ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/18914/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Баранець О.М., Мамалуй О.О.

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.

розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"

на рішення Господарського суду міста Києва

(суддя - Демидов О.В.)

від 06.08.2020

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Коробенко Г.П.; судді: Чорногуз М.Г., Агрикова О.В.)

від 21.01.2021

у справі № 910/18914/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп"

до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: Товариство з обмеженою відповідальністю "СТАРМА"

про визнання договору недійсним,

за участю представників учасників справи:

позивача - Невкритий В.Ю.;

відповідача - Макарова А.М.;

третьої особи - не з`явився;

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки № 4С13497Д/П від 04.11.2016.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір поруки № 4С13497Д/П від 04.11.2016 вчинений під впливом обману, що є підставою для визнання його недійсним на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.

2. Зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 06.08.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2021 у задоволенні позову відмовлено.

2.2. Рішення судів попередніх інстанцій обґрунтовані тим, що позивачем не доведено існування обставин, з якими положення статті 230 Цивільного кодексу України пов`язують можливість визнання кредитного договору недійсним.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись з рішенням Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 та постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2021, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" подало касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

3.2. Підставою касаційного оскарження Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки судом апеляційної інстанції не було враховано висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі №910/18007/19 (щодо законності і обґрунтованості судового рішення згідно положень з положеннями статті 236 Господарського процесуального кодексу України).

Крім того, підставами касаційного оскарження зазначає п. п. 1, 3, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає що судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази, проігноровано вимоги клопотань позивача щодо дослідження (витребування) або огляду доказів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, при цьому, суд вдався до заформалізованого встановлення обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, тобто без врахування та встановлення саме тих обставин, на які заявник посилається як на підставу своїх вимог у даній справі в їх сукупності, внаслідок чого самоусунувся від їх дослідження і дав формальну оцінку спірним правовідносинам.

3.3. У відзиві на касаційну скаргу Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" просить відмовити в її задоволенні, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

3.4. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-шоп" подало відповідь на відзив, в якому підтримало доводи своєї касаційної скарги та просило її задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-шоп" (позичальник) та Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (Банк) 04.11.2016 уклали кредитний договір № 4С16108Г.

Також, 04.11.2016 Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-шоп" (поручитель) та Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (кредитор) уклали договір поруки № 4С13497Д/П, предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "СТАРМА" своїх зобов`язань за кредитними договорами №4С13497Д від 16.08.2013, №4С13499Д від 19.08.2013, №4С13512Д від 20.08.2013, №4С13517И від 22.08.2013, №4С14045И від 04.02.2014.

Відповідно до пункту 2 договору поруки поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Згідно з пунктами 4, 5, 6, 7 договору поруки у випадку невиконання боржником зобов`язань за кредитним договором, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники у сумі заборгованості за кредитом та у сумі відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни відповідно до кредитного договору.

У випадку невиконання боржником обов`язку пункту 1 цього договору кредитор направляє на адресу поручителя письмову вимогу із зазначенням порушеного зобов`язання.

Поручитель зобов`язаний виконати обов`язок, зазначений в письмові вимозі кредитора, впродовж 5 календарних днів з моменту отримання вимоги, зазначеної в пункті 5 цього договору.

У випадку порушення поручителем зобов`язання, передбаченого пунктом 6 цього договору, кредитор та поручитель прийшли до згоди, що кредитор має право в рахунок погашення боргу за кредитним договором здійснювати договірне списання грошових коштів, що належать поручителю і знаходяться на його рахунках у ПАТ КБ "Приватбанк". Договірне списання грошових коштів згідно з умовами цього пункту оформлюється меморіальним ордером, у реквізиті "Призначення платежу" якого зазначається інформація про платіж, номер, дату цього договору.

За умовами пункту 8 договору до поручителя, що виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договору(ам) застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Пунктом 9 договору визначено, що у випадку невиконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором впродовж 5 (п`яти) календарних днів з моменту отримання письмової вимоги кредитора, зазначеної в п. 5 цього договору, поручитель сплачує на користь кредитора пеню в розмірі 1 % від суми заборгованості, яка зазначена в письмові вимозі, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, за кожний день прострочення. Сплата пені не звільняє поручителя від виконання зобов`язань за цим договором.

Пунктом 10 договору унормовано, що кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що відповідач, володіючи повною фінансовою інформацією щодо позивача, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності, висунув останньому пропозицію щодо можливості участі позивача у процедурі "трансформації" кредитного портфеля Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк". Така процедура, зі слів співробітників банку, була ініційована Національним банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ, ПАТ КБ "Приватбанк" зобов`язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.

При цьому, за твердженнями позивача, банк наголошував на тому, що кредитні зобов`язання попередніх боржників забезпечені ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов`язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ "Прайсвортерхаускуперс (аудит)"). Пізніше, такі дані були підтверджені окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ "Ернст енд Янг аудиторські послуги"), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ "Приватбанк".

Таким чином, дії товариства із отримання кредитних коштів за кредитним договором № 4С16108Г були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань боржників банку в рамках реалізації зазначеного плану "трансформації" кредитного портфелю банку, ініційованого НБУ.

За твердженнями позивача, обов`язковою умовою на якій наполягало товариство було набуття ним права власності на активи, що забезпечували зобов`язання "старих" боржників перед банком.

Так, на виконання вищезазначених домовленостей згідно з планом "трансформації" 04.11.2016 між сторонами було укладено договори поруки № 4С13495Д/П, № 4С13497Д/П та № 4Э13489Д/П.

Позивач вказує, що на виконання вказаних договорів поруки ним як поручителем були перераховані на користь банку грошові кошти в рахунок повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами боржників за договорами поруки на загальну суму 4 031 498 222 грн 44 коп.

Разом з тим, у зв`язку з тривалим невиконанням банком умов п. 8 та п. 10 договорів поруки, позивач вважає, що банк не мав на меті передати позивачу документи, що підтверджували наявність забезпечення зобов`язань боржників у вигляді цінних для позивача активів, а лише використовував інформацію про такі активи для спонукання позивача укласти кредитний договір та договори поруки з метою реалізації плану "трансформації" (на виконання вимог Національного банку України), чим ввів позивача в оману, щодо істотних умов договору.

За таких обставин, позивач вважає, що банк ввів в оману позивача про існування у банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язанням боржника у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав відповідача до укладення з банком пов`язаних між собою кредитного договору та договорів поруки.

5. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

5.1. Відповідно до частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

5.2. Предметом спору в цій справі є матеріально-правова вимога Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" до Акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки № 4С13497Д/П від 04.11.2016, який вчинений під впливом обману, на підставі частини першої статті 230 Цивільного кодексу України.

5.3. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідно до протоколу від 02.11.2016 № 02-11/2016 загальних зборів засновників (учасників) Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-шоп", а саме: по першому питанню порядку денного було вирішено укласти кредитний договір з ПАТ КБ "Приватбанк" на суму 4 100 000 000, 00 грн.

Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 31.10.2016 та заявки на отримання кредиту від 31.10.2016, що були надані позивачем на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за "старими" кредитами вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому кредитному договорі № 4С16108Г від 04.11.2016, а саме в пункті А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Крім того, відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Більше того, відповідно до частини 3 статті 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена, не більше і не менше.

З огляду на наведене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.

За таких обставин, господарські суди встановили, що позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору № 4С16108Г від 04.11.2016, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

Крім того, суди попередніх інстанцій врахували, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України слід мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі).

При цьому, особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

З врахуванням викладеного, суди попередніх інстанцій встановили, що позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

5.4. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" подало касаційну скаргу, а підставою касаційного оскарження визначило пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає, що судом апеляційної інстанції не було враховано висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений у постанові Верховного Суду від 21.07.2020 у справі №910/18007/19 (щодо законності і обґрунтованості судового рішення згідно з положеннями статті 236 Господарського процесуального кодексу України).

Відповідно до положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Визначення подібності правовідносин міститься у правових висновках, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19 зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет).

Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). При цьому, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності визначається обставинами кожної конкретної справи (п. 32 постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16; п. 38 постанови від 25.04.2018 у справі № 925/3/7, п. 40 постанов від 25.04.2018 у справі № 910/24257/16). Такі ж висновки були викладені у постановах Верховного Суду України від 21.12.2016 у справі № 910/8956/15 та від 13.09.2017 року у справі № 923/682/16.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п. 6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16; п. 8.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 910/5394/15-г; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Верховний Суд, проаналізувавши судове рішення, правові висновки в якому, на думку скаржника, не були враховані судом апеляційної інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови, дійшов висновку про те, що правовідносини у справі №910/18007/19, на яку посилається скаржник, та в цій справі, що переглядається, не є подібними.

Так, у справі №910/18007/19, на яку посилається скаржник, клопотання про витребування доказів, подане позивачем, не було розглянуто по суті ані судом першої інстанції, ані судом апеляційної інстанції, що з урахуванням вимог статті 236 Господарського процесуального кодексу України, стало однією з підстав скасування рішень судів попередніх інстанцій та направлення справи на новий розгляд.

Разом з тим у цій справі, що переглядається, Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" не зверталося до суду з клопотанням про витребування доказів у справі, зокрема копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ (про витребування якої посилався позивач у справі № 910/18007/19).

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 02.03.2021 у справі № 910/18919/19.

5.5. Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" підставами касаційного оскарження зазначає також пункти 1, 3, 4 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України, оскільки вважає що судами попередніх інстанцій не досліджено зібрані у справі докази, проігноровано вимоги клопотань позивача щодо дослідження (витребування) або огляду доказів для встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, при цьому, суд вдався до заформалізованого встановлення обставини справи, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, тобто без врахування та встановлення саме тих обставин, на які заявник посилається як на підставу своїх вимог у даній справі в їх сукупності, внаслідок чого самоусунувся від їх дослідження і дав формальну оцінку спірним правовідносинам.

Згідно з частиною 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо:

суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу (пункт 1);

суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 3);

суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4).

Право учасників справи подавати заяви та клопотання передбачено статтею 42 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до частин першої та другої статті 81 Господарського процесуального кодексу України учасник справи у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування доказів судом, в якому повинно бути зазначено: 1) який доказ витребовується (крім клопотання про витребування судом групи однотипних документів як доказів); 2) обставини, які може підтвердити цей доказ, або аргументи, які він може спростувати; 3) підстави, з яких випливає, що цей доказ має відповідна особа; 4) заходи, яких особа, яка подає клопотання, вжила для отримання цього доказу самостійно, докази вжиття таких заходів та (або) причини неможливості самостійного отримання цього доказу; 5) причини неможливості отримати цей доказ самостійно особою, яка подає клопотання.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів (частина 4 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Перевіривши матеріали справи, як було зазначено вище, судом касаційної інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" не подавало ні до суду першої, ні до суду апеляційної інстанції клопотання про витребування доказів, оформлене відповідно до вимог статті 81 Господарського процесуального кодексу України.

Про заявлення клопотання про витребування доказів позивачем не зазначено ні в тексті рішення суді першої інстанції, ні в постанові суду апеляційної інстанції.

При цьому, у місцевого господарського суду не було підстав для витребування у відповідача відповідних доказів з власної ініціативи в силу частини 4 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, а наявні в матеріалах справи докази були достатніми для прийняття законного і обґрунтованого рішення у справі відповідно до вимог статті 236 Господарського процесуального кодексу України.

Подібні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 02.12.2020 у справі № 910/60/20.

Інші доводи касаційної скарги передусім зводяться до переоцінки доказів, а суд касаційної інстанції в силу положення частини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

При цьому суд першої інстанції та апеляційний господарський суд, дотримуючись приписів статті 86 Господарського процесуального кодексу України, повно і об`єктивно дослідили матеріали справи в їх сукупності, дали правильну юридичну оцінку обставинам справи, а їх висновки щодо відсутності підстав для задоволення позову є законними та обґрунтованими.

6. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

6.1. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, оскільки правовідносини у справі № 910/18007/19, на яку посилається скаржник, та у цій справі, що переглядається, не є подібними, то колегія суддів дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" в цій частині.

6.2. Згідно зі статтею 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, виходячи із меж перегляду справи в касаційній інстанції, оскільки інші підстави касаційного оскарження щодо порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права не знайшли свого підтвердження, колегія суддів вважає, що відсутні правові підстави для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень.

7. Судові витрати

7.1. З огляду на те, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 236, 238, 240, 296, 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2021 та на рішення Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 у справі № 910/18914/19, відкрите на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сієста-Шоп" в іншій частині залишити без задоволення, а постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.01.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 06.08.2020 у справі № 910/18914/19 - без змін.

3. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та не підлягає оскарженню.

Головуючий В. Студенець

Судді О. Баранець

О. Мамалуй