ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 жовтня 2020 року

м. Київ

Справа № 909/1357/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши матеріали касаційної скарги Фізичної особи-підприємця Кузіва Мирослава Орестовича

на рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.02.2020 (суддя Фанда О.М.) та постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.05.2020 (Кордюк Г.Т. - головуючий, судді Данко Л.С., Кравчук Н.М.) у справі

за позовом Фізичної особи-підприємця Кузіва Мирослава Орестовича

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр ділового співробітництва "Фортуна",

2) Фізичної особи-підприємця Василик Тетяни Миколаївни

про визнання договору оренди недійсним.

(у судовому засіданні взяли участь представники: позивача - Фомін С.В., відповідача 1 - Сазонник В.В.)

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1Фізична особа - підприємець Кузів Мирослав Орестович ( далі - ФОП Кузів М.О.) звернулася до Господарського суду Івано-Франківської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр ділового співробітництва "Фортуна" (далі - ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна") та Фізичної особи - підприємця Василик Тетяни Миколаївни (далі - ФОП Василик Т.М.) про визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень № 1-Д від 31.08.2018, укладеного між ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" та ФОП Василик Т.М.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що предметом укладеного між відповідачами договору оренди №1-Д від 31.08.2018 було нежитлове приміщення з вмонтованою дитячою ігровою зоною, яка відповідно до договору підряду на виготовлення та монтаж дитячої ігрової зони від 21.06.2018, укладеного між ТзОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" та ФОП Кузів М.О., повинна була бути передана позивачем відповідачу-1 за актом приймання-передачі лише 11.10.2018. Оскільки на момент укладення договору оренди ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" не був власником дитячої ігрової зони та не мав права розпоряджатись такою, позивач вважає, що договір оренди від 31.08.2018 №1-Д суперечить приписам статей 316 317 319 761 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 31.08.2018 між ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" (орендодавець) та ФОП Василик Т.М. (орендар) укладено Договір оренди нежитлових приміщень №1-Д ( далі - Договір).

Відповідно до пункту 1.1 Договору орендодавець зобов`язався передати, а орендар зобов`язався прийняти в оренду нежитлові приміщення загальною орендованою площею 169,9 кв.м., які розташовані на третьому поверсі будівлі за адресою: вул. Бельведерська, 2-А, м. Івано-Франківськ .

Пунктом 1.2 Договору сторони погодили стан, якому має відповідати приміщення на момент передачі в оренду, а саме: у приміщенні має бути змонтована дитяча ігрова зона у повній відповідності до умов Договору підряду на виготовлення та монтаж дитячої ігрової зони від 21.06.2018, укладеного між ТОВ Центр ділового співробітництва "Фортуна", як замовником та ФОП Кузівом М. О. як виробником.

Згідно з пунктом 1.3 Договору приміщення передається в оренду з метою розміщення дитячої кімнати.

Пунктом 2.1 Договору сторони погодили, що орендар вступає у строкове платне користування приміщенням у термін, вказаний у цьому Договорі, але не раніше дати підписання сторонами акта приймання-передачі приміщення. Приймання-передача приміщення в оренду здійснюється за актом приймання-передачі, який складається та підписується сторонами, уповноваженими представниками. Орендодавець зобов`язався передати приміщення в оренду орендарю у стані, визначеному у пункті 1.2 цього Договору, до 11.12.2018.

Відповідно до пункту 6.1 Договору орендодавець зобов`язаний передати приміщення в оренду орендарю у стані, визначеному у пункті 1.2. цього договору, до 11.12.2018 за актом приймання-передачі приміщення.

Відповідно до пунктів 9.1,9.2 Договору строк оренди за цим договором становить 30 місяців та обчислюється (починає свій перебіг) з моменту передачі приміщення в оренду орендареві за відповідним актом. Даний договір набирає чинності (вступає в дію) з дати його укладення та діє протягом строку оренди.

ФОП Кузів М.О. звернувся до суду з позовною заявою про визнання недійсним вказаного Договору, зазначаючи, що на момент його укладення ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" не був власником дитячої ігрової зони та не мав права розпоряджатись такою, а позивач ще не виконав на той час роботи відповідно до договору підряду від 21.06.2018.

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 04.02.2020 у справі №909/1357/19, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.05.2020, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, аргументовано тим, що твердження позивача про недійсність договору оренди №1-д від 31.08.2018, укладеного між ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" та ФОП Василик Т.М. є безпідставним та необґрунтованим, оскільки умови договору відповідають вимогам чинного законодавства, предметом договору оренди є нерухоме майно, власником якого є ТОВ "ЦДС "Фортуна", а дитяча ігрова зона не розцінюється сторонами правочину як самостійний об`єкт певних правовідносин, а є виключно якісною характеристикою, стану основної речі (нежитлового приміщення). Крім того, позивачем не доведено та документально не підтверджено порушення його права при укладенні між відповідачами по справі оспорюваного договору.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Івано-Франківської області від 04.02.2020 та постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.05.2020 у справі № 909/1357/19, ФОП Кузів М.О. звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати зазначені рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

Скаржник зазначив, що касаційна скарга подається з підстави передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), у зв`язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права, а саме статті 215 ЦК України, під час вирішення питання про визнання позивача заінтересованою особою, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування вказаної норми у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, від 18.07.2018 у справі № 750/2728/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц та у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16. Підставою для відкриття касаційного провадження, передбаченою пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник вважає відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах у визначенні предмета договору оренди.

Заявник стверджує, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку стосовно того, що предметом спірного договору є нерухоме майно, а дитяча ігрова зона не є об`єктом правовідносин. Суд першої інстанції мав можливість самостійно надати оцінку правовому режиму ігрової зони та нерухомого приміщення, а не посилатися на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.09.2020 у справі № 909/240/19.

Скаржник стверджує, що ігрова зона є складовою частиною приміщення, а не його станом. Без такої зони приміщення не могло бути предметом спірного договору.

Крім того, суди безпідставно вказали на те, що ФОП Кузів М.О. не є заінтересованою особою та не може звертатися із позовом про визнання недійсним договору, якщо він не є його стороною. На думку скаржника, невиконання відповідачем обов`язків за цим договором, призвело до порушення, які в подальшому призвели до звернення до суду із позовом про стягнення із позивача 228 000 грн збитків. Визнання недійсним договору вплине на правове становище позивача, оскільки припинить зобов`язання зі сплати зазначеної суми відповідачу.

4.2. У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" вказує на безпідставність доводів скаржника та просить залишити без змін рішення судів попередніх інстанцій.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.2. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з огляду на таке.

5.3. Предметом позовних вимог є визнання недійсним договору оренди нежитлових приміщень від 31.08.2018 № 1-Д укладеного між ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" та ФОП Василик Т.М.

Обов`язковою передумовою для реалізації права на судовий захист у порядку господарського судочинства є наявність у позивача суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, які порушуються, не визнаються або оспорюються іншими особами - відповідачами, та на захист якого спрямоване звернення до суду з позовом.

Частиною першою статті 2 ГПК України встановлено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Згідно з частиною другою статті 45 ГПК України позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до частини першої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Частиною другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Аналогічні положення містяться у статті 15 ЦК України, яка передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, з урахуванням приписів статті 4 ГПК України наведені норми чинного законодавства визначають об`єктом захисту, у тому числі судового, порушене, невизнане або оспорюване право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, зокрема, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Однак, наявність права на пред`явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації, встановленого вищенаведеними нормами права.

Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

Отже, лише встановивши наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Подібні висновки викладені у постанов Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі №907/29/19 та постанові Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 908/1611/19, 02.09.2020 у справі №922/1614/19.

Як роз`яснив Конституційний Суд України своїм рішенням від 01.12.2004 № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

Водночас, у рішенні Конституційного Суду України дано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, який одночасно становить спосіб захисту порушеного права, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 18.02.2020 у справі № 924/1121/16, 22.01.2019 у справі № 912/1856/16, від 24.12.2019 у справі № 902/377/19).

Як убачається із матеріалів справи, однією з підстав для відмови у задоволенні позовних вимог стало те, що ФОП Кузів М.О у розумінні статті 215 ЦК України не є заінтересованою особою, законні права та інтереси якої порушенні внаслідок укладення оспорюваного договору між відповідачами по справі. А отже, у нього відсутнє право на звернення із даним позовом до суду. Зокрема, суди зазначили, що оспорюваний договір оренди укладений між відповідачами по справі, а позивач не є стороною цього договору. Позивачем належними, допустимими та достовірними доказами не доведено існування у нього прав на майно, яке є предметом оспорюваного Договору на час його укладення або те, що укладення цього договору між відповідачами було спрямовано на порушення його майнових інтересів. Посилання апелянта на те, що оспорюваним договором порушені його права та законні інтереси оскільки такий договір став підставою для стягнення з ФОП Кузів М.О. збитків у розмірі 228 000 грн. у зв`язку зі сплатою ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" на користь ФОП Василик Т.М. штрафу за порушення умов оспорюваного правочину, відхиляється оскільки, як вбачається з наявної в матеріалах справ постанови Західного апеляційного господарського суду від 23.09.2019 у справі №909/240/19, підставою для відшкодування завданих збитків ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" позивачем у даній справі слугувало порушення останнім зобов`язання за договором підряду від 21.06.2018 та завдання матеріальної шкоди, а не укладення оспорюваного договору оренди між відповідачами.

Однак, Верховний Суд не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 815/6946/15.

Із судових рішень у справі №909/240/19, які досліджувались судами попередніх інстанцій убачається, що ТОВ "Фортуна" звернулося до Господарського суду Івано-Франківської області з позовом до ФОП Кузів М. О. про стягнення 493 700,00 грн з яких 265 700,00 грн, сплачений аванс і 228 000,00 грн завдані збитки та здійснення демонтажу частково змонтованої ігрової зони і звільнення приміщення третього поверху. Стягнення суми у розмірі 228 000 грн обґрунтовано тим, що внаслідок порушення ФОП Кузів М. О. строку виконання робіт за договором підряду, ТОВ "Фортуна" порушило свої зобов`язання за договором оренди нежитлових приміщень від 31.08.2018 № 1-Д, у зв`язку з чим сплатило передбачений договором оренди штраф у сумі 228 000,00 грн.

У свою чергу, звертаючись із позовними вимогами у справі № 909/1357/19, позивач обґрунтовує свій законний інтерес тим, що саме укладення, на його думку, спірного договору оренди з порушеннями призвело до сплати відповідачем штрафу у розмірі 228 000 грн, яку ТОВ "Фортуна" тепер має на меті стягнути як відшкодування збитків у справі № 909/240/19. Тобто фактично інтерес позивача полягає у тому, щоб спростувати правовий зв`язок між сторонами правочину, оскільки від цього залежить подальша можливість заінтересованої особи законно реалізувати свої права у вигляді відсутності підстав для сплати відповідної суми збитків. За таких обставин, суди першої і апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку щодо відмови у задоволенні позовних вимог з підстав відсутності законного інтересу у позивача.

5.4. Водночас, хоча і підтвердилися доводи скаржника про помилковість висновків судів попередніх інстанцій щодо доведення ним власного законного інтересу, проте висновку про відсутність передбачених законом підстав для визнання договору оренди недійсним це не спростовує.

Так, судами попередніх інстанцій встановлено, що умови договору відповідають вимогам чинного законодавства, а предметом оспорюваного договору є нерухоме майно, власником якого є ТОВ "ЦДС "Фортуна". Дитяча ігрова зона не розцінюється сторонами правочину як самостійний об`єкт певних правовідносин, а є виключно якісною характеристикою, стану основної речі (нежитлового приміщення).

5.5. Щодо підстав касаційного оскарження, то наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому як судові рішення у справах зі спорів, що виникли із подібних правовідносин, належить розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Зокрема, хоча у постановах Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 439/212/14-ц, від 18.07.2018 у справі № 750/2728/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 462/4611/13-ц та у постанові Верховного Суду України від 25.05.2016 у справі № 6-605цс16 наявні правові висновки щодо основних ознак власного інтересу заінтересованої особи та визначення випадків звернення такої особи із позовними вимогами, однак правовідносини у зазначених справах не є подібними зі справою № 909/1357/19. Зокрема, зазначені висновки зроблені за інших фактичних обставин справи, а також з відмінними предметами позовних вимог. Так у справі № 462/4611/13-ц визнанню недійсним підлягав договір дарування, у справах № 6-605цс16 і № 750/2728/16-ц - договір-купівлі продажу, № 439/212/14-ц визнання незаконним рішення сесії сільської ради, визнання недійсним договорів купівлі-продажу земельної ділянки та скасування рішення про державну реєстрацію права власності. Крім того, матеріально-правове регулювання спірних відносин є також очевидно відмінним від справи яка розглядається.

У зв`язку із цим, у зазначених справах суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин з урахуванням наданих сторонами доказів, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах та є підставою для закриття провадження в частині цієї підстави касаційного оскарження згідно з пунктом 5 частини 1 статті 236 ГПК України.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

За таких обставин, касаційне провадження в частині підстави оскарження передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підлягає закриттю.

5.6. Щодо підстави передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України стосовно визначення предмета договору оренди, Верховний Суд вважає за необхідне вказати на таке.

Скаржник стверджує, що суди помилково встановили, що предметом оскаржуваного договору оренди є нерухоме майно ( нежитлові приміщення), а дитяча ігрова зона не є самостійним об`єктом договору оренди, а є станом основної речі (нежитлового приміщення).

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (стаття 628 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Відповідно до частини першої статті 760 ЦК України предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ).

За змістом статті761 ЦК України, право передання майна у найм належить власникові речі (або особі, якій належать майнові права).

Відповідно до статті 767 ЦК України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві річ у комплекті і у стані, що відповідають умовам договору найму та її призначенню.

Згідно зі статтею 179 ЦК України річчю є предмет матеріального світу щодо якого можуть виникати цивільні права та обов`язки.

Частиною 1 статті 184 ЦК України встановлено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

Відповідно до частини 2 статті 185 ЦК України неспоживною є річ, призначена для неодноразового використання, яка зберігає при цьому свій первісний вигляд протягом тривалого часу.

З сукупного аналізу зазначених статей слідує, що річ, визначена індивідуальними ознаками - це така річ, якій притаманні ознаки, які виокремлюють її серед інших речей, тобто має спеціальні індивідуальні особливості. Індивідуальні ознаки дають змогу встановити які саме характеристики має відповідний об`єкт, який передається у найм.

Відповідно до пункту 1.1 спірного договору орендодавець зобов`язався передати, а орендар зобов`язався прийняти в оренду нежитлові приміщення загальною орендованою площею 169,9 кв.м., які розташовані на третьому поверсі будівлі за адресою: вул. Бельведерська, 2-А, м. Івано-Франківськ .

Пунктом 1.2 договору сторони погодили стан, якому має відповідати приміщення на момент передачі в оренду, а саме: у приміщенні має бути змонтована дитяча ігрова зона у повній відповідності до умов договору підряду на виготовлення та монтаж дитячої ігрової зони від 21.06.2018, укладеного між ТОВ Центр ділового співробітництва "Фортуна" як замовником та ФОП Кузівом М. О. як виробником.

Таким чином, об`єктом нерухомого майна за спірним договором є нежитлові приміщення загальною орендованою площею 169,9 кв.м., які розташовані на третьому поверсі будівлі за адресою: вул. Бельведерська, 2-А, м. Івано-Франківськ, а індивідуальні ознаки такого майна, визначені у пункті 1.2 цього договору.

У свою чергу, суди попередніх інстанцій встановили, що право власності ТОВ "Центр ділового співробітництва "Фортуна" на спірне нежитлове приміщення підтверджується наявною в матеріалах справи Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна номер інформаційної довідки 195866588 від 10.01.2019.

З наведеного слідує, що суди першої і апеляційної інстанцій, дійшли вірного висновку, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог оскільки не підтвердилися посилання позивача на те, що договір оренди суперечить приписам статті 761 ЦК України. Зокрема, такий висновок зроблений зважаючи на належність спірного приміщення відповідачу на праві власності.

5.7. Колегія суддів також вважає, що доводи скаржника про те, що суд першої інстанції міг надати власну оцінку правовому регулюванню ігрової зони та спірного приміщення, а не посилатися на постанову Західного апеляційного господарського суду від 23.09.2020 у справі № 909/240/19, яка скасована постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 909/240/19, не є достатньою підставою для висновку щодо скасування рішення судів попередніх інстанцій. Зокрема, апеляційним господарським судом у справі яка розглядається надана оцінка спірним відносинам, вірно визначено предмет спірного договору, а також співвіднесено із підставами визнання його недійсним, які викладені у позовній заяві.

Таким чином, доводи, викладені у касаційній скарзі щодо наявності підстав для скасування рішення судів попередніх інстанцій не отримали підтвердження, не спростовують обставин, на які послалися суди, ґрунтуються на переоцінці обставин справи, у зв`язку з чим немає підстав для задоволення касаційної скарги ФОП Кузіва М.О.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги та норми права, якими керувався суд

6.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.2. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

6.3. Ураховуючи викладене, зважаючи на зазначені положення законодавства, оскаржені у справі рішення і постанову необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки підстав для скасування рішення і постанови у справі та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за подання касаційної скарги необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 296, 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційне провадження в частині підстав оскарження передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України закрити, в решті касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Кузіва Мирослава Орестовича залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Івано-Франківської області від 04.02.2020 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 18.05.2020 у справі № 909/1357/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ