ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 квітня 2020 року

Київ

справа №826/9731/18

адміністративне провадження №К/9901/24682/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача - Загороднюка А.Г.,

суддів - Єресько Л.О., Соколова В.М.,

розглянувши у попередньому судовому засіданні касаційну скаргу Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2018 року (суддя Маруліна Л.О.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2019 року (судді: Собків Я.М., Ганечко О.М., Кузьмишина О.М.) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про зобов`язання вчинити дії,

УСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

ОСОБА_1 (далі - позивачка, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовом, у якому просила стягнути з Державної фіскальної служби України на її користь середній заробіток за час затримки виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі №826/3806/17 з 08 лютого 2018 року по 06 червня 2018 року включно, в розмірі 52 233,22 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що згідно рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2018 року, у справі №826/3806/17 позивачку поновлено на роботі, проте, відповідач фактично виконав судове рішення, поновивши її на роботі, лише 06 червня 2018 року, внаслідок чого, позивачка просить стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки виконання судового рішення у розмірі 52 233,22 грн.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2019 року позовні вимоги задоволено повністю.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовано тим, що фактичне виконання ДФС України рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі № 826/3806/17 в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи ДФС України відбулося 06 червня 2018 року, тому відповідно до вимог статті 236 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) сплаті на користь позивачки підлягає компенсація за затримку виконання судового рішення про поновлення на посаді за період з 08 лютого 2018 року по 06 червня 2018 року.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційних скарг.

У касаційній скарзі скаржник вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить оскаржувані рішення скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

На переконання скаржника суд не може зобов`язати суб`єкта владних повноважень обирати один з правомірних варіантів поведінки, оскільки який би варіант реалізації поведінки не обрав відповідач, кожен з них буде законним. Тому у цьому випадку відсутній факт невиконання обов`язку відповідачем щодо поновлення позивачки на посаді за рішенням суду, а також відсутній факт порушення прав позивачки.

Позиція інших учасників справи.

Від позивачки до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просить відмовити у задоволенні касаційної скарги відповідача, а оскаржувані рішення судів попередніх інстанції залишити без змін.

Рух касаційної скарги.

Ухвалою Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Державної фіскальної служби України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної фіскальної служби України про зобов`язання вчинити дії.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 22 квітня 2020 року зазначену адміністративну справу призначив до розгляду.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 24 січня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 25 червня 2018 року, у справі № 826/3806/17 адміністративний позов задоволено. Визнано протиправним та скасовано наказ Державної фіскальної служби України № 294-о від 15 лютого 2017 року «Про звільнення ОСОБА_1 »; зобов`язано Державну фіскальну службу України поновити ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України з 16 лютого 2017 року; стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16 лютого 2017 року по 24 січня 2018 року у розмірі 120 446,90 грн за вирахуванням з цієї суми податку на доходи фізичних осіб та єдиного соціального внеску; стягнуто з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 6 080, 00 грн. Допущено негайне виконання постанови суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи Державної фіскальної служби України. Звернуто до негайного виконання постанову суду в частині стягнення з Державної фіскальної служби України на користь ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах одного місяця у розмірі 10 763,34 грн.

Відповідач не виконав постанову державного виконавця про відкриття виконавчого провадження від 14 травня 2018 року в частині негайного поновлення позивача на посаді.

08 лютого 2018 року позивачкою направлено на адресу відповідача звернення, в якому просила поновити її на посаді. До звернення долучено виконавчий лист, який видано Окружним адміністративним судом міста Києва від 05 лютого 2018 року у справі № 826/3806/17. Вказане звернення отримано ДФС України в цей же день, що підтверджує лист-відповідь від 07 березня 2018 року № 3310/3/99-99-04-01-02-11, яким ДФС України повідомлено позивачку, що вказана постанова перебуває в процесі виконання.

02 квітня 2018 року ОСОБА_1 звернулась до Відділу примусового виконання Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України з заявою про примусове виконання виконавчого листа Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року № 826/3806/17 в частині, що допущена до негайного виконання, а саме: поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департамент розвитку митної справи ДФС України.

Головним державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС МЮ України розглянуто заяву позивача та винесено постанову про відкриття виконавчого провадження ВП № 56384305 від 14 травня 2018 року, якою ДФС України зобов`язано негайно поновити ОСОБА_1 на посаді, яку вона займала до незаконного звільнення.

Станом на 24 травня 2018 року ДФС України не повідомлено відділ про поновлення позивачки на посаді начальника відділу інформаційно-аналітичного забезпечення митних інновацій Департаменту розвитку митної справи ДФС України з 16 грудня 2017 року, у зв`язку з чим на останнього накладено штраф, про що свідчить постанова про накладення штрафу ВП № 5638305 від 24 травня 2018 року.

За невиконання вказаної постанови на ДФС України було повторно накладено штраф, що підтверджується наявною в матеріалах справи копією постанови ВП № 56384305 від 05 червня 2018 року.

06 червня 2018 року ДФС України видано наказ № 930-о «Про виконання рішення суду та поновлення на посаді ОСОБА_1 ».

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Відповідно до частина 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.

У силу статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку він вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди захищається законом.

Відповідно до статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

За правилами частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Положеннями статті 236 КЗпП України встановлено, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Належить відмітити, що вказана норма не містить застережень, що власник або уповноважений ним орган не відповідає за затримку виконання рішення про поновлення на роботі в разі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, якщо працівник не вчинив додаткові дії, зокрема пред`явлення рішення до примусового виконання, що вказує на його бажання бути поновленим на роботі.

Відповідно до частини першої статті 255 КАС України постанова або ухвала суду, яка набрала законної сили, є обов`язковою для осіб, які беруть участь у справі, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України.

Згідно з частиною другою статті 257 КАС України, судове рішення, яке набрало законної сили або яке належить виконати негайно, є підставою для його виконання.

При цьому, п. 3 частини першої статті 256 КАС України передбачено, що постанови суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби виконуються негайно.

Положеннями частини четвертої статті 257 КАС України встановлено що примусове виконання судових рішень в адміністративних справах здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження».

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у пунктах 46, 48, 51, 53, 54 рішення від 15 жовтня 2009 року у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (заява № 40450/04) зазначив, що від особи, яка домоглася винесення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання. Відповідний державний орган, який було належним чином поінформовано про таке судове рішення, повинен вжити всіх необхідних заходів для його дотримання або передати його іншому компетентному органу для виконання. Заявникові не можна дорікати за неподання до державної виконавчої служби заяви чи виконавчого листа для відкриття виконавчого провадження. Право на суд, захищене статтею 6, було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Ефективний доступ до суду включає право на виконання судового рішення без невиправданих затримок. Відповідно необґрунтовано тривала затримка у виконанні обов`язкового для виконання судового рішення може становити порушення Конвенції. Саме на державу покладено обов`язок дбати про те, щоб остаточні рішення, винесені проти її органів, установ чи підприємств, які перебувають у державній власності або контролюються державою, виконувалися відповідно до зазначених вище вимог Конвенції. Держава не може виправдовувати нестачею коштів невиконання судових рішень, винесених проти неї або проти установ чи підприємств, які перебувають в державній власності або контролюються державою. Держава несе відповідальність за виконання остаточних рішень, якщо чинники, які затримують чи перешкоджають їх повному й вчасному виконанню, перебувають у межах контролю органів влади.

Відповідно до частини другої статті 8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

При цьому, відповідно до роз`яснень Пленум Верховного Суду України у пункті 34 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», рішення про поновлення на роботі вважається виконаним з дня видання власником або уповноваженим ним органом про це наказу.

Розмір грошового зобов`язання, що підлягає стягненню визначається відповідно до приписів Порядку №100, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року, згідно з якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абзац 2 пункту 8 порядку № 100).

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи.

З огляду на встановлені державні гарантії обов`язковості виконання судових рішень, Верховний Суд зазначає, що затримка виконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника тягне обов`язок роботодавця виплатити такому працівникові середній заробіток за весь час затримки.

Стаття 236 КЗпП України не містить жодних застережень, щодо звільнення власника або уповноваженого ним органу від відповідальності за затримку виконання рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника.

Суд звертає увагу на те, що наведений обов`язок виплатити поновленій на посаді особі середній заробіток за час вимушеного прогулу не залежить від обставин та причин невиконання судового рішення про поновлення такої особи на посаді.

Аналіз правових норм чинного законодавства, що регулює правовідносини в сфері проходження громадянами публічної служби та звільнення з публічної служби, дає підстави для висновку, що рішення судів про поновлення на роботі є обов`язковими та виконуються негайно з часу його оголошення (набрання законної сили), чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.

Враховуючи викладене суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про те, що рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2018 року у справі № 826/3806/17 підлягало негайному виконанню з моменту його винесення та, відповідно, отримання його ДФС України. Оскільки позивачку фактично було поновлено на посаді 06 червня 2018 року, сплаті на її користь підлягає компенсація за затримку виконання судового рішення про поновлення на посаді за період з 08 лютого 2018 року (звернення із заявою до примусового виконання виконавчого листа Окружного адміністративного суду міста Києва від 05 лютого 2018 року № 826/3806/17) по 06 червня 2018 року.

При цьому, правильність розрахунку середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду не є предметом касаційного оскарження, тому судом не переглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги .

За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої й апеляційної інстанцій.

Викладені в касаційній скарзі доводи щодо помилковості висновків судів першої та апеляційної інстанцій не підтвердилися під час розгляду касаційної скарги у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду.

Отже, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - Закон № 460-IX).

Відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 460-IX касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги залишає судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

За змістом частини першої статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Відповідно до частини першої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини другої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За змістом частини третьої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною п`ятою статті 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Аналіз наведених положень процесуального законодавства дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на правничу допомогу адвоката підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

Таким чином, при визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, до предмета доказування у питанні компенсації понесених у зв`язку з розглядом справи втрат на правничу допомогу необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

У матеріалах справи містяться документи, якими підтверджується понесення витрат позивачкою на правничу допомогу, а саме, копія договору про надання правової допомоги від 24 жовтня 2019 року, ордер серії КС №588355 від 30 жовтня 2019 року, квитанція до прибуткового касового ордеру № 23/19 від 30 жовтня 2019 року у розмірі 1 000, 00 грн.

Досліджуючи надані позивачем документи, суд встановив, що договором про надання правової допомоги від 24 жовтня 2019 року передбачено надання правової допомоги, а саме консультації та роз`яснення, складання запитів, заяв, скарг, позовів, інших процесуальних документів та документів правового характеру, представництво у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду у справі №826/9731/18.

Квитанція, як первинний документ, відповідає вимогам, встановленим статтею 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», містить всі необхідні реквізити, в ній вказано призначення платежу з посиланням на відповідний договір.

Сума платежу, що вказана у квитанції від 30 жовтня 2019 року становить 1000,00 грн.

Колегія суддів критично оцінює співмірність розміру судових витрат, пов`язаних із наданням адвокатом послуги із складення відзиву на касаційну скаргу, оскільки його зміст не відрізняється від змісту відзиву на апеляційну скаргу, а лише містить додаткові обґрунтування щодо стягнення витрат на правничу допомогу на користь позивачки. Підготовка відзиву у цій справі в суді касаційної інстанції не вимагала великого обсягу аналітичної й технічної роботи, - з огляду на що розмір таких витрат також підлягає зменшенню.

Враховуючи вищевикладене, а також фактичний об`єм виконаної роботи та її незначну складність, колегія судів касаційної інстанції вважає розумно обґрунтованими заявлені витрати на професійну правничу допомогу, які підлягають компенсації позивачці за рахунок ДФС України в розмірі 200,00 грн.

Керуючись пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX, статтями 341 343 349 350 356 359 КАС України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державної фіскальної служби України залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 27 грудня 2018 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 29 липня 2019 року залишити без змін.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної фіскальної служби України (Код ЄДРПОУ 39292197, м. Київ, Львівська пл. 8) судові витрати пов`язані з переглядом справи у суді касаційної інстанції на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) у сумі 200,00 грн.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач: А.Г. Загороднюк

Судді Л.О. Єресько

В.М. Соколов