ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 серпня 2022 року

м. Київ

cправа № 904/1427/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Губенко Н.М. - головуючий, Баранець О.М., Кондратова І.Д.,

за участю секретаря судового засідання - Охоти В.Б.,

представників учасників справи:

позивача - Варданян А.А.,

відповідача - Жиліч С.М.,

третьої особи - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз"

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області

у складі судді Євстигнеєвої Н.М.

від 19.08.2021 та

на постанову Центрального апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Дармін М.О., Березкіна О.В., Іванов О.Г.

від 23.12.2021

за позовом Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інко Профіт"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Акціонерне товариство "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України"

про визнання недійсними з моменту укладання договору купівлі-продажу № 771 від 13.07.2012 і додаткових угод № 1 від 30.09.2012, № 2 від 31.10.2012 до вказаного договору.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог та хід розгляду справи

Акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Інко Профіт" про: визнання недійсним, з моменту укладання, договору купівлі-продажу від 13.07.2012 № 771, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз", як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт", як продавцем; визнання недійсним, з моменту укладання, доповнення від 30.09.2012 № 1 до договору від 13.07.2012 № 771, укладене між Публічним акціонерним товариством "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз", як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт", як продавцем; визнання недійсним, з моменту укладання, доповнення від 31.10.2012 № 2 до договору від 13.07.2012 № 771, укладене між Публічним акціонерним товариством "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз", як покупцем, та Товариством з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт", як продавцем.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспорювані правочини укладено з метою незаконного заволодіння грошовими коштами позивача, про що свідчить порушення при укладенні договору та доповнень до нього: вимог частини 5 статті 40 Закону України "Про здійснення державних закупівель" щодо внесення змін до договору в частині зміни предмету закупівлі; статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" щодо встановлення умовами спірного Договору поділу предмету закупівлі. Позивач на підставі статті 228 Цивільного кодексу України вказував, що оспорюваний правочин спрямований на незаконне заволодіння майном (коштами) позивача, внаслідок чого суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, та має бути визнаний судом недійсним відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами першої та апеляційної інстанцій

07 грудня 2011 року комітетом конкурсних торгів Публічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" прийнято рішення про затвердження документації конкурсних торгів на закупівлю "Труби сталеві 27.22.1, 8 лотів", яке оформлене протоколом комітету конкурсних торгів за № 564-т (надалі - рішення Комітету конкурсних торгів від 07.12.2011 № 1720-т).

20.12.2011 опубліковано у відповідних міжнародних виданнях № 51(73), № 22814 оголошення про проведення вказаної процедури закупівлі.

10.01.2012 проведено розкриття пропозицій конкурсних торгів, що оформлено протоколом комітету конкурсних торгів № 20-т.

10.02.2012 в Інформаційному бюлетені "Вісник державних закупівель" номер 18 (620) опубліковано повідомлення (оголошення № 075685) про акцепт 07.02.2012 пропозицій конкурсних торгів.

За результатами проведення процедури закупівлі 13 липня 2012 року між Товариством з обмеженою відповідальності "Інко-Профіт" (надалі - Постачальник) та Публічним акціонерним товариством "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" (надалі - Покупець) укладено договір купівлі-продажу № 771 (надалі - Договір), відповідно до умов якого Постачальник зобов`язується передати (поставити) у певний строк у власність Покупця товар згідно зі специфікацією № 1 (додаток № 1), яка є невід`ємною частиною Договору, а Покупець зобов`язується прийняти цей товар та оплатити його на умовах, визначених цим Договором.

Відповідно до специфікації № 1 (додаток №1) Постачальник повинен був поставити Покупцю товар: труба зварювальна ГОСТ 10706-76 д. 720х12 мм (без різьби) 09Г2С в кількості 25 тонн; труба обсадна ГОСТ 632-80, вик. А, д. 340х10,9 мм, група міцності Д, ОТТМ, в кількості 60 тонн; труба обсадна ГОСТ 632-80, вик. А, д. 245х 11,1 мм, група міцності Д, ОТТГ в кількості 130 тонн; труба обсадна ГОСТ 632-80, вик. А, д. 178x10,4 мм, група міцності Д, ОТТГ в кількості 30 тонн. Всього Постачальник мав поставити Покупцю товар на загальну суму 9 519 900,00 грн з ПДВ.

Згідно з пунктом 4.1 Договору сума договору складає 9 519 900,00 грн, в т.ч. ПДВ 1 586 650,00 грн.

Відповідно до пункту 2.1 Договору товар поставляється Постачальником на умовах - база ВТЗіК, АР Крим, Сакський район, село Каменоломня, вул. Київська, 7 (у відповідності до термінів правил ІНКОТЕРМС в редакції 2000 року). Транспортні витрати з доставки товару в пункт призначення та вартість тари і упаковки включені у вартість товару.

Пунктом 2.3 Договору передбачено, що право власності на товар переходить з моменту отримання товару Покупцем та підписання сторонами накладної та акту приймання- передачі.

Згідно з пунктом 3.5 Договору Постачальник повинен надати Покупцеві другий екземпляр товарно-транспортної накладної (ТТН) у відповідності до розділу 11 "Правил перевезення вантажів автомобільним транспортом в Україні", затверджених наказом Міністерства транспорту України від 14.10.1997 № 363.

Відповідно до пункту 5.1 Договору приймання-передача товару здійснюється в пункті поставки, зазначеному в пункті 2.5 Договору, а саме, АР Крим, Сакський район, село Каменоломня, вул. Київська, 7.

Пунктом 10.2 Договору передбачено, що його умови не повинні змінюватись після підписання Договору до повного виконання зобов`язань сторонами, крім випадків, передбачених діючим законодавством у сфері державних закупівель.

Відповідно до пункту 11.1 Договору він вступає в силу з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2012.

Вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками товариств.

30.09.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт" в особі директора Закори Д.Ю. та Публічним акціонерним товариством "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" в особі в.о. начальника департаменту комерції Федорова А.А., який діє на підставі довіреності № 11/10 від 03.01.2012, укладено доповнення № 1 до Договору, про відшкодування витрат, пов`язаних з доставкою продукції (надалі - Доповнення № 1).

Згідно з пунктом 1 Доповнення № 1 визначено, що транспортування труби обсадної 245х11,1 мм від станції "Євпаторія-товарна" до бази ВТЗіК (АР Крим Сакський район, с. Каменоломня, вул. Київська, 7 ) - послуги СФ ВАТ "КДМППЖТ" в серпні 2012 року складають 854,51 грн (з ПДВ).

31.10.2012 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт" в особі директора Закори Д.Ю. та Публічним акціонерним товариством "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" в особі начальника департаменту комерції Кудика В.В., який діє на підставі довіреності № 11/9 від 03.01.2012, укладено доповнення № 2 до Договору про відшкодування витрат, пов`язаних з доставкою продукції (надалі - Доповнення № 2).

Згідно з пунктом 1 Доповнення № 2 визначено, що транспортування труби обсадної 245х11,1 мм від станції "Євпаторія-товарна" до бази ВТЗіК (АР Крим Сакський район, с. Каменоломня, вул. Київська, 7 ) - послуги СФ ВАТ "КДМППЖТ" в жовтні 2012 року складають 1 090,48 грн (з ПДВ).

Зазначені послуги були оплачені Постачальником відповідно до платіжних доручень № 29 від 09.10.2012 та № 231 від 30.11.2012.

Згідно з товарно-транспортною накладною від 25.12.2012 (водій Фатєєв В., вантажний автомобіль Рено (державний номер НОМЕР_1 ) та причеп (державний номер НОМЕР_2 ) пункт навантаження - м. Дніпропетровськ, пункт розвантаження Сакський район с. Каменоломня. Товар доставлено 25.12.2012, прийнято зав. складом Меліховою Ю.Ю.

Відповідно до товарно-транспортної накладної від 27.12.2012 водій Фатєєв В., вантажний автомобіль Рено (державний номер НОМЕР_1 ) та причеп (державний номер НОМЕР_2 ) пункт навантаження - м. Дніпропетровськ, пункт розвантаження Сакський район с. Каменоломня. Товар доставлено 27.12.2012, прийнято зав. складом Меліховою Ю.Ю.

Укладанню Договору між позивачем та відповідачем, передувала процедура державної закупівлі товарів, тобто: публікація оголошення про проведення процедури закупівлі, затвердження тендерної документації, протокол розкриття пропозицій конкурсних торгів, повідомлення про акцепт пропозиції конкурсних торгів, оголошення про результати процедури закупівлі.

В матеріалах справи відсутні рішення судів, які набрали законної сили і якими були б встановлені обставини протиправності дій посадових осіб Товариства з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт" та інших учасників тендеру, за результатами якого укладений Договір, як не надано доказів того, що діяльність відповідача відноситься та узгоджується з діяльністю Товариства з обмеженою відповідальністю "Райагрострой-Перспектива" та Приватного підприємства "Фірма "Ломар".

Позивачем не надано доказів на підтвердження факту його звернення до Антимонопольного комітету України з приводу проведеної процедури закупівлі спірного товару, визнання узгодженими і спрямованими на обмеження конкуренції дій учасників державної закупівлі Товариства з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт", Товариства з обмеженою відповідальністю "Райагрострой-Перспектива" та Приватного підприємства "Фірма "Ломар".

Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/17528/15, яке набрало законної сили, з Публічного акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" стягнуто на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Інко-Профіт" суму 2 714 063,08 грн.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 28.07.2015 у справі № 910/17528/15 встановлено, що на виконання умов договору поставки № 771 від 13.07.2012 Акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" отримало товар на загальну суму 9 298 193,04 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними, актами приймання - передачі та довіреностями представників покупця на отримання товару, а саме: актом приймання-передачі № 08/10 від 08.10.2012 на суму 2 021 784,42 грн, актом № 10/10 приймання-передачі від 10.10.2012 на суму 1 036 865,04 грн, актом приймання-передачі № 19/10 від 19.10.2012 на суму 893 752,86 грн, актом приймання-передачі № 03/12 від 03.12.2012 на суму 1 156 603,08 грн, актом приймання-передачі № 28/12 від 28.12.2012 на суму 2 131 727,64 грн. Вказані акти підписані уповноваженими представниками сторін, а тому, з врахуванням довіреностей приймаються судом як належні докази, що підтверджують поставку позивачем товару. Наявність заборгованості відповідача в розмірі 2 714 063,08 грн перед позивачем підтверджується актом звіряння розрахунків № 771 від 28.02.2014, підписаним уповноваженими представниками сторін та скріпленим їх печатками.

3. Короткий зміст судових рішень

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2021 у справі № 904/1427/21, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2021, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції мотивовані тим, що:

- оскільки товарно-транспортні накладні від 25.12.2012 та від 27.12.2012 складено в різні дати, не містять вказівки на годину прибуття водія Фатєєва В. на склад в с. Каменоломня Сакського району, то, з урахуванням відстані від м. Дніпро до с. Каменоломня, стандарту доказування "вірогідності доказів", зазначене свідчить про більшу вірогідність виконання господарської операції за зазначеними товарно-транспортними накладними. Виконання перевезення за цими товарно-транспортними накладними відбулося в різні дати, а не одночасно, як заявляє позивач. Крім того, факт поставки товару за Договором підтверджено рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/17528/15;

- недоліки товарно-транспортних накладних не є безумовною підставою ставити під сумнів здійснення господарських операцій. Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні не встановлюють правил податкового обліку валових витрат та податкового кредиту платника податків. При цьому, документи обумовлені правилами перевезень вантажів автомобільним транспортом, зокрема, товарно-транспортна накладна та подорожній лист, не є документами первинного бухгалтерського обліку, що підтверджують обставини придбання та продажу товарно-матеріальних цінностей;

- твердження позивача щодо відсутності реальних господарських операцій за Договором спростовуються рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2015 у справі № 910/17528/15. Під час розгляду цієї справи судом встановлено, що Публічне акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" отримало товар на загальну суму 9 298 193,04 грн, що підтверджується відповідними видатковими накладними, актами приймання - передачі та довіреностями представників покупця на отримання товару, а саме: актами приймання-передачі №08/10 від 08.10.2012 на суму 2 021 784,42 грн, № 10/10 від 10.10.2012 на суму 1 036 865,04 грн, № 19/10 від 19.10.2012 на суму 893 752,86 грн., №03/12 від 03.12.2012 на суму 1 156 603,08 грн, №28/12 від 28.12.2012 на суму 2 131 727,64 грн. Ці акти підписані уповноваженими представниками сторін, та, з врахуванням довіреностей, були прийняті судом як належні докази, що підтверджують поставку відповідачем товару. Позивачем не доведено відсутність оригіналів документів, що фіксували господарську операцію за Договором на момент розгляду справи №910/17528/15;

- документація конкурсних торгів на закупівлю труб сталевих затверджено головою комітету з конкурсних торгів Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз", позивач самостійно підписав у 2012 році спірні правочини, отримав за ними товар, частково його оплатив, та не висував відповідачу претензій щодо технічних характеристик та якості отриманого товару, відобразив господарську операцію за оспорюваним договором поставки у власному податковому обліку, скористався податковим кредитом (протилежне не доведено позивачем), тобто вчиняв дії направлені на визнання зобов`язання, проте у подальшому зі спливом значного проміжку часу (близько 9 років з 2012 року по дату звернення до суду з позовом у даній справі у 2021 році), зайняв протилежну позицію та став заперечувати дійсність таких правочинів;

- отже, фактична поведінка позивача не відповідає встановленим обставинам справи, позивач у спірних правовідносинах діє недобросовісно, порушує основоположні принципи цивільного законодавства та доктрину "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки).

- матеріалами справи підтверджується, що укладанню договору поставки між позивачем та відповідачем, передувала процедура державної закупівлі товарів, а саме: публікація оголошення про проведення процедури закупівлі, затвердження тендерної документації, протокол розкриття пропозицій конкурсних торгів, повідомлення про акцепт пропозиції конкурсних торгів, оголошення про результати процедури закупівлі. Наведене виключає можливість ділення предмету правочину саме з метою ухилення від прийняття рішення про вчинення значного правочину, оскільки акціонеру товариства - Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України" було відомо про обсяг товару, що запланований позивачем для закупівлі;

- тому позивачем, як стороною оспорюваного правочину не було доведено, а судом не встановлено під час розгляду справи наявності умислу на ділення предмету закупівлі саме з метою ухилення від прийняття рішення про вчинення значного правочину, з урахуванням, зокрема тих обставин, що оспорюваний правочин був укладений за результатами процедури публічних торгів, тобто на конкурсній основі, під час якої: відповідний товар самим позивачем був виставлений окремими лотами; переможцем закупівлі став відповідач, який запропонував найнижчу ціну. Відповідно відсутнє порушення заборони ділити предмет правочину, встановленої частиною 5 статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства";

- зі змісту Доповнення № 1 та Доповнення № 2 вбачається, що сторони лише підтвердили факт понесення Державним акціонерним товариством "Чорноморнафтогаз" витрат, пов`язаних з транспортуванням СФ ВАТ "КДМППЖТ" труби обсадної 245х11,1 мм від станції "Євпаторія-Товарна" до бази ВТЗіК (АР Крим Сакський район, с. Каменоломня, вул. Київська, 7) в серпні 2012 року, в жовтні 2012 року і претензій одна до одної не мають;

- за своєю правовою природою підписані Доповнення № 1 та Доповнення № 2 не є угодою про внесення змін до Договору, а є засвідченням факту понесення витрат - в них відображені розмір витрат, пов`язаних з транспортуванням товару. Саме за це транспортування позивач виставив відповідачеві рахунок на відшкодування витрат на доставку, який відповідач оплатив. Зазначене не призвело до збільшення ціни товару, яка зазначена в тендерній документації та Договорі, і є витратами виключно відповідача;

- матеріали справи не містять доказів внесення змін до пункту 2.1 Договору, згідно з яким товар поставляється постачальником на умовах DDP база ВТЗ і К, АРК, Сакський район, с. Каменоломня, вул. Київська, 7; транспортні затрати з доставки товару в пункт призначення і вартість тари, упаковки, сепарації включені в ціну товару;

- тому відсутні підстави вважати, що Доповнення № 1 та Доповнення № 2 є зміною істотних умов Договору, та укладено з порушенням умов Договору та вимог частини 2 статті 31, частини 5 статті 40 Закону Україні "Про публічні закупівлі";

- позивач заявив позовні вимоги про визнання недійсним договору поставки та додаткових угод до нього, але при цьому не просить застосувати наслідки недійсності правочину - двосторонню чи односторонню реституцію, стягнути збитки або стягнути все, отримане товариством, в дохід держави;

- на стадії, коли укладений в результаті закупівлі договір є виконаним, вимога про визнання такого договору недійсним, без вирішення судом питання про застосування правових наслідків такої недійсності, не є ефективним способом захисту, і суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи;

- позивачем не надано належних та допустимих доказів недобросовісної поведінки відповідача у справі - відсутні обставини та докази звернення позивача до Антимонопольного комітету України з приводу проведеної процедури закупівлі товару "труб сталевих 27.22.1", визнання узгодженими і спрямованими на обмеження конкуренції дій учасників державної закупівлі Товариства з обмеженою відповідальністю "Райагрострой-Перспектива" та Приватного підприємства "Фірма "Ломар";

- враховуючи те, що Договір з доповненнями до нього укладено відповідно до вимог чинного (на дату його укладання) законодавства; позивач у спірних правовідносинах діяв недобросовісно (без урахування доктрини "заборони суперечливої поведінки"); позивачем не доведено порушення його права укладанням спірних правочинів з урахуванням обставин справи щодо самостійного підписання позивачем спірних правочинів, отримання позивачем товару, часткової його оплати (що свідчить про фактичне схвалення правочину), відсутності висунутих претензій щодо технічних характеристик та якості отриманого товару, позовні вимоги задоволенню не підлягають;

- у зв`язку з відмовою в задоволенні позову з підстав відсутності порушеного права позивача, заява відповідача про застосування позовної давності до спірних правовідносин задоволенню не підлягає.

Суд апеляційної інстанції додатково зазначив, що:

- принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доводити таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний;

- водночас сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс;

- доводи апеляційної скарги позивача в частині того, що судом першої інстанції не досліджувалися обставини відсутності будь-якого рішення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" в особі її голови правління, або особи, що виконує його обов`язки про надання згоди на вчинення Договору відхиляються як такі, що будуються на концепції негативного доказу, суперечать концепції змагальності і є непідтвердженими належними і допустимими доказами;

- доводи апеляційної скарги в частині неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального права (статті 241 Цивільного кодексу України) відхиляються як такі, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції;

- звертаючись із позовною заявою до суду першої інстанції в якості додатків до неї, позивачем було надано: копію з копії договору від 13.07.2012 № 771 на 5 аркушах; копію з копії доповнення № 1, на 1 аркуші; копію з копії доповнення № 2, на 1 аркуші; копії з копій товарно-транспортних накладних, на 7 аркушах; копії з копій платіжних доручень № 1516, № 5312, № 5313, на 3 аркушах; копія з копії товарно-транспортної накладної № 285755, на 1 аркуші. Враховуючи приписи статті 91 Господарського процесуального кодексу України, саме позивач, як сторона, яка надала суду першої інстанції копії вищезазначених письмових доказів, мав надати суду і оригінали відповідних доказів;

- з урахуванням того, що остаточне рішення у справі № 910/17528/15 прийнято Господарським судом міста Києва 28.07.2015, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у відповідача обов`язку щодо збереження документів первинного бухгалтерського обліку на підтвердження господарської операції яка мала місце в 2012 році;

- суд апеляційної інстанції зазначив, що дії позивача, який уклав 13.07.2012 Договір, а згодом пред`явив позов у даній справі про визнання недійсним такого договору суперечить його попередній поведінці (отриманню товару за оспорюваним договором, не запереченню наявності боргу за отриманий товар в межах справи № 910/17528/15) і є недобросовісними;

- позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому, позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача;

- така позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав; під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом;

- отже, саме на Акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз", як позивача, покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими доказами, тобто довести, що його права та інтереси дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту;

- апеляційний господарський суд констатував, що позивачем не підтверджено належними і допустимими, у розумінні статей 76 77 Господарського процесуального кодексу України, доказами, яким чином внаслідок укладення оскаржуваного договору було порушено зі сторони відповідача права позивача що, відповідно, свідчить про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги. Узагальнені доводи касаційної скарги. Доводи інших учасників справи

У касаційній скарзі скаржник просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2021 у даній справі, та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Скаржник у якості підстав касаційного оскарження судових рішень зазначив виключні випадки, передбачені:

- пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, суд апеляційної інстанції застосував: статті 2 7 13 Господарського процесуального кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 907/555/14; статтю 75 Господарського процесуального кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19; статтю 236 Господарського процесуального кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26.03.2019 у справі № 925/291/18;

- пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, відсутністю висновків Верховного Суду щодо питання застосування частини 5 статті 203, статті 215, частини 3 статті 228, статті 241 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 8, частини 5 статті 40 Закону України "Про здійснення державних закупівель" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статті 1, частини 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (щодо відсутності первинних документів, що фіксують господарські операції із реальної поставки продукції), частини 1 статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" у подібних правовідносинах;

- пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме, судом апеляційної інстанції порушено статті 2, 7, 13, 14, частину 4 статті 75, частину 6 статті 91, частини 4, 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

- суди першої та апеляційної інстанцій відмовилися від перевірки відповідності оспорюваного правочину правовим приписам частини 1 статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства", статті 241 Цивільного кодексу України;

- суди першої та апеляційної інстанцій проігнорували вироки у кримінальних справах № 641/898/17, № 758/15964/17, № 641/1900/17, № 641/2949/17, № 641/2509/17, які знаходяться у загальному доступі. Зазначене є свідченням вибіркової оцінки окремих доказів та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення принципів справедливого і неупередженого вирішення судом спорів, а також рівності сторін;

- судом апеляційної інстанції залишено без уваги, що у відповідача відсутні обґрунтовані пояснення щодо відсутності оригіналів первинних документів, що є прямим свідченням нереальності господарських операцій за Договором;

- суд апеляційної інстанції, у порушення статей 2, 7, 13, 14, частини 4 статті 75, частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України, відмовився від встановлення обставин, зазначених у позовній заяві Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" та перевірки їх доказами лише з тієї підстави, що рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/17528/15 вказані обставини встановлені. При цьому, рішення Господарського суду міста Києва у справі № 910/17528/15 навіть не переглядалось в апеляційному та касаційному порядку. Судом апеляційної інстанції створено необґрунтовані переваги в оцінці доказів, що істотно порушує принцип рівності сторін у процесі;

- суд першої інстанції не встановлював обставин, що пов`язані з недійсністю Договору. Судом апеляційної інстанції залишено без уваги те, що у рішенні суду першої інстанції відсутні будь які дослідження фактичних обставин справи та перевірки їх доказами;

- рішення суду першої інстанції ухвалено на підставі неналежних та недопустимих доказах, яких не існує в оригіналах. При цьому, відповідачем не виконано без жодних пояснень вимоги ухвали суду першої інстанції від 14.06.2021 про надання суду для огляду оригіналів відповідних доказів;

- судом апеляційної інстанції залишено без уваги те, що у позивача, як розпорядника публічних коштів, що здійснює державну закупівлю, існує обов`язок, а не цивільне право, у питаннях забезпечення ефективного та прозорого здійснення публічних закупівель, використання публічних коштів, створення конкурентного середовища у сфері публічних закупівель, запобігання проявам корупції у цій сфері;

- наразі відсутні судові рішення Верховного Суду з висновками про застосування норм права, визначених частиною 5 статті 40 Закону України "Про здійснення державних закупівель" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статтею 1, частиною 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (щодо відсутності первинних документів, що фіксують господарські операції із реальної поставки продукції), частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України, частиною 1 статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" у відносинах, які є подібними до спірних відносин, предметом яких є договір поставки продукції, а умовами застосування цих норм права є обставини: проведення процедури закупівлі за державні кошти за участі суб`єктів господарювання, фіктивність яких встановлена вироками судів у кримінальних справах; використання державних (публічних) коштів за нереальними господарськими операціями всупереч інтересів держави;

- Акціонерне товариство "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз", як розпорядник публічних коштів та замовник процедури державної закупівлі, немає повноважень на звернення до Антимонопольного комітету України із скаргою на власну процедуру закупівлі, яка проведена неповноважними особами Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз", які недобросовісно виконували посадові обов`язки та перебували у зловмисній змові з переможцем процедури закупівлі. Докази цієї зловмисної змови у матеріалах справи, які підтверджують факти укладання договору державної закупівлі за участю юридичних осіб, фіктивність яких встановлена вироками судів у кримінальних справах;

- судом апеляційної інстанції були прийняті до уваги абсурдні пояснення відповідача про те, що Договір не було знищено, а було знищено лише докази реального проведення господарських операцій за Договором (видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, договори перевезення, договори оренди складських приміщень тощо).

Скаржник також зауважує, що судом апеляційної інстанції залишено поза увагою правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/8794/16, від 29.03.2018 у справі № 910/6986/17, від 06.06.2018 у справі № 911/615/15, від 14.08.2018 у справі № 910/15151/17, від 05.12.2018 у справі № 915/878/16, від 30.01.2019 у справі № 911/5358/14, від 19.02.2019 у справі № 911/5309/14, від 20.03.2019 у справі № 922/1391/18, від 31.07.2019 у справі № 904/8943/16, від 03.12.2019 у справі № 903/289/18, від 01.09.2020 у справі № 911/162/19, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19.

У касаційній скарзі скаржник викладає клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, яке обґрунтоване наявністю виключної правової проблеми застосування частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України, статті 16 Закону України "Про здійснення державних закупівель", частини 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" у справах № 911/162/19, № 904/2344/19 про визнання недійсними договорів державної (публічної) закупівлі за відсутності оригіналів бухгалтерських документів, за участю фіктивних учасників процедури закупівлі, на підставі доказів, що не відповідають критеріям вірогідності.

26.08.2022 на електронну пошту Верховного Суду від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу позивача, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення залишити без змін. Вказаний відзив подано відповідачем з пропуском встановлених Судом строків.

До зазначеного відзиву відповідачем додано клопотання про поновлення процесуальних строків, в якому відповідач просить визнати поважними причини пропуску строку подання відзиву на касаційну скаргу та поновити такий строк.

Вказане клопотання мотивовано тим, що 08.08.2022 відповідач отримав ухвалу Верховного Суду від 27.07.2022 про відкриття касаційного провадження у справі № 904/1427/21. Однак, з 12.08.2022 по 23.08.2022 представник відповідача - адвокат Беззубкін С.М. перебував на амбулаторному лікуванні (з діагнозом - гостре респіраторне захворювання ускладнене гострим бронхітом), 24.08.2022 в місті Дніпро військовою державною адміністрацією було рекомендовано утриматись від відвідування адміністративних будівель, тому лише з 25.08.2022 адвокат Беззубкін С.М. зміг приступити до роботи.

Згідно із частиною 1 статті 295 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження.

За змістом частин 1 та 4 статті 119 Господарського процесуального кодексу України пропущений учасником процесуальний строк може бути поновлений судом за умови вчинення учасником процесуальної дії, для вчинення якої було встановлено строк, подання учасником заяви про поновлення процесуального строку та визнання причин пропуску строку поважними, крім випадків, коли Господарським процесуальним кодексом України встановлено неможливість такого поновлення.

Натомість відповідно до частини 2 статті 119 Господарського процесуального кодексу України за заявою учасника може бути продовжений тільки строк, який встановлений судом і який не сплив на час звернення учасника справи із заявою. Процесуальний строк може бути продовжений також з ініціативи суду. При цьому суд не може продовжити строк понад встановлений Господарським процесуальним кодексом України строк (правова позиція викладена в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 03.12.2018 у справі № 904/5995/16).

Як вбачається з матеріалів справи, ухвалою Верховного Суду від 27.07.2022 відкрито касаційне провадження у справі № 904/1427/21 за касаційною скаргою Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2021, та, зокрема, встановлено іншим учасникам справи строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 19.08.2022.

Враховуючи, що строк для подання відзиву на касаційну скаргу встановлений в ухвалі Верховного Суду від 27.07.2022 на час звернення представника Товариства з обмеженою відповідальністю "Інко Профіт" - адвоката Беззубкіна С.М. з заявою про поновлення строку для подання відзиву на касаційну скаргу сплив, у суду касаційної інстанції відсутні підстави для його задоволення.

26.08.2022 на електронну пошту Верховного Суду від Акціонерного товариства "Національна акціонерна компанія "Нафтогаз України" надійшло клопотання про розгляд справи без участі представника.

5. Позиція Верховного Суду

Імперативними приписами частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Частиною першою статті 300 Господарського процесуального кодексу України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

За змістом статей 15 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.

Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок, викладений у п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.07.2021 у справі № 903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок, викладений п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування (висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 09.02.2021 у справі № 381/622/17).

Частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України).

За приписами статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно із частинами 1-3, 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину зумовлена наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Отже, відповідно до статей 16 203 215 Цивільного кодексу України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Згідно з частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

У зазначеній статті визначено правові наслідки вчинення правочинів, що порушують публічний порядок, а також встановлено їх перелік.

Виділяючи правочин, що порушує публічний порядок, як окремий вид нікчемних правочинів Цивільний кодекс України виходить зі змісту самої протиправної дії, її антисоціального характеру, а також значимості порушених прав і свобод людини та громадянина внаслідок вчинення такого правочину (аналогічний висновки викладено в постановах Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 910/4932/19, від 10.03.2020 у справі № 910/24075/16, від 31.10.2019 у справі № 461/5273/16).

При цьому категорія публічного порядку застосовується не до будь-яких правовідносин у державі, а лише щодо тих, які стосуються суттєвих основ правопорядку.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що публічний порядок - це публічно-правові відносини, які мають імперативний характер і визначають основи суспільного ладу держави.

Об`єктивна сторона такого правочину вказує на суперечність його нормативно-правовим актам, в яких закріплюються конституційні права та свободи людини і громадянина; право державної, комунальної та приватної власності тощо.

Суб`єктивна ознака правочину, що порушує публічний порядок, полягає у спрямованості дії стороні (сторони) на досягнення протиправного результату, яка вказує на умисне вчинення такого правочину.

Отже, для нікчемного за статтею 228 Цивільного кодексу України правочину очевидним є те, що особа має намір вчинити такі дії, які є суспільно небезпечними, порушують норми публічного права; зазвичай такі дії цілеспрямовано порушують публічний порядок, тобто особа саме це має на меті, усвідомлює, що її дії насправді не є правочином, а суспільно небезпечним правопорушенням.

Відповідно до частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.

При кваліфікації правочину за статтею 228 Цивільного кодексу України потрібно враховувати вину, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Наявність умислу у сторін означає, що вони, виходячи з обставин справи, усвідомлюють або повинні були усвідомлювати протиправність вчинення зобов`язання і суперечність його мети публічному порядку інтересам держави та суспільства, та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.

Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Отже Цивільний кодекс України передбачає поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані. Так, за ступенем недійсності правочину вони поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов (такий висновок міститься у п. 5.20 постанови Верховного Суду від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19).

Правочин, який порушує публічний порядок є нікчемним, а визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачено, адже він таким є в силу закону. Тому такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (подібний висновок міститься у п. 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц).".

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 08.12.2021 у справі № 911/2574/18, правовідносини у якій подібні з правовідносинами у справі, що переглядається.

Крім того, необхідною умовою для визнання господарського договору недійсним як такого, що суперечить інтересам держави і суспільства, є наявність наміру хоча б у однієї з сторін щодо настання відповідних наслідків.

Згідно з частиною 3 статті 5 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.

При вирішенні справ у спорах про визнання недійсними договорів відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України, зокрема частини 3 цієї норми, ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.

Отже, для правильного вирішення спору необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення господарського договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов`язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.

Наявність такого наміру (умислу) у сторін (сторони) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність договору, що укладається, і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Намір юридичної особи визначається як намір тієї посадової або іншої фізичної особи, яка підписала договір, маючи на це належні повноваження. За відсутності останніх наявність наміру у юридичної особи не може вважатися встановленою (зокрема постанови Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 922/1391/18, від 20.10.2021 у справі № 910/4089/20, від 15.12.2021 у справі № 910/6271/17).

Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 911/2961/19.

Як вбачається із матеріалів справи, позивач вказує, що оспорюваний Договір спрямований на незаконне заволодіння майном (коштами) позивача, адже укладений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Тобто, позивач самостійно визначає єдину мету укладення оспорюваного Договору, яка завідомо суперечна інтересам держави і суспільства, як незаконне заволодіння майном (коштами) позивача, що підпадає під ознаки правочину, який порушує публічний порядок, у розумінні частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України. Іншої мети укладення оспорюваного Договору, яка завідомо суперечна інтересам держави і суспільства, позивач не вказує.

Тобто, фактично позивач у позові ототожнив підстави для визнання недійсного оспорюваного правочину, передбаченого частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України (недодержання вимог щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам) та ознак нікчемності правочину, передбачених частинами 1, 2 статті 228 Цивільного кодексу України (порушення публічного порядку).

Як вбачається з оскаржуваних судових рішень, суди першої та апеляційної інстанцій, надавши оцінку оспорюваному Договору, доказам, наданим сторонами на підтвердження своїх вимог та заперечень, встановили обставини недоведеності позивачем наявності підстав для визнання оспорюваного Договору недійсним на підставі статті 228 Цивільного кодексу України.

При цьому, судами першої та апеляційної інстанцій враховано при вирішенні спору про виконання сторонами зобов`язань за оспорюваним Договором (передання - отримання товару у повному обсязі без будь-яких зауважень, часткова оплата прийнятого товару), що свідчить про вчинення сторонами дій, направлених на визнання зобов`язання та схвалення правочину.

Доводи Скаржника про те, що судами у цій справі преюдиціальне значення надано правовій оцінці обставин у справі № 910/17528/15 є необґрунтованими, оскільки суди при вирішенні цієї справи врахували рішення суду у справі № 910/17528/15 саме в частині встановлених фактів поставки товару та оплати товару.

Так, відповідно до частини 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальність сторін.

Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Обставинами справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, є юридичні факти, що призвели до виникнення спірного правовідношення, настання відповідальності або інших наслідків, тобто такі факти, з якими норми матеріального права пов`язують виникнення, зміну чи припинення прав та обов`язків суб`єктів спірного матеріального правовідношення.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні чи вироку і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правила про преюдицію спрямовані не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив в законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження і оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було б не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії. Для рішень господарських судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в рішенні господарського суду, є суб`єктний склад спору. Отже, преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що знайшло відображення в мотивувальній частині судового акта (правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 24.05.2018 у справі № 922/2391/16).

Преюдицію утворюють лише ті обставини, які безпосередньо досліджувалися і встановлювалися судом, що відображується в мотивувальній частині судового акта. Лише згадувані, але такі, що не одержали оцінку суду, обставини не можуть розглядатися як встановлені судом і не набувають властивостей преюдиціальності. Також преюдиціальні факти слід відрізняти від оцінки іншим судом певних обставин.

Важливим видається те, що обставини, встановлені у першій справі, що є преюдиційною, мають належати до предмета доказування, тобто їх встановлення має бути необхідне для вирішення тієї справи. Оскільки предмет доказування спочатку визначається підставами позову, а потім обґрунтовується нормами матеріального права, які підлягають застосуванню при вирішенні спору, то питання про те, чи належав певний факт до предмета доказування, є питанням права, а не факту.

Питання факту це питання про те, чи була наявна/відсутня певна обставина, що має значення для вирішення певного спору. Фактичні обставини встановлюються через доказування. Доказування дає змогу відтворити той чи інший фрагмент дійсності в асортименті значущості для справи (предмет доказування). Юридична ж кваліфікація фактичних обставин здійснюється через співвіднесення певної обставини з певними юридичними нормами. Отже, юридичний факт передбачена нормами права конкретна життєва обставина (дія, подія), котра є підставою для настання певних юридичних наслідків. Життєвий факт набуває ознак юридичного внаслідок юридичної кваліфікації, правозастосування. Таким чином, юридичний (правовий) факт - це той же самий життєвий факт, але в контексті наявності його правової регламентації. Аналогічний висновок щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України викладено у постанові Верховного Суду від 16.12.2020 у справі № 914/554/19.

Суд зазначає, що позивач не навів доводів щодо того, що встановлені обставини у справі № 910/17528/15 повинні підлягати повторному встановленню та доказуванню у межах цієї справи. Суди попередніх інстанцій у даній справі не встановили доказів, наданих позивачем, які б спростовували обставини, що встановлені судами у справі № 910/17528/15.

Тому Суди першої та апеляційної інстанцій правомірно застосували до спірних правовідносин статтю 75 Господарського процесуального кодексу України у контексті спірних правовідносин та встановлених обставин справи.

При цьому, як вірно зазначено судами першої та апеляційної інстанцій, у даному спорі дії позивача є недобросовісними, з огляду на таке.

Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової визначеності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (пункт 61 рішення Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania) [GC], No. 28342/95, ECHR 1999-VII).

В основі принципу юридичної визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. "вирішена справа"), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися.

У низці своїх рішень ЄСПЛ, здійснюючи тлумачення положень Конвенції, також указав, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитись у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права частиною спільної спадщини Договірних Сторін.

Базове тлумачення принципу res judicata вміщено в рішеннях ЄСПЛ від 03.12.2003 у справі «Рябих проти Росії», від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 18.11.2004 у справі «Праведная проти Росії», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України», від 03.04.2008 у справі «Понамарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності.

Згідно з цим принципом жодна сторона не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду лише з однією метою домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків, а не задля нового розгляду справи. Таку контрольну функцію не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета спору не може бути підставою для нового розгляду справи. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини (пункт 52 рішення ЄСПЛ у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), № 52854/39, ECHR 2003-IX, пункт 46 рішення ЄСПЛ у справі «Устименко проти України» № 32053/13).

Отже, забезпечення принципу res judicata є однією з найважливіших засад гарантування державою реалізації права людини на справедливий суд.

Враховуючи викладене, здійснення перегляду судового рішення, яке набрало законної сили та є чинним, є порушенням принципу правової певності як однієї з найважливіших засад гарантування державою реалізації права людини на справедливий суд, оскільки таке рішення не може бути поставлено під сумнів, а здійснення перегляду цього рішення не є виправданим та обґрунтованим, оскільки може мати наслідком порушення прав інших осіб, які покладаються на чинність рішення, здійснюючи свої права та обов`язки протягом усього часу чинності цього рішення.

Стаття 13 Цивільного кодексу України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права. Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.

Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.

За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.

Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.

Семантичне тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.

Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що документація конкурсних торгів на закупівлю "труб сталевих" (предмет поставки за оспорюваним Договором) затверджено головою комітету з конкурсних торгів Державного акціонерного товариства "Чорноморнафтогаз", позивач самостійно підписав у 2012 році оспорюваний правочин, отримав за Договором товар, самостійно частково його оплатив, не заперечував наявності боргу за отриманий за Договором товар в межах справи № 910/17528/15 та не висував відповідачу претензій щодо технічних характеристик та якості отриманого товару, відобразив господарську операцію за оспорюваним договором у власному податковому обліку, скористався податковим кредитом (протилежне не доведено позивачем), тобто вчиняв дії направлені на визнання зобов`язання, проте у подальшому зі спливом значного проміжку часу (близько 9 років з 2012 року по дату звернення до суду з позовом у даній справі у 2021 році), зайняв протилежну позицію та став заперечувати дійсність такого правочину.

З огляду на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій вірно зазначили, що позивач у спірних правовідносинах діє недобросовісно, порушує основоположні принципи цивільного законодавства та доктрину "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки).

Крім того, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення. При цьому відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці (постанови Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №922/1500/18, від 28.11.2019 у справі №918/150/19, від 04.12.2019 у справі №910/15262/18, від 03.03.2020 у справі №910/6091/19).

Обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача (зазначену правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі №761/26815/17 викладений висновок про те, що недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акта органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

У постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі №910/12787/17 викладений висновок про те, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, позивачем не доведено порушення його прав укладанням оспорюваних правочинів.

Враховуючи вищевикладене, а саме, недоведеність наявності підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, недоведеність позивачем порушення його прав укладанням оспорюваних правочинів та те, що позивач у спірних правовідносинах діє недобросовісно, порушує основоположні принципи цивільного законодавства та доктрину "venire contra factum proprium" (заборона суперечливої поведінки), суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Суд відхиляє як необґрунтовані доводи скаржника про те, що суд першої інстанції не встановлював обставин, що пов`язані з недійсністю Договору, і судом апеляційної інстанції залишено без уваги те, що у рішенні суду першої інстанції відсутні будь які дослідження фактичних обставин справи та перевірки їх доказами, оскільки зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про зворотнє.

Суд також відхиляє як неспроможні доводи скаржника про те, що: відповідачем не виконано без жодних пояснень вимоги ухвали суду першої інстанції від 14.06.2021 про надання суду для огляду оригіналів відповідних доказів; судом апеляційної інстанції були прийняті до уваги абсурдні пояснення відповідача про те, що Договір не було знищено, а було знищено лише докази реального проведення господарських операцій за Договором (видаткові накладні, товарно-транспортні накладні, договори перевезення, договори оренди складських приміщень тощо), з огляду на те, що відповідач на виконання ухвали суду першої інстанції від 14.06.2021 подав заяву, в якій повідомляв про неможливість виконання такої ухвали, у зв`язку з втратою Договору, Доповнення № 1, Доповнення № 2 (т. 2, а.с. 8-9). У зазначеній заяві відповідач не повідомляв про те, що Договір не було знищено, а було знищено лише докази реального проведення господарських операцій за Договором.

Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій частини 5 статті 40 Закону України "Про публічні закупівлі" Суд вважає необґрунтованими, з огляду на таке.

Позовні вимоги про визнання недійсними Доповнення № 1 та Доповнення № 2 були обґрунтовані тим, що такі правочини укладено з порушенням частини 5 статті 40 Закону України "Про здійснення державних закупівель" щодо внесення змін до договору в частині зміни предмету закупівлі.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, зі змісту Доповнення № 1 та Доповнення № 2 вбачається, що сторони лише підтвердили факт понесення Державним акціонерним товариством "Чорноморнафтогаз" витрат, пов`язаних з транспортуванням СФ ВАТ "КДМППЖТ" труби обсадної 245х11,1 мм від станції "Євпаторія-Товарна" до бази ВТЗіК (АР Крим Сакський район, с. Каменоломня, вул. Київська, 37) в серпні 2012 року - 854,51 грн, в жовтні 2012 року - 1090,48 грн (з ПДВ) і претензій одна до одної не мають.

Суди першої та апеляційної інстанцій вірно зазначили, що за своєю правовою природою підписані Доповнення № 1 та Доповнення № 2 не є угодою про внесення змін до Договору, а є засвідченням факту понесення витрат - в них відображені розмір витрат, пов`язаних з транспортуванням товару. Саме за це транспортування позивач виставив відповідачеві рахунок на відшкодування витрат на доставку. Відповідач оплатив вказані кошти на рахунок позивача, що підтверджується платіжними дорученнями № 29 від 09.10.2012 та № 231 від 30.11.2012. Зазначене не призвело до збільшення ціни товару, яка зазначена в тендерній документації та Договорі, є витратами виключно відповідача.

Матеріали справи не містять доказів внесення змін до пункту 2.1 Договору, згідно з яким товар поставляється постачальником на умовах DDP база ВТЗ і К, АРК, Сакський район, с. Каменоломня, вул. Київська,7; транспортні затрати по доставці товару в пункт призначення і вартість тари, упаковки, сепарації включені в ціну товару,

Враховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли вірного висновку про те, що відсутні підстави вважати, що Доповнення № 1 та Доповнення № 2 до Договору є зміною істотних умов договору, укладено з порушенням умов основного договору та вимог частини 5 статті 40 Закону України "Про публічні закупівлі".

Суд відхиляє доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій приписів статті 241 Цивільного кодексу України, з посиланням на відповідні постанови Верховного Суду, оскільки, зазначена правова норма не була підставою позову, а відповідно до приписів частини 3 статті 300 Господарського процесуального кодексу України у суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Щодо доводів скаржника про те, що суд апеляційної інстанції застосував: статті 2 7 13 Господарського процесуального кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 907/555/14, статтю 75 Господарського процесуального кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19; статтю 236 Господарського процесуального кодексу України без урахування правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 26.03.2019 у справі № 925/291/18, Суд зазначає таке.

У постанові від 23.09.2020 у справі № 907/555/14 Верховний Суд навів, зокрема, такий висновок:

"Статтею 129 Конституції України принципи рівності усіх учасників процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості визначені як одні з основних засад судочинства. Отже, будь-яке рішення господарського суду повинно прийматися з дотриманням цих принципів, які виражені також у ст.ст. 2 7 13 ГПК України.

Принцип рівності перед законом і судом в процесуальному аспекті означає рівність суб`єктивних процесуальних прав усіх учасників судового процесу незалежно від їх особистих якостей (правового статусу, майнового стану), визначення процесуального становища учасників судочинства тільки процесуальним законодавством і ніяким іншим, визначення процесуального порядку розгляду справ певною процесуальною формою. В матеріальному аспекті принцип рівності повинен розумітися таким чином, що до всіх учасників процесу матеріальний закон має застосовуватися однаково (право є застосуванням рівного масштабу до різних осіб).

Принцип змагальності сторін полягає в тому, що сторони у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог чи заперечень.

Отже, створення судом необґрунтованих переваг в поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи першою та апеляційною інстанціями може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі. Вибіркова оцінка окремих доказів та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення обох зазначених принципів.".

Суд зазначає, що оскільки сторони, зокрема позивач, у процесі зобов`язані в процесуальній формі довести свою правоту, за допомогою поданих ними доказів переконати суд в обґрунтованості своїх вимог, і позивач у даній справі такого процесуального обов`язку не виконав, тому оскаржувані судові рішення прийнято судами першої та апеляційної інстанцій з дотриманням принципу змагальності сторін та відповідно до висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 23.09.2020 у справі № 907/555/14.

У постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19 зазначено, що звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин, встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні. Господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах. Для спростування преюдиційних обставин, передбачених статтею 75 Господарського процесуального кодексу України, учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази. Ці докази повинні бути оцінені судом, що розглядає справу, у загальному порядку за правилами встановленими Господарським процесуальним кодексом України. Якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, що розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Як зазначалось Судом вище у цій постанові, позивач не навів доводів щодо того, що встановлені обставини у справі № 910/17528/15 повинні підлягати повторному встановленню та доказуванню у межах цієї справи. Суди попередніх інстанцій у даній справі не встановили доказів, наданих позивачем, які б спростовували обставини, що встановлені судами у справі № 910/17528/15.

Тому, доводи скаржника про неврахуванням судом апеляційної інстанції правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08.08.2019 у справі № 922/2013/18, від 25.03.2021 у справі № 911/2961/19 щодо застосування статті 75 Господарського процесуального кодексу України, є необґрунтованими.

Суд також відхиляє як необґрунтовані аргументи скаржника про неврахуванням судом апеляційної інстанції висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 26.03.2019 у справі № 925/291/18 щодо застосування статті 236 Господарського процесуального кодексу України (за змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному частиною 1 статті 2 Господарського процесуального кодексу України, - справедливому, неупередженому та своєчасному вирішенню судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних (оспорюваних) прав, законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави), оскільки зміст постанови суду апеляційної інстанції не свідчить про неврахування судом апеляційної інстанції такого висновку.

Скаржник у касаційній скарзі зазначає, що наразі відсутні судові рішення Верховного Суду з висновками про застосування норм права, визначених частиною 5 статті 40 Закону України "Про здійснення державних закупівель" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статтею 1, частиною 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (щодо відсутності первинних документів, що фіксують господарські операції із реальної поставки продукції), частиною 3 статті 228 Цивільного кодексу України, частиною 1 статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства" у відносинах, які є подібними до спірних відносин, предметом яких є договір поставки продукції, а умовами застосування цих норм права є обставини: проведення процедури закупівлі за державні кошти за участі суб`єктів господарювання, фіктивність яких встановлена вироками судів у кримінальних справах; використання державних (публічних) коштів за нереальними господарськими операціями всупереч інтересів держави.

Однак, Суд зазначає, що враховуючи обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій (у тому числі недоводення позивачем та не встановлення судами обставин проведення процедури закупівлі за державні кошти за участі суб`єктів господарювання, фіктивність яких встановлена вироками судів у кримінальних справах та використання державних (публічних) коштів за нереальними господарськими операціями всупереч інтересів держави) та застосовані до спірних відносин правові норми, у даному випадку у Суду відсутні підстави для формування висновків щодо питання застосування частини 5 статті 203, статті 215, частини 3 статті 228, статті 241 Цивільного кодексу України, частини 3 статті 8, частини 5 статті 40 Закону України "Про здійснення державних закупівель" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), статті 1, частини 1 статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" (щодо відсутності первинних документів, що фіксують господарські операції із реальної поставки продукції), частини 1 статті 70 Закону України "Про акціонерні товариства". Оскільки, суд касаційної інстанції наділений повноваженням щодо надання висновку щодо застосування норм права у конкретних правовідносинах, а не надавати висновок щодо тлумачення норми права чи її застосування в цілому, безвідносно до конкретних правовідносин та встановлених і належним чином оцінених обставин справи.

За наведених мотивів, Суд також відхиляє клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Пунктом 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (стаття 309 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на наведене Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції без змін через відсутність передбачених процесуальним законом підстав для їх скасування.

7. Судові витрати

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Акціонерного товариства "Державне акціонерне товариство "Чорноморнафтогаз" залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 19.08.2021 та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 23.12.2021 у справі № 904/1427/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н.М. Губенко

Судді О.М. Баранець

І.Д. Кондратова