№ 910/19114/19 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 грудня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/19114/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кондратова І.Д.,

за участю секретаря судового засідання: Натаріної О.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит"

на ухвалу Господарського суду міста Києва

(суддя - Плотницька Н.Б.)

від 13.05.2024

та постанову Північного апеляційного господарського суду

(головуючий суддя - Пономаренко Є.Ю., судді: Кропивна Л.В., Руденко М.А.)

від 07.10.2024

у справі № 910/19114/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит"

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"

про визнання недійсним договору,

за участю представників учасників справи:

позивача - Пелепецький В.Д.,

відповідача - Трембач О.С.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст позовних вимог

1.1. Товариство з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" (далі - ТОВ "ФК Гамбит", позивач) звернулось до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", відповідач) про визнання недійсним договору про придбання акцій від 20.12.2016 № 12/2016 та акта приймання-передавання за договором про придбання акцій від 20.12.2016, укладеного між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк", від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у АТ КБ "Приватбанк" (далі - Фонд) Славкіної М.А. та ТОВ "ФК Гамбит", від імені якого діяв Шевченко А.М.- уповноважена особа Фонду.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що договір про придбання акцій від 20.12.2016 № 7/2016 та договір купівлі-продажу акцій банку від 21.12.2016 № БВ-744/16/13010-05/131 порушують право власності позивача, оскільки направлені на незаконне заволодіння його майна, відтак мають бути визнанні недійсними.

2. Короткий зміст ухвалених судових рішень за результатами розгляду справи по суті спору

2.1. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.05.2024, залишеною без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2024, провадження у справі №910/19114/19 закрито.

2.2. Ухвалюючи судові рішення, суди виходили з того, що статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", що є спеціальними нормами у спірних правовідносинах, передбачені обмеження на застосування реституційних наслідків для інвестора (у даному випадку - держави) та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку, а відтак задоволення судом вимоги про визнання недійсним правочину купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не є підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору), не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення, та не поновить права позивача як кредитора (вкладника) / колишнього учасника (акціонера) банку. Єдиним ефективним способом захисту позивача є відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди, що підтверджується положеннями частин третьої та четвертої статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Відтак провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" № 590-ІХ, в якому закріплена спеціальна, процесуальна та оперативна норма про закриття провадження у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнений виклад позиції інших учасників справи

3.1. Не погоджуючись із судовими рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ "ФК Гамбит" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2024 у справі №910/19114/19, а справу направити для продовження розгляду.

3.2. На обґрунтування своєї правової позиції скаржник відзначає, що суди попередніх інстанцій, закриваючи провадження у даній справі порушили норми частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України, пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності", адже у даній справі відсутні ознаки, які б мали наслідком закриття провадження у справі.

Крім того, у поданій касаційній скарзі скаржник наголошує на такому:

- у даній справі спірний договір купівлі-продажу акцій укладено без волевиявлення, без згоди та без відома ТОВ «ФК ГАМБИТ», зазначений договір фактично направлений на примусовий обмін депозитів позивача на акції додаткової емісії (bail-in) АТ КБ «Приватбанк» під час його націоналізації;

- позивач не був учасником ПАТ КБ «Приватбанк», оскільки процедура примусового укладення договорів обміну депозиту на акції банку та подальше (через один день) відчуження акцій державі за 1 гривню не змінює та не припиняє правовідносин, які виникли між позивачем та ПАТ КБ «Приватбанк», та не змінює і не припиняє прав позивача, як вкладника ПАТ «КБ «ПриватБанк. ТОВ «ФК ГАМБИТ» ніколи не було та не є акціонером ПАТ КБ «Приватбанк», не здійснювало управління банком та ніколи не заявляла вимог, щодо отримання контролю над банком. Позивач не виявляв волевиявлення на придбання акцій ПАТ КБ «Приватбанк», а був лише вкладником (кредитором) останнього, вклад якого було трансформовано в акції;

- спір у даній справі стосується захисту прав ТОВ «ФК ГАМБИТ» виключно як кредитора (вкладника) ПАТ КБ «Приватбанк», а тому будь-які обмеження щодо судових спорів пов`язаних з захистом прав акціонерів банку не можуть бути застосовані у даній справі.

3.3. АТ КБ "Приватбанк" 17.12.2024 через «Електронний суд» подало до Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

4. Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій, та мотиви, з яких виходили суди при ухваленні судових рішень

4.1. Комісія Національного банку України (НБУ) з питань визначення пов`язаних із банками осіб та перевірки операцій банків з такими особами 13.12.2016 прийняла рішення №105 "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ "КБ "Приватбанк", яким визнала ТОВ "ФК Гамбит" пов`язаною з Публічним акціонерним товариством "Комерційного банку "Приватбанк" особою.

Правлінням Національного Банку України 18.12.2016 прийнято рішення № 498-рш/БТ "Про віднесення Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних" та № 499-рш/БТ "Про надання пропозиції Кабінету Міністрів України щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави", яким запропоновано Кабінету Міністрів України розглянути виведення неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку у спосіб, визначений пунктом 5 частиною другою статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", а саме шляхом продажу банку інвесторові в особі держави та серед іншого, визначено мінімальну потребу в капіталізації Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку Приватбанк" на суму 116,8 млрд грн.

4.2. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд) 20.12.2016 прийняв рішення №2887 "Про погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк", яким погодив умови договорів про придбання акцій додаткової емісії від імені пов`язаних осіб неплатоспроможного банку та визначив повноважних осіб для забезпечення укладання оспорюваного договору.

4.3. Між Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (емітент), від імені якого діяв Фонд в особі своєї уповноваженої особи на тимчасову адміністрацію у банку Славкіної М.А., яка діяла на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 № 2887, та ТОВ "ФК Гамбит" (набувач), від імені якого діяв Шевченко А.М. - уповноважена особа Фонду на тимчасову адміністрацію банку, якій делеговано повноваження на підписання цього договору на підставі рішення виконавчої дирекції Фонду від 20.12.2016 №2887 та в порядку статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", 20.12.2016 укладено договір №12/2016 про придбання акцій, згідно з умовами якого емітент зобов`язується передати набувачеві, а набувач зобов`язується придбати в емітента в обмін на грошові зобов`язання емітента (банку) перед набувачем (позивачем) акції додаткової емісії емітента, а саме 24 007 простих іменних акцій загальною вартістю 6 721 960 грн, про що складено акт приймання-передачі за договором від 20.12.2016.

До матеріалів справи долучена виписка про стан рахунку в цінних паперах на 20.12.2016, згідно з якою позивачу належало 24 007 акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (найменування змінене на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк").

4.4. Фонд 20.12.2016 прийняв рішення № 2893 "Про погодження умов продажу неплатоспроможного банку Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" (далі - рішення Фонду №2893), яким погоджено умови продажу неплатоспроможного банку державі та надано уповноваженій особі Фонду Шевченку А.М. повноваження на підписання та укладення договору купівлі-продажу цінних паперів.

4.5. На виконання рішення Фонду №2893 уповноваженою особою Фонду Шевченком А.М. від імені всіх власників акцій ПАТ "КБ "Приватбанк" 21.12.2016 укладено з державою договір купівлі-продажу акцій банку №БВ-744/16/13010-05/131, згідно з яким держава в особі Міністерства фінансів України придбала 100% акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" в усіх його акціонерів у складі пакета за ціною однієї гривні. Відповідно до цього договору належні позивачу акції у статутному капіталі Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" було відчужено державі.

4.6. Отже, судами встановлено, що у грудні 2016 року на підставі рішень правління Національного Банку України, виконавчої дирекції Фонду та постанови Кабінету Міністрів України здійснено заходи щодо виведення неплатоспроможного Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк" з ринку в порядку, визначеному пунктом 5 частиною другою статті 39, статтями 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", шляхом його продажу інвестору в особі держави з одночасним збільшенням статутного капіталу банку, зокрема за рахунок додаткової емісії акцій банку в обмін на грошові зобов`язання банку перед позивачем (як пов`язаною з банком особою) за вкладами.

4.7. Звертаючись до господарського суду з позовом, що розглядається, позивач зазначив про незаконне позбавлення його права власності на грошові кошти, розміщені на рахунках у відповідача. Позивач набув у власність пакет акцій відповідача на підставі укладеного Фондом від його імені спірного договору у процедурі після визнання банку неплатоспроможним. Тобто доводи позивача про недійсність правочину з відчуження належних йому акцій банку у процедурі неплатоспроможності та щодо незаконності придбання від його імені посадовою особою Фонду акцій банку за рахунок коштів, що належали позивачу та перебували на його рахунках, були нерозривно пов`язані з незаконністю дій Фонду. В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на порушення вчиненням відповідачами оспорюваних правочинів про придбання акцій його прав власності.

4.8. Закриваючи провадження у справі, суди попередніх інстанцій із посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19, виходили з такого:

- на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб (зокрема, і позивача) про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool";

- така процедура передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та/або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення. Разом з тим, із процедури "bail-in" виключено кредиторів юридичних та фізичних осіб, які не пов`язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов`язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов`язаності із банком;

- на момент звернення з позовом про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банку "Приватбанк", укладених у процедурі виведення цього банку з ринку як неплатоспроможного, було здійснено обмін грошових вимог позивача до банку на акції додаткової емісії банку у процедурі "бейл-ін", а 100% акцій ПАТ "КБ "Приватбанк" продано інвестору державі в особі Міністерству фінансів України в порядку статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Тобто всі процедури, обумовлені підготовкою і передачею банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності, були завершені;

- на час укладення спірних правочинів нормами матеріального права вже було обмежено права колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та на відшкодування попереднім власникам збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку;

- провадження в цій справі не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) і пов`язаної з банком особи, оскільки як з огляду на правову природу спірних правовідносин, так і в силу частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди;

- позивачем обрано неефективний спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", який не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду;

- з огляду на правове регулювання особливостей судової процедури розгляду спорів, пов`язаних із виведенням неплатоспроможного банку з ринку, провадження у даній справі підлягає закриттю на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" від 13.05.2020.

5. Порядок та межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Розгляд клопотань

5.1. Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 07.11.2024 справу №910/19114/19 передано на розгляд колегії суддів Касаційного господарського суду у складі: Студенець В.І. - головуючий, судді: Бакуліна С.В., Кондратова І.Д.

Ухвалою Верховного Суду від 18.11.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "ФК Гамбит" на ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2024 у справі №910/19114/19; справу призначено до судового розгляду.

5.2. Об`єктом касаційного оскарження є ухвала Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 та постанова Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2024 у справі №910/19114/19, якими закрито провадження у справі.

5.3. Відповідно до частини першої статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 300 ГПК України).

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

6. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій з посиланням на норми права, якими керувався Суд

6.1. Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, у межах мотивів та підстав касаційного оскарження, Верховний Суд відзначає, що фактично причиною звернення до Верховного Суду стало питання:

- наявності/відсутності правових підстав для закриття провадження у справі на підставі пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності".

Перевіряючи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права при постановленні оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд зазначає таке.

6.2. Щодо правової природи спірних правовідносин у контексті ефективності/неефективності обраного позивачем способу захисту

За змістом статей 15 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 та від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17 (пункт 14).

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту.

6.3. Так, предметом спору у цій справі є вимоги про визнання недійсними договору про придбання акцій від 20.12.2016 № 12/2016 та акта приймання-передання за цим договором.

Як встановлено судами попередніх інстанцій спірний договір про придбання акцій від 20.12.2016 № 12/2016 укладений між Публічним акціонерним товариством "Комерційним банком "ПриватБанк" (як емітентом), від імені якого діяв Фонд гарантування вкладів фізичних осіб в особі уповноваженої особи Фонду на тимчасову адміністрацію у Публічному акціонерному товаристві "Комерційному банку "ПриватБанк" Славкіної М. А., та ТОВ "ФК Гамбит" (як набувачем), від імені якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію у Публічному акціонерному товаристві "Комерційному банку "ПриватБанк" Шевченко А. М., якому були делеговані повноваження на підписання цього договору відповідно до рішення виконавчої дирекції Фонду від 20 грудня 2016 року № 2887. Спірний договір був укладений на виконання (на підставі) рішень Правління Національного банку України, виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб та постанови Кабінету Міністрів України про віднесення АТ КБ "Приватбанк" до категорії неплатоспроможних, виведення Банку з ринку, запровадження тимчасової адміністрації у Банку, а також погодження умов придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного Банку від імені пов`язаних із Банком осіб, які були прийняті в порядку статей 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

6.4. Колегія суддів зазначає, що положення Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", зокрема і положення статей 39, 40, 41, 41-1, містять норми, що стосуються процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом його продажу інвестору, у тому числі державі як інвестору.

Така процедура узгоджується з процедурою «бейл-ін» (англ. - «bail-in tool»), передбаченою Директивою Європейського Парламенту і Ради (ЄС) 2014/59/ЄС від 15.05.2014 "Про основні положення щодо фінансового оздоровлення та виведення з ринку неплатоспроможних банків та інвестиційних фірм" (далі - Директива 2014/59/ЄС). Згідно з цією Директивою процедура "бейл-ін" визначена як один зі способів оздоровлення неплатоспроможного банку його інвестором та передбачає списання незабезпечених вимог кредиторів та / або їх конвертацію у частку у статутному капіталі банку (наприклад, акції), внаслідок чого зменшується загальна сума зобов`язань кредитної установи, що розширює можливості її фінансового оздоровлення.

Згідно зі статтею 57 Директиви 2014/59/ЄС держави-члени можуть, за умови дотримання національного корпоративного законодавства, брати участь у рекапіталізації установи або суб`єкта, зазначених у пунктах "b", "c", "d" ст.1(1) цієї Директиви, шляхом надання їм капіталу в обмін на такі інструменти відповідно до вимог Регламенту (ЄС) №575/2013.

Параграфом 5 статті 66 Директиви 2014/59/ЄС визначено, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кредитори, яких стосується виконання повноважень на списання або конверсію відповідно до параграфу 4, не мали права оскаржувати зменшення основної суми інструменту чи зобов`язання або у відповідних випадках його конверсію згідно з будь-якими положеннями законодавства держави-члена.

У статті 85 цієї Директиви визначений порядок оскарження рішень про вжиття заходів із запобігання кризі, який, зокрема, врегульовує, що держави-члени повинні забезпечити, щоб кожна особа, якої стосується рішення про вжиття заходу з управління кризою, мала право на оскарження такого рішення. До права на оскарження застосовуються такі положення: подання апеляційної скарги автоматично не призупиняє дію оскаржуваного рішення; рішення органу із врегулювання підлягає негайному виконанню і є підставою для спростовної презумпції, що призупинення його виконання суперечило б інтересам суспільства. Для захисту інтересів осіб, які діють добросовісно і які придбали акції та інші активи, права або зобов`язання установи, яка підлягає врегулюванню, скасування рішення органу із врегулювання не впливає на адміністративні дії або транзакції, які здійснив орган із врегулювання на підставі скасованого рішення. У такому випадку засоби правового захисту у зв`язку із неправомірним рішенням або дією органів із врегулювання обмежуються компенсацією збитків, яких зазнав заявник у результаті рішення або дії.

Законом України "Про ратифікацію Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони" Україна прийняла на себе зобов`язання, передбачені цією Угодою.

Відповідно до розділу V "Економічне та галузеве співробітництво" глави 13 "Законодавство про заснування та діяльність компаній, корпоративне управління, бухгалтерський облік та аудит" зазначеної Угоди Україна прийняла на себе зобов`язання щодо поступового наближення до правил та рекомендацій Європейського Союзу із питань корпоративного управління відповідно до міжнародних стандартів, захисту прав акціонерів, кредиторів та інших заінтересованих сторін, відповідно до вимог Європейського Союзу у цій сфері згідно з додатками ХХХІV-ХХХVІ до цієї Угоди (стаття 387 Угоди).

Також, Закон України "Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" затвердив Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу та визначив пріоритетні сфери адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, зокрема, законодавство про компанії та банківське право.

За змістом статті 249 Договору про заснування Європейського економічного співтовариства від 25.03.1957 директива Європейського Парламенту та Ради є обов`язковою для кожної держави-члена, якій її адресовано щодо результатів, що їх треба досягти, однак вона залишає національній владі цілковиту свободу вибирати форму та засоби досягнення цих результатів.

У національному законодавстві України процедура викупу інвестором акцій неплатоспроможного банку ("bail-in"), яка регламентована Директивою 2014/59/ЄС, знайшла своє відображення у Законі України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Спеціальна процедура виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю держави як інвестора діяла станом на дату укладення спірного у цій справі договору та була передбачена статтею 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Ця процедура запроваджена законодавцем як виняток для того, щоб не допустити вкрай негативних наслідків як для банківської системи, так і для економіки країни в цілому. З цією метою держава інвестує кошти у неплатоспроможний банк за рахунок державного бюджету, витрачаючи значні ресурси. Така процедура є коштовною альтернативою ліквідації банку та передбачає досягнення суспільно значущого ефекту і не має на меті ані збагачення певних кредиторів, ані їх позбавлення того, що вони отримали б у процедурі ліквідації банку.

Регламентована законодавцем процедура участі держави у відновленні платоспроможності банку у спосіб, визначений пунктом 4 або пунктом 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", передбачала прийняття Кабінетом Міністрів України відповідного рішення за пропозицією Національного банку України, в якій має зазначатися спосіб виведення банку з ринку за участю держави, розрахунки мінімальної потреби у капіталі, з урахуванням можливості обміну необтяжених грошових зобов`язань банку перед пов`язаними особами на акції додаткової емісії (частина третя статті 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тут і далі по тексту - в редакції, чинній станом на час вчинення спірного договору).

Окрім того, законодавець передбачив обов`язок Фонду в день отримання рішення Кабінету Міністрів України про участь держави у виведенні неплатоспроможного банку з ринку відповідно до пункту 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" вжити заходів до додаткової емісії акцій банку, яка проводиться без відповідного скликання загальних зборів акціонерів, а укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних осіб банку здійснюється уповноваженою особою Фонду без погодження з такими особами, відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання. З дня затвердження плану врегулювання Фонд, відповідно до закону, набуває права розпоряджатися акціями (паями) банку від імені будь-якої особи, яка є учасником банку, без необхідності додаткового оформлення повноважень на продаж акцій (паїв), а учаснику банку забороняється розпоряджатися акціями (паями) банку у будь-який спосіб (частина третя статті 41 та частини четверта, шоста статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Отже, надання уповноваженій особі Фонду відповідно пункту 5 частини другої статті 39 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" повноважень на вжиття заходів з додаткової емісії акцій неплатоспроможного банку без відповідного скликання загальних зборів акціонерів та щодо укладення договорів купівлі-продажу акцій від імені пов`язаних з банком осіб без погодження з такими особами відповідно до затвердженого Фондом плану врегулювання було передбачено законом.

Разом з тим, з процедури "bail-in" виключено кредиторів - юридичних та фізичних осіб, - які не пов`язані з банком, але лише в межах їх коштів за поточними та депозитними рахунками, а також кредиторів, якщо грошові зобов`язання перед ними є обтяженими, незалежно від їх пов`язаності із банком. Такі кредитори, в разі виведення неплатоспроможного банку з ринку за участю інвестора-держави, можуть отримати завдяки державним інвестиціям більше, ніж вони отримали б у процедурі ліквідації банку (частина шоста статті 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб").

Тобто метою виключення із процедури "bail-in" першої категорії кредиторів є відновлення довіри до банку з боку непов`язаних з банком кредиторів, без чого здатність банку надалі здійснювати свою діяльність є сумнівною, а другої - захист добровільних заставодержателів прав вимоги пов`язаних осіб.

Процедура "bail-in" не спрямована на покарання кредиторів, до яких вона застосовується, а має на меті фінансове оздоровлення банку за рахунок списання вимог кредиторів, які є пов`язаними з банком особами, та / або їх конвертацію в акції. Застосування цієї процедури означає, що законодавець вирішив, що такі категорії кредиторів не отримають задоволення своїх вимог за рахунок інвестицій з державного бюджету.

Згідно з частиною шостою статті 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" Фонд продає акції неплатоспроможного банку Мінфіну в повному обсязі за одну гривню лише у випадку, якщо капітал банку за результатами формування резервів та обміну зобов`язань на акції додаткової емісії банку залишається від`ємним чи нульовим (тобто коли такі акції не мають жодної цінності).

З огляду на викладене, положення статей 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" є спеціальними нормами матеріального права, що регулюють правовідносини, які виникають між учасниками процедури придбання державою акцій неплатоспроможного банку, яка за правом Європейського Союзу визначена як "bail-in tool", зокрема правовідносини щодо укладення у цій процедурі правочинів з пов`язаними з неплатоспроможним банком особами від їхнього імені.

Отже, на вимоги пов`язаних із неплатоспроможним банком осіб про визнання недійсними правочинів, укладених від їхнього імені, поширюється дія спеціальних норм матеріального права, передбачених статтями 39, 40, 41, 41-1 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", які були чинними на момент учинення правочинів у процедурі придбання державою акцій неплатоспроможного банку.

Ураховуючи наведене, суди попередніх інстанцій дійшли заснованого на правильному застосуванні статей 39, 40, 41, 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" висновку, що спірний Договір є договором, що був укладений у наведеній вище спеціальній процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку (за участю держави як інвестора) з позивачем як пов`язаною з неплатоспроможним банком (ПАТ "КБ "ПриватБанк") особою (що підтверджується рішенням Національного банку України №105 "Про визначення осіб пов`язаними з ПАТ "КБ "Приватбанк" від 13.12.2016).

6.5. Як встановлено судами попередніх інстанцій позивач у цій справі звернувся до суду з позовом про визнання недійсним Договору від 20.12.2016 (яким було придбано позивачем акції у банку) після того, як між усіма власниками акцій Публічного акціонерного товариства "Комерційного банка "ПриватБанк", у тому числі і позивачем у цій справі, та державою як інвестором, був укладений договір купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку від 21.12.2016 №БВ-744/16/13010-05/131 та усі акції банку були передані інвестору.

Тобто станом на дату звернення позивача з позовом у цій справі вже був здійснений обмін грошових вимог позивача до Банку на акції додаткової емісії Банку, а 100% акцій неплатоспроможного банку були продані інвестору - державі в особі Мінфіну в порядку, передбаченому статтею 41-1 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб". Отже, були завершені усі процедури, обумовлені підготовкою і передачею неплатоспроможного банку новому акціонеру (державі) та відновленням його платоспроможності.

Відтак на день звернення до суду з відповідними вимогами позивач діє саме як колишній власник акцій неплатоспроможного банку (протилежного скаржником не доведено).

Разом з тим, Закон України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" передбачає обмеження способів захисту учасника неплатоспроможного банку з метою недопущення реституційних наслідків для інвестора та його майнової відповідальності перед попереднім власником акцій неплатоспроможного банку.

Згідно з частиною шостою статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" після укладення договору купівлі-продажу акцій неплатоспроможного банку та їх передачі інвестору, інвестор не може бути позбавлений права власності на придбані ним акції банку, та такі акції не можуть бути витребувані в нього на користь попереднього власника; попередній власник акцій банку не має права вимагати від інвестора відшкодування будь-яких збитків, понесених у результаті придбання інвестором акцій банку, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, прийнятих або вчинених у процесі визнання банку неплатоспроможним та виведення його з ринку.

Отже, зазначена норма матеріального права передбачає обмеження прав колишніх власників (акціонерів) неплатоспроможного банку щодо можливості повернення їм акцій неплатоспроможного банку та відшкодування їм (попереднім власникам) збитків інвестором, яким у спірному випадку виступила держава, з підстав недійсності, скасування або визнання протиправними будь-яких рішень, правочинів або інших дій, вчинених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Слід відзначити, що таке законодавче регулювання прийнято з метою адаптації законодавства до корпоративного та банківського права Європейського Союзу, відповідно до зобов`язань за міжнародними договорами України. Це узгоджується зі статтею 85 Директиви 2014/59/ЄС та має певні особливості процедури застосування в національному праві, що допускається цими міжнародними договорами.

Так, відповідно до цієї статті Директиви 2014/59/ЄС, скасування рішення відповідного органу не повинне впливати на подальші акти чи правочини, які базувалися на такому рішенні; способи захисту від помилкового рішення чи дії обмежуються компенсацією майнових втрат позивача.

Зазначений підхід базується на тому, що у процедурі виведення банку з ринку відбуваються настільки радикальні зміни як у структурі статутного капіталу, так і в майні банку (в тому числі внаслідок його докапіталізації), що навіть у разі порушення закону під час таких процедур повернення постраждалих осіб у попередній стан є неможливим, внаслідок чого як спосіб захисту порушених майнових прав може застосовуватися лише відшкодування збитків.

Такі законодавчі гарантії прав інвестора зумовлювали те, що оспорювання в судовому порядку дійсності договору купівлі-продажу акцій, навіть у випадку констатації судом певних порушень при його укладенні, не призвело б до відновлення стану, що існував до його укладення. Тобто оскарження до суду договору купівлі-продажу акцій, укладеного у процедурі "bail-in", не може бути підставою для застосування наслідків недійсності правочину (договору). А тому відповідна позовна вимога (про визнання недійсним договору придбання акцій в процедурі "bail-in", укладеного з пов`язаною з неплатоспроможним банком особою) у разі її задоволення судом не призведе до відновлення становища, яке існувало до порушення. Отже, така вимога є неефективним способом захисту інтересів акціонера неплатоспроможного банку незалежно від того, чи були законними рішення компетентних органів про виведення неплатоспроможного банку з ринку шляхом обміну його акцій на зобов`язання інвестора.

Вирішення питання про те, чи порушені права та законні інтереси позивача, суд може вирішити тільки у спорі за належною позовною вимогою - про відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

Аналогічні правові висновки щодо застосування частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі № 910/18214/19, а також у постановах Верховного Суду від 28.06.2023 у справі № 910/19005/19, від 25.04.2024 у справі №910/18072/21, від 05.06.2024 у справі №910/6550/18, які є релевантними до спірних правовідносин.

З огляду на викладене Суд зазначає, що передбачена частиною шостою статті 41 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» заборона щодо витребування в інвестора придбаних ним акцій банку на користь їх попереднього власника, яка діє і на час розгляду спору у цій справі, у контексті застосування гарантій статті 6 Конвенції є легітимним цивільно-правовим обмеженням способів захисту акціонерами банків їх прав та інтересів у процедурі виведення з ринку неплатоспроможного банку (у розумінні норм матеріального права), яка має застосовуватися як спеціальна щодо загальних способів захисту норма права. Така норма введена на захист публічного інтересу в забезпеченні стабільності фінансової системи та положень щодо добросовісності інвестора банку в силу закону (частини десятої статті 39 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що провадження за позовними вимогами про недійсність правочинів із придбання акцій додаткової емісії неплатоспроможного ПАТ КБ "Приватбанк" та про відчуження на користь держави належної йому частки не здатне поновити прав позивача як колишнього учасника (акціонера) Банку. Єдиним ефективним способом захисту позивача може бути відшкодування йому у грошовій формі завданої шкоди.

З огляду на наведене колегія суддів відзначає, що провадження в даній справі за позовними вимогами про недійсність правочину із відчуження на користь держави належної йому частки акцій неплатоспроможного Банку не здатне поновити права позивача як колишнього акціонера (учасника) Банку, оскільки в силу частини шостої статті 41 Закону "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" відновлення становища, яке існувало до вчинення оспорюваних правочинів у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку, як наслідок недійсності правочинів не є можливим незалежно від встановлення/невстановлення судом певних порушень при вчиненні таких правочинів.

Суд відзначає, що право особи звернутися до суду за захистом свого порушеного права гарантоване як Конвенцією, так і Конституцією України й іншими законами України. Втім, право на доступ до суду має бути "практичним та ефективним", а не "теоретичним або ілюзорним" (пункт 34 рішення ЄСПЛ у справі "Matthews v. the United Kingdom" від 18.02.1999, заява № 24833/94).

Звернення позивача до суду з позовними вимогами, які не здатні поновити його права як колишнього акціонера Банку, безперечно, не буде практичним та ефективним, а суди, розглядаючи таку вимогу, фактично здійснюватимуть "розгляд заради розгляду".

В абзаці 6 пункту 9 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003 наголошується, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Щоб бути якісним, судове рішення повинно сприйматися сторонами та суспільством у цілому як таке, що може бути ефективно реалізованим (пункт 31 висновку № 11 (2008) КРЄС до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень).

На відміну від розгляду спору по суті, який має супроводжуватися встановленням обставин справи і вирішенням питань про факти, для розгляду позову із завідомо неналежним способом захисту немає значення, існують чи ні ті обставини, про які стверджує позивач. Завдання ефективного судочинства і принцип процесуальної економії зобов`язують суд зробити цей висновок якнайшвидше.

Стаття 16 ЦК України містить невичерпний перелік способів захисту особою своїх цивільних прав та інтересів, а також встановлює, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом, але тільки у визначених законом випадках. Тобто цивільне законодавство допускає обрання судом такого способу захисту, який передбачений, зокрема, законом та є ефективним, виходячи із предмета спору.

За таких обставин, ураховуючи зміст позовних вимог та предмет спору, який визначений позивачем на власний розсуд, колегія суддів вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли заснованого на законі висновку, що обраний позивачем спосіб захисту прав у розумінні статті 13 Конвенції та частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", є неефективним, адже такий не забезпечить поновлення порушених прав, за захистом яких він звернуся до суду.

6.6. Щодо наявності/відсутності підстав для закриття провадження у справі

На дату звернення з даним позовом до суду у грудні 2019 року діяв ГПК України у редакції зі змінами, внесеними Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", чинним з 16.11.2019. Диспозиція статті 5 "Способи судового захисту" ГПК України в зазначеній редакції не передбачала обмежень щодо вибору колишнім учасником неплатоспроможного банку способу захисту його прав у господарському суді, порушення яких він пов`язує зі здійсненням процедури виведення неплатоспроможного банку з ринку.

Однак такі обмеження існували відповідно до частини шостої статті 41 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", тобто в іншому законі, положення якого були матеріально-правовими. Ці обмеження були доступними, чіткими та передбачуваними для позивача.

Подальше внесення змін до ГПК України та доповнення статті 5 новими частинами, зокрема третьою та четвертою, на зазначений вище висновок не впливають.

Так, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності" №590-IX, який набрав чинності 23.05.2020, внесено зміни у статтю 5 ГПК України та доповнено її частинами третьою та четвертою такого змісту:

"3. Єдиним способом захисту прав осіб, які є (були) учасниками банку і права та інтереси яких були порушені внаслідок виведення неплатоспроможного банку з ринку або ліквідації банку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта Національного банку України, Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Міністерства фінансів України, Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, рішення Кабінету Міністрів України, є відшкодування завданої шкоди у грошовій формі.

4. Визнання протиправним (незаконним) індивідуального акта/рішення, зазначеного у частині третій цієї статті, не може бути підставою для застосування способів захисту у вигляді визнання недійсними, нечинними, протиправними та скасування будь-яких рішень, правочинів або інших дій/визнання протиправною бездіяльності, прийнятих, вчинених або допущених у процедурі виведення неплатоспроможного банку з ринку/ліквідації банку".

Отже, законодавець встановив межі захисту суб`єктивного права учасника банку, імперативно визначивши, які способи захисту можуть бути застосовані у разі порушення права особи під час процедури виведення з ринку неплатоспроможного банку і які способи захисту не можуть бути застосовані.

Внесені відповідним Законом №590-IX зміни до ГПК України, які набрали чинності 23.05.2020, фактично не змінили матеріально-правове регулювання унормоване Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Тобто з прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» не було змінено матеріально-правове регулювання в частині способів захисту прав особи, яка постраждала внаслідок порушень закону у процедурі виведення банку з ринку (відновлення його платоспроможності). Як на момент виникнення спірних правовідносин (грудень 2016 року), так і на цей час єдиним способом захисту від таких порушень є стягнення збитків. Тому питання темпорального застосування даного Закону №590-IX у частині належного способу захисту не виникає.

У контексті застосування процесуальних норм, які були новелізовані із прийняттям Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності», зокрема, пункту 7 розділу ІІ цього Закону, необхідно враховувати положення частини третьої статті 3 ГПК України, якою визначено, що судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії (однією із яких є закриття провадження у справі), розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" даного Закону судові провадження в господарських справах за позовом учасника та/або колишнього учасника банку про захист прав або інтересів, які були порушені внаслідок виведення банку з ринку на підставі протиправного (незаконного) індивідуального акта НБУ, Фонду, Мінфіну, НКЦПФР, рішення КМУ, судовий розгляд яких станом на день набрання чинності цим Законом не завершений у судах першої, апеляційної або касаційної інстанцій шляхом ухвалення рішення (ухвали, постанови), у разі невідповідності обраних позивачем способів захисту вимогам частин третьої, четвертої статті 5 ГПК України підлягають закриттю у відповідній частині судом, який розглядає справу.

Зазначена норма про закриття провадження у справі є процесуальною та оперативною, виходячи з дії нормативних актів у часі, встановлює, яку процесуальну дію має вчинити суд у разі, якщо позивач обрав неналежний спосіб захисту у процедурі виведення банку з ринку. Отже, ця норма має застосовуватися разом з відповідною нормою закону як цілісний регулятор на час учинення відповідної процесуальної дії, а не на час виникнення спірних правовідносин (чи на час звернення позивача до суду). Відтак норми перехідних положень закону як такі, що застосовуються до обмеженого кола правовідносин, які виникли і продовжуються на момент набрання чинності відповідним законом, вичерпують свою дію внаслідок їх застосування. Після закриття провадження у справах, про які законодавцем зазначено в пункті 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX, буде відсутній предмет регулювання припису цього пункту.

Застосування процесуального припису пункту 7 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №590-IX до правовідносин, спір стосовно яких перебуває на розгляді господарського суду, і судове провадження не завершено прийняттям остаточного рішення на дату набрання чинності цим Законом, не суперечить положенням статті 6 Конвенції. Воно забезпечує однакові процесуальні наслідки розгляду спорів за позовами учасників (акціонерів) неплатоспроможного банку - як тих, що звернулися до суду до набрання чинності змінами до статті 5 ГПК України, і їх спір не завершено розглядом у суді, так і тих, що звернулися після набрання чинності Законом №590-ІХ, - реалізуючи принцип рівності перед законом і судом, визначений статтею 7 ГПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.02.2023 у справі №910/18214/19 звернула увагу на співвідношення між загальною та спеціальною нормою. Спеціальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у певних випадках, визначених такою нормою, а загальна норма встановлює правила, які підлягають застосуванню у всіх випадках, крім тих, на які поширюється гіпотеза спеціальної норми. Тому загальна та спеціальна норми не суперечать одна одній, а встановлюють системне законодавче регулювання. У цій справі підлягає застосуванню спеціальна процесуальна норма пункт 7 розділу ІІ Закону №590-ІХ.

Ураховуючи наведене, колегія суддів відзначає, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про закриття провадження в даній справі на підставі пункту 7 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення механізмів регулювання банківської діяльності» №590-IX.

6.7. Отже, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження, у Суду відсутні правові підстави для скасування оскаржуваних судових рішень з підстав, визначених скаржником.

Касаційна скарга не містить доводів (мотивів), які б спростували наведені вище висновки Суду.

Враховуючи спірний характер правовідносин сторін, наведена міра обґрунтування даного судового рішення є достатньою у світлі конкретних обставин справи, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

6.8. Касаційний господарський суд зазначає, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини №41984/98 від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", №24465/04 від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", №3236/03 від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржник не зазначив й не обґрунтував.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" (заява №4909/04) зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

7. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

7.1. Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у розділі 6 цієї Постанови.

7.2. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

7.3. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін, як таких, що ухвалені із додержанням норм права.

8. Судові витрати

8.1. Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Суд касаційну скаргу залишає без задоволення, а судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 129 300 308 309 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ФК Гамбит" залишити без задоволення, а ухвалу Господарського суду міста Києва від 13.05.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.10.2024 у справі №910/19114/19 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Студенець

Судді С. Бакуліна

І. Кондратова