ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 березня 2020 року
м. Київ
Справа № 910/3011/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Міністерства оборони України
на рішення господарського суду міста Києва від 14.08.2019 (головуючий суддя Приходько І.В.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2019 (головуючий Руденко М.А., судді: Пономаренко Є.Ю. і Дідиченко М.А.)
у справі № 910/3011/19
за позовом державного підприємства "Житомирський бронетанковий завод" (далі Підприємство)
до Міністерства оборони України (далі Міністерство)
про стягнення 871 628, 93 грн.
За результатами розгляду касаційної скарги Касаційний господарський суд
ВСТАНОВИВ:
Підприємство звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Міністерства про стягнення 871 628,93 грн., з яких 715 076,69 грн. інфляційні втрати, 156 552,24 грн. 3% річних.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Міністерством порушено зобов`язання в частині своєчасної оплати вартості двадцяти одиниць військової техніки, переданої Підприємством та прийнятої Міністерством у кінці вересня на початку жовтня 2014 року. Заборгованість за зобов`язанням стягнуто за рішенням суду у справі № 910/22751/15, що згідно з приписами статті 625 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) є підставами для застосування до Міністерства обумовленої законом відповідальності за несвоєчасне виконання договору.
Рішенням господарського суду міста Києва від 14.08.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2019, позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Міністерства на користь Підприємства 715 076,69 грн. інфляційних втрат та 156 124,50 грн. 3% річних. В іншій частині позову відмовлено.
Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що:
- єдиними документами, що засвідчують відсутність розбіжностей щодо вартості переданого майна, підписаними представниками Підприємства та Міністерства, які (представники) входили до складу комісії з приймання-передачі військової техніки, є акти технічного стану, в яких визначена ціна кожної одиниці техніки та які підписані без зауважень.;
- наявні у матеріалах даної справи докази, а також преюдиційні фактичні обставини, встановлені у межах розгляду справи № 910/22751/15, свідчать про несвоєчасність виконання зобов`язання Міністерством щодо оплати вартості переданої Підприємством військової техніки, що є підставою для задоволення позовних вимог про стягнення втрат від інфляції та 3% річних на підставі статті 625 ЦК України. При цьому судами було здійснено перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Міністерство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Касаційна скарга обґрунтована тим, що:
- у Міністерства з 15.10.2014 не виникло обов`язку з оплати техніки перед Підприємством, а тому і не виникло зобов`язання з сплати 3% річних та інфляційних втрат у розумінні статті 625 ЦК України, оскільки між сторонами спору не була узгоджена ціна техніки, яка прийнята Міністерством, а відповідне зобов`язання виникло у Міністерства після винесення постанови Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 910/22751/15;
- сплата Міністерством інфляційних втрат та 3% річних не обліковувалась в органах державної казначейської служби, як вимагає стаття 48 Бюджетного кодексу України.
Підприємство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що рішенням господарського суду міста Києва від 06.11.2017 у справі № 910/22751/15 позовні вимоги Підприємства про стягнення заборгованості за передані у 2014 році Міністерству 20 одиниць військової техніки задоволено повністю. Стягнуто з Міністерства на користь Підприємства 16 141 686,00 грн. заборгованості. Це рішення залишено без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018, яка, у свою чергу, залишена без змін постановою Верховного Суду від 06.06.2018.
Під час розгляду справи № 910/22751/15, предметом розгляду в якій було стягнення боргу з Міністерства за поставлену військову техніку, були встановлені преюдиційні факти, які мають значення для розгляду даної справи, предметом якої є стягнення інфляційних втрат та З% річних за несвоєчасний розрахунок за поставлену техніку.
Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України) обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Преюдиційні факти є обов`язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв`язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Тобто обставини, які були встановлені під час розгляду справи № 910/22751/15, не підлягають доказуванню в межах даної справи № 910/3011/19.
При цьому у межах розгляду справи № 910/22751/15 встановлено, що у кінці вересня на початку жовтня 2014 року Підприємство передало військовим частинам 20 одиниць військової техніки (БМП-1 у кількості 11 одиниць та БРДМ-2 у кількості 9 одиниць). Передача техніки здійснювалась за актами технічного стану, які, крім складу і стану техніки, містять дані про прийняття її представниками військових частин.
Зокрема, були передані:
за актом № 4/3/14 техніка БРДМ-2 № И08ЖТ0174;
за актом № 5/3/14 - техніка БРДМ-2 № И06ЖТ0169;
за актом № 6/3/14 - техніка БРДМ-2 № И07ЖТ0173;
за актом № 7/3/14 - техніка БРДМ-2 № И-08ЖТ0175;
за актом № 8/3/14 - техніка БРДМ-2 № И08ЖТ0176;
за актом № 9/3/14 - техніка БРДМ-2 № И06ЖТ0170;
за актом № 10/3/14 - техніка БРДМ-2 № И08ЖТ0177;
за актом № 11/3/14 - техніка БРДМ-2 № И10ЖТ0197;
за актом № 12/3/14 - техніка БРДМ-2 № И10ЖТ0198;
за актом № 13/3/14 - техніка БМП-1 № Х09ЖТ0228;
за актом № 15/3/14 - техніка БМП-1П № Х10ЖТ0232;
за актом № 14/3/14 - техніка БМП-1П № Х09ЖТ0230;
за актом № 16/3/14 - техніка БМП-1 № Х10ЖТ0233;
за актом № 17/3/14 - техніка БМП-1П № Х10ЖТО234;
за актом № 18/3/14 - техніка БМП-1П № Х11ЖТ0236;
за актом № 19/3/14 - техніка БМП-1П № Х11ЖТ0237;
за актом № 20/3/14 - техніка БМП-1П №Х11ЖТ0238;
за актом № 21/3/14 - техніка БМП-1П № Х12ЖТ0239;
за актом № 22/3/14 - техніка БМП-1 №Х12ЖТ0240;
за актом № 23/3/14 - техніка БМП-1П №Х12ЖТ0241.
Крім того, у матеріалах справи даної справи № 910/3011/19 наявні акти технічного стану, складені комісією у трьох примірниках, які отримані військовою частиною, що прийняла техніку, Підприємством, Центральним бронетанковим управлінням Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ) та затверджені командиром військової частини А0174 - Центрального бронетанкового управління Збройних Сил України.
У свою чергу, передачі військової техніки передувало звернення Центрального бронетанкового управління Збройних Сил України (військова частина НОМЕР_1 ) до Підприємства (лист від 25.09.2014 № 342/3/3/5085) з пропозицією про передачу майна та призначення посадової особи у відповідну комісію, яка була акцептована Підприємством за умови підписання відповідного договору (лист від 25.09.2014 № 1523).
На момент передачі Підприємством військової техніки військовим частинам її власником було Підприємство. Дана техніка була виготовлена (відремонтована) для продажу на зовнішньому ринку, який повинно було здійснити державне госпрозрахункове зовнішньоторгове підприємство ?Спецтехноекспорт? як комісіонер за договором комісії SТЕ-2-156-Д/К-11 від 18.04.2011 та договором комісії SТЕ-2-246-Д/К-11 від 12.07.2011, укладеними з Підприємством як комітентом.
Згідно з актами передача військової техніки від Підприємства військовим частинам здійснювалась на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 27.08.2014 № 777 та постанови Кабінету Міністрів України від 26.08.2014 № 376.
Також у межах справи № 910/22751/15 були встановлені ті обставини, що, всупереч розпорядженню Кабінету Міністрів України від 27.08.2014 № 777, а також умові акцепту Підприємством пропозиції передачі майна (підписання відповідного договору), договір на придбання військової техніки як окремий письмовий документ, у якому зафіксовано факт виникнення договірного зобов`язання з волі його учасників, між Підприємством та Міністерством не підписано.
Разом з цим, під час розгляду справи № 910/22751/15 встановлено, що фактично договір купівлі-продажу між сторонами був укладений у спрощений спосіб шляхом надіслання Міністерством пропозицій поставки техніки, акцепту їх Підприємством та вчиненням сторонами фактичних дій з поставки техніки Міністерству, а також її прийняття останнім.
У свою чергу, заперечуючи проти позовних вимог у справі № 910/3011/19, Міністерство посилалось на те, що, оскільки між сторонами не було укладено письмового договору з чітко погодженою ціною техніки, то в силу положень частини п`ятої статті 11 ЦК України та в розумінні статті 625 ЦК України грошове зобов`язання Міністерства з оплати військової техніки виникло лише з дати винесення постанови Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/22751/15, тобто з 08.02.2018.
Водночас, розглядаючи справу № 910/22751/15, суди встановили, що єдиними документами, що фіксують відсутність розбіжностей щодо вартості майна між представниками Підприємства та Міністерства, які входили до складу комісії з приймання-передачі військової техніки, є акти технічного стану, через що вартість майна є ціною його продажу. Крім того, зазначено, що в актах технічного стану, за якими Підприємством поставлялась, а Міністерством приймалась техніка, була зазначена ціна кожної одиниці техніки, проти якої не заперечували ані Підприємство, ані Міністерство.
Також у справі № 910/22751/15 судами встановлено, що грошове зобов`язання Міністерства з оплати переданої у 2014 році військової техніки виникло на підставі статей 691 692 ЦК України, а не в порядку частини п`ятої статті 11 ЦК України, оскільки покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Водночас покупець зобов`язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.
У період з березня по травень 2015 року Підприємство неодноразово зверталось до Міністерства з претензіями про необхідність проведення оплати за передану військову техніку, що є окремою підставою для настання обов`язку виконання грошового зобов`язання в порядку, визначеному статтею 530 ЦК України.
Враховуючи викладене, суди дійшли висновку, що наявні в матеріалах даної справи належні та допустимі докази, а також преюдиційні фактичні обставини, встановлені у межах розгляду справи № 910/22751/15, у сукупності свідчать про обґрунтованість доводів Підприємства та те, що обов`язок Міністерства з оплати військової техніки виник після її повного та беззаперечного прийняття останнім за відповідними актами, підписаними сторонами у кінці вересня на початку жовтня 2014 року (ціна з яких і була прийнята судами як єдина обґрунтована вартість військової техніки).
Таким чином, доводи Міністерства щодо виникнення грошового зобов`язання з оплати військової техніки лише з 08.02.2018 визнані судами необґрунтованими та такими, що спростовуються як висновками судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, зробленими під час розгляду справи № 910/22751/15, так і обставинами, встановленими під час розгляду даної справи № 910/3011/19.
Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
При цьому слід зауважити, що у випадках порушення грошового зобов`язання суд не має правових підстав приймати доводи боржника з посиланням на неможливість виконання грошового зобов`язання через відсутність необхідних коштів (стаття 607 ЦК України) або на відсутність вини [статті 614 617 ЦК України чи стаття 218 Господарського кодексу України (далі ГК України)].
За своїми ознаками індекс інфляції є збільшенням суми основного боргу у зв`язку з девальвацією грошової одиниці України, а 3% річних є платою за користування чужими коштами в цей період прострочення виконання відповідачем його договірного зобов`язання, і за своєю правовою природою вони є самостійними, окремими від неустойки способами захисту, цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов`язань, а не штрафною санкцією.
Сплата 3% річних від простроченої суми (якщо інший їх розмір не встановлений договором або законом), так само як й інфляційні нарахування, не мають характеру штрафних санкцій і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора шляхом отримання від боржника компенсації (плати) за користування ним коштами, належними до сплати кредиторові.
Суди, здійснивши перевірку щодо сум, строків і ставок нарахувань, заявлених Підприємством до стягнення у межах заявленого періоду, дійшли висновку про задоволення позовних вимог у частині стягнення 715 076,69 грн. інфляційних втрат та 156 124,50 грн. 3% річних.
Що ж до доводів Міністерства про відсутність бюджетного фінансування та видатків у 2019 році, передбачених для сплати 3% річних та інфляційних втрат, з посиланням на норми Бюджетного кодексу України, то судами такі доводи були відхилені, оскільки відповідно до статей 525 526 ЦК України та статті 193 ГК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться, а тому посилання відповідача на відсутність бюджетного фінансування як на підставу невиконання своїх грошових зобов`язань є безпідставними та необґрунтованими.
Згідно з частиною першою статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.
Статтею 614 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.
Відповідно до статті 617 ЦК України, частини другої статті 218 ГК України відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання.
Згідно із статтею 17 Закону України ?Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини? суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику цього суду як джерело права.
У рішенні Європейського Суду з прав людини у справі ?Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України? від 18.10.2005 та у справі ?Бакалов проти України? від 30.11.2004 зазначено, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (пункти 48 та 40 рішень відповідно).
Відсутність у боржника необхідних коштів або взяття ним зобов`язань без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повноважень не звільняє його від обов`язку виконати господарські зобов`язання. Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.04.2018 у справі № 908/1076/17.
Посилання в касаційній скарзі на те, що: у Міністерства з 15.10.2014 не виникло обов`язку з оплати техніки перед Підприємством, а тому й не виникло зобов`язання зі сплати 3% річних та інфляційних втрат у розумінні статті 625 ЦК України, оскільки між сторонами спору не була узгоджена ціна техніки, яка прийнята Міністерством, а відповідне зобов`язання виникло у Міністерства після винесення постанови Київського апеляційного господарського суду від 08.02.2018 у справі № 910/22751/15; сплата Міністерством інфляційних втрат та 3% річних не обліковувалась в органах державної казначейської служби, як вимагає стаття 48 Бюджетного кодексу України, не приймаються Касаційним господарським судом, оскільки спростовуються викладеними у даній постанові доводами судів попередніх інстанцій.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України ?Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ? від 15.01.2020 № 460-IX касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Відповідно до статті 300 ГПК України (у редакції, чинній на момент подання касаційної скарги) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.
З огляду на викладене Касаційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами було прийнято рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що надає підстави залишити їх без змін.
У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше прийняті у даній справі судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.
Керуючись статтями 129 308 309 315 ГПК України, Касаційний господарський суд
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу Міністерства оборони України залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 14.08.2019 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 19.11.2019 у справі № 910/3011/19 без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя Б. Львов
Суддя В. Селіваненко