ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2020 року
м. Київ
cправа № 910/1698/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,
за участю секретаря судового засідання - Шевчик О.Ю.,
учасники справи:
позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Укр-Транс-Фуд",
представник позивача - не з`явився,
відповідач - акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк",
представник відповідача - не з`явився,
розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Укр-Транс-Фуд"
на рішення господарського суду міста Києва від 29.05.2019 (головуючий суддя Данилова М.В.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2019 (головуючий Калатай Н.Ф., судді: Мартюк А.І. і Зубець Л.П.)
у справі № 910/1698/19
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Укр-Транс-Фуд" (далі - Товариство)
до акціонерного товариства комерційного банку "Приватбанк" (далі - Банк)
про визнання нікчемного правочину недійсним.
За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
ВСТАНОВИВ:
Товариство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Банку про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 02.07.2016 №4У16038ЛИ (далі - Договір).
Позовні вимоги мотивовані тим, що Договір є недійсним, оскільки він на порушення вимог чинного законодавства України нотаріально не посвідчений, що вказує на його нікчемність.
Рішенням господарського суду міста Києва від 29.05.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2019, відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що спірний Договір не потребує нотаріального посвідчення, тому відсутні підстави вважати такий договір нікчемним.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Товариство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами:
- неправильно застосовано статтю 806 ЦК України та статтю 2 Закону України ?Про фінансовий лізинг?;
- не застосовано закон, який підлягав застосуванню, зокрема частину першу статті 220, частину другу статті 793, статтю 657 ЦК України.
Від Банку відзив на касаційну скаргу не надходив.
Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Місцевим та апеляційним господарськими судами у справі встановлено, що 02.07.2016 Банк як лізингодавець та Товариство як лізингоодержувач уклали Договір, за умовами якого Банк прийняв на себе зобов`язання передати Товариству нерухоме майно, яке зазначено у додатку № 1 до Договору (далі - Майно), а Товариство - прийняти Майно від Банка у платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів - у власність, у визначені Договором строки, на умовах фінансового лізингу.
У додатку № 1 до Договору сторони погодили перелік Майна, яке є предметом Договору, а у додатку № 2 до Договору визначили графік лізингових платежів (графік відшкодування вартості майна).
Сторонами 02.07.2016 підписано додаток № 3 до Договору (акт № 1 приймання-передачі майна), яким встановлено, що Банк передав Товариству відповідно до Договору в платне володіння та користування предмет лізингу.
У подальшому сторони вносили зміни до Договору шляхом укладення відповідних додаткових угод.
Причиною виникнення спору в даній справі стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для визнання недійсним Договору.
Приймаючи рішення у справі, суди виходили з того, що відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Тобто, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, суд має встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків.
Частинами першою, сьомою статті 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України) визначено, що майново-господарські зобов`язання, які виникають між суб`єктами господарювання або між суб`єктами господарювання і негосподарюючими суб`єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов`язаннями. Господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Відповідно до частини другої статті 180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Згідно з частиною першою статті 181 ГК України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
У пункті 9.2 Договору сторони передбачили, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін. Строк дії цього договору обумовлений строком лізингу. Договір втрачає свою силу після виконання сторонами усіх зобов`язань за ним.
Статтею 209 ЦК України передбачено, що правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України ?Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв`язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Згідно із статтею 292 ГК України лізинг - це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Частиною першою статті 806 ЦК України передбачено, що за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов`язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Аналогічне визначення договору лізингу міститься у статті 1 Закону України "Про фінансовий лізинг".
Відповідно до частини другої статті 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
Отже, аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 ЦК України свідчить, що у частині другій статті 806 ЦК України закріплена норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК України), тому до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися норми параграфу 1 Глави 58 ЦК України, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Враховуючи встановлені обставини та проаналізувавши норми, що регулюють спірні правовідносини, суди дійшли висновку, що Договір, укладений Товариством та Банком, не потребує нотаріального посвідчення.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/2153/19 та від 31.10.2019 у справі № 910/2219/19.
Відтак, суди дійшли висновку, що Товариством у встановленому законом порядку не було доведено наявність підстав для визнання Договору недійсним.
Посилання в касаційній скарзі на те, що судами: неправильно застосовано статтю 806 ЦК України та статтю 2 Закону України ?Про фінансовий лізинг?; не застосовано закон, який підлягав застосуванню, зокрема частину першу статті 220, частину другу статті 793, статтю 657 ЦК України, - не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України ?Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ? від 15.01.2020 № 460-IX касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до статті 300 ГПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що надає підстави залишити їх без змін.
У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше прийняті у даній справі судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 129 308 309 315 ГПК України, Касаційний господарський суд
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Укр-Транс-Фуд" залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 29.05.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 04.12.2019 у справі № 910/1698/19 - без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Б. Львов
Суддя В. Селіваненко