ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 серпня 2024 року

м. Київ

cправа № 904/4301/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Амірханяна Р.К.

та представників

позивача: Риженко М.С. (в режимі відеоконференції),

відповідача: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Дніпровської міської ради

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.05.2024

та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 18.10.2023

у справі № 904/4301/23

за позовом Дніпровської міської ради

до Релігійної організації "Релігійна громада мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії парафії Дніпропетровської єпархії української православної церкви Київського патріархату в місті Дніпрі"

про припинення права постійного користування земельною ділянкою,

В С Т А Н О В И В:

Дніпровська міська рада звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Релігійної організації "Релігійна громада мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії парафії Дніпропетровської єпархії української православної церкви Київського патріархату в місті Дніпрі" (далі - Релігійна організація) про припинення права постійного користування на земельну ділянку з кадастровим номером 1210100000:01:550:0010, площею 1,9837 ГА, яка розташована за адресою: м. Дніпро, вул. Марії Лисиченко, 2д за Релігійною організацією (номер запису про право постійного користування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно: 29725276).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна земельна ділянка використовується не за цільовим призначенням.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 18.10.2023 (суддя Панна С.П.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 22.05.2024 (колегія суддів у складі: Кощеєв І.М. - головуючий, Чус О.В., Мороз В.Ф.), у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Судами обох інстанцій встановлено, що рішенням Дніпровської міської ради від 19.12.2018 № 107/39 передано Релігійній організації " земельну ділянку (план земельної ділянки додається), площею 1,9837 га (кадастровий номер 1210100000:01:550:0010), у постійне користування по фактичному розміщенню будівлі храму по вул. Марії Лисиченко, 2 Д за рахунок земель, не наданих у власність або користування, код виду цільового призначення земель (КВЦПЗ) 03.04 (для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій).

Згідно з інформацією (доданою до позовної заяви) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18.08.2023 за номером запису про інше речове право 29725276 зареєстровано право постійного користування земельної ділянкою кадастровий номер 1210100000:01:550:0010 площею 1,9837 га на підставі рішення Дніпровської міської ради від 19.12.2018 р. № 107/39 за Релігійною організацією з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій.

Відповідно до витягу з Державного земельного кадастру № НВ- 1206184032018 від 29.05.2018 земельна ділянка кадастровий номер 1210100000:01:550:0010 площею 1,9837 га вид використання - по фактичному розміщенню будівлі храму.

Позивач стверджував, що на адресу Дніпровської міської ради надійшли звернення фізичних осіб з інформацією, що працівниками храму по вулиці Марії Лисиченко, буд.2д у м. Дніпрі здійснюються будівельні роботи зі встановлення паркану з захопленням території прилеглого скверу та з проханням здійснити відповідні дії стосовно перевірки наявності відповідної дозвільної документації на здійснення відповідних будівельних робіт.

Інспектором КП Управління контролю за благоустроєм міста ДМР було надано відповідачу припис № 007242 від 30.03.2023 з проханням надати дозвільні документи та зупинити роботи стосовно огородження спірної земельної ділянки. Проте відповідачем було проігноровано зазначений припис, не виконано його вимоги та не надано дозвільних документів на здійснення будівельних робіт, а самі будівельні роботи не зупинено.

Рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 27.06.2023 № 13-27/6 «Про вжиття заходів щодо усунення порушень Правил благоустрою території міста Дніпра» ухвалено, що забудовнику вказаної земельної ділянки необхідно вжити заходи щодо усунення порушень Правил благоустрою території міста Дніпра, затверджених рішенням міської ради від 27.11.2013 № 44/43 (зі змінами), стосовно самовільно встановлених на території міста огорож згідно з переліком (додаток), а саме, зобов`язано власників зазначеного об`єкта демонтувати їх власними силами негайно з дня прийняття цього рішення та привести земельну ділянку на місцях демонтованих об`єктів до попереднього стану. Визначено, що у разі невиконання вимог інспекції з питань благоустрою Дніпровської міської ради, Комунальному підприємству Управління контролю за благоустроєм міста Дніпровської міської ради власними силами або із залученням інших комунальних підприємств та сторонніх організацій буде вжито заходів щодо усунення наслідків порушень Правил шляхом демонтажу об`єктів (п. 1 цього рішення), забезпечено їх транспортування, зберігання та складання акта, який підписується представниками інспекції з питань благоустрою Дніпровської міської ради, КП Управління контролю за благоустроєм міста та залученими особами, що були присутні під час його проведення.

29.06.2023 інспектором КП Управління контролю за благоустроєм міста ДМР було проведено повторну перевірку щодо дотриманням відповідачем законодавства та складено приписи від 29.06.2023 № № 1120, 1121, 1122, 1123 відповідно до яких, на підставі рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 27.06.2023 №13-27/6 «Про вжиття заходів щодо усунення порушень Правил благоустрою території міста Дніпра» повідомлено, що забудовнику необхідно вжити заходів щодо усунення порушень Правил благоустрою території міста Дніпра, затверджених рішенням міської ради від 27.11.2013 № 44/43 (зі змінами), стосовно самовільно встановленого паркану та зобов`язано власників зазначеного об`єкту демонтувати їх власними силами негайно з дня прийняття рішення виконавчого комітету Дніпровської міської ради та привести земельну ділянку на місцях демонтованих об`єктів до попереднього стану.

Позивач вважає, що земельна ділянка передана міською радою у постійне користування виключно по фактичному розміщенню будівлі храму та жодного дозволу на здійснення нового будівництва на ній не надано, а отже зазначені будівельні роботи забороняються, а їх проведення свідчить про використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Про використання спірної земельної ділянки не за цільовим призначенням, а саме, (КВЦПЗ) 03:04: для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій свідчить те, що на земельній ділянці розташованій за адресою: м. Дніпро, вул. Марії Лисиченко, буд. 2д здійснюється виробництво та торгівля ритуальними виробами, а саме: пам`ятники, вінки, труни тощо. Земельна ділянка з вищезазначеним видом цільового призначення надана відповідачу по фактичному розміщенню храму, проте використовується для торгівлі та з метою отримання прибутку, що використанням земельної ділянки не за цільовим призначенням та систематичним та грубим порушенням законодавство, що регулює земельні відносини. При перевірці вказаного у зверненнях об`єкта будівництва було виявлено, що за вказаною адресою здійснюються будівельні роботи щодо будівництва паркану з залізобетонних плит з фундаментом без отримання відповідачем відповідних дозвільних документів та/або погодження такого будівництва з землевласником.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивачем не було зазначено та не доведено, які саме права позивача на землю були порушені відповідачем у розумінні ст. 143 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), що мало б наслідком здійснення їх захисту шляхом примусового припинення права користування відповідача на спірну земельну ділянку. Крім цього апеляційний господарський суд зазначив, що позивачем не надано доказів зміни відповідачем цільового призначення земельної ділянки кадастровий номер 1210100000:01:550:0010 площею 1,9837 га, а зазначені в позові обставини пов`язані з обслуговуванням будівель релігійної організації.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

В обґрунтування своїх доводів скаржник посилається на те, що у відповідача відсутні будь-які правові підстави для проведення будівельних робіт спірній на земельній ділянці і вона надавалась виключно по фактичному розміщенню будівлі храму, також відсутні звернення від відповідача та наявність наданих дозволів (погоджень) від компетентних органів стосовно надання дозволу на здійснення будівельних робіт на зазначеній земельній ділянці. Враховуючи, що відповідна земельна ділянка при формуванні як об`єкт цивільних відносин сформована в категорії земель: землі житлової та громадської забудови, з цільовим призначенням: 03.04 «Для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій», вид використання: фактичне розміщення будівлі храму, суди відмовили Дніпровській міській раді у задоволенні позовної заяви посилаючись на використання вказаної земельної ділянки відповідачем за її цільовим призначенням (на вказаній земельній ділянці здійснюється будівництво без отримання дозвільної документації та без погодження з власником земельної ділянки, використання її для ведення торгівлі та без дотримання вимог визначених у рішенні міської ради про передачу у постійне користування земельної ділянки) та без врахування, що міською радою, як власником земельної ділянки комунальної форми власності було чітко зазначено мету та цільове використання земельної ділянки, а саме виключно по фактичному розміщенню будівлі храму. Ураховуючи вищезазначене, скаржник вважає, що використання земельної ділянки з кадастровим номером 1210100000:01:550:0010 всупереч мети та цільовому призначенню визначеному у рішенні міської ради є порушенням норм п. г, ґ ст. 141, п. а ст. 143 ЗК України, що призводить до припинення права постійного користування земельною ділянкою. Також вказує, що посилання судів першої та апеляційної інстанції на той факт, що міська рада була обізнана про наявність капітального паркану на момент надання спірної земельної ділянки на праві постійного користування є помилковими та не підкріплені належними та наявними доказами у справі, а паркан, наявний на обрисі у технічному паспорті станом на 2018 рік та на теперішній час відмінний один від одного (наявна сітка-рабиця у 2018 році та капітальний залізо бетонний паркан з цеглою на час звернення міської ради з відповідною позовною заявою). Також скаржник вважає, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права під час повернення позивачу клопотання про долучення доказів з додатками, яке надійшло через канцелярію суду 17.10.2023.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме - відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування п. г) ст. 141 ЗК України (використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам), п. ґ) ст. 141 ЗК України (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням) та п. а) ст. 143 ЗК України (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням), як підстави для припинення права постійного користування земельними ділянками та їх узгодження з ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України (власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 08.07.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстави, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 06.08.2024 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 26.07.2024.

До Верховного Суду 25.07.2024 від відповідача надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому він просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків та помилковість доводів скаржника.

Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення, з огляду на таке.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

На обґрунтування п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржник посилається на необхідність формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме щодо застосування п. г) ст. 141 ЗК України (використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам), п. ґ) ст. 141 ЗК України (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням) та п. а) ст. 143 ЗК України (використання земельної ділянки не за цільовим призначенням), як підстави для припинення права постійного користування земельними ділянками та їх узгодження з ч. 1 ст. 319 Цивільного кодексу України (власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд).

Як вже було зазначено, позовні вимоги у цій справі обґрунтовані тим, що спірна земельна ділянка використовується відповідачем не за цільовим призначенням, а тому позивач вважав наявними підстави для припинення в судовому порядку права постійного користування, яке наявне у відповідача на спірну земельну ділянку.

Так земельна ділянка була надана відповідачу на підставі рішення Дніпровської міської ради від 19.12.2018 № 107/39 у постійне користування по фактичному розміщенню будівлі храму за рахунок земель, не наданих у власність або користування, код виду цільового призначення земель (КВЦПЗ) 03.04 (для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій). Згідно з інформації (доданої до позовної заяви) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 18.08.2023 за номером запису про інше речове право 29725276 зареєстровано право постійного користування земельної ділянкою кадастровий номер 1210100000:01:550:0010 площею 1,9837 га за Релігійною організацією Релігійна громада мучениць Віри, Надії, Любові та матері їх Софії парафії Дніпропетровської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату в місті Дніпрі з цільовим призначенням: для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право постійного землекористування є безстроковим і на відміну від права оренди може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним.

Статтею 141 ЗК України передбачено вичерпний перелік підстав припинення права користування землею, до яких належать: а) добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; б) вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; в) припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; г) використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; ґ) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; д) систематична несплата земельного податку або орендної плати; е) набуття іншою особою права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, які розташовані на земельній ділянці; є) використання земельної ділянки у спосіб, що суперечить вимогам охорони культурної спадщини.

У ст. 143 ЗК України визначено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені вказівками (приписами) центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; д) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Верховний Суд зауважує, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані забезпечувати використання останніх за цільовим призначенням (п. "а" ч. 1 ст. 91, п. "а" ч. 1 ст. 96 ЗК України). Аналогічний обов`язок визначений в абз. 10 ст. 35 Закону України "Про охорону земель".

Цільове призначення земельної ділянки - допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення (абз. 15 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про землеустрій").

Метою встановлення категорій земель за цільовим призначенням є забезпечення особливого правового режиму для їх охорони і ефективного використання.

Згідно з ч. 1 ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення (абз. 2 ч. 1 ст. 20 ЗК України). Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок. Зміна цільового призначення земельних ділянок приватної власності провадиться: щодо земельних ділянок, розташованих у межах населеного пункту, - сільською, селищною, міською радою; щодо земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, - районною державною адміністрацією, а щодо земельних ділянок, розташованих за межами населених пунктів, що не входять до території району, або в разі якщо районна державна адміністрація не утворена, - Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласною державною адміністрацією. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється в порядку, встановленому законом. Проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки погоджується в порядку, встановленому ст. 186-1 цього кодексу (абз. 1-4, 6, 7 ч. 3 ст. 20 ЗК України).

З огляду на вказані приписи і власник, і користувач земельної ділянки зобов`язані використовувати її за цільовим призначенням, зокрема для того, щоби забезпечити збереження землі, її ресурсів, надр і їх законне та раціональне використання. Такий обов`язок не є ілюзорним. Його порушення може тягнути відповідні негативні наслідки, зокрема у вигляді припинення відповідного права користування земельною ділянкою.

Судами встановлено, що цільове призначення відповідної земельної ділянки - для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій, категорія земель - Землі житлової та громадської забудови, вид використання земельної ділянки - Фактичне розміщення будівлі храму.

Підставами припинення права постійного користування позивач пов`язував з використанням відповідачем спірною земельною ділянкою не за цільовим призначенням, а саме - будівництва паркану з залізобетонних плит з фундаментом та здійснення на території земельної ділянки самочинне будівництво тимчасові споруди.

В свою чергу, згідно з ч. 1 ст. 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Ст. 38 ЗК України визначено, що до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об`єктів загального користування.

Згідно з ч. 2 ст. 20 ЗК України зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 5 ст. 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою.

Водночас як зазначив суд апеляційної інстанції, забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства, що визначено ст. 24 Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 № 548 затверджено Класифікацію видів цільового призначення земель.

Згідно з пунктами 1.1 та 1.2 Класифікації видів цільового призначення земель, встановлено, що класифікація видів цільового призначення земель (далі - КВЦПЗ) розроблена відповідно до Земельного кодексу України, Закону України «Про землеустрій» та Положення про Державний комітет України із земельних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.2008 № 224.

Код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення у державному земельному кадастрі.

Пунктом 1.3 КВЦПЗ застосовується для використання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, організаціями, підприємствами, установами для ведення обліку земель та формування звітності із земельних ресурсів.

Пунктом 1.4 КВЦПЗ визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.

Розділом II Класифікації видів цільового призначення земель визначено класифікацію видів цільового призначення земель, серед яких у секції В зазначено, що землі житлової забудови - це землі, які використовуються для розміщення житлової забудови (житлові будинки, гуртожитки, господарські будівлі та інше); землі, які використовуються для розміщення гаражного будівництва)), а землі громадської забудови - це землі, які використовуються для розміщення громадських будівель і споруд (готелів, офісних будівель, торговельних будівель, для публічних виступів, для музеїв та бібліотек, для навчальних та дослідних закладів, для лікарень та оздоровчих закладів), інших об`єктів загального користування).

Як слідує із Розділом II Класифікації видів цільового призначення земель у секції В за кодом 03.04 ( для будівництва та обслуговування будівель громадських та релігійних організацій).

Судами обох інстанцій встановлено, що доказів добровільної відмови відповідача від права постійного користування земельною ділянкою позивачем не надано, як і не надано доказів на підтвердження інших підстав, визначених у ст. 143 ЗК України, про припинення права користування землею, тому а суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зазначені в позові обставини пов`язані з обслуговуванням будівель релігійної організації.

В контексті заявлених позовних вимог Верховний Суд погоджується з вказаними висновками, оскільки вчинення відповідачем певних дій, про які зазначається позивачем у позовній заяві, з урахуванням встановлених судами обставин справи (зокрема цільового призначення відповідної ділянки) не свідчить саме про наявність передбачених ст. 143 ЗК України підстав для припинення права постійного користування земельною ділянкою та що відповідні дії відповідача свідчать про нецільове використання земельної ділянки.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 1 та 2 ст. 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.10.2020 у справі № 127/18513/18 (провадження № 14-145цс20) вказала, що касаційний перегляд вважається екстраординарним з огляду на специфіку повноважень суду касаційної інстанції з точки зору обмеження виключно питаннями права та більшим ступенем формальності процедур.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію суду права, що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є судом фактів. Правила, запроваджені законодавцем щодо обмеження права на касаційне оскарження, відповідають Конституції України, за ст. 129 якої основними засадами судочинства є, серед інших, забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відтак, Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, оскільки ця процесуальна норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними ст. 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

Колегія суддів зазначає, що підстав для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм матеріального права у подібних правовідносинах немає, оскільки попередніми судовими інстанціями достеменно встановлені у цій справі обставини та надано оцінку усім доводам позивача, а доводи скаржника фактично зводяться до спонукання Верховного Суду для встановлення обставин справи та надання іншої оцінки доказам, наявним у матеріалах справи, на підставі яких суди першої та апеляційної інстанцій встановили фактичні обставини справи, що з огляду на визначені у ст. 300 ГПК України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не належить до повноважень Верховного Суду.

Наведене у сукупності свідчить, що скаржник не довів необхідності формування Верховним Судом відповідного висновку. Доводи скаржника в цій частині свідчать про незгоду останнього зі встановленими у справі фактичними обставинами, а також з висновками судів попередніх інстанцій, які стали підставою для відмови у задоволенні позовних вимог. Проте відповідні доводи не є належним обґрунтуванням необхідності формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Посилання скаржника на те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального права під час повернення позивачу клопотання про долучення доказів з додатками, яке надійшло через канцелярію суду 17.10.2023, колегією суддів не розглядаються, оскільки не обґрунтовані підставами касаційного оскарження.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушень норм процесуального права в межах підстав касаційного оскарження, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні також не має, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржені постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Дніпровської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 22.05.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 18.10.2023 у справі № 904/4301/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.