ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 910/2240/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

О. О. Мамалуй - головуючий, Л. В. Стратієнко, В. І. Студенець

за участю секретаря судового засідання - В.В. Шпорт,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лізинг Квік Буд"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.10.2019р.

у складі колегії суддів: О. В. Агрикова- головуючий, М. Г. Чорногуз, О. О. Хрипун

та на рішення господарського суду міста Києва від 30.05.2019р.

суддя: Т. М. Ващенко

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Лізинг Квік Буд"

до акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк"

про визнання недійсним договору фінансового лізингу

за участю представників:

від позивача: Сікачов С.Ю.,

від відповідача: Каракоця О.Р.

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лізинг Квік Буд" звернулося до господарського суду з позовом до акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору фінансового лізингу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що при укладенні договору фінансового лізингу №4Л16046ЛИ від 02.07.2016 р., в порушення норм ст. ст. 793 794 Цивільного кодексу України, не було дотримано вимог чинного законодавства щодо нотаріального посвідчення договору та державної реєстрації.

Також позивач зазначив, що цілісний майновий комплекс відповідно до Закону України "Про фінансовий лізинг" не може бути предметом лізингу.

2. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів і мотиви їх прийняття

Рішенням господарського суду міста Києва від 30.05.2019 р. у справі №910/2240/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 31.10.2019р., в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Судові рішення мотивовані тим, що договір фінансового лізингу №4Л16046ЛИ від 02.07.2016 р. не суперечить чинному законодавству, не потребує нотаріального посвідчення та його державної реєстрації. Крім того, позивачем не було надано суду жодного належного, допустимого та достовірного доказу на підтвердження його припущень про те, що предмет лізингу передавався в лізинг як цілісний майновий комплекс підприємства.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

ТОВ "Лізинг Квік Буд", не погоджуючись з рішенням та постановою, звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення та постанову скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

На думку скаржника, законодавство України не містить спеціального закону, який би регулював правовідносини прямого лізингу і необхідно враховувати саме вимоги ч. 2 ст. 4 ЦК України, відповідно до яких основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тобто, при розгляді спірних правовідносин необхідно керуватися саме Цивільним кодексом України. Скаржник вважає помилковим висновок суду про те, що нотаріальне посвідчення договору є необхідним лише у випадках, прямо передбачених законом та домовленістю сторін.

Скаржник зазначає, що з урахуванням вимог ст. 182 ЦК України, ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" договір фінансового лізингу, укладений строком більш ніж на три роки, предметом якого є нерухоме майно, підлягає обов`язковій державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Також у скарзі вказується, що апеляційний господарський суд помилково відхилив посилання позивача на правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду України у справі №363/3673/14-ц.

4. Позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу відповідач просить касаційну скаргу відхилити, а судові рішення - залишити без змін.

Відповідач вказує на ухвалення судових рішень з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

5. Обставини справи, встановлені господарськими судами попередніх інстанцій

02 липня 2016 р. між ПАТ КБ "Приватбанк" (правонаступником якого є акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк") та ТОВ "Лізинг Квік Буд" як лізингоодержувачем укладено договір фінансового лізингу № 4Л16046ЛИ, відповідно до якого банк є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку № 1 до договору, передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від банка у платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.

У додатку №1 до договору сторони зазначили найменування нерухомого майна (предмета фінансового лізингу).

Відповідно до умов п. 1.2 договору сторони узгодили, що на дату укладення договору загальна вартість майна становила 88 205 085, 00 грн.

Пунктом 2.1 договору сторони погодили, що розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком № 2.

Пунктом 3.1 договору передбачено, що передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно з актом прийому-передачі майна, зазначеним у додатку № 3, що є невід`ємною частиною договору.

За змістом п. 9.1. договору, строк дії договору - з дати його підписання по 25.06.2036р. У частині невиконаних сторонами зобов`язань договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінено у разі дострокового виконання зобов`язань лізингоодержувача за договором, у випадку розірвання договору.

Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін (п. 9.2 договору).

На виконання умов договору банк, як власник нерухомого майна, передав позивачу згідно з актом прийому-передачі №1 від 02.07.2016 р. (додаток № 3 до договору) нерухоме майно за адресою: Миколаївська обл., Снігурівський район, вул. Інгулецька, б. 12; Миколаївська обл., Вознесенський район, с Бузьке, вул. Станційна б. 1а; Миколаївська обл., Казанківський район, сщ. Казанка, вул. Жовтнева, б. 1.

6. Норми права та мотиви, з яких виходить Верховний Суд при прийнятті постанови

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 ЦК України.

Частинами 1 - 3, 5 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Верховний Суд констатує, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов`язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Суди попередніх інстанцій правильно виходили з того, що вимоги до форми та змісту договору фінансового лізингу, закріплені у ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", передбачають, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі.

Відповідно до ч. 1 ст. 209 ЦК України правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. У частині 1 ст. 220 ЦК України встановлено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Закон України "Про фінансовий лізинг", який регулює спірні правовідносини, не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.

Судами попередніх інстанцій правильно встановлено, що законодавством не передбачено обов`язку нотаріально посвідчувати договір фінансового лізингу. При цьому у спірному договорі також відсутні положення щодо домовленості сторін нотаріально посвідчити договір фінансового лізингу.

Приписами ст. 793 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), на яку посилається позивач як на підставу позову, передбачено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.

Згідно зі ст. 794 ЦК України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), на яку посилається позивач як на підставу позову, право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.

Отже, системний аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 ЦК України свідчить про те, що ч. 2 ст. 806 ЦК України відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК України), тому до договору лізингу можуть застосовуватися лише норми параграфу 1 глави 58 ЦК України, а не інші параграфи цієї глави.

Таку правову позицію викладено, зокрема в постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі № 910/2153/19, від 31.10.2019 у справі № 910/2219/19, від 21.11.2019 у справі № 910/2233/19, від 15.01.2020 у справі № 910/2242/19, від 13.02.2020 у справі №910/2117/19 і Верховний Суд не вбачає правових підстав відступати від неї.

Таким чином господарські суди попередніх інстанцій правильно визнали необґрунтованими посилання скаржника на необхідність нотаріального посвідчення оспорюваного договору, як і його державної реєстрації, оскільки приписи ст. ст. 793 794 ЦК України щодо нотаріального посвідчення договору найму та державної реєстрації, які містяться у параграфі 4 глави 58 ЦК України, у даному випадку не застосовуються.

Вказаним спростовуються посилання скаржника на порушення судами попередніх інстанцій вказаних норм.

Також Верховним Судом відхиляються посилання скаржника на норми ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", оскільки вказаною нормою встановлено обов`язок щодо реєстрації права користування (найму, оренди) будівлею або іншою капітальною спорудою (їх окремою частиною), що виникає на підставі договору найму (оренди) будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, і такий обов`язок випливає зі змісту ст. 794 ЦК України, яка розташована у параграфі 4 Глави 58 ЦК України, яка, як було зазначено, не підлягає застосуванню до договору фінансового лізингу.

Згідно з ч. 2 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" не можуть бути предметом лізингу земельні ділянки та інші природні об`єкти, єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлені структурні підрозділи (філії, цехи, дільниці).

Відповідно до ст. 191 ЦК України в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю. Права на земельну ділянку та інші об`єкти нерухомого майна, які входять до складу єдиного майнового комплексу підприємства, підлягають державній реєстрації в органах, що здійснюють державну реєстрацію прав на нерухоме майно. Підприємство або його частина можуть бути об`єктом купівлі-продажу, застави, оренди та інших правочинів.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, додатком №1 до договору визначений перелік нерухомого майна, що є предметом лізингу, а додатком №3 сторонами підтверджено прийом-передачу такого майна. Суди встановили, що ні зі змісту додатку №1 до договору, ні додатку №3 та інших додаткових угод не вбачається, що майно - предмет лізингу, було на момент передачі його в лізинг цілісним майновим комплексом підприємства та що цей комплекс взагалі функціонував, як такий до його передачі позивачу. Додаток №1 до договору свідчить про те, що предметом лізингу є окреме майно.

Суди попередніх інстанцій встановили відсутність належних та допустимих доказів того, що предмет лізингу передавався в лізинг як цілісний майновий комплекс підприємства, а тому обґрунтовано визнали безпідставними доводи позивача про порушення ч. 2 ст. 3 Закону України "Про фінансовий лізинг" .

Верховний Суд відхиляє посилання скаржника на правову позицію, наведену у постанові Верховного Суду України у справі №363/3673/14-ц, оскільки правовідносини за оспорюваним договором у справі, що розглядається, не є аналогічними.

Враховуючи наведені положення законодавства і встановлені судами обставини, та з огляду на те, що позивач належними доказами не довів наявності підстав для задоволення позовних вимог про визнання недійсним договору фінансового лізингу із заявлених ним мотивів, Верховний Суд вважає, що господарські суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відмови у задоволенні позову.

7. Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

З дотриманням передбачених законодавством меж перегляду справи в касаційній інстанції, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд констатує, що суди попередніх інстанцій правильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального та процесуального права, тому підстави для зміни чи скасування судових рішень відсутні.

Аргументи касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, що стали підставою для відмови в задоволені позову відповідно до встановлених обставин.

З огляду на те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300 301 308 309 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Лізинг Квік Буд" залишити без задоволення.

Рішення господарського суду міста Києва від 30.05.2019р. та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.10.2019р. у справі № 910/2240/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя О. О. Мамалуй

Судді Л. В. Стратієнко

В. І. Студенець