ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2023 року

м. Київ

cправа № 911/1856/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Картере В.І. - головуючий, Банасько О.О., Пєсков В.Г.,

за участю секретаря судового засідання Заріцької Т.В.,

представників учасників справи:

скаржник - Боскін О.Л.,

АТ КБ "ПриватБанк" - не з`явився,

ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" - Сердійчук О.Л.,

Боржник - ОСОБА_1 ,

керуючий реструктуризацією - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_2

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 (колегія суддів у складі: Поляков Б.М. - головуючий, Отрюх Б.В., Гарник Л.Л.) в частині розгляду грошових вимог ОСОБА_2

у справі №911/1856/21

за заявою ОСОБА_3

про неплатоспроможність,

ВСТАНОВИВ:

Хід розгляду справи

1. У провадженні Господарського суду Київської області знаходиться справа №911/1856/21 за заявою боржника ОСОБА_3 про неплатоспроможність.

2. Ухвалою Господарського суду Київської області від 30.06.2021 відкрито провадження у справі №911/1856/21 про неплатоспроможність боржника; введено процедуру реструктуризації боргів боржника; керуючим реструктуризацією боржника призначено арбітражного керуючого Сердюк М.М.

3. 30.06.2021 Господарським судом Київської області у встановленому Кодексом України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ) порядку було здійснено публікацію повідомлення №66745 про відкриття провадження у справі про неплатоспроможність ОСОБА_3 .

Стислий виклад вимог заяви кредитора

4. 29.07.2021 до Господарського суду Київської області надійшла заява ОСОБА_2 від 20.07.2021 про визнання грошових вимог до боржника в сумі 2725860,00 грн (що є еквівалентом 100000,00 доларів США станом на 20.07.2021) та 4540,00 грн судового збору.

5. Заява обґрунтована тим, що 14.02.2010 між заявником та боржником було укладено договір позики 100000,00 доларів США, які останній не повернув. На підтвердження наведених обставин кредитор надав копію розписки написану власноруч ОСОБА_3 та договір позики в редакції від 15.04.2021.

Фактичні обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

6. В обґрунтування заяви ОСОБА_2 зазначає, що 14.02.2010 між заявником та боржником було укладено договір позики 100000,00 доларів США, у зв`язку з чим боржником було власноручно написано розписку. Кінцевим терміном повернення позики сторони погодили 09.02.2020. Оскільки кошти не були повернуті в строк, визначений розпискою, сторони домовились переукласти договір позики, у зв`язку з чим 15.04.2021 уклали договір позики (нова редакція), згідно з умовами якого сторони підтверджують те, що позика не була повернута кредитору у визначений строк, а тому сторони дійшли згоди продовжити строк повернення позики та укласти договір позики в новій редакції.

7. Відповідно до п. 1.1 договору позики (нова редакція) від 15.04.2021 (далі - договір позики), кредитор ( ОСОБА_2 ) передає у власність боржнику ( ОСОБА_3 ) грошові кошти готівкою у сумі 100000,00 доларів США, а боржник зобов`язується повернути кредитору таку ж суму грошових коштів без нарахування відсотків у строк та на умовах, встановлених цим договором.

8. Пунктом 2.1 договору позики визначено, що підписання цього договору боржником підтверджує факт одержання ним від кредитора суми позичених грошових коштів. Підписання цього договору є доказом передачі позичених грошей від кредитора до боржника. Сторони претензій щодо передачі і отримання суми позики одна до одної не мають. Сторони погоджуються, що датою отримання позики є 14.02.2010, згідно із розпискою, виданою боржником від 14.02.2010.

9. Згідно п. 3.1 договору позики сторони домовилися, що боржник зобов`язується повернути кредитору суму позики не пізніше 01.06.2021, а кредитор зобов`язується прийняти від боржника всю суму повернутих грошових коштів, що буде підтверджуватися нотаріально посвідченою заявою кредитора або уповноваженого ним представника, повноваження якого мають підтверджуватись відповідною довіреністю, посвідченою нотаріально. Цей договір є безоплатним, тобто не передбачає одержання кредитором від боржника процентів від суми позики (п. 3.6 договору позики).

10. Відповідно до п. 5.1 договору позики, цей договір (нова редакція) діє з моменту його підписання сторонами і до повного виконання сторонами обов`язків за ним.

11. Пунктом 5.2 договору позики передбачено, що з моменту підписання нової редакції договору, положення старої редакції втрачають силу, а сторони набувають права та обов`язки згідно з положеннями нової редакції договору.

12. Відповідно до повідомлення керуючого реструктуризацією боржника від 12.08.2021 №01-32/485 про результат розгляду вимог ОСОБА_2 , заявлені вимоги визнані в повному обсязі, визначено черговість задоволення вимог заявника: 4540,00 грн - до задоволення вимог кредиторів; 2721320,00 грн - 2 черга задоволення вимог кредиторів.

13. В той же час, іншим заявником - Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Дніпрофінансгруп" (далі - ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп") подано до господарського суду письмові заперечення проти визнання грошових вимог ОСОБА_2 , згідно яких ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" ставить під сумнів реальність укладення договору позики між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

14. При цьому ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" зауважує, що ОСОБА_3 у 2010 році та в 2013-2014 роках при реструктуризації заборгованості не було повідомлено ВАТ "КБ "Надра" про укладення відповідного договору позики з ОСОБА_2 , тоді як відповідно до умов кредитних договорів, що укладені між ОСОБА_3 та ВАТ "КБ "Надра", позичальник зобов`язаний повідомляти банк про інші обставини, що можуть вплинути на виконання зобов`язань за цим договором з наданням відповідних документів, що їх підтверджують. Однак, в 2013 та 2014 роках під час реструктуризації заборгованості за кредитним договором та заповнення анкети на реструктуризацію боржник не вказував, що в нього є борги по іншим зобов`язанням.

15. Отже, ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" вважає вимоги ОСОБА_2 безпідставними, необґрунтованими та такими, що заявлені з метою штучного створення кредиторської заборгованості боржника.

Стислий виклад ухвали суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

16. Ухвалою Господарського суду Київської області від 25.01.2022, крім іншого, заяву ОСОБА_2 від 20.07.2021 задоволено. Визнати грошові вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 у сумах: 4540,00 грн - до задоволення вимог кредиторів; 2721320,00 грн - 2 черга задоволення вимог кредиторів.

17. Ухвала у наведеній частині мотивована тим, що враховуючи закріплений в ст. 204 ЦК України принцип презумпції правомірності правочину, господарський суд дійшов висновку про те, що заявлені заявником вимоги є документально підтвердженими, доведеними та обґрунтованими.

18. Постановою Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 ухвалу Господарського суду Київської області від 25.01.2022 в частині визнання грошових вимог ОСОБА_2 скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. У визнанні грошових вимог ОСОБА_2 відмовлено.

19. Господарський суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що не встановивши справжню правову природу укладеного договору, не надавши належної оцінки копіям розписок написаних власноруч ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про доведеність кредиторами факту передання боржнику коштів.

Стислий виклад вимог касаційної скарги та узагальнення доводів скаржника

20. ОСОБА_2 (далі - скаржник) звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 та залишити в силі ухвалу Господарського суду Київської області від 25.01.2022.

21. Підставою касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає п. 3 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), оскільки, на думку скаржника, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування ч. 3 ст. 631 ЦК України у справах про неплатоспроможність боржників - фізичних осіб у правовідносинах, які випливають з договорів позики грошових коштів, умови яких за погодженням обох їх сторін, вони застосували до правовідносин між ними, які виникли до його укладення на підставі боргових розписок.

22. Скаржник у касаційній скарзі зазначає про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, зокрема, ст.ст. 2, 117, п. 3 ч. 1 ст. 227, п. 2 ч. 1 ст. 229 ГПК України та невірне застосування норми матеріального права, зокрема, ч. 3 ст. 545 ЦК України.

23. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 227 ГПК України зобов`язаний був зупинити провадження у справі, оскільки ОСОБА_2 з 27.02.2022 перебуває на військовій службі по мобілізації, а довідка, яка це підтверджує, є в матеріалах справи.

24. Також скаржник зауважує, що перебуваючи на військовій службі, він не мав фізичної можливості передавати адвокату оригінали документів, які підтверджують факт наявності у нього коштів, які було передано за договорами позики боржнику, тоді як такі документи фактично існували на момент їх витребування судом апеляційної інстанції, адже заявник з 13.11.2006 зареєстрований як фізична особа-підприємець, регулярно подавав декларації про доходи. Розмір доходу від підприємницької діяльності за роки, які передували даті надання грошових коштів у позику боржнику, був достатнім для надання боржнику позики 14.02.2010.

25. Скаржник вважає, що обставина на підтвердження наявності зупинення провадження у даній справі є доведеною, а з аналізу п. 3 ч. 1 ст. 227 ГПК України вбачається, що вона є нормою імперативної дії, якою встановлено обов`язок суду зупинити провадження по справі у випадку перебування сторони у складі Збройних Сил України. Отже, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції в порушення норм процесуального права, безпідставно позбавив заявника права на особисту участь у справі, та позбавив його можливості надати оригінали документів, які підтверджують наявність у його власності коштів, які було передано за договором позики боржнику.

26. Скаржник також аргументує, що суд апеляційної інстанції помилково послався в оскаржуваній постанові на ч. 3 ст. 545 ЦК України, яка стосується підтвердження виконаного боржником зобов`язання (наявності у боржника оригіналу розписки), оскільки у спірних правовідносинах боржник не повернув позику у встановлений договором позики строк, а тому ч. 3 ст. 545 ЦК України не може застосовуватися.

27. Крім того, на думку скаржника, суд апеляційної інстанції всупереч ч. 4 ст. 236 ГПК України обґрунтував свої сумніви щодо договору позики висновком Верховного Суду України з постанови від 18.03.2013 (справа №6-63цс13). Тоді як відповідно до вказаної статті ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (тобто не Верховного Суду України).

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

28. До Верховного Суду від Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") та від ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" надійшли відзиви на касаційну скаргу, в яких АТ КБ "ПриватБанк" та від ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" із посиланням на правильність застосування судом апеляційної інстанцій норм процесуального та матеріального права просять залишити без задоволення касаційну скаргу, а оскаржену постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

29. АТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" вважають, що суд апеляційної інстанції дійшов правильних висновків, що матеріали цієї справи в розумінні ч. 2 ст. 1047 ЦК України не містять доказів, первинних документів (оригіналів розписок) на підтвердження укладення договорів позики, факту передачі грошових коштів боржнику від ОСОБА_2 .

30. У відзивах на касаційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" зазначають, що договори позики від квітня 2021 року є по суті додатковими угодами, які укладені із наміром змінити строк повернення позики та не можуть розцінюватись як новація, оскільки зобов`язання із повернення коштів не припинилось та не відбулась його зміна новим зобов`язанням. Такі документи не можуть бути належною правовою підставою грошових вимог.

31. АТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" вважають, що єдиним можливим доказом на підтвердження факту укладання договорів позики, підтвердження факту передачі грошових коштів є оригінали розписок, яких не існує та які нібито були знищені. Обставини передачі грошових коштів у 2009, 2010 роках не можуть підтверджуватись документами складеними через більш ніж 10 років. Отже, на підтвердження факту наявності у власності коштів, які було передано за договорами позики боржнику та оригінали письмових доказів передання цих коштів боржнику в позику (договори, розписки та інше) ОСОБА_2 не було надано, а ні в першій інстанції, а ні в апеляційній.

32. АТ КБ "ПриватБанк" також зазначає, що Верховним Судом ще у 2018 році викладались висновки щодо правозастосування ч. 3 ст. 631 ЦК України, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.06.2018 №910/14082/17 та у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 12.10.2018 №910/21671/17.

33. При цьому, ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" вважає, що касаційна скарга не містить жодного обґрунтування та конкретизації щодо необхідності застосування положення ч. 3 ст. 631 ЦК України в контексті цієї справи, а також, що судом апеляційної інстанції взагалі ця норма не застосовувалися, у зв`язку з чим скаржником не доведено обґрунтованої необхідності для формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведеної ним норми матеріального права у спірних правовідносинах.

34. Також АТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" зауважують, що КУзПБ є спеціальним законом у порівнянні з ГПК України, тому пріоритетною до застосування буде норма, викладена у п. 17 ст. 39 КУзПБ, де встановлена заборона на зупинення провадження у справі про банкрутство.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

35. Предметом касаційного перегляду у цій справі є питання дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час розгляду грошових вимог ОСОБА_2 на суму 100000,00 доларів США.

36. Звертаючись з грошовими вимогами до боржника, ОСОБА_2 обґрунтовує їх тим, що 14.02.2010 він позичив ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 100000,00 доларів США, які останній не повернув. На підтвердження чого надав копію розписки написану власноруч ОСОБА_3 та договір позики в редакції від 15.04.2021.

37. Верховний Суд виходить з того, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки (ч. 1 ст. 11 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 4) інші юридичні факти (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

38. Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

39. Відповідно до ч. 1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

40. Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

41. Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

42. Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором (ч. 1 ст. 1049 ЦК України).

43. Частиною 3 ст. 545 ЦК України передбачено, що наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку.

44. Згідно з ст. 527 ЦК України боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту.

45. Прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання зобов`язання частково або в повному обсязі. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора (ч. 4 ст. 545 ЦК України).

46. Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

47. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі №6-63цс13, на яку в тому числі цілком обґрунтовано послався суд апеляційної інстанції.

48. Крім того, аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц про стягнення заборгованості за договорами позики.

49. Відповідно до ч. 2 ст. 287 ГПК України у разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

50. Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

51. Згідно із пп. 7 п. 1 Розділу ХІІІ "Перехідні положення" ГПК України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

52. Отже, системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що господарські суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій враховують висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені як в постановах Верховного Суду так і в постановах Верховного Суду України.

53. У цьому зв`язку Верховний Суд відхиляє довід скаржника про те, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, а не Верховного Суду України.

54. Також Верховний Суд враховує, що у постанові судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.03.2023 у справі №902/221/22 викладено правовий висновок про те, що "за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику".

55. Судова палата для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду під час розгляду наведеної справи врахувала, що "згідно з усталеною правовою позицією боргова розписка підтверджує не лише факт укладення договору позики та погодження його умов між кредитором та боржником, а також вона засвідчує й безпосередньо факт отримання боржником від кредитора грошових коштів у певному розмірі або речей.

56. Втім, такий правовий висновок є застосовним у позовному провадженні, коли між кредитором та боржником за борговою розпискою існує відповідний спір, з метою вирішення якого сторона звертається із позовом до суду.

57. Натомість, у справах про неплатоспроможність існує певна відмінність у розгляді та визнанні господарським судом грошових вимог кредиторів до боржника, що виникли на підставі боргової розписки, від вирішення спору у позовному провадженні про стягнення заборгованості за борговою розпискою.

58. Зазначена відмінність, серед іншого, полягає у тому, що визнання господарським судом вимог певного кредитора породжує відповідні правові наслідки, що впливають на права інших кредиторів цього боржника у процедурі неплатоспроможності. При цьому, у вказаній категорії справ існує ризик обопільної недобросовісної поведінки певного кредитора та боржника щодо створення фіктивної (неіснуючої, штучної) заборгованості останнього за борговою розпискою задля збільшення кількості голосів цього кредитора на зборах кредиторів та можливості впливу на саму процедуру неплатоспроможності фізичної особи, зокрема й у питанні формування та реалізації ліквідаційної маси боржника, що, у кінцевому результаті, впливатиме на обсяг задоволених вимог.

59. Беручи до уваги зазначені мотиви, судова палата дійшла висновку, що задля унеможливлення загрози визнання господарським судом фіктивної кредиторської заборгованості до боржника, на кредитора-фізичну особу, як заявника грошових вимог на підставі боргової розписки, покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування у разі виникнення вмотивованих сумнівів сторін у справі про неплатоспроможність фізичної особи щодо обґрунтованості вимог такого кредитора.

60. За таких обставин, господарському суду під час розгляду заяви кредитора з відповідними грошовими вимогами до боржника варто керуватися не лише засадами, серед інших, належності (ст. 76 ГПК України) та допустимості (ст. 77 ГПК України) доказів, а й враховувати достатність (повноту та всебічність) поданих доказів як взаємозв`язок їх сукупності, що дозволяє суду зробити достовірний висновок про існування заборгованості за борговою розпискою.

61. Тож, у разі вмотивованих сумнівів інших кредиторів щодо реальності (дійсності) такої заборгованості, обґрунтування грошових вимог до боржника самим лише договором позики та/або борговою розпискою у справі про неплатоспроможність фізичної особи може бути недостатнім.

62. Необхідним, у такому випадку, може бути також документальне підтвердження джерел походження коштів, наданих фізичною особою-кредитором у позику фізичній особі - боржнику, подання інших додаткових доказів наявності між кредитором (позикодавцем) та боржником (позичальником) зобов`язальних правовідносин за відповідним договором позики.

63. У разі ж ненадання зазначеним кредитором сукупності необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема щодо підтвердження реальності грошового зобов`язання, господарський суд відмовляє у визнанні таких вимог у справі про неплатоспроможність фізичної особи.

64. При цьому, визначена приписами ст. 204 ЦК України презумпція правомірності укладеного між сторонами правочину не спростовує відповідного обов`язку заявника-кредитора, вимоги якого підтверджені борговою розпискою, надати сукупність усіх необхідних доказів на обґрунтування своїх вимог, зокрема й зазначені вище докази джерел походження наданих у позику коштів.

65. Тобто, не досліджуючи дійсність відповідного правочину, що виходить за межі предмета розгляду заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника, господарський суд у справі про неплатоспроможність фізичної особи, вирішуючи питання про належне документальне підтвердження кредиторських вимог за борговою розпискою, може надати правову оцінку реальності (дійсності) таких зобов`язань на підставі інших доказів, що підтверджують/спростовують фінансову спроможність цього кредитора щодо надання відповідної позики".

66. Верховний Суд звертає увагу, що у справах про банкрутство тягар доведення наявності вимог до боржника належними, достатніми та допустимими доказами покладається саме на кредитора.

67. Обов`язок доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

68. В силу положень ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

69. У разі виникнення мотивованих сумнівів сторін у справі про банкрутство щодо обґрунтованості кредиторських вимог, на заявника таких кредиторських вимог покладається обов`язок підвищеного стандарту доказування задля забезпечення перевірки господарським судом підстав виникнення таких грошових вимог, їх характеру, встановлення розміру та моменту виникнення цих грошових вимог (постанова Верховного Суду від 07.08.2019 у справі №922/1014/18).

70. У постанові Верховного Суду від 23.04.2019 у справі №910/21939/15 наведено правовий висновок, відповідно до якого на стадії звернення кредиторів з вимогами до боржника та розгляду зазначених вимог судом принципи змагальності та диспозитивності у справі про банкрутство проявляються у наданні заявником відповідних документів на підтвердження своїх кредиторських вимог та заперечень боржника та інших кредиторів проти них.

71. В свою чергу, досліджуючи наведену копію боргової розписки та договір позики в редакції від 15.04.2021 у суду апеляційної інстанції виникли сумніви в реальності виконання кредитором своїх зобов`язань.

72. Так, апеляційний суд зобов`язав ОСОБА_2 в особі його адвоката ухвалами від 16.08.2022, 06.09.2022 надати до суду оригінали документів за 2009-2010 роки, які підтверджують факт наявності у нього у власності коштів на загальну суму 100000,00 доларів США, які було передано за договором позики боржнику та оригінали письмових доказів передання цих коштів боржнику в позику (договори, розписки та інше).

73. В судовому засіданні 04.10.2022 на питання суду, чи може кредитор надати докази наявності у нього у власності в 2009-2010 зазначених вище сум, які він передав боржнику, кредитором та його представником не було наведено жодного нового факту чи нового доказу.

74. Крім того, суд апеляційної інстанції додатково встановив, що за умовами кредитних договорів, які укладені між ОСОБА_3 та "ПАТ "КБ "Надра", зокрема п. 4.3.12 передбачено, що позичальник зобов`язаний протягом 2 робочих днів повідомляти банк про зміну адреси, місця роботи, номерів телефонів, прізвища, та імені, а також про факти розлучення, одруження, народження дітей та інших обставин, що можуть вплинути на виконання зобов`язань за цим договором з надання відповідних документів, що їх підтверджують.

75. Укладання договору позики на суму 100000,00 доларів США є обставиною, яка може значно ускладнити виконання зобов`язань за кредитними договорами, однак ОСОБА_3 не повідомляв банк про укладання зазначених правочинів, що додатково може підтверджувати той факт, що договір позики не укладався.

76. Враховуючи наведені обставини, а саме ненадання кредитором на вимогу суду доказів наявності в нього коштів на суму 100000,00 доларів США, які він міг би передати боржнику та оскільки розписка, за якою, за твердженням ОСОБА_2 , передавалися ці кошти, за поясненнями кредитора була знищена, господарський суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що кредиторські вимоги не підтверджені достовірними доказами, як того вимагають ст.ст. 74 76 86 ГПК України.

77. Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що посилання боржника та кредитора на те, що оригінал відповідної розписки був знищений у зв`язку з укладенням договору позики у новій редакції від 15.04.2021 є сумнівним, оскільки як наведено вище факту передачі коштів судом встановлено не було, тоді як договір позики є реальним, тобто вступає в силу лише в разі передання коштів боржнику.

78. При цьому, обопільне визнання кредитором і боржником факту заборгованості не є абсолютним доказом дійсності такого правочину, оскільки на даний момент боржник у справі про неплатоспроможність перебуває в особливому правовому режимі, який змінює весь комплекс юридичних правовідносин щодо нього.

79. З огляду на зазначене, Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що грошові вимоги ОСОБА_2 є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки не підтвердженні належними доказами.

80. Як зазначалось вище, підставою для відкриття касаційного провадження зазначено п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування ч. 3 ст. 631 ЦК України у подібних правовідносинах.

81. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

82. Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

83. Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання неправильного застосування судом норм матеріального права та необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

84. Аналогічний правовий висновок Верховного Суду викладений у постановах від 07.10.2020 у справі №910/1168/19, від 08.04.2021 у справі №910/18668/19.

85. За ч. 3 ст. 631 ЦК України сторони можуть встановити, що умови договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення.

86. У цьому зв`язку Верховний Суд вважає слушними доводи ТОВ "ФК "Дніпрофінансгруп" у відзиві на касаційну скаргу про те, що касаційна скарга не містить обґрунтування щодо необхідності застосування положення ч. 3 ст. 631 ЦК України до спірних правовідносин сторін, оскільки судом апеляційної інстанції взагалі ця норма не застосовувалася.

87. Як зазначалося вище, у задоволенні заяви ОСОБА_2 з грошовими вимогами до боржника відмовлено з тієї підстави, що кредитор не надав доказів як наявності в нього коштів на суму 100000,00 доларів США так і доказів передачі цих коштів боржнику.

88. У зв`язку з викладеним скаржником не доведено обґрунтованої необхідності для формування висновку Верховного Суду щодо застосування наведеної ним норми матеріального права у спірних правовідносинах.

89. З огляду на таке не можна визнати такими, що відповідають передбаченій п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставі касаційного оскарження посилання скаржника на неправильне застосування судами попередніх інстанцій зазначеної ним норми матеріального права.

90. Крім того, скаржником не обґрунтовано яким чином висновок Верховного Суду щодо застосування наведеної ним норми права вплине на висновок судів у даній справі про відмову в задоволенні заяви кредитора з грошовими вимогами до боржника.

91. Також Верховний Суд зазначає, що всі посилання скаржника на неправильне застосування у цій справі судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема і ч. 3 ст. 545 ЦК України, зводяться до незгоди скаржника із судовим рішенням у справі.

92. Щодо твердження скаржника, що суд апеляційної інстанції зобов`язаний був зупинити провадження у справі, оскільки ОСОБА_2 з 27.02.2022 перебуває на військовій службі по мобілізації, а довідка, яка це підтверджує, є в матеріалах справи, Верховний Суд виходить з такого.

93. Скаржник посилається на п. 3 ч. 1 ст. 227 ГПК України за яким суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадку перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

94. У цьому випадку провадження у справі зупиняється до припинення перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.

95. Однак, відповідно до ст. 113 КУзПБ провадження у справах про неплатоспроможність боржника - фізичної особи, фізичної особи - підприємця здійснюється в порядку, визначеному цим Кодексом для юридичних осіб, з урахуванням особливостей, встановлених цією Книгою.

96. Згідно з ч. 17 ст. 39 КУзПБ, провадження у справі про банкрутство юридичної особи не підлягає зупиненню.

97. Відповідна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 09.03.2023 у справі №925/162/20, яку Верховний Суд враховує під час вирішення цієї справи.

98. Також відповідно до ч. 4, ч. 5 ст. 9 КУзПБ передбачено загальне правило, що судові рішення (ухвали та постанови), які приймаються місцевим судом набирають сили з моменту їх прийняття місцевим судом, оскарження судових рішень у процедурі банкрутства не зупиняє провадження у справі про банкрутство.

99. Отже, положення ст.ст. 9 та 39 КУзПБ щодо заборони зупинення провадження у справі про банкрутство, як у випадку оскарження судових рішень в апеляційному чи касаційному порядку, так щодо заборони зупинення провадження у справі про банкрутство мають застосовуватися судами переважно, як спеціальні норми права, у всіх випадках коли в суду за загальними правилами ГПК України виникає право зупинити провадження у справі, зокрема, й на підставі ст. 227 ГПК України, оскільки у справах про банкрутство законодавець в імперативному порядку заборонив таке зупинення провадження.

100. Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справах проти України.

101. Верховний Суд наголошує, що це роль національних судів організовувати судові провадження таким чином, щоб вони були без затримок та ефективними (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "Шульга проти України").

102. Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

103. Враховуючи зазначене, твердження скаржника щодо порушення судом апеляційної інстанції п. 3 ч. 1 ст. 227 ГПК України, є помилковим.

104. Також Верховний Суд відхиляє твердження скаржника про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно позбавив заявника права на особисту участь у справі, та позбавив його можливості надати оригінали документів, які підтверджують наявність у його власності коштів, які було передано за договором позики боржнику, оскільки в матеріалах справи наявне клопотання ОСОБА_2 про відкладення судового засідання, яке призначено на 16.08.2022 за власноручним підписом скаржника. Крім того, в матеріалах справи наявна копія пояснень ОСОБА_2 від 02.09.2022, яка засвідчена його представником - адвокатом Василенком І.В., а в судовому засідання від 06.09.2002 в суді апеляційної інстанції брав участь його представник - адвокат Василенко І.В. А в подальшому представник скаржника адвокат Василенко І.В. подав заяву в тому числі як представник кредитора ОСОБА_2 про розгляд справи №911/1856/21 без його участі.

105. Враховуючи, що представник скаржника був належним чином повідомлений про дату, час і місце судових засідань в Північному апеляційному господарському суді, явка скаржника та його представника обов`язковою не визнавалась, Верховний Суд вважає, що довід скаржника про те, що суд апеляційної інстанції позбавив заявника права на особисту участь у справі, є безпідставним.

106. Крім того, Верховний Суд зауважує, що ОСОБА_2 , який особисто брав участь у судових засіданнях в суді першої інстанції, зобов`язаний був надавати всі наявні докази на підтвердження своїх заявлених вимог під час розгляду його заяви до суду першої інстанції, а в суді апеляційної інстанції представлення інтересів скаржника здійснювалось через його уповноваженого представника - адвоката, який мав можливість надати всі необхідні докази до суду апеляційної інстанції, а отже твердження щодо позбавлення його можливості надавати докази, є безпідставні та такими, що не відповідають обставинам справи.

107. Відповідно до наявних матеріалів справи, представником скаржника господарському суду апеляційної інстанції не заявлялось клопотань щодо необхідності витребування доказів або відкладення судових засідань для можливості отримання від скаржника необхідних доказів та надання їх до суду чи клопотань щодо необхідності витребування від компетентних органів чи установ інформації та доказів на підтвердження факту наявності у власності ОСОБА_2 коштів, які було передано за договором позики боржнику.

108. Враховуючи наведене, Верховний Суд оцінивши застосування норм матеріального та процесуального права у оскаржуваних судових рішеннях, керуючись позицією Європейського суду з прав людини щодо застосування ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно того, що обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника, дійшов висновку про необґрунтованість аргументів скаржника.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

109. Верховний Суд вважає висновок господарського суду апеляційної інстанції про відмову у визнанні грошових вимог ОСОБА_2 у справі обґрунтованим. Суд апеляційної інстанції правильно застосував норми процесуального і матеріального права до цих правовідносин сторін.

110. Відповідно до ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

111. Зважаючи на викладене, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині (в частині відмови у визнанні грошових вимог ОСОБА_2 ), - без змін.

Судові витрати

112. У зв`язку з тим, що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судові витрати, пов`язані з розглядом справи у суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 в частині відмови у грошових вимогах ОСОБА_2 у справі №911/1856/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. Картере

Судді О. Банасько

В. Пєсков