ПОСТАНОВА
Іменем України
17 березня 2020 року
Київ
справа №826/7286/18
адміністративне провадження №К/9901/68714/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Губської О. А.,
суддів: Єресько Л.О., Загороднюка А.Г.,
розглянув у попередньому судовому засіданні в касаційній інстанції справу
за позовом ОСОБА_1 до Вищого адміністративного суду України, третя особа - Державна казначейська служба України, Державна судова адміністрація України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, провадження по якій відкрито
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року, прийняте у складі судді Шевченко Н. М., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року, ухвалену у складі колегії суддів: Губської Л. В. (головуючий), Епель О. В., Степанюка А. Г.
І. Суть спору:
1. ОСОБА_1 (надалі також ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України, Державної казначейської служби України, в якому просив:
1.1. визнати протиправною бездіяльність Вищого адміністративного суду України, Державної судової адміністрації України щодо нездійснення нарахування та виплати судді Вищого адміністративного суду України ОСОБА_1 суддівської винагороди, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про державний бюджет України на 2017 рік» та Законом України «Про державний бюджет України на 2018 рік» за період з 01 січня 2017 року по 06 квітня 2018 року;
1.2. зобов`язати Вищий адміністративний суд України, Державну судову адміністрацію України, Державну казначейську службу України здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити ОСОБА_1 суддівську винагороду за період з 01 січня 2017 року по 06 квітня 2018 року у розмірі, встановленому статтею 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, виходячи із посадового окладу 10 мінімальних заробітних плат помножених на коефіцієнт 1,2, з урахуванням проведених виплат у вказаному періоді.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що йому, як судді Вищого адміністративного суду України, що не проходив кваліфікаційного оцінювання, суддівська винагорода обраховується за правилами, встановленими ст. 133 Закону України від 07.07.2010 № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів», і посадовий оклад повинен визначатися виходячи із розміру мінімальної заробітної плати 3200 грн., згідно із ст. 8 Закону України від 21.12.2016 № 1801-VIII «Про Державний бюджет України на 2017 рік». Водночас, Закон України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України», яким передбачена «розрахункова величина 1600 грн.», не може бути застосований при визначенні посадового окладу судді, він не є законом про судоустрій або законом, який вносить зміни до закону про Державний бюджет України.
3. Державна судова адміністрація України позов не визнала. У відзиві на позовну заяву наполягала на безпідставності останньої та просила відмовити в її задоволенні з огляду на те, що з 01.01.2017 суддям спеціалізованих судів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання, відповідно до штатних розписів встановлено посадові оклади у розмірі 19200,00 грн. (1600,00 грн. (розрахункова величина відповідно до Закону України від 06.12.2016 № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України») х 10 х 1,2). Також наголошено на тому, що Державна судова адміністрація України є лише розпорядником коштів, а отже не наділена правами та обов`язками роботодавця, визначених КЗпП України стосовно суддів та не є роботодавцем для суддів в розумінні трудового законодавства.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. ОСОБА_1 з вересня 1994 року по грудень 1998 року працював суддею Богунського районного суду м. Житомира, з грудня 1998 року по грудень 2002 року - суддею арбітражного суду Житомирської області (згодом - господарського суду Житомирської області), з грудня 2002 року по січень 2011 року - суддею, першим заступником голови Житомирського апеляційного господарського суду, з січня 2011 року - суддя Вищого адміністративного суду України.
5. 29.03.2018 Вища рада правосуддя прийняла рішення № 929/0/15-18 про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Вищого адміністративного суду України.
6. 06.04.2018 на підставі наказу Вищого адміністративного суду України № 178-к відраховано ОСОБА_1 зі штату Вищого адміністративного суду України у зв`язку із звільненням його у відставку відповідно до рішення Вищої ради правосуддя № 929//15-18 від 29.03.2018.
7. 23.04.2018 позивачу видано довідку № 119 Вищого адміністративного суду України про суддівську винагороду, в якій визначено посадовий оклад в розмірі 19200,00 грн.
8. Вважаючи порушенням своїх прав з боку відповідачів стосовно нарахування суддівської винагороди виходячи з посадового окладу 16000 гривень та з метою їх відновлення, позивач звернувся з даним позовом до суду.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
9. Окружний адміністративний суд міста Києва рішенням від 06 вересня 2018 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року, у задоволенні позовних вимог відмовив.
10. Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що при встановленні посадового окладу позивача та виплаті йому суддівської винагороди, суб`єкт владних повноважень діяв на підставі, в межах і спосіб, передбачені Конституцією України та законами України.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
11. Не погоджуючись з такими рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, в якій посилається на неправильне застосування судами першої й апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення ними норм процесуального права.
12. У скарзі позивач просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі
13. Касаційну скаргу мотивує тим, що суддівська винагорода регулюється Законом України «Про судоустрій та статус суддів» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. При цьому, позивач зазначає, що відсутність якісного закону не може слугувати виправданням втручання в права особи, оскільки недоліки законодавства не можуть усуватися за рахунок втручання чи обмеження прав людини. В той же час, відсутність законної мети свідчить про відсутність пропорційності застосування обмежень щодо позивача.
13.1. Також скаржник звертає увагу на висновки, зроблені Конституційним Судом України у рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, а також на те, що положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 6 грудня 2016 року №1774-VIII (далі - "Закон України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII"), що застосовуються відповідачем до правовідносин з визначення розміру суддівської винагороди, є дискримінаційними та не відповідають принципам правової визначеності, якості закону та пропорційності.
14. У відзиві на касаційну скаргу Державна судова адміністрація України вказує на її безпідставність та просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін.
V. Джерела права й акти їх застосування
15. За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
16. Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Конституції України).
17. Частинами першою, другою статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за:
1) вислугу років;
2) перебування на адміністративній посаді в суді;
3) науковий ступінь;
4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
18. За пунктом 22 розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
19. Відповідно до пункту 23 розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону № 2453-VІ.
20. Згідно з частинами третьою та четвертою статті 133 Закону №2453-VІ посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат. Посадові оклади інших суддів встановлюються пропорційно до посадового окладу судді місцевого суду з відповідним коефіцієнтом, для судді вищого спеціалізованого суду - 1,2.
21. За змістом пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ (у редакції, яка діяла на дату виникнення спірних відносин та ухвалення судових рішень, які є предметом касаційного перегляду в цій справі) мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
22. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600 гривень.
VI. Висновок Верховного Суду
23. З огляду на вимоги пункту 23 Розділу XII «Прикінцевих та перехідних положень» Закону № 1402-VIII, суддівську винагороду позивачу нараховували відповідно до статті 133 Закону № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), але з урахуванням приписів пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ (у наведеній редакції), тобто з розрахунку 10 мінімальних заробітних плат, розмір якої визначено на рівні 1600,00 грн.
24. Беручи до уваги приписи статті 7 Закону № 1801-VIII, розрахункова величина, яку застосувала ДСА для нарахування суддівської винагороди позивачу (1600,00 грн.) є розміром прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого згаданим Законом з 01 січня 2017 року. Позивач твердить, що розмір суддівської винагороди визначено у Законі № 2453-VI (у редакції Закону № 192-VIII), який є спеціальним нормативним актом для цих правовідносин, тож застосування положень іншого закону, який до того ж звужує обсяг гарантій суддівської незалежності, є порушенням норм статті 130 Конституції України. Тобто, позивач вважає, що суддівську винагороду мали б нараховувати з розрахунку мінімальної заробітної плати, а не прожиткового мінімуму.
25. Верховний Суд раніше висловлював правову позицію у справі, фактичні обставини якої є подібними до обставин цієї справи. Зокрема у справі № 820/1853/17 колегія суддів зазначила, що норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VI і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.
26. Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата (3200,00 грн.) після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
27. Отож, у такий спосіб законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати (3200,00 грн.) як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що «до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі 1600,00 гривень».
28. На підставі наведеного колегія суддів висловила правовий висновок, за яким: законодавець встановив: по-перше, два види (розміри) мінімальної заробітної плати; по-друге, заборонив застосовувати для визначення розмірів посадових окладів розмір мінімальної заробітної плати 3200 грн.; по-третє, чітко передбачив, що для визначення посадових окладів суддів застосовується розмір мінімальної заробітної плати 1600,00 грн. Таким врегулюванням законодавець не порушив гарантій суддів щодо розміру суддівської винагороди, оскільки для визначення окладу судді підлягає застосуванню розмір мінімальної заробітної плати, який не є меншим від того, що застосовувався до такого врегулювання.
29. При цьому, колегія суддів зазначає, що до 01.01.2017 закони № 2453-VI та №1402-VIIІ визначали розмір посадового окладу судді у мінімальних заробітних платах, що дає можливість зробити висновок, що мінімальна заробітна плата застосовувалася законодавцем як розрахункова величина.
30. Досліджуючи мету прийняття Закону № 1774-VIII слід наголосити, що він був направлений на підвищення мінімальних стандартів, запроваджених в Україні, в тому числі і заробітної плати. Так, з огляду на положення Закону України "Про бюджет України на 2017 рік" розмір заробітної плати зріс вдвічі.
31. Наслідком таких змін Законом № 1774-VIII стала зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум, яка стала застосовуватися до розрахунку всіх виплат, де раніше застосовувалася як розрахункова величина мінімальна заробітна плата, а також до розрахунку інших платежів та санкцій.
32. Таким чином, суд дійшов висновку, що з прийняттям Закону № 1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, у формулі розрахунку якої як розрахункова величина була закладена мінімальна заробітна плата, а лише розрахункова величина.
33. Щодо посилань позивача на рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-р/2018, колегія суддів зазначає таке.
34. Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII). Частина третя статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року.
35. Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
36. У рішенні від 4 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
37. Натомість Законом України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
38. Отже, з прийняттям Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
39. Верховний Суд зауважує, що рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року №11-р/2018, на яке посилається позивач, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
40. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.
41. Таким чином, судові рішення, які просить скасувати позивач, приймались на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIII, який Конституційним Судом України не переглядався на предмет його неконституційності.
42. Крім того, частиною другою статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
43. Конституційний Суд України у Рішенні від 24 грудня 1997 року № 8-зп зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
44. Так, за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.
45. За таких обставин, Рішення Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року № 11-рп/2018 на спірні правовідносини не може вплинути, оскільки правовідносини у даній справі виникли до прийняття такого рішення.
46. Аналогічні висновки викладено в ухвалі Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 820/2640/17.
47. Стосовно доводів скаржника про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер, Верховний Суд зазначає таке.
48. Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства" від 11 червня 2002 року, заява №36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі "Ван Раалте проти Нідерландів" від 21 лютого 1997 року, заява №20060/92; рішення ЄСПЛ у справі "Пічкур проти України" від 7 листопада 2013 року, заява №10441/06).
49. Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).
50. Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України "Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні".
51. Так, проходження суддями кваліфікаційного оцінювання відповідає конституційним положенням, зокрема приписам частини десятої статті 131 ("…Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів… оцінювання…"), підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України ("Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", має бути оцінена в порядку, визначеному законом).
52. Мета встановлення відмінностей у порядку визначення суддівської винагороди також є істотною, оскільки Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" від 2 червня 2016 року №1401-VIII і Закон України "Про судоустрій і статус суддів України" від 2 червня 2016 року №1402-VIII стали основою інституційної реформи судової влади в Україні, закріпили оновлені засади правового статусу судді, в тому числі щодо порядку зайняття посад і підтвердження здатності здійснення правосуддя у відповідних судах. Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", внесені ним зміни були необхідними в першу чергу для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. Метою цих заходів є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.
53. Венеціанська комісія у своєму висновку від 30 червня 2017 року №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] щодо Закону України "Про судоустрій і статус суддів України" від 2 червня 2016 року зазначила, що процедура, передбачена в пункті 20 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та підпункті (4) пункту 16-1 Прикінцевих положень Конституції України (підтвердження відповідності суддів займаним посадам), має обмежену сферу та час застосування. Зважаючи на існуючу слабкість судової системи та майже повну відсутність довіри до неї з боку суспільства, вимога, щоб ці судді пройшли процедуру оцінювання, котра може призвести до їх звільнення, може бути зрозумілою та, мабуть, навіть виправданою за виняткових обставин залежно від того, як проводитиметься процедура оцінювання та за умови суворого дотримання належних гарантій.
54. Відтак запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні, а тому проведення такого оцінювання є об`єктивно виправданим і необхідним для суспільства.
55. Процедура кваліфікаційного оцінювання врегульована Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року і передбачає відповідні критерії та етапи, проводиться прозоро і публічно (глава 1 Розділу V). Обраний підхід до встановлення відповідності суддів займаним посадам шляхом кваліфікаційного оцінювання неконституційним не визнавався, а тому відсутні підстави для визнання обраного способу неналежним, а відповідних процедур кваліфікаційного оцінювання - необґрунтованими чи несправедливими.
56. Отже, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
57. Верховний Суд також відхиляє аргументи позивача про невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам "якості закону" і правової визначеності, з огляду на таке.
58. Як випливає з практики ЄСПЛ, поняття "якість закону" означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі "C. Дж. та інші проти Болгарії", заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі "Олександр Волков проти України", заява № 21722/11, пункт 170).
59. ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі "Кантоні проти Франції", заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі "Вєренцов проти України", заява №20372/11, пункт 65).
60. У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
61. Позивач обґрунтовує невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам "якості закону" і правової визначеності тим, що ані цим, ані іншими законами не скасовано й не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року, а також статей 8 Законів України про Державний бюджет України на 2017 і 2018 роки.
62. У цьому контексті колегія суддів звертає увагу на вже раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 4 березня 2020 року у справі №809/1684/17).
63. Вказана правова позиція також узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними в рішенні від 11 березня 2020 року за результатами розгляду зразкової справи Пз/9901/17/19 (№200/9195/19-а).
64. З огляду на встановлені обставини і правове регулювання, враховуючи судову практику ЄСПЛ і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що нараховуючи і виплачуючи ОСОБА_1 суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у період з 01 січня 2017 року по 06 квітня 2018 року, Державна судова адміністрація України діяла на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, "якості закону" та правової визначеності Верховний Суд не встановив.
65. З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення судів попередніх інстанцій, які є предметом касаційного перегляду в цій справі, ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального і процесуального права, підстави для їх скасування чи зміни відсутні. Доводи касаційної скарги висновків судів та обставин справи не спростовують.
66. Зважаючи на приписи статті 350 Кодексу адміністративного судочинства України касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
VII. Судові витрати
67. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.
Керуючись статтями 3 341 343 349 350 355 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 вересня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 05 грудня 2018 року у справі № 826/7286/18 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та не може бути оскаржена.
Головуючий О. А. Губська
Судді Л. О. Єресько
А. Г. Загороднюк