огляду на викладене сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу становить 1 266 709, 24 грн: з 24 березня 2015 року до 05 вересня 2017 року - 261 674, 52 грн (614 робочих днів х 426, 18 грн); 06 вересня 2017 року по 08 грудня 2020 року, з урахуванням коефіцієнту підвищення, - 1 005 034, 72 грн (816 робочих днів х 426, 18 грн х 2,89 %).
13. Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку.
14. Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року апеляційну скаргу Офісу Генерального прокурора задоволено частково. Рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року скасовано в частині задоволених позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалено в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В решті рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 08 грудня 2020 року залишено без змін.
15. Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу та приймаючи у цій частині нове рішення, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку, що Офіс Генерального прокурора не є належним відповідачем в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки заробітна плата нараховувалася та виплачувалася позивачу прокуратурою м. Києва. При цьому, можливість заміни неналежного відповідача може здійснюватися виключно під час розгляду справи в суді першої інстанції. Тому суду апеляційної інстанції зазначив, що вказане не позбавляє позивача права на звернення з відповідною позовною вимогою до належного відповідача.
15.1. В іншій частині суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.
Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції
16. 12 квітня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 , у якій скаржник просить скасувати постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року в частині скасування рішення суду першої інстанції щодо задоволених позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора середнього заробітку за час вимушеного прогулу і ухвалити в цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
17. В обґрунтування касаційної скарги зазначено, що в оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 30 липня 2020 року у справі №826/20119/14, від 19 червня 2020 року у справі № 822/256/16 та від 26 листопада 2019 року у справі № 826/9573/14.
17.1. Так, позивач наполягає, що нарахування та виплата середнього заробітку за час вимушеного прогулу має здійснюватися саме відповідачем - Офісом Генерального прокурора як головним розпорядником бюджетних коштів.
18. 12 квітня 2021 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (адміністративне провадження №К/9901/12706/21) між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Білак М.В., Соколов В.М.
19. Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2021 року відкрито касаційне провадження (№К/9901/12706/21) за вищевказаною касаційною скаргою.
20. 19 квітня 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга Офісу Генерального прокурора, у якій скаржник з урахуванням уточненої касаційної скарги просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року в частині задоволення позовних вимог і ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні адміністративного позову.
21. В обґрунтування касаційної скарги зазначено, що норми Закону № 1682-VII є спеціальними до інших нормативно-правових актів, мають імперативний характер та підлягають безумовному виконанню уповноваженими органами та їх посадовими особами у визначеним ним строк. Цим Законом не встановлено жодних застережень чи виключень стосовно заборони звільнення осіб, які підпадають під критерії, передбачені частиною першою статті 3 цього Закону, на виконання вимог пункту 2 його Прикінцевих та перехідних положень. Для вирішення питання про звільнення осіб, які підпадають під дію означеного Закону, на підставі пункту 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачено обов`язку встановлення будь-яких обставин чи фактів стосовно таких осіб, у тому числі їх належності до кола осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи, спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
21.1. Відповідач наголошує, що позивач упродовж вказаного у Законі № 1682-VII періоду (сукупно більше року у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року) обіймав посаду прокурора Голосіївського району м. Києва, яка підпадає під перелік посад, зазначених у Законі № 1682-VII (керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури). Наведене, на думку відповідача, є законною підставою для винесення оскаржуваних наказів. У зв`язку з цим, скаржник вважає, вкрай важливою необхідність формування правової позиції Верховного Суду щодо механізму вирішення правової проблеми, яка має місце у ситуації з поновленням на роботі за наявності прямої заборони, встановленої законом, обіймати відповідні посади на публічній службі.
21.2. Офіс Генерального прокурора уважає помилковими висновки судів попередніх інстанцій про те, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а відповідачем нібито в порушення приписів частини другої статті 61 Конституції України проігноровано принцип індивідуального підходу. Наголошує, що люстрація не є видом юридичної відповідальності, а підстава, передбачена пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України, не є по суті правопорушенням, не має жодного відношення до передбачених законодавством видів юридичної відповідальності, а тому факти здійснення позивачем протиправних дій у цій сфері не перевірялися, а єдиною підставою для його звільнення із займаної посади слугував пункт 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України. Вважає, що до спірних правовідносин не застосовуються приписи статті 61 Конституції України в частині індивідуального характеру юридичної відповідальності, статті 62 Конституції України та статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо презумпції невинуватості. Ці норми, на думку відповідача, стосуються процедури, яка по суті є кримінальною, і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
21.3. На переконання відповідача, суд апеляційної інстанції під час ухвалення свого рішення не урахував висновків щодо застосування до спірних правовідносин норм, закріплених Законом № 1682-VII щодо передчасності відкликання відомостей про застосування до особи заборони, передбачених частиною третьою статті 1 Закону № 1682-VII, викладених у постанові Верховного Суду від 12 серпня 2020 року у справі № 809/3968/14.
21.4. Відповідач уважає, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування положень статті 235 КЗпП України, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № П/9901/101/18, П/811/1672/15 та постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справах № 640/18679/18, № 804/958/16, від 23 грудня 2020 року у справі № 813/7911/14, від 09 грудня 2020 року у справі № 826/18134/14, від 19 листопада 2020 року у справі № 826/14554/18, від 07 липня 2020 року у справі № 811/952/15, від 19 травня 2020 року у справі № 9901/226/19, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/5596/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 816/584/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 821/3736/15-а; щодо застосування статті 61 Конституції України, статті 235 КЗпП України, Закону № 1682-VII, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 травня 2020 року у справі № 800/235/17.
22. 19 квітня 2021 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи (адміністративне провадження №К/9901/13717/21) між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., суддів Білак М.В., Загороднюка А.Г.
23. Ухвалою Верховного Суду від 08 червня 2021 року відкрито касаційне провадження (№К/9901/13717/21) за вищевказаною касаційною скаргою.
24. Ухвалами Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 22 грудня 2021 року у касаційних провадженнях №К/9901/12706/21 та №К/9901/13717/21 закінчено підготовчі дії та призначено справу до розгляду у порядку спрощеного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Позиція інших учасників справи
25. Ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 07 червня 2021 року та від 08 червня 2021 року про відкриття касаційного провадження за касаційними скаргами ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року у справі № 826/7030/15 ОСОБА_1 отримано 25 червня 2021 року, а Офісом Генерального прокурора та Прокуратура м. Києва - 11 червня 2021 року та 14 червня 2021 року, що підтверджується наявним у матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштового відправлення ПАТ «Укрпошта», ідентифікатор внутрішнього поштового відправлення 0102933361192, 0102933360943, 0102933361206, 0102933361214, 0102933360935, 0102933360951, водночас правом подати письмові відзиви на касаційні скарги один одного сторони не скористалися, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає перегляду рішень судів попередніх інстанцій в касаційному порядку.
Нормативне регулювання
26. Статтею 8 Конституції України установлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
27. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (стаття 3 Конституції України).
28. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24 Конституції України).
29. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування (стаття 38 Конституції України).
30. У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
31. Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права.
32. Статтею 9 Конституції України встановлено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
33. Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" від 17 липня 1997 року N 475/97-ВР, який набрав чинності з 11 вересня 1997 року, Україна як член Ради Європи ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), взявши на себе зобов`язання поважати права людини. Цим законом Україна повністю визнала на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
34. Статтею 8 Конвенції кожному гарантовано право на повагу до приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
35. Статтею 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, до якої Україна приєдналася на підставі Указу Президії Верховної ради Української РСР від 14 квітня 1986 року № 2077-ХІІ та яка набрала чинності для України з 13 червня 1986 року (далі - Віденська конвенція), закріплено принцип pacta sunt servanda, відповідно до якого кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватися. Відповідно до статті 27 цієї Конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
36. Згідно із статтею 31 Віденської конвенції визначає загальне правило тлумачення, яке встановлює, що договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору. Відповідно до пункту b) частини третьої цієї статті поряд з контекстом враховується наступна практика застосування договору, яка встановлює угоду учасників щодо його тлумачення.
37. Відповідно до статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" від 29 червня 2009 року № 1906-IV міжнародні договори є частиною національного законодавства та у разі суперечностей між ними мають вищу юридичну силу, ніж положення актів національного законодавства.
38. За приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
39. Частиною першою статті 3 КАС України встановлено, що порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
40. Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
41. За правилами частини другої статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
42. 16 жовтня 2014 року набрав чинності Закон України "Про очищення влади" від 16 вересня 2014 року № 1682-VII (далі - Закон № 1682-VII).
43. Очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування (частина перша статті 1 Закону № 1682-VII).
44. Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист (частина друга статті 1 Закону № 1682-VII).
45. Протягом десяти років із дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону (частина третя статті 1 Закону № 1682-VII).
46. Статтею 2 Закону № 1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрації). Відповідно до пункту 7 частини першої статті 2 Закону № 1682-VII заходи з очищення влади (люстрації) здійснюються, зокрема щодо посадових та службових осіб органів прокуратури України.
47. Критерії здійснення очищення влади (люстрації) установлені статтею 3 Закону №1682-VII.
48. Згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону № 1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, зокрема керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України.
49. За приписами частини першої статті 5 Закону № 1682-VII органом, уповноваженим на забезпечення проведення перевірки, передбаченої цим Законом, є Мністерство юстиції України.
50. Згідно з частиною другою статті 5 цього ж Закону Міністерство юстиції України в місячний строк з дня набрання чинності цим Законом розробляє та подає на затвердження Кабінету Міністрів України:
1) перелік органів, що здійснюють перевірку достовірності відповідних відомостей щодо застосування заборон, передбачених частинами третьою та четвертою статті 1 цього Закону, згідно з їх компетенцією;
2) порядок проведення перевірки, передбаченої цим Законом;
3) план проведення перевірок по кожному органу державної влади та органу місцевого самоврядування, підприємству, в якому працюють особи, зазначені у пунктах 1-10 частини першої статті 2 цього Закону, відповідно до черговості, визначеної частиною шостою цієї статті.
51. Частиною дванадцятою статті 5 Закону № 1682-VII передбачено, що у разі встановлення за результатами перевірки особи недостовірності відомостей, визначених пунктами 1 та/або 2 частини п`ятої цієї статті, орган, який проводив перевірку, надсилає копію висновку про результати перевірки до Міністерства юстиції України для офіційного оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України інформації про надходження такого висновку та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", не пізніш як у триденний строк з дня одержання такого висновку.
52. Пунктом 2 "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб:
1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів;
2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
53. Відповідно до статті 46-2 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року № 1789-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю.
54. Згідно з пунктом 7-2 частини першої статті 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України "Про очищення влади".
55. Закон № 1682-VII був предметом оцінки Європейської комісії "За демократію через право" (далі - Венеціанська комісія) за зверненням моніторингового комітету Парламентської Асамблеї Ради Європи, за результатами якої Комісією схвалено два висновки: 1) Проміжний висновок № 788/2014 на 101-й пленарній сесії 12-13 грудня 2014 року у м. Венеція (далі - Проміжний висновок № 788/2014), 2) Остаточний висновок № 788/2014 на 103-му пленарному засіданні 19-20 червня 2015 року у м. Венеція (з урахуванням змін, унесених до Верховної Ради України 21 квітня 2015 року) (далі - Остаточний висновок № 788/2014).
56. У пункті 18 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що європейські стандарти в галузі люстрації, в основному, випливають з трьох джерел:
1) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, статей 6, 8 і 14, статті 1 Протоколу 12) та практики Європейського суду з прав людини;
2) прецедентного права національних конституційних судів;
3) Резолюцій Парламентської асамблеї Ради Європи:
- "Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів" №1481 (2006) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1481 (2006));
- "Про заходи з ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем" №1096 (1996) (далі - Резолюція ПАРЄ № 1096 (1996)) та додана до неї доповідь, яка містить "Керівні принципи щодо відповідності закону про люстрацію та аналогічних адміністративних заходів вимогам держави, заснованої на принципі верховенства права" (далі - Керівні принципи ПАРЄ).
Позиція Верховного Суду
Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи
57. Оцінюючи за правилами статті 341 КАС України правильність застосування судами попередніх інстанцій до спірних правовідносин наведених положень у контексті встановлених у цій справі обставин, Верховний Суд виходить з такого.
58. Спір у цій справі виник у зв`язку із звільненням позивача з публічної служби за процедурою очищення влади (люстрації) із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) та внесенням відомостей до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" з одночасним оприлюдненням цих відомостей на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України.
59. Питання застосування визначених люстраційним законодавством заходів досліджувалася Верховним Судом у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду під час розгляду справи № 817/3431/14 (№К/9901/1400/18), за результатами розгляду якої Верховний Суд у складі судової палати ухвалив постанову від 03 червня 2020 року.
60. Так, у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 в аналогічних за змістом правовідносинах Верховний Суд наголошував на тому, що суди зобов`язані відповідно до частини першої статті 129 Конституції України вирішувати спори, керуючись верховенством права, що так само, означає врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальних стандартів демократичного суспільства.
61. Принцип законності, який є складовою верховенства права, у розумінні ЄСПЛ, має бути заснованим на визнанні і прийнятті людини, її прав та свобод, як найвищої цінності, тобто, за своїм змістом мати характер правозаконності. ЄСПЛ у своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що вислів "згідно із законом" означає, зокрема, що закон не повинен суперечити принципу верховенства права.
62. Юридичною гарантією законності у міжнародному праві є принцип pacta sunt servanda (договори необхідно сумлінно виконувати). Задля реалізації цього принципу правова система країни має забезпечувати виконання міжнародних зобов`язань держави, взятих нею на основі укладених міжнародних договорів, включаючи виконання рішень міжнародних судів, юрисдикцію яких визнано державою.
63. Цей принцип не визначає, яким саме чином міжнародне договірне право має бути реалізовано в рамках внутрішнього правопорядку, але відповідно до статті 27 Віденської конвенції держава не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання не виконання нею міжнародного договору.
64. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону №1682-VII.
65. У цьому рішенні ЄСПЛ, із застосуванням підходу, заснованого на наслідках, визнав, що звільнення заявників на підставі Закону № 1682-VII становило втручання у їхнє право на повагу до приватного життя.
66. У цій справі до позивача, який обіймав посаду аналогічну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по цій справі. Тож при вирішенні цього спору застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України", оскільки за висновками Європейського суду сам Закон № 1682, що укладений з порушенням міжнародних стандартів у сфері люстрації, є причиною порушення положень Конвенції.
67. Верховний Суд у своїй практиці послідовно наголошував, що без аналізу індивідуальної поведінки неможливо встановити особисту вину осіб, до яких застосовано означені заборони, для того, щоб переконатися у застосуванні до цих осіб індивідуальної відповідальності, а не колективної, як це задекларовано у принципах Закону № 1682-VII, що мали б спрямовувати процес очищення влади (люстрації).
68. Без встановлення зв`язку між указаними особами та узурпацією влади неможливо дійти висновку, що було досягнуто легітимної мети Закону № 1682-VII - недопущення до участі в управлінні державними справами саме осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини. Отже, не можливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
69. Повертаючись до обставин цієї справи, колегія суддів констатує, що до позивача, який обіймав посаду подібну посаді одного із заявників у справі "Полях та інші проти України", був застосований найсуворіший захід очищення влади (люстрації) на підставі Закону №1682, законодавчому механізму якого була надана оцінка ЄСПЛ у рішенні по зазначеній справі.
70. За аналогічних обставин, Верховний Суд у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 дійшов висновку, що заборона перебування на зазначених у Законі № 1682-VII посадах та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, що вказує на невідповідність меті й принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
71. Верховний Суд констатує, що з обсягу встановлених судами попередніх інстанцій обставин у цій справі слідує, що позивача було звільнено з посади заступника прокурора м. Києва у зв`язку з припиненням трудового договору відповідно до пункту 7-2 КЗпП України та увільнено від обов`язків члена колегії прокуратури міста на підставі Закону № 1682-VII за критерієм перебування на посаді прокурора Голосіївського району м. Києва, віднесену до категорії керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, передбачену пунктом 4 частини другої статті 3 Закону № 1682-VII, більш ніж один рік із застосуванням заборони протягом 10 років займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація). Довідка про вивчення особової справи позивача не містить відомостей про наявність фактів вчинення позивачем дій, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, а спірний наказ Генерального прокурора України від 23 березня 2015 року № 214к також не містить обґрунтування на підтвердження того, що позивач міг становити будь-яку загрозу для нового демократичного режиму.
72. Тож звільнення позивача проведено на підставі довідки про вивчення його особової справи. При цьому, відповідачі ніколи не стверджували про причетність позивача до будь-яких порушень прав людини чи підтримання останнім антидемократичних заходів, відповідачами не здійснювалися заходи, спрямовані на встановлення фактів особистої протиправної поведінки позивача, що не відповідає меті та принципам Закону № 1682-VII, визначеним у частині другій статті 1 цього Закону.
73. Правозастосування судами у цій справі відповідає практиці Верховного Суду з цих питань, зокрема у постанові від 03 червня 2020 року у справі № 817/3431/14 та наступній послідовній практиці, де Верховний Суд відійшов від раніше сформованої позиції, якої дотримувався до цього рішення Суд та яка полягала у тому, що перебування більше року на посаді/посадах, які зазначені в частині першій статті 3 Закону № 1682-VII, передбачає безумовне застосування заборон, передбачених частиною третьою статті 1 Закону №1682-VII, зазначивши, що при вирішенні цієї категорії справ застосуванню підлягають положення статті 8 Конвенції, тлумачення якої надано у справі "Полях та інші проти України".
74. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року у справі №755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду. Тож відповідно до сформованої практики перелік судових рішень, які зазначаються у постанові Верховного Суду про відступ від правової позиції, сформованої у таких судових рішеннях, не є вичерпним. Верховний Суд неодноразово наголошував, що відступаючи від правової позиції, викладеної в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду, останній може не вказувати усі такі рішення, оскільки Суд відступає від правової позиції, а не від судових рішень.
75. Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, спірний наказ про звільнення позивача є протиправним та підлягає скасуванню. Скасування наказу про звільнення позивача, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі, а саме на посаді, з якої його звільнили з наступного дня після звільнення.
76. Надаючи оцінку викладеним у касаційній скарзі Офісу Генерального прокурора доводам щодо незгоди з оскаржуваним рішенням суду апеляційної інстанції у частині поновлення позивача на посаді, з якої його було звільнено, колегія суддів зазначає таке.
77. Скасування наказу про звільнення працівника із займаної посади, у силу вимог частини першої статті 235 КЗпП України, є підставою для його поновлення на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При цьому, колегія суддів звертає увагу, що Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов`язаний поновити працівника на попередній роботі.
78. Отже поновлення на роботі полягає в тому, що працівнику надається та ж робота, яку він виконував до звільнення його з роботи. Незаконно звільнений працівник не поновлюється на попередній роботі лише тоді, коли повністю ліквідоване підприємство, установа, організація, що допустили таке незаконне звільнення. Позивач у цій справі оскаржуваним наказом був звільнений з посади заступника прокурора міста Києва та за наслідками розгляду справи судом поновлений на посаді заступника прокурора міста Києва.
79. Суд послідовно наголошує на тому, що спосіб захисту порушеного права безпосередньо повинен бути пов`язаний з подальшою можливістю виконати судове рішення і є ефективним тоді, коли може забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
80. Верховний Суд відхиляє як безпідставні доводи Офісу Генерального прокурора про застосування судом апеляційної інстанції норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах щодо застосування положень статті 235 КЗпП України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справах № П/9901/101/18, П/811/1672/15 та постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справах № 640/18679/18, № 804/958/16, від 23 грудня 2020 року у справі № 813/7911/14, від 09 грудня 2020 року у справі № 826/18134/14, від 19 листопада 2020 року у справі № 826/14554/18, від 07 липня 2020 року у справі № 811/952/15, від 19 травня 2020 року у справі № 9901/226/19, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/5596/17, від 22 жовтня 2019 року у справі № 816/584/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 821/3736/15-а. Жодних доводів в чому саме рішення судів попередніх інстанцій у цій частині не відповідає висновкам Верховного Суду щодо застосування статті 235 КЗпП України у вищенаведених справах касаційна скарга Офісу Генерального прокурора не містить.
81. З урахуванням наведеного Верховний Суд приходить до висновку, що судами попередніх інстанцій прийнято правильне по суті спору рішення у цій частині позовних вимог.
82. Надаючи оцінку доводам Офісу Генерального прокурора стосовно неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права в частині встановлення порушення відповідачами статті 62 Конституції України щодо презумпції невинуватості відносно позивача, колегія суддів виходить із такого.
83. Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 800/547/17 закцентувала увагу на підході Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішенні від 11 лютого 2003 року у справі "Ringvold v. Norway" (заява № 34964/97), де Суд зауважив, що презумпція невинуватості застосовується до процедури, яка за своєю суттю є кримінальною і в межах якої суд робить висновок про вину особи саме у кримінально-правовому сенсі, а відтак зазначена гарантія не може бути поширена на інші провадження, які згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції охоплюються поняттям спору щодо прав та обов`язків цивільного характеру.
84. 17 жовтня 2019 року ЄСПЛ прийняв рішення у справі "Полях та інші проти України" (заяви № 58812/15, № 53217/16, № 59099/16, № 23231/18, № 47749/18), яке 24 лютого 2020 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Полях та інші проти України"), та стосувалося звільнення п`ятьох державних службовців на підставі приписів Закону № 1682-VII.
85. У цій справі ЄСПЛ, вирішуючи питання про прийнятність скарги за статтею 6 Конвенції, визнав застосовною її цивільний аспект за пунктом 1, а також розглядав питання застосовності і кримінального аспекту за частиною 2. На застосуванні статті 6 Конвенції в її кримінальній частині наполягали другий і третій заявники з посиланням на ухвалу у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland), заява № 38184/03, ЄСПЛ 2006 VII) та інші справи щодо люстрації у Польщі.
86. ЄСПЛ на основі критерій Енгеля (рішення у справі "Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands), від 08 червня 1976 року, пункт 82) зазначив, що у згаданому рішенні у справі "Матиєк проти Польщі" (Matyjek v. Poland) (пункти 49-58), доходячи висновку, що польське люстраційне провадження могло вважатися "кримінальним", Суд врахував те, що воно здійснювалося відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Польщі, що характер дій, за які заявника було піддано люстрації, а саме подання неправдивої заяви, був аналогічним такому злочину, як надання неправдивих показань, і що застосоване до нього покарання, неможливість обіймати широке коло посад державної служби протягом десяти років, було суворим (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 155).
87. Натомість у цій справі ЄСПЛ дійшов висновку, що поведінка заявників, за яку до них були застосовані заходи, передбачені Законом "Про очищення влади", не кваліфікувалася як "кримінальна" відповідно до національного законодавства та не була аналогічна будь-якій формі кримінальної поведінки: вона полягала у тому, що вони обіймали свої посади, коли при владі був Президент Янукович. Однак лише серйозність покарання не є достатньою для того, щоб провадження розглядалося відповідно до "кримінального" законодавства (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 156-157).
88. За такої умови, ЄСПЛ з посиланням на оцінку Верховного Суду у справі № 800/186/17, де останній указав, що мета люстраційних заходів полягала не у покаранні а у відновленні довіри до державних установ (пункт 92), дійшов висновку, що характер і суворість передбачених Законом №1682-VII не були такими, щоб вважатися "кримінальними" для цілей Конвенції. Отже кримінальний аспект статті 6 Конвенції є незастосовним ЄСПЛ вважав, що порушене заявниками питання про те, чи існувало достатнє обґрунтування застосування до них таких серйозних заходів, передбачених Законом №1682-VII, має бути розглянуте у контексті скарг заявників за статтею 8 Конвенції (рішення у справі "Полях та інші проти України", пункт 158-159).
89. У цій справі Верховний Суд не бачить підстав вважати інакше, а тому вважає за необхідне виключити з мотивів судового рішення у цій справі висновки судів про порушення відповідачами статті 62 Конституції України, відповідно до якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. У зв`язку з цим оскаржувані судові рішення на підставі частини четвертої 351 КАС України підлягають зміні в частині мотивів, з яких суди попередніх інстанцій виходили, задовольняючи означені позовні.
90. Доводи касаційної скарги щодо неправильного застосування судами попередніх інстанції приписів статті 61 Конституції України колегія суддів відхиляє, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях суди попередніх інстанцій зазначену норму Основного Закону не застосовували.
91. Інші доводи та аргументи касаційної скарги цій частині, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.
92. Надаючи оцінку викладеним у касаційній скарзі доводам щодо відсутності підстав для зобов`язання Офісу Генерального прокурора проінформувати МЮ України про відкликання відомостей про застосування до позивача заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 Закону Законі № 1682-VII, колегія суддів зазначає таке.
93. У пунктах 98-100 Проміжного висновку № 788/2014 Венеціанська комісія відзначила, що проблематичними є положення статті 7 Закону № 1682-VII, відповідно до якого відомості про осіб, які підлягають люстрації, вносяться до Єдиного реєстру осіб, які підпадають під дію цього Закону, що створюється і ведеться МЮ України, із публікацією на веб-сайті вказаного міністерства особистих даних і результатів перевірки особи і наданням її для вільного користування.
94. Венеціанська комісія нагадала, що вже раніше у своєму консультативному висновку стосовно "Колишньої Югославської Республіки Македонія" заявляла, що "публікація до ухвалення рішення суду є проблематичною у зв`язку зі статтею 8 ЄКПЛ. Негативний вплив такої публікації на репутацію особи навряд чи може бути усунений пізніше вилученням її імені з реєстру, а потерпілий не має засобів, щоб захистити себе від такого негативного впливу. Останнє може бути адекватним заходом, необхідним у демократичному суспільстві, коли співпраця встановлюється остаточно, а не раніше. Тому публікація повинна відбуватися тільки після ухвалення рішення суду" (пункт 99 Проміжного висновку № 788/2014).
95. Оскільки у Законі № 1682-VII не гарантується, що публікація дозволяється тільки після остаточного рішення суду, то, за висновком Венеціанської комісії, як така ця норма піднімає очевидні проблеми сумісності зі статтею 8 Конвенції (пункт 100 Проміжного висновку № 788/2014).
96. Згідно з частиною 1 статті 7 Закону №1682-VII відомості про осіб, щодо яких встановлено заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 цього Закону, вносяться до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону №1682-VII (далі - Реєстр), що формується та ведеться Міністерством юстиції України.
97. Наказом МЮ України від 16 квітня 2014 року №1704/5, зареєстрованим в МЮ України 16 жовтня 2014 року за №1280/26057, затверджено Положення про Єдиний державний реєстр осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади" (далі - Положення №1704/5), яке визначає порядок формування та ведення Реєстру, а також надання відомостей з нього.
98. Так, згідно з пунктами 4, 9 розділу І Положення №1704/5 держателем Реєстру є МЮ України.
Реєстратори в межах своєї компетенції вносять до Реєстру та вилучають з нього у порядку, визначеному цим Положенням, відомості про осіб, щодо яких застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону №1682-VII, надають інформацію з Реєстру у випадках, визначених частиною другою статті 7 Закону №1682-VII, виконують інші функції, передбачені цим Положенням.
99. Відповідно до пункту 5 розділу ІІ Положення №1704/5 підставою для вилучення з Реєстру відомостей про особу, щодо якої застосовано заборону, передбачену частиною третьою або четвертою статті 1 Закону №1682-VII, є звернення про вилучення від органу, який проводив перевірку, або від особи, відомості щодо якої внесені до Реєстру з наданням одного, зокрема копії відповідного судового рішення в паперовій формі, засвідченої в установленому порядку, з належним чином оформленим підтвердженням про набрання законної сили.
100. З огляду на наведене, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для зобов`язання відповідача 1 надати до МЮ України відомості про відсутність підстав для застосування до ОСОБА_4 заборон, визначених статтею 1 Закону № 1682-VII.
101. Тож висновки судів у цій частині відповідають правовій позиції, викладеній, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 листопада 2020 року у справі № 826/14554/18, від 14 грудня 2020 року у справі № 826/17787/14 та інших.
102. Надаючи оцінку доводам касаційної скарги ОСОБА_1 щодо незгоди із судовим рішенням суду апеляційної інстанції у частині вирішення позовної вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, колегія суддів зазначає таке.
103. Скасовуючи рішення суду першої інстанції у частині задоволення позовної вимоги про стягнення з відповідача грошового забезпечення за час вимушеного прогулу позивача шляхом зобов`язання нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу відповідно до Порядку № 100 та ухвалюючи у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив з висновку про заявлення позивачем позову у цій частині до неналежного відповідача
104. Так, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у межах спірних правовідносин, ураховуючи, що оплата праці працівників органів прокуратури здійснюється відповідними органами прокуратури, позовна вимогою про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу повинна була заявлятися до відповідного органу прокуратури, у якому позивач працював до незаконного звільнення та був поновлений на роботі судом першої інстанції
105. У цій справі суд апеляційної інстанції установив, що заробітна плата ОСОБА_1 нараховувалося та виплачувалося прокуратурою м. Києва (а не Офісом Генерального прокурора України), що підтверджується довідкою про доходи позивача.
106. Слід зазначити, що КЗпП України, який підлягає субсидіарному застосуванню до спірних правовідносин, передбачає засоби правового захисту працівників, звільнення яких визнане незаконним. За змістом частини другої статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
107. Колегія суддів також звертає увагу, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має не лише вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а й визначити при цьому розмір такого заробітку за встановленими законодавством правилами. При визначенні розміру такого заробітку суд повинен навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню з відповідача.
108. Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком № 100.
109. Така правова позиція була сформована Верховним Судом України, зокрема, у постанові від 14 січня 2014 року по справі №21-395а13 та підтримана Верховним Судом, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 822/1832/16, від 24 жовтня 2018 року у справі № 820/5932/16, від 19 червня 2019 року у справі № 2-а-1648/00(2-а/215/15/16), від 01 серпня 2019 року у справі № 820/1446/17 та інших.
110. Приписами частини третьої статті 48 КАС України визначено, що у разі якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до ухвалення рішення у справі за згодою позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі, якщо це не потягне за собою зміни підсудності адміністративної справи. Суд має право за клопотанням позивача до ухвалення рішення у справі залучити до участі у ній співвідповідача.
111. Якщо позивач не згоден на заміну відповідача іншою особою, суд може залучити цю особу як другого відповідача. У разі відмови у задоволенні позову до такого відповідача понесені позивачем витрати відносяться на рахунок держави (частина четверта статті 48 КАС України).
112. Належним є відповідач, який є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не повинна і не може відповідати за пред`явленим позовом. У разі якщо за змістом норми матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, учасником спірних відносин та зобов`язаною особою є інша, ніж особа, до якої пред`явлено позов, підстави для задоволення позову відсутні.
113. Водночас колегія суддів зазначає, що позивач не завжди спроможний правильно визначити відповідача. Звертаючись до суду з адміністративним позовом, позивач зазначає відповідачем особу, яка, на його думку, повинна відповідати за позовом, проте під час розгляду справи він може заявити клопотання про заміну неналежного відповідача належним. У такому випадку суд з метою забезпечення захисту порушеного (оспорюваного, невизнаного) права особи повинен замінити неналежного відповідача належним або залучити до участі у справі співвідповідача, однак на це потрібна згода позивача. При цьому, заміна відповідача може відбутися за клопотанням не лише позивача, а й будь-якої іншої особи, яка бере участь у справі, у тому числі й за клопотанням самого відповідача, або навіть за ініціативою суду. Після заміни сторони, залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи починається спочатку. Заміна відповідача допускається до ухвалення рішення судом першої інстанції
114. Отже визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. При цьому обов`язком суду є встановлення належності відповідачів та їх заміна у разі необхідності, або залучення співвідповідачів .
115. Проте суд першої інстанції вищенаведених вимог процесуального закону не дотримався, та, вирішуючи спір по суті у частині стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу, не з`ясував хто є належним відповідачем у справі щодо зазначеної позовної вимоги та не вирішив питання про залучення до участі у справі співвідповідача, а випадку його відсутності, зокрема у разі ліквідації такого органу, - залучення його правонаступника, яким може бути і Офіс Генерального прокурора, на якого згідно з частиною другою статті 89 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII покладено функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності прокуратури здійснюються Офісом Генерального прокурора.
116. Такий висновок не суперечить правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 30 липня 2020 року у справі № 826/20119/14, у яких за наслідком дослідження спірних правовідносин у наведених конкретних справах Верховний Суд дійшов висновку, що належним відповідачем за позовними вимогами про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу може бути головний розпорядник коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності відповідного органу.
117. У контексті наведеного, колегія суддів уважає за необхідне наголосити, що відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
118. За правилами статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
119. Оскільки вказані обставини та фактичні дані залишилися поза межами дослідження судів попередніх інстанцій, тому колегія суддів уважає передчасним висновок суду апеляційної інстанції про заявлення ОСОБА_1 позовної вимоги про стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу до неналежного відповідача.
120. Водночас колегія суддів ураховує, що нормами КАС України апеляційний суд не наділений повноваженнями вчиняти процесуальні дії щодо залучення співвідповідача (заміни неналежно відповідача) або скасовувати рішення суду та направляти справу для продовження розгляду судом першої інстанції.
121. Разом з тим, такими повноваженнями наділено суд касаційної інстанції, який відповідно до пункту 2 частини першої статті 349 КАС України має право скасувати судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема, для продовження розгляду. Підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд, згідно з пунктом четвертого частини третьої статті 353 КАС України, є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, які не були залучені до участі у справі.
122. Відповідно до частини четвертої статті 353 КАС України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
123. З огляду на наведене, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скраги позивача частково та скасування оскаржуваних судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій у частині вирішення позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення на його користь грошового забезпечення за час вимушеного прогулу з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
124. Під час нового розгляду справи у цій частині суду першої інстанції необхідно ретельно дослідити спірні правовідносини з урахуванням викладених у цій постанові висновків і надати оцінку вказаним обставинам, зокрема визначити належного відповідача, або його правонаступника, та правильно застосувати до спірних правовідносин норми матеріального права і постановити рішення відповідно до вимог статті 242 КАС України та приписів Порядку № 100.
125. З огляду на результат касаційного розгляду витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, не розподіляються.
Керуючись статтями 341 345 349 350 351 353 355 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційні скарги ОСОБА_1 та Офісу Генерального прокурора задовольнити частково.
2. Змінити рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року у справі № 826/7030/15 в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача, Прокуратура м. Києва про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, виклавши мотивувальну частину в цій частині у редакції цієї постанови.
3. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року у справі № 826/7030/15 в частині позовних вимог про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу - скасувати і в цій частині направити на новий судовий розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва.
4. В іншій частині рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 08 грудня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2021 року № 826/7030/15 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
СуддіЛ.О. Єресько М.В. Білак А.Г. Загороднюк