№ 910/9924/19 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/9924/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Кролевець О.А. - головуючий, Бакуліна С.В., Студенець В.І.,

за участю секретаря судового засідання Черненка О.В.,

представників учасників справи:

позивача: Ніколаєв І.С., Титич В.М.,

відповідача-1: Беніцька В.І.,

відповідача-2: Беніцька В.І.,

відповідача-3: Беніцька В.І.,

відповідача-4: Беніцька В.І.,

відповідача-5: Беніцька В.І.,

третьої особи-1: Косянчук В.В.,

третьої особи-2: не з`явився,

третьої особи-3: не з`явився,

третьої особи-4: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Базальт-Альтернатива"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2020

(головуючий - Майданевич А.Г., судді Сулім В.В., Ткаченко Б.О.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020

(суддя Котков О.В.)

у справі №910/9924/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Базальт-Альтернатива"

до 1) ОСОБА_1 , 2) ОСОБА_2 , 3) ОСОБА_3 , 4) ОСОБА_4 , 5) ОСОБА_5

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - 1) Приватне акціонерне товариство "Білицький завод "Теплозвукоізоляція"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - 2) ОСОБА_6 , 3) ОСОБА_7 , 4) ОСОБА_8

про витребування з чужого незаконного володіння простих іменних акцій,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Базальт-Альтернатива" (далі - Позивач) звернулось до господарського суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (далі - Відповідачі) про витребування на користь Позивача з чужого незаконного володіння Відповідачів простих іменних бездокументарних акцій, емітованих Приватним акціонерним товариством "Білицький завод "Теплозвукоізоляція" (далі - Товариство), у кількості по 131556 з кожного (що становить 8,0007% від загальної кількості акцій) шляхом списання їх з депозитарних рахунків Відповідачів і зарахування на депозитарний рахунок Позивача.

2. Позов мотивований тим, що Позивач станом на 4 квартал 2011 року був власником 657780 простих бездокументарних акцій Товариства, що становило 40,0035% від їхньої загальної вартості (далі - Акції), а в грудні 2015 року директор Позивача виявив, що протягом 1 кварталу 2012 року Акції були відчужені. На думку Позивача, на момент звернення з позовом Акції належать Відповідачам, які є добросовісними набувачами. Водночас Позивач зазначив, що він не приймав рішення та не вчиняв жодних правочинів щодо відчуження Акцій, тому вони вибули з володіння Позивача проти його волі, незаконно та без належної на те правової підстави.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3. Рішенням Господарського суду міста Києва від 12.05.2020, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2020, відмовлено в задоволенні позовних вимог.

4. Судові рішення мотивовані тим, що Позивач не довів обставини вибуття Акцій з володіння Позивача не з його волі. З огляду на необґрунтованість позовних вимог суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для застосування позовної давності до спірних правовідносин.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення доводів скаржника

5. Позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції, направити справу на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

6. Позивач вважає, що суд апеляційної інстанції не врахував висновки Верховного Суду, викладені в постановах від 10.06.2020 у справі №640/20224/15-ц, від 25.06.2020 у справі №924/233/18, стосовно дії в часі норм процесуального права та застосував норми Господарського процесуального кодексу України щодо достатності доказів, які вже не були чинними, але не застосував норми щодо достовірності і вірогідності доказів.

7. Позивач посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 21.08.2020 у справі №904/2357/20, від 25.06.2020 у справі №924/233/18, від 24.09.2020 у справі №922/2665/17, від 01.10.2020 у справі №910/16586/18, щодо застосування статті 79 Господарського процесуального кодексу України.

8. На думку Позивача, він надав усі наявні в нього докази та зазначив усі аргументи, які є достатніми для розгляду цієї справи та задоволення позовних вимог; у своїй сукупності надані докази та наведені аргументи підтверджують факт неправомірного (тобто поза волею Позивача) вибуття Акцій з його власності та надають можливість встановити період, у якому таке вибуття мало місце; натомість Відповідачі та треті особи не надали жодного доказу на спростування неправомірності відчуження Акцій з власності Позивача, у зв`язку з чим надані Позивачем докази є більш вірогідними.

9. Також Позивач зазначає, що суд апеляційної інстанції не застосував положення статей 13 177 181 182 Господарського процесуального кодексу України всупереч висновками Верховного Суду, викладеним у постановах від 02.07.2020 у справі №916/2387/19, від 02.05.2018 у справі №910/3516/17, від 11.07.2018 у справі №910/3518/17. На думку Позивача, суди не сприяли в реалізації ним його процесуальних прав, не використали усіх наданих суду процесуальних можливостей для вирішення справи.

10. Позивач вважає, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував висновки щодо застосування положень статті 388 Цивільного кодексу України, викладені в постанові Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16. При цьому Позивач наголошує, що він не зобов`язаний надавати документи, на підставі яких відбулось відчуження Акцій.

11. Крім того, Позивач 26 січня 2021 року подав додаткові пояснення до касаційної скарги та клопотання про врахування та застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини, які за своєю суттю є доповненнями до касаційної скарги. З огляду на положення статей 118 298 Господарського процесуального кодексу України Суд не враховує зазначені доповнення (додаткові пояснення та клопотання), оскільки вони подані після закінчення строку касаційного оскарження та без надання доказів надіслання їх копій іншим учасникам справи.

12. Також Позивач заявив клопотання про постановлення окремої ухвали щодо представника Відповідача, адвоката Беніцької В.І., направлення ухвали до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Київської області. Зазначене клопотання мотивоване тим, що представник Відповідача під час судових засідань спотворює обставини справи, маніпулює ними та вводить суд в оману. Дослідивши викладені в клопотанні аргументи, Суд дійшов висновку про відмову в його задоволенні, оскільки не вбачає передбачених статтею 246 Господарського процесуального кодексу України підстав для постановлення окремої ухвали в цій справі з викладених Позивачем обставин, зокрема зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків або іншого порушення законодавства адвокатом - представником Відповідача.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

13. Відповідачі надали відзив на касаційну скаргу, в якому просять залишити скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

14. Відзив мотивований тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені з дотриманням норм матеріального і процесуального права, зі встановленням фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідженням усіх зібраних у справі доказів.

15. Відповідачі зазначають, що суд апеляційної інстанції не застосовував положення статті 79 Господарського процесуального кодексу України, а правовідносини у наведених Позивачем справах не є подібними до правовідносин у цій справі. На думку Відповідачів, Позивач не навів жодного порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції, яке призвело до ухвалення незаконного рішення.

16. Відповідачі наголошують, що Позивач не надав суду жодного належного та допустимого доказу на підтвердження дати вибуття з його власності Акцій та особи, у власність якої перейшли Акції, не довів будь-якими належними та достовірними доказами факт вибуття з його володіння Акцій поза його волею.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

17. Відповідно до витягів від 26.03.2019 з інформаційної бази даних про ринок цінних паперів Державної установи "Агентство з розвитку інфраструктури фондового ринку України" (http://smida.gov.ua):

- станом на 4 квартал 2011 року Позивач був власником 657780 іменних простих бездокументарних акцій Товариства, що становить 40,0035% від загальної кількості акцій;

- станом на 1 квартал 2012 року Позивач відсутній серед власників крупних пакетів акцій Товариства, власником 657780 іменних простих бездокументарних акцій Товариства, що становить 40,0035% від загальної кількості акцій, вказана інша юридична особа (інвестиційна компанія, 35109758).

18. В якості доказу неможливості відчуження акцій протягом відповідного періоду єдиною уповноваженою особою - директором Позивача Цибулею Юрієм Львовичем - Позивач надав суду довідку №23170 від 04.11.2013, згідно з якою ОСОБА_9 з 25.11.2010 до 04.11.2013 утримувався в Київському СІЗО.

19. 20 червня 2012 року укладені договори купівлі-продажу цінних паперів, предметом кожного з яких була купівля-продаж 33852 акцій (код ISI UA 4000081400) у бездокументарній формі існування, емітованих Товариством, за участю торгівця цінними паперами Товариства з обмеженою відповідальністю "Шукач":

- №БВ194/12 між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець);

- №БВ189/12 між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець);

- №БВ184/12 між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_1 (покупець);

- №БВ195/12 між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець);

- №БВ190/12 між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець);

- №БВ185/12 між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець);

- №БВ193/12 між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець);

- №БВ188/12 між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець);

- №БВ183/12 між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_3 (покупець);

- №БВ197/12 між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець);

- №БВ192/12 між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець);

- №БВ187/12 між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець);

- №БВ196/12 між ОСОБА_6 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець);

- №БВ191/12 між ОСОБА_7 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець);

- №БВ186/12 між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_5 (покупець).

20. Відповідно до довідки депозитарної установи ТОВ "Град-цінні папери" №175 станом на 24 квітня 2014 року кожен з Відповідачів був власником пакетів акцій Товариства в розмірі 131556 акцій, що становить 8,0007% від загальної кількості акцій.

Позиція Верховного Суду

21. Керуючись вимогами статей 14 300 Господарського процесуального кодексу України, Суд перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги.

22. Суд виходить з того, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд (ст.ст. 316 317 Цивільного кодексу України). При цьому майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки (ст. 190 Цивільного кодексу України).

23. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ст. 328 Цивільного кодексу України).

24. За змістом положень статей 92 237 Цивільного кодексу України, цивільна дієздатність (правочиноздатність) юридичної особи здійснюється від її імені на підставі відповідного повноваження або органом юридичної особи, або учасником юридичної особи, або за допомогою інституту представництва.

25. У силу статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном; ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

26. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014).

27. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право: втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними; якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

28. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання.

29. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011, "Кривенький проти України" від 16.02.2017).

30. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

31. У статті 41 Конституції України також закріплено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

32. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 321 Цивільного кодексу України).

33. Відповідно до положень статей 15 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України, статті 2 Господарського процесуального кодексу України кожна особа має право на захист свого права (охоронюваного законом інтересу), у тому числі в судовому порядку, в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Тому задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) зазначеного права відповідачем з урахуванням належності обраного способу судового захисту.

34. Зокрема, захист права власності врегульований главою 29 Цивільного кодексу України. Так, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ст. 387 Цивільного кодексу України).

35. Водночас якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (ст. 388 Цивільного кодексу України).

36. Тобто наявність у власника права на витребування майна від добросовісного набувача залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник передав це майно у володіння. Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним.

37. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

38. Наведене відповідає висновкам Верховного Суду, зокрема, викладеним у постанові від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, на яку посилається Позивач у касаційній скарзі.

39. Зважаючи на викладене, Суд вважає правильним твердження суду апеляційної інстанції (з посиланням на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27.09.2018 у справі №903/844/17) про те, що предмет доказування у справах за віндикаційним позовом становлять обставини, які підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння, як-то факти, що підтверджують його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з володіння позивача (поза його волею), наявність майна в натурі у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

40. При цьому за вимогами статей 13 74 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

41. Натомість відповідно до положень статей 2 13 76-79 86 Господарського процесуального кодексу України, керуючись завданнями та принципами господарського судочинства, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, суд повинен оцінити надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

42. Зокрема, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (допустимість доказів).

43. Верховний Суд неодноразово звертав увагу на необхідність врахування впровадженого Законом України №132-IX від 20.09.2019 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" стандарту доказування "вірогідності доказів" у господарському процесі. Зокрема, про це йдеться у постановах Верховного Суду від 21.08.2020 у справі №904/2357/20, від 25.06.2020 у справі №924/233/18, від 24.09.2020 у справі №922/2665/17, від 01.10.2020 у справі №910/16586/18. Наведені висновки Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права мають загальний характер.

44. Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

45. Залишивши поза увагою внесені Законом України №132-IX від 20.09.2019 зміни до статей 79 86 Господарського процесуального кодексу України, суди першої та апеляційної інстанцій всупереч вимогам частини 3 статті 3 вказаного Кодексу при вирішенні цієї справи помилково виходили з положень попередніх редакцій зазначених статей щодо достатності доказів. При цьому суди не врахували висновки Верховного Суду, зокрема, викладені в перелічених постановах, щодо необхідності співставлення судом наданих позивачем і відповідачем доказів з огляду на їх вірогідність для правильного застосування положень статті 79 Господарського процесуального кодексу України.

46. Так, за змістом мотивувальної частини оскаржуваного рішення, суд першої інстанції при вирішенні спору виходив з того, що на підтвердження позовних вимог Позивач вказав про відсутність у нього будь-яких первинних та облікових документів, які б підтверджували правомірність відчуження акцій, а в якості доказу неможливості укладення відповідного правочину чи правочинів надав довідку про перебування директора Позивача в слідчому ізоляторі. Відмовляючи в задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив лише з того, що поданий доказ та наведені твердження є недостатніми для встановлення факту (обставин) вибуття акцій з володіння Позивача не з його волі. При цьому суд не надав жодної правової оцінки (прийняв до уваги чи відхилив) ані наведеним доказам, ані іншим наданим сторонами доказам щодо їх належності, допустимості, достовірності, а також вірогідності.

47. Суд апеляційної інстанції під час розгляду справи надав правову оцінку деяким доказам у справі, зокрема, відхилив надані Позивачем до матеріалів справи відомості з сайту http://smida.gov.ua як такі, що мають лише інформаційний характер та не доводять, що майно вибуло з власності Позивача поза його волею і хто був власником майна на момент такого вибуття.

48. Посилаючись на норми Закону України "Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" та Положення про депозитарну діяльність, затвердженого рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 11.10.2006 №999, суд апеляційної інстанції зауважив, що операції за цінними паперами та стан рахунку підтверджують саме виписки з рахунку в цінних паперах, які Позивачем не надані.

49. Суд вважає, що наведені висновки суду апеляційної інстанції стосуються вирішення питань оцінки доказів щодо їх належності, допустимості та достовірності, тоді як відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

50. Однак, не вдаючись до переоцінки доказів, Суд звертає увагу, що висновок суду апеляційної інстанції про виключно інформаційний характер відомостей з сайту http://smida.gov.ua не є достатньо обґрунтованим, адже не заснований на з`ясуванні підстав внесення відповідних відомостей, їх правової природи та достовірності тощо.

51. До того ж, зазначивши про ненадання Позивачем виписки з рахунку в цінних паперах Товариства, суд апеляційної інстанції не надав жодної правової оцінки доданій до позовної заяви копії виписки про стан рахунку в цінних паперах №100031 від 07.12.2010, не навів у постанові висновку про прийняття до уваги чи відхилення зазначеного доказу. Також апеляційний господарський суд не надав оцінки доданій до позовної заяви копії листа від 15.01.2019 за №01-09/118 з додатками, на який посилається Позивач у касаційній скарзі. Зокрема, суд не з`ясував, чи підтверджують вказані докази право Позивача на спірні Акції на момент, коли вони, за доводами Позивача, вибули з його володіння.

52. Щодо наданої Позивачем довідки про перебування ОСОБА_9 у Київському слідчому ізоляторі у період з 25.11.2010 до 04.11.2013, суд апеляційної інстанції послався на відсутність доказів того, що саме ОСОБА_9 був директором Позивача у вказаний період і саме він мав виключне право на відчуження акцій.

53. Однак за наведеними в касаційній скарзі доводами, які підтверджуються матеріалами справи, Позивач під час розгляду справи судом першої інстанції надав на підтвердження того, що саме ОСОБА_9 був його директором, витяги з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань станом на 01.11.2010 і 04.11.2013. Зі змісту оскаржуваних судових рішень Суд вбачає, що суди першої та апеляційної інстанції не надали правової оцінки наведеним доказам і не з`ясували, чи підтверджують зазначені витяги факт перебування ОСОБА_9 на посаді директора Позивача на момент, коли Акції, за доводами Позивача, вибули з його володіння, а також обставини неможливості вчинення Позивачем правочину з відчуження Акцій відповідно до положень цивільного законодавства через утримання зазначеної особи в слідчому ізоляторі.

54. Зважаючи на викладене, Суд вважає передчасним висновок судів першої та апеляційної інстанцій про відмову в позові з підстав недоведеності Позивачем обставин, які становлять предмет доказування у справі за віндикаційним позовом та є необхідними передумовами для його задоволення, оскільки суди всупереч вимогам статей 2 13 86 236 238 282 Господарського процесуального кодексу України під час розгляду справи належним чином не дослідили зібрані у справі докази, не навели мотиви відхилення або врахування кожного доказу та кожного аргументу, наведеного учасниками справи (крім тих, що очевидно не відносяться до предмета спору, є явно необґрунтованими або неприйнятними з огляду на законодавство чи усталену судову практику). Тоді як обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

55. Водночас Суд відхиляє доводи Позивача про незастосування судом апеляційної інстанції статей 177 181 182 Господарського процесуального кодексу України із посиланням на постанови Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №910/3516/17, від 11.07.2018 у справі №910/3518/17, від 02.07.2020 у справі №916/2387/19. Наведені постанови Верховного Суду не містять висновків про необхідність застосування зазначених норм процесуального права саме судом апеляційної інстанції, тоді як згідно з положеннями статей 252, 270 цього Кодексу в суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження, тобто без проведення підготовчого засідання.

56. З огляду на приписи статті 300 Господарського процесуального кодексу України Суд не приймає до уваги викладені в касаційній скарзі твердження про те, що надані Позивачем докази та наведені ним аргументи у своїй сукупності підтверджують факт неправомірного вибуття спірних акцій з його власності та надають можливість встановити період, у якому таке вибуття мало місце, неможливість укладення директором Позивача жодного правочину, видання довіреності тощо. Такі аргументи по суті зводяться до переоцінки доказів та встановлення обставин, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, що не входить до меж розгляду справи судом касаційної інстанції.

57. У зв`язку з наведеним Суд також вважає передчасними аргументи Позивача про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновків Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 щодо застосування статті 388 Цивільного кодексу України. Зі змісту наведеної постанови Суд вбачає, що наведені в ній висновки Верховного Суду стосуються застосування норм права до встановлених судами попередніх інстанцій обставин, в яких майно вибуло з володіння власника поза його волею, а відповідач є добросовісним набувачем, який набув майно на підставі оскарженого рішення. Однак у справі, що розглядається, наведені обставини судами першої та апеляційної інстанцій наразі не встановлені.

58. Разом з тим Суд враховує, що процитований у касаційній скарзі висновок Верховного Суду щодо неефективності вимог власника, спрямованих на уникнення застосування приписів статей 387 388 Цивільного кодексу України, зокрема оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів, стосується заявлених у справі №183/1617/16 позовних вимог про визнання неправомірним і скасування пункту рішення Піщанської сільської ради. Натомість у цій справі суди не розглядали позовні вимоги про визнання недійсним рішення чи правочину, а в оскаржуваних судових рішеннях відсутні твердження щодо необхідності визнання недійсним певного правочину для задоволення віндикаційного позову.

59. Водночас Суд звертає увагу, що можливість власника витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем (незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача), без оспорювання правочинів щодо спірного майна тощо не звільняє власника від обов`язку доведення своїх позовних вимог відповідно до приписів процесуального законодавства, зокрема, обставин щодо: наявності у нього права власності (чи іншого суб`єктивного права) на спірне майно; вибуття зазначеного майна з володіння позивача поза його волею; а також перебування спірного майна на момент вирішення спору у володінні відповідача. Адже без доведення зазначених обставин суди не матимуть достатніх правових підстав для задоволення віндикаційного позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

60. Зважаючи на викладене, Суд дійшов висновку, що суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не врахували висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а також не дотримались вимог статей 86 236 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного і об`єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, із належним дослідженням зібраних у справі доказів.

61. Відповідно до положень статей 300 310 Господарського процесуального кодексу України рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з переданням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

62. Касаційна скарга підлягає задоволенню.

63. Під час нового розгляду справи судам слід взяти до уваги викладене та на підставі належних доказів з`ясувати наявність чи відсутність обставин, що становлять предмет доказування у справах за віндикаційним позовом та підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна з чужого незаконного володіння.

Розподіл судових витрат

64. Оскільки справа направляється на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат Судом не здійснюється.

Керуючись статтями 300 301 308 310 314-317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Базальт-Альтернатива" задовольнити.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 12.05.2020 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.09.2020 у справі №910/9924/19 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Кролевець

Судді С. Бакуліна

В. Студенець