ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 червня 2024 року

м. Київ

справа № 826/8492/16

адміністративне провадження № К/9901/40717/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

Судді-доповідача - Васильєвої І.А.,

суддів -Юрченко В.П., Хохуляка В.В.

розглянувши в порядку письмового провадження

касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві

на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.09.2016 (суддя: Данилишин В.М.)

та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.01.2017 (судді: Мамчур Я.С., Желтобрюх І.Л., Файдюк В.В.)

у справі № 826/8492/16

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фудмережа»

до Головного управління ДПС у м. Києві

про скасування податкових повідомлень-рішень,-

В С Т А Н О В И В:

У червні 2016 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фудмережа» (далі - позивач, ТОВ «Фудмережа», Товариство) звернулося до суду з позовом до Головного управління ДПС у м. Києві (далі - відповідач, ГУ ДПС у м. Києві, податковий/контролюючий орган), в якому просило скасувати податкові повідомлення-рішення від 24.12.2015 № 81126552210 та № 81226552210.

В обґрунтування заявлених позовних вимог наголошує на протиправності оскаржуваних рішень, оскільки реальність господарських операцій між позивачем та його контрагентами підтверджується належними первинними документами.

Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.09.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 31.01.2017 позов задоволено та скасовано податкові повідомлення-рішення від 24.12.2015 № 81126552210 та № 81226552210.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції зазначили, що позивачем надано усі належним чином оформлені первинні документи, якими, за переконанням суду, підтверджується реальність здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Поліком Сервіс», ТОВ «Арієз», ТОВ «Термо-Будтранс», ТОВ «Ірбудстрах», ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «Гріфон 5», ПП «Грандстрой», що свідчить про необґрунтованість тверджень відповідача щодо протиправного заниження позивачем ПДВ та завищення суми від`ємного значення, що зараховується до податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду, за перевіряємий період.

Не погоджуючись із судовими рішеннями судів першої та апеляційної інстанції відповідач звернувся до Вищого адміністративного суду України із касаційною скаргою, в якій просить скасувати судові рішення першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

В доводах касаційної скарги скаржник, посилаючись на обставини, викладені в акті перевірки, при цьому зазначивши, що судами першої та апеляційної інстанцій порушено норми матеріального та процесуального права, порушено принцип офіційного з`ясування всіх обставин справи, що призвело до неправильного вирішення спору. При цьому, скаржник зауважує, що позивачем не було надано до перевірки документів у строки, визначені у запиті, про що складено акт від 23.10.2015, у зв`язку з чим податковий орган вважає, що первинні документи у позивача відсутні. Не надано також до перевірки і протоколів обшуку та виїмки документів, що свідчить про сумніви реальності здійснення господарських операцій між позивачем та його контрагентами.

Позивачем надано заперечення на касаційну скаргу, в яких просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій без змін, наголосивши на їх правильності.

У зв`язку з набранням 15.12.2017 чинності нової редакції Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України згідно з Законом України від 03.10.2017 №2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» та початком роботи Верховного Суду касаційна скарга була передана на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вказана касаційна скарга була передана на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.

Разом з тим, 11.11.2021 відповідачем подано заяву про закриття провадження у справі, в обґрунтування якої посилається на правову позицію Великої Палати Верховного Суду у постанові від 21.09.2021 у справі № 905/2030/19 (905/1159/20), згідно з якою спір у справі за позовом осіб, щодо яких відкрито провадження у справі про банкрутство, про визнання протиправним та скасування прийнятого контролюючим органом податкового повідомлення-рішення належить до юрисдикції господарського суду у межах провадження у справі про банкрутство.

Правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у справі № 905/2030/19 (905/1159/20) полягає в тому, що під час визначення предметної підсудності спору (юрисдикції його розгляду) положення статті 7 Кодексу України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) щодо переліку спорів, які підлягають вирішенню у межах провадження у справі про банкрутство в господарському судочинстві, підлягають застосуванню з 21.10.2019 (дата набрання чинності КУзПБ) до спору, що виник у зв`язку з оскарженням податкового повідомлення-рішення, позовні вимоги у якому заявлено після відкриття відносно позивача провадження у справі про банкрутство.

Однак, у даній справі № 826/8492/16 податкові повідомлення-рішення 24.12.2015 № 81126552210 та № 81226552210.позивач оскаржив в судовому порядку у червні 2016 року. Провадження у справі про банкрутство щодо ТОВ «Фудмережа» відкрито згідно з ухвалою Господарського суду Львівської області від 31.08.2021 у справі № 914/2046/21.

Відтак, оскільки товариство звернулося до суду з позовом щодо оспорюваних ним податкових повідомлень-рішень до відкриття провадження у справі про визнання його банкрутом та до набрання чинності КУзПБ, підстав для застосування правового висновку Великої Палати Верховного Суду, зробленого у постанові від 21.09.2021 у справі №905/2030/19 (905/1159/20), у спірних правовідносинах немає.

Питання правових наслідків зміни судової практики щодо визначення юрисдикції спорів у справах за позовом осіб, стосовно яких відкрито провадження у справі про банкрутство, до контролюючого органу про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення (вимоги про сплату боргу (недоїмки)) неодноразово вирішувалося Верховним Судом (з урахуванням відповідного висновку Великої Палати Верховного Суду щодо цього), зокрема, але не виключно, у постановах від 10.11.2021 у справі № 160/12941/19 (провадження № К/9901/16479/21), від 18.11.2021 у справі № 826/1620/18 (провадження № К/9901/67773/18), від 02.12.2021 у справі № 2340/4726/18 (провадження № К/9901/12915/19), від 10.02.2022 у справі № 280/1491/19 (провадження № К/9901/25386/20), від 16.02.2022 у справі № 640/9625/20 (провадження № К/9901/40646/21), від 13.05.2022 у справі № 2240/3293/18 (провадження № К/9901/17236/19), від 14.07.2022 у справі № 813/6822/14 (провадження № К/9901/26816/18) та від 19.09.2023 у справі № 805/2332/16-а (провадження № К/9901/41541/18.

Як узагальнення, Верховний Суд, врахувавши практику Європейського суду з прав людини, зазначив, якщо держава запроваджує спеціалізовану судову систему, то недоліки цієї системи, зумовлені нечіткістю правового регулювання та несталою судовою практикою, не повинні мати негативних наслідків для особи. Скасування судового рішення з мотивів порушення юрисдикції всупереч волі особи, яка була учасником провадження, не забезпечує право на справедливий суд (постанова Верховного Суду від 12.09.2019 у справі № 826/6879/16).

Таким чином, оскільки розгляд справи було здійснено відповідно до чинних на час її розгляду юрисдикційних правил і їх тлумачення, підстави для закриття провадження у цій справі відсутні, а касаційна скарга підлягає розгляду по суті.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та доводи касаційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що також підтверджується матеріалами справи ДПІ у Печерському районі ГУ ДФС м. Києва проведено документальну позапланову виїзну перевірку ТОВ «Фудмережа» з питань дотримання вимог податкового законодавства при здійсненні фінансово-господарських взаємовідносин, зокрема, ТОВ «Поліком Сервіс», ТОВ «Арієз», ТОВ «Термо-Будтранс», ТОВ «Ірбудстрах», ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «Гріфон 5» та ПП «Грандстрой» за січень-травень 2015 року, за результатами якої прийнято акт перевірки від 30.11.2015 № 510/26-55-22-10/36387249 (т. 1 а.с. 18-42), яким встановлено порушення позивачем вимог: п.п 44.3, 44.4 ст. 44, п.п. 188.1 ст. 188, п.п. 198.1, 198.3, 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України, в результаті чого позивачем занижено податок на додану вартість, який підлягає сплаті до бюджету, на загальну суму 6844263,00 грн., та завищено суму від`ємного значення, що зараховується до податкового кредиту наступного звітного (податкового) періоду за травень 2015 року у розмірі 5865003,00 грн.

На підставі акту перевірки 24.12.2015 відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення:

№ 81126552210, яким позивачу збільшено суму грошового зобов`язання з ПДВ у розмірі 6844263,00 грн. за основним платежем та у розмірі 3422132,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами);

№ 81226552210, яким позивачу зменшено розмір від`ємного значення суми ПДВ у розмірі 5865003,00 грн.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, регулює Податковим кодексом України (далі - ПК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Підпунктом 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Кодексу визначено, що господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Приписами п/п. 14.1.181. п. 14.1 ст. 14 ПК України визначено, що податковим кредитом є сума, на яку платник ПДВ має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Згідно з п/п. 138.1.1 п. 138.1 ст. 138 ПК України витрати, що враховуються при обчисленні об`єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.

Відповідно до п.138.2 ст. 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

Згідно з 138.8. ст. 138 ПК України собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов`язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат; прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов`язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов`язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну);

Відповідно до п/п. 139.1.9. п. 139.1 ст. 139 ПК України витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

За приписами п/п 138.10.3 п. 138.2 ст. 138 ПК України до складу інших витрат включаються витрати на збут, які включають витрати, пов`язані з реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг: а) витрати на пакувальні матеріали для затарювання товарів на складах готової продукції; б)витрати на ремонт тари; в) оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут; г)витрати на рекламу та дослідження ринку (маркетинг), на передпродажну підготовку товарів; ґ) витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом; д) витрати на утримання основних засобів, інших необоротних матеріальних активів, пов`язаних зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг (оперативна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);е) витрати на транспортування, перевалку і страхування товарів, транспортно-експедиційні та інші послуги, пов`язані з транспортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки; є) витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування; ж) витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами підрозділів підприємства; з)інші витрати, пов`язані зі збутом товарів, виконанням робіт, наданням послуг.

Відповідно до вимог ст. 185.1 ПК України об`єктом оподаткування є операції платників податку з:

а) постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю;

б) постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу;

в) ввезення товарів (супутніх послуг) на митну територію України в митному режимі імпорту або реімпорту (далі - імпорт);

г) вивезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі експорту або реекспорту (далі - експорт);

ґ) з метою оподаткування цим податком до експорту також прирівнюється постачання товарів (супутніх послуг), які перебувають у вільному обігу на території України, до митного режиму магазину безмитної торгівлі, митного складу або спеціальної митної зони, створених згідно з положеннями глав 35 - 37 Митного кодексу України;

д) з метою оподаткування цим податком до імпорту також прирівнюється постачання товарів (супутніх послуг) з-під митного режиму магазину безмитної торгівлі, митного складу або спеціальної митної зони, створених згідно з положеннями глав 35 - 37 Митного кодексу України, для їх подальшого вільного обігу на території України;

е) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Згідно з п. 198.1 ст. 198 ПК України право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Відповідно до п. 198. 2 ст. 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається: дата тієї події, що відбулася раніше; дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Пунктом 198.3 ст. 198 ПК України передбачено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

Пунктом 198.6 ст. 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними або оформлені з порушенням вимог чи не підтверджені митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу).

За змістом наведених норм, право платника податків на збільшення податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання платником податку у інших платників цього податку товарів (послуг), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям господарської діяльності платника податку; підтвердження податковою накладною, виписаною постачальником - платником податку, митною декларацією (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 ПК України) суми нарахованого (сплаченого) податку в ціні придбання товару (послуг).

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов`язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (частина 2 цієї статті).

Таким чином, будь-які документи (у тому числі, договори, акти, рахунки тощо) мають силу первинних документів лише в разі фактичного здійснення господарської операції. Якщо ж фактичного здійснення господарської операції не було, відповідні документи не можуть вважатися первинними документами для цілей ведення податкового обліку навіть за наявності всіх формальних реквізитів таких документів, що передбачені чинним законодавством.

Разом з тим, п. 44.1 ст. 44 ПК України встановлено, що для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Платникам податків забороняється формування показників податкової звітності, митних декларацій на підставі даних, не підтверджених документами, що визначені абзацом першим цього пункту (абзац другий цього пункту).

Відповідно до п. 44.6 ст. 44 ПК України у разі якщо до закінчення перевірки або у терміни, визначені в пункті 86.7 статті 86 цього Кодексу платник податків не надає посадовим особам контролюючого органу, які проводять перевірку, документи (незалежно від причин такого ненадання, крім випадків виїмки документів або іншого вилучення правоохоронними органами), що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, вважається, що такі документи були відсутні у такого платника податків на час складення такої звітності.

Якщо платник податків після закінчення перевірки та до прийняття рішення контролюючим органом за результатами такої перевірки надає документи, що підтверджують показники, відображені таким платником податків у податковій звітності, не надані під час перевірки (у випадках, передбачених абзацами другим і четвертим пункту 44.7 цієї статті), такі документи повинні бути враховані контролюючим органом під час розгляду ним питання про прийняття рішення.

Згідно з п. 85.2 ст. 85 ПК України платник податків зобов`язаний надати посадовим (службовим) особам контролюючих органів у повному обсязі всі документи, що належать або пов`язані з предметом перевірки. Такий обов`язок виникає у платника податків після початку перевірки.

У разі відмови платника податків або його законних представників надати копії документів посадовій (службовій) особі контролюючого органу така особа складає акт у довільній формі, що засвідчує факт відмови, із зазначенням посади, прізвища, імені, по батькові платника податків (його законного представника) та переліку документів, які йому запропоновано подати. Зазначений акт підписується посадовою (службовою) особою контролюючого органу та платником податків або його законним представником. У разі відмови платника податків або його законного представника від підписання зазначеного акта в ньому вчиняється відповідний запис (пункт 85.6 цієї статті).

Як вже було зазначено вище, задовольняючи позов Товариства, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з того, що позивачем надано усі належним чином оформлені первинні документи, якими, за переконанням суду, підтверджується реальність здійснення господарських операцій між позивачем та ТОВ «Поліком Сервіс», ТОВ «Арієз», ТОВ «Термо-Будтранс», ТОВ «Ірбудстрах», ФОП ОСОБА_1 , ТОВ «Гріфон 5», ПП «Грандстрой».

Разом з тим, Суд звертає увагу на той факт, що висновки акту перевірки ґрунтуються, у тому числі і на доводах податкового органу відносно того, що позивачем до перевірки на запит податкового органу від 21.10.2015 № 24634/10/26-55-22-10 не надано жодних підтверджуючих первинних документів по взаємовідносинам з контрагентами: ТОВ «Арієз», ТОВ «Термо-Будтранс», ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Ірбудстрах», про що податковим органом складено акт ненадання документів від 27.10.2015.

Вказані доводи податкового органу також викладені і в запереченнях на позовну заяву, а також в апеляційній та касаційній скаргах.

Однак, ні судом першої інстанції, ні судом апеляційної інстанції вказані обставини не були перевірені та не встановлені.

Більш того, судами попередніх інстанцій не досліджено запит податкового органу від 21.10.2015 № 24634/10/26-55-22-10, докази його вручення платнику податків, а також не перевірено, чи складався податковим органом акт ненадання документів від 27.10.2015, а також не перевірено, які саме документи позивачем було надано відповідачу під час перевірки, а які після закінчення перевірки до прийняття оскаржуваних податкових рішень, а які взагалі документи не були надані платником податків, що свідчить про те, що судами попередніх інстанцій не надано оцінку вказаним доводам податкового органу щодо відсутності на момент проведення перевірки первинних документів по взаємовідносинам позивача з контрагентами: ТОВ «Арієз», ТОВ «Термо-Будтранс», ФОП ОСОБА_1 та ТОВ «Ірбудстрах».

В контексті наведеного, колегія суддів наголошує, що надання платником податків фінансово-господарських документів під час проведення перевірки є необхідною умовою підтвердження правомірності задекларованих платником показників податкового обліку. У разі ненадання платником податків документів для проведення перевірки, у контролюючого органу є законні підстави провести перевірку з використанням наявної у нього податкової інформації щодо задекларованих позивачем сум податкових зобов`язань та податкового кредиту та визнати ці суми не підтвердженими документально.

Таке правозастосування норм п. 44.6 ст. 44 та п. 85.2 ст. 85 ПК України відповідає сталій практиці Верховного Суду, викладеної у постановах від 06.08.2019 у справі № 160/8441/18, від 29.03.2021 у справі № 826/10493/16, від 19.03.2021 у справі № П/811/936/17, від 04.01.2021 у справі № 640/6522/20.

Суд зазначає, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини щодо надання позивачем документів до перевірки входять до предмета доказування у цій справі, оскільки від цих обставин залежить висновок суду щодо правомірності оскаржуваних позивачем податкових повідомлень-рішень.

За таких обставин, Суд, розглядаючи касаційну скаргу скаржника, вважає висновки судів першої та апеляційної інстанцій передчасними, та такими, що зроблені без повного з`ясування обставин, що мають значення для вирішення справи, а оцінка наявних у матеріалах справи доказів здійснена без дотримання положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, а відтак такі судові рішення не є такими, що відповідають вимогам законності та обґрунтованості, що встановлені статтею 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до приписів статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції на період розгляду судами попередніх інстанцій даної справи) завданням адміністративного судочинства є змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі.

Частиною 1 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України в чинній редакції, передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Згідно з ч. 4 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України на суд покладається обов`язок вживати визначених законом заходів, необхідних для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

За правилами ст. 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Відповідно до ч. 4 ст. 353 Кодексу адміністративного судочинства України справа направляється до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду або на новий розгляд, якщо порушення допущені тільки цим судом. В усіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Верховний Суд вважає, що вище встановлені порушення, допущені як судом апеляційної, так і судом першої інстанцій, відтак справа підлягає направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з`ясувати всі фактичні обставини справи з перевіркою їх належними та допустимими доказами та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Отже Суд приходить до висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій допустили порушення норм матеріального та процесуального права, не встановив фактичні обставини, що мають значення для справи, що є підставою для часткового задоволення касаційної скарги та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Водночас, Суд зауважує, що відповідно до статей 1, 2 Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» ліквідовано Окружний адміністративний суд м. Києва та утворено Київський міський окружний адміністративний суд із місцезнаходженням у м. Києві.

Згідно з абзацом третім пункту 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду» до початку роботи Київського міського окружного адміністративного суду справи, підсудні окружному адміністративному суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ, розглядаються та вирішуються Київським окружним адміністративним судом.

Враховуючи приписи Закону України «Про ліквідацію Окружного адміністративного суду міста Києва та утворення Київського міського окружного адміністративного суду», розглядувана справа підлягає направленню на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Керуючись статтями 341 345 349 351 353 356 359 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Відмовити в задоволенні заяви Головного управління ДПС у м. Києві про закриття провадження у справі.

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у м. Києві задовольнити частково.

Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 20.09.2016 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 31.01.2017 у справі № 826/8492/16 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.А. Васильєва

Cудді В.П. Юрченко

В.В. Хохуляк