ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 жовтня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/2871/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Войцеховського Андрія Євгеновича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 (судді: Тищенко О. В. - головуючий, Хрипун О. О., Коробенко Г. П.) і рішення Господарського суду Київської області від 30.01.2024 (суддя Заєць Д. Г.) у справі

за позовом Орендного підприємства санаторій "Червона калина" імені Миколи Сивого

до фізичної особи-підприємця Войцеховського Андрія Євгеновича

про визнання акта прийому-передачі виконаних робіт недійсним та стягнення безпідставно набутих коштів,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У вересні 2023 року Орендне підприємство санаторій "Червона калина" імені Миколи Сивого (далі - Орендне підприємство) звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до фізичної особи-підприємця Войцеховського Андрія Євгеновича (далі - ФОП Войцеховський А. Є.) визнання недійсним акта приймання-передачі виконаних робіт від 05.04.2013 (далі - акт приймання-передачі від 05.04.2013), підписаного ФОП Войцеховським А. Є. та Войцеховським А. Є. від імені Орендного підприємства, а також про стягнення з ФОП Войцеховського А. Є. 154 849,00 грн безпідставно отриманих коштів, 1972,73 грн - 3 % річних і 2332,97 грн інфляційних втрат.

На обґрунтування позову позивач посилався на те, що між сторонами у справі не було укладено жодного договору щодо надання консультативних послуг з питань комерційної діяльності на суму 154 849,00 грн, з приводу якої підписано оспорюваний акт приймання-передачі від 05.04.2013; вказаний акт є правочином, який на порушення вимог статті 238 Цивільного кодексу України підписано представником Орендного підприємства-позивача не в інтересах позивача, а у своїх власних, оскільки підписано Войцеховським А. Є. з боку обох сторін, а саме від імені виконавця як ФОП Войцеховським А. Є. та від імені замовника - Орендного підприємства як представником за довіреністю від генерального директора Орендного підприємства ОСОБА_2., яка довіреностей на ім`я Войцеховського А. Є. не надавала. Водночас, як зазначав позивач, з 06.04.2023 закінчила дію довіреність, видана головою правління Орендного підприємства Рибачком Л. Р., 12.04.2023 відповідач звільнився із займаної ним посади. За таких обставин, оспорюваний правочин підлягає визнанню недійсним, позаяк представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, а перераховані кошти підлягають поверненню на підставі положень статті 1212 Цивільного кодексу України як безпідставно набуті відповідачем.

1.2. ФОП Войцеховський А. Є. у відзиві на позов заперечував проти його задоволення, вважав позов безпідставним та просив відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що всі дії від імені Орендного підприємства Войцеховський А. Є. вчиняв в межах наданих йому повноважень.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 30.01.2024, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024, позов задоволено.

2.2. Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що Войцеховський А. Є. підписав акт приймання-передачі від 05.04.2023 не в інтересах позивача, а у своїх власних, оскільки вказаний акт підписано ним з обох сторін як від імені виконавця - ФОП Войцеховським А. Є., так і від імені замовника-Орендного підприємства як представником Войцеховським А. Є. за довіреністю, виданою генеральним директором Орендного підприємства ОСОБА_2., проте остання довіреностей на ім`я Войцеховського А. Є. не видавала. Встановивши, що волевиявлення позивача під час складення вказаного акта не відповідало його внутрішній волі, врахувавши всі докази в сукупності, суд дійшов висновку, що акт приймання приймання-передачі від 05.04.2023 суперечить вимогам статті 203 Цивільного кодексу України та є недійсним. Разом із цим, суд установив, що строк дії довіреності від 06.12.2022 № 3224, відповідно до якої Войцеховському А. Є. було надано право підписувати фінансові і господарські документи підприємства позивача, закінчився 06.04.2023; списання грошових коштів у сумі 154 849,00 грн з рахунку позивача на рахунок відповідача відбулось 14.04.2023, тобто після закінчення строку дії такої довіреності та звільнення Войцеховського А. Є. з Орендного підприємства. Водночас господарський суд першої інстанції зазначив, що належних доказів існування між позивачем та відповідачем договірних зобов`язань, на виконання яких було складено та підписано акт приймання-передачі від 05.04.2023, у матеріалах справи немає; грошові кошти у сумі 154 849,00 грн набуто відповідачем без належної правової підстави.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ФОП Войцеховський А. Є. подав касаційну скаргу (з урахуванням її уточненої редакції), в якій просить скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 30.01.2024 у справі № 911/2871/23, а справу направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції за встановленою підсудністю.

Підставою подання касаційної скарги скаржник визначає пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду. Так, скаржник зазначає, що (1) суд застосував частину 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України, статтю 79 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 19.01.2022 у справі № 910/13106/20, від 16.02.2021 у справі № 927/645/19 в частині питання вірогідності доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи та відсутності зіставлення доказів, які надає позивач та відповідач; крім того судом проігнорований принцип змагальності та забезпечення повноти дослідження обставин справи; (2) суд застосував частини 1, 2 статті 91 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 25.01.2022 у справі № 925/677/20 щодо стандартів оформлення документів; (3) суд застосував статті 80 96 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 28.12.2019 у справі № 922/788/19, від 16.03.2020 у справі № 910/1162/19 в частині належності письмових доказів, надання їх оригіналів та електронних доказів; (4) суд застосував статті 74 75 Господарського процесуального кодексу України без урахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 12.04.2019 у справі № 910/3203/18 в частині відсутності оригіналів письмових доказів, їх належності, допустимості та достовірності; (5) суд застосував статтю 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб", статтю 56 Господарського процесуального кодексу України, частину 10 статті 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" без урахування висновку Верховного Суду, викладеного в ухвалах від 05.05.2020 у справі № 916/3097/19, від 23.01.2020 у справі № 926/1336/19, від 07.03.2018 у справі № 921/502/17-г/8, від 13.03.2020 у справі № 922/2844/19, у постанові від 01.04.2020 у справі № 904/5898/18, в ухвалах Верховного Суду від 21.01.2020 у справі № 924/440/19, від 18.03.2020 у справі № 910/14830/18, від 01.04.2020 у справі № 922/2733/19, від 13.03.2020 у справі № 922/2844/19, від 22.02.2021 у справі № 908/183/20, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 9901/39/20, у постанові від 29.07.2019 у справі № 910/12238/18 в частині відсутності у генерального директора права на відмову від позову.

Зокрема, скаржник посилається на те, що в основу постанови суд поклав невідомий доказ від невідомої особи, який не міг бути прийнятий судом до уваги і долучений до матеріалів справи, - йдеться про заяву ОСОБА_2 . Крім того, суд безпідставно відмовив у зупиненні провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у справах № 918/124/23, № 569/6478/23. Разом із тим, за доводами скаржника, відсутній оригінал виписки з банку, копія виписки з банку не завірена печаткою банку; після офіційного звільнення трудові відносини Войцеховського А. Є. та Орендного підприємства ще тривали; на оригіналі листа позивача від 09.05.2023 стоїть невідомий підпис; на посадовій інструкції від 30.12.2022 відсутній підпис про ознайомлення; на наказі від 06.04.2023 № 52-к стоїть не підпис Войцеховського А. Є. , що свідчить про підробку документів; відповідач не підтвердив, що платіж, на який посилається позивач є саме платежем, здійсненим згідно з актом приймання-передачі від 05.04.2023. Поза тим, скаржник вказує на порушення судами правил виключної підсудності.

3.2. Від ФОП Войцеховського А. Є. надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

3.3. Від Орендного підприємства відзиву на касаційну скаргу не надійшло.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав для задоволення касаційної скарги.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили попередні судові інстанції, 06.12.2022 відповідно до наказу Орендного підприємства № 161-к, Войцеховський А. Є. приступив до виконання обов`язків виконуючого обов`язки голови правління Орендного підприємства.

Головою правління Орендного підприємства ОСОБА_3 згідно з довіреністю від 06.12.2022 № 3224, посвідченою приватним нотаріусом Мурашко Л. О. Рівненського нотаріального округу Рівненської області, надано повноваження Войцеховському А. Є. з управління підприємством. Термін дії нотаріальної довіреності до 06.04.2023.

Згідно з наказом Орендного підприємства від 13.12.2022 № 166-к Войцеховському А. Є. надано повноваження вчиняти дії від імені юридичної особи без довіреності, а саме підписувати будь-які документи підприємства відповідно до встановлених статутом обмежень для голови правління з 14.12.2022.

Відповідно до наказу Орендного підприємства від 30.12.2022 № 173-к Войцеховського А. Є. переведено з посади начальника служби (по комерційній діяльності) на посаду директора підприємства з оплатою праці згідно 25 тарифікаційного розряду з 01.01.2023.

Згідно з наказом Орендного підприємства від 06.04.2023 № 52-к Войцеховського А. Є. звільнено з посади директора Орендного підприємства за власним бажанням із 12.04.2023 на підставі його заяви.

05.04.2013 між ФОП Войцеховським А. Є. (виконавець) та Войцеховським А. Є. від імені Орендного підприємства (замовник) підписано акт приймання-передачі, згідно з яким виконавець надав послуги з консультування з питань комерційної діяльності на загальну суму 154 849,00 грн.

14.04.2023 на підставі вказаного акта згідно з платіжним дорученням № 389 з рахунку Орендного підприємства на рахунок відповідача були перераховані грошові кошти у сумі 154 849,00 грн.

4.3. Предметом позову у цій справі є вимоги Орендного підприємства до ФОП Войцеховського А. Є. визнання недійсним акта приймання-передачі від 05.04.2013, підписаного ФОП Войцеховським А. Є. та Войцеховським А. Є. від імені Орендного підприємства, а також стягнення з ФОП Войцеховського А. Є. 154 849,00 грн безпідставно отриманих коштів, 1972,73 грн - 3 % річних і 2332,97 грн інфляційних втрат.

4.4. Позивач на обґрунтування позову посилався на те, що Войцеховський А. Є. , будучи обізнаним про звільнення, з метою незаконного збагачення, неправомірно 05.04.2023 підписав з боку обох сторін акт приймання-передачі виконаних робіт, за змістом якого сторони дійшли згоди, що відповідач надав позивачеві послуги з консультування з питань комерційної діяльності на загальну суму 154 849,00 грн. При цьому, за доводами позивача, жодних договорів про надання таких послуг між відповідачем та позивачем укладено не було, які саме послуги і кому були надані відповідачем, позивачу не відомо. Водночас позивач зазначав, що на порушення статті 238 Цивільного кодексу України Войцеховський А. Є. підписав зазначений акт як від імені виконавця, так і від імені замовника, в якому вказав себе представником за довіреністю від генерального директора ОСОБА_2., яка проте довіреностей на представництво на ім`я Войцеховського А. Є. не надавала. 14.04.2023 на підставі акта приймання-передачі від 05.04.2023 Войцеховський А. Є. неправомірно та без належних правових підстав перерахував за платіжним дорученням № 389 на свій рахунок грошові кошти у сумі 154 849,00 грн.

Позивач зауважував, що строк дії довіреності від 06.12.2022 № 3224, відповідно до якої Войцеховському А. Є. було надано право підписувати фінансові і господарські документи підприємства позивача з правом першого підпису, закінчився 06.04.2023, а тому він не мав права підписувати платіжне доручення від 14.04.2023 № 389 на переведення грошових коштів від імені позивача на будь-який рахунок, що підтверджується доданою до матерів справи випискою з банку. Крім того, вказану довіреність видав працюючий на підприємстві голова правління ОСОБА_3 не від підприємства як юридичної особи, а як посадова особа, про що свідчить текст довіреності, тому з дати його звільнення вказана довіреність втратила чинність, оскільки з 13.12.2022 ОСОБА_3 не працював на підприємстві, а обраний 07.02.2023 новий керівник - Генеральний директор ОСОБА_2 довіреностей на ім`я Войцеховського А. Є. не видавала.

Позивач направляв Войцеховському А. Є. листи від 09.05.2023 № 01/1489, від 26.06.2023 № 01/14-153 про повернення 154 849,00 грн.

У відповідь на лист від 09.05.2023 № 01/1489 Войцеховський А. Є. повідомив, що його уповноважено довіреністю від 06.12.2022 вчиняти будь-які дії від імені підприємства, в т.ч. підписання фінансових документів, здійснення відповідних платежів.

Також позивач вказував на те, що звернувся до Рівненського районного управління поліції ГУ Національної поліції в Рівненській області із заявою про внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною 4 статті 191 Кримінального кодексу України, за фактом привласнення 14.04.2023 колишнім працівником підприємства Войцеховським А. Є. грошових коштів підприємства в сумі 154 849,00 грн. За результатами розгляду вказаної заяви позивача, Рівненським районним управлінням поліції ГУ Національної поліції в Рівненській області до ЄРДР внесено відомості про кримінальне провадження від 13.09.2023 № 12023181180000689.

Враховуючи відсутність договору між позивачем та відповідачем про надання консультацій з питань комерційної діяльності та управління, позивач наголошував, що підписаний акт прийому - передачі від 05.04.23 підлягає визнанню недійсним, а кошти в сумі 154 849,00 грн, перераховані за вказаним актом, є безпідставно набутими та підлягають поверненню позивачеві.

4.5. У свою чергу, заперечуючи проти позову, відповідач зазначав, що 06.12.2022 приватним нотаріусом Мурашко Л. О. було видано дві нотаріальні довіреності. Друга довіреність була видана від імені Орендного підприємства за реєстровим № 3225 зі строком дії до 06.04.2023; в рамках повноважень, наданих цими двома довіреностями, Войцеховським А. Є. здійснювалось представництво від імені позивача. Заява про звільнення була написана відповідачем ще 03.04.2023, 06.04.2023 видано наказ, а датою звільнення є 12.04.2023. Весь цей час, до 12.04.2023 Войцеховським А. Є. сумлінно виконувались всі обов`язки; передача справ була здійснена саме 12.04.2023, про що свідчать відповідні акти; обхідний лист підписано 12.04.2023. Войцеховський А. Є. зазначав, що неодноразово повідомляв позивача про наявність заборгованості за виконаними роботами, які були погоджені раніше в усному порядку; стверджував, що всі дії вчинені ним в рамках наданих повноважень. На думку відповідача, твердження позивача, що нотаріальна довіреність від 06.12.2022 № 3224 з 13.12.2022 вичерпала свою дію є помилковими, оскільки довіреність діє на весь строк її дії; за весь час і до 12.04.2023 саме Войцеховським А. Є. здійснювалось поточне керівництво санаторієм і підписувались всі документи, в той час, як у ОСОБА_2 не було доступу та права підпису в АТ "Приватбанк". Твердження позивача про те, що між позивачем та відповідачем відсутній будь-який договір про надання консультацій з питань комерційної діяльності та управління не відповідає дійсності, оскільки між сторонами був укладений та виконаний договір в повному обсязі, роботи були виконані та оплачені в повному обсязі. Крім того, відповідач вказував, що додана до позову копія виписки з банку не завірена печаткою банку, тому не може бути належним доказом у справі; на посадовій інструкції від 30.12.2022 відсутній підпис про ознайомлення, а на наказі від 06.04.2023 № 52-к - підпис виконаний не Войцеховським А. Є. , що свідчить про підробку документів.

4.6. Місцевий господарський суд, з висновками якого погодився апеляційний господарський суд, дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність вимог заявленого позову та задовольнив його.

4.7. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, попередні судові інстанції виходили, зокрема, із того, що згідно з положеннями статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання правочину недійсним.

За змістом частин 1- 4 статті 202 Цивільного кодексу України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Отже, правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Велика Палата Верховного Суду в ухвалі від 11.08.2022 у справі № 916/546/21 зазначила, що залежно від встановлених судами обставин конкретної справи, документ, який сторони справи іменують як "акт приймання-передачі", може як підтверджувати певні факти та бути документом первинного бухгалтерського обліку, так і мати ознаки правочину, тобто бути спрямованим на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Встановлення правової природи акта приймання-передачі - це питання дослідження як змісту такого акта приймання-передачі, так і інших доказів, наявних у матеріалах справи. Отже, суд досліджує акт в кожному конкретному випадку та надає йому оцінку в залежності від того, чи підтверджує він волевиявлення сторін, а також чи має він юридичні наслідки, в залежності від чого суд робить висновок щодо того, чи є акт правочином та щодо ефективного способу захисту.

4.8. Надаючи оцінку акту приймання-передачі від 05.04.2023, про недійсність якого, у тому числі, заявлено позов у цій справі, попередні судові інстанції установили, що цей акт є правочином у розумінні статті 202 Цивільного кодексу України, спрямованим на підтвердження волевиявлення сторін та має юридичні наслідки - списання з рахунку підприємства позивача на рахунок відповідача грошових коштів у сумі 154 849,00 грн згідно з платіжним дорученням від 14.04.2023 № 389. Оскарження правочину, оформленого актом, у розумінні положень статті 202 Цивільного кодексу України, у наведеному випадку є належним способом захисту цивільних прав та обов`язків згідно з положеннями статті 16 Цивільного кодексу України та статті 20 Господарського кодексу України. А отже, такий акт може бути визнаний недійсним, зокрема, на підставі статті 215 Цивільного кодексу України. Наведене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 12.06.2019 у справі № 927/352/18.

Водночас попередні судові інстанції установили, що акт приймання-передачі від 05.04.2023 підписано Войцеховським А. Є. як від імені виконавця - ФОП Войцеховського А. Є., так і від імені замовника - Орендного підприємства як представником за довіреністю, виданою генеральним директором ОСОБА_2 , яка є директором підприємства з 07.02.2023, що підтверджується наказом Орендного підприємства від 07.02.2023 № 24-к. Однак, як установили суди попередніх інстанцій, сторонами не надано та у матеріалах справи не має будь-яких довіреностей, виданих ОСОБА_2 на ім`я Войцеховського А. Є .

4.9. У контексті наведеного попередні судові інстанції звернули увагу на положення частини 3 статті 92 Цивільного кодексу України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), за змістом якої органи чи інші особи, які виступають від імені юридичної особи, зобов`язані діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до частини 2 статті 207 Цивільного кодексу України правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства та скріплюється печаткою.

Згідно з частиною 1 статті 237 Цивільного кодексу України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє.

Представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі (стаття 244 Цивільного кодексу України).

Відповідно до положень частини 3 статті 238 Цивільного кодексу України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також, щодо інших осіб, установлених законом.

Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють.

З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є.

Правило, передбачене частиною 3 статті 238 Цивільного кодексу України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

При цьому, словосполучення "у своїх інтересах" потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто, бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі, на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Аналогічні правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 19.01.2021 у справі № 910/12791/19, від 12.03.2024 у справі № 910/11122/22, від 25.09.2019 у справі № 727/3501/16-ц, від 19.05.2021 у справі № 642/7417/18, від 10.11.2021 у справі № 757/50762/18-ц.

4.10. Як уже зазначалося, позивач, окрім визнання недійсним акта приймання-передачі від 05.04.2013 просив стягнути з відповідача безпідставно отримані кошти, а також 3 % річних та інфляційні втрати.

Згідно з положеннями статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Верховний Суд у постанові від 20.11.2018 у справі № 922/3412/1 зазначив, зокрема, що відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

Якщо правочин утворює правову підставу для набуття (збереження) майна, статтю 1212 Цивільного кодексу України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі (аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 12.08.2021 року у справі № 910/17567/19).

Відповідно до положень частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом статей 509 524 533- 535 625 Цивільного кодексу України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку.

Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати (аналогічні правові висновки викладено Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 11.04.2018 у справі № 758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц).

Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Тому, в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки боржником порушено позадоговірне (деліктне) грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17.

4.11. В процесі розгляду спору у цій справі, попередні судові інстанції установили, що дії Войцеховського А. Є. свідчать, що він вчинив правочин - підписав акт приймання-передачі від 05.04.2023 не в інтересах позивача, а у своїх власних, оскільки вказаний акт підписано ним з боку обох сторін, а саме від імені виконавця - ФОП Войцеховського А. Є. та від імені замовника - Орендного підприємства як представником за довіреністю від генерального директора ОСОБА_2., яка, як уже зазначалося, довіреностей на представництво на імя Войцеховського А. Є. не видавала. Водночас суди зазначили, що строк дії довіреності від 06.12.2022 № 3224, відповідно до якої Войцеховському А. Є. було надано право підписувати фінансові і господарські документи підприємства позивача, закінчився 06.04.2023, а списання грошових коштів у сумі 154 849,00 грн з рахунку позивача на рахунок відповідача відбулось 14.04.2023, після закінчення строку дії такої довіреності та звільнення Войцеховського А. Є. з Орендного підприємства.

За висновками судів, фактичні обставини свідчать про те, що волевиявлення позивача під час оформлення спірного акта не відповідало його внутрішній волі, а отже, правочин, оформлений спірним актом, суперечить вимогам статті 203 Цивільного кодексу України та є недійсним.

Водночас суди зазначили, що відповідачем не надано належних та допустимих доказів (у розумінні положень статей 76 77 Господарського процесуального кодексу України) укладення правочину, на підставі якого надано спірні послуги та підписано відповідний акт приймання-передачі від 05.04.2023, і, відповідно, списано кошти з рахунку позивача.

Суди також звернули увагу на те, що Войцеховський А. Є. , перебуваючи на посаді директора Орендного підприємства (упродовж 06.12.2012-12.04.2024), був наділений повноваженнями, у тому числі, на надання консультаційних послуг; необхідність надання Орендному підприємству таких послуг від Войцеховського А. Є. як від фізичної особи-підприємця в індивідуальному порядку, зважаючи на викладене та відсутність укладеного між позивачем та відповідачем договору про надання таких послуг, є недоведеною.

Таким чином, урахувавши положення законодавства, що регулює спірні правовідносини, дослідивши обставини справи та наявні у ній докази, надавши оцінку доводам сторін, суди попередніх інстанцій установили, що у наведеному випадку відповідач набув майно за рахунок позивача за відсутності правових підстав, тому позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

4.12. Відповідно статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має на меті усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний. Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17. При цьому аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Частиною 1 статі 74 Господарського процесуального кодексу України установлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Щодо стандартів доказування, передбачених процесуальним законом, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у статті 13 Господарського процесуального кодексу України, втрачає сенс (такі висновки наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21).

4.13. Щодо наданої відповідачем копії договору про надання інформаційно-консультаційних послуг від 15.12.2022, то місцевий господарський суд, зважаючи на вимоги процесуального законодавства, не прийняв його, оскільки такий доказ було подано відповідачем з порушенням встановленого законом строку на подання доказів, відповідачем не обґрунтовано поважності причин пропуску строку для подання доказів та не подано клопотання про поновлення строку. До того ж оригіналу вказаного договору відповідач суду не надав, а позивач такий доказ ставив під сумнів.

Зокрема, місцевий господарський суд наголосив, що у підготовчому засіданні 19.12.2023 в суді першої інстанції відповідач не заявляв клопотання про долучення до матеріалів справи копії вказаного договору, зазначив про можливість закриття підготовчого провадження у справі та ухвалою суду першої інстанції від 19.12.2023 було закрито підготовче провадження у цій справі та призначено розгляд справи по суті на 30.01.2024.

19.01.2024 відповідач подав до суду першої інстанції додаткові пояснення, до яких додав копію договору про надання інформаційно-консультаційних послуг від 15.12.2022. Проте клопотання про поновлення строку для подання зазначеного доказу відповідач до суду першої інстанції не подав. Водночас у судовому засіданні 30.01.2024 відповідач повідомив суд першої інстанції про те, що він не міг раніше подати зазначений договір, оскільки не міг його знайти, однак, надати оригінал такого договору у судовому засіданні 30.01.2024 він також не може.

Згідно з положеннями частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи зобов`язані виявляти повагу до суду та до інших учасників судового процесу; сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази; виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

Відповідно до положень частин 3- 5 статті 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк, суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї. Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними (частини 8, 9 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

У статті 118 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Крім того, згідно з положеннями частини 6 статті 91 Господарського процесуального кодексу України якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Як зазначив суд першої інстанції, позивач ставив під сумнів копію договору подану відповідачем та наполягав на тому, що вона не підлягає врахуванню як належний та допустимий доказ при вирішенні спору у справі.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції залишив без розгляду додані докази на підставі положень частини 2 статті 118 Господарського процесуального кодексу України.

З вказаними висновками місцевого господарського суду погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано відхиливши посилання відповідача на копію договору про надання інформаційно-консультаційних послуг від 15.12.2022.

4.14. Також, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції відхилив посилання відповідача на те, що він неодноразово повідомляв позивача про наявність заборгованості за надані послуги, оскільки, як зазначив суд, доказів такого повідомлення позивача відповідачем не надано, та, відповідно, в матеріалах справи немає.

4.15. Разом із тим суд визнав безпідставними доводи відповідача про непідписання Войцеховським А. Є. наказу про звільнення, зазначивши, що в матеріалах справи міститься його заява від 03.04.2023, за змістом якої Войцеховський А. Є. просить звільнити його з посади директора з 12.04.2023 за власним бажанням; водночас у листі від 30.05.2023 та у відзиві на позов відповідач не заперечував проти того, що він більше не працює підприємстві позивача.

4.16. Також за необґрунтованістю та недоведеністю суд відхилив посилання відповідача на непідписання Войцеховським А. Є. посадової інструкції і відсутність печатки банку на копії банківської виписки. Суд зазначив, що доказів відмови Войцеховського А. Є. від писання посадової інструкції матеріали справи не містять та ним не надано ні суду першої інстанції під час вирішення спору, ні суду апеляційної інстанції; у відзиві на позов та у листі від 30.05.2023 Войцеховський А. Є. вказував, що роботи згідно зі спірним актом приймання-передачі були виконані та оплачені в повному обсязі, тобто факт отримання коштів у сумі 154 849,00 грн він не заперечував.

4.17. Крім того, суд апеляційної інстанції визнав безпідставними посилання відповідача на порушення судом першої інстанції правил виключної підсудності (такі ж доводи скаржник наводить в касаційній скарзі), оскільки спір між сторонами не є спором між юридичною особою та її посадовою особою, а стосується визнання недійсним акта приймання-передачі та стягнення безпідставно набутих коштів, тому з огляду на приписи частини 1 статті 27 Господарського процесуального кодексу України був правомірно пред`явлений до Господарського суду Київської області за юридичним місцезнаходженням відповідача та розглянутий цим судом.

4.18. Водночас суд апеляційної інстанції відхилив посилання відповідача на порушення судом першої інстанції норм процесуального права статей 13 86 91 Господарського процесуального кодексу України (про порушення цих норм також вказує скаржник у касаційній скарзі), акцентувавши на тому, що місцевий господарський суд вчинив усі дії, необхідні для вирішення спору у цій справі, з урахуванням зокрема і положень статті 14 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якою суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

4.19. Колегія суддів суду касаційної інстанції погоджується з вказаними висновками суду апеляційної інстанції, які відповідають нормам процесуального права, та не бере до уваги протилежні доводи відповідача.

4.20. Поза тим, суд апеляційної інстанції розглянув в судовому засіданні заяву керівника Орендного підприємства Павловського С. П. про закриття провадження у справі у зв`язку з відмовою від позову у цій справі № 910/2871/23 та відмовив у її задоволенні, зважаючи на положення частин 1,2 статті 274, частини 5 статті 191 Господарського процесуального кодексу України, та установивши, що така заява не відповідає вимогам статті 191 Господарського процесуального кодексу України. У цьому контексті суд звернув увагу на обставини, що свідчать про існування наразі між учасниками Орендного підприємства триваючого корпоративного конфлікту стосовно як діяльності товариства, так і його керівного складу, який змінювався. Крім того, суду повідомлено інформацію, з наданням відповідних документів, що позивач звернувся до Рівненського районного управління поліції ГУ Національної поліції в Рівненській області із заявою про внесення до Єдиного реєстру досудових розслідувань відомостей про кримінальне провадження за ознаками злочину, передбаченого частиною 4 статті 191 Кримінального кодексу України, за фактом привласнення 14.04.2023 колишнім працівником підприємства Войцеховським А. Є. грошових коштів підприємства в сумі 154 849,00 грн.

4.21. За змістом частин 1, 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження. При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема пунктом 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (що визначено), покладається на скаржника.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

У кожному випадку порівняння правовідносин та їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (пункт 31 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

4.22. Проаналізувавши висновки, які викладені у наведених скаржником постановах Верховного Суду (щодо застосування судами норм процесуального права, зокрема статей 13 74 75 79 80 91 96 Господарського процесуального кодексу України), колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що наведені висновки за своїм змістом є загальними вимогами процесуального законодавства, певним алгоритмом дій не лише суду, а й учасників справи, та мають бути дотримані ними під час розгляду будь-якого судового спору. Однак у кожній із наведених справ, які переглядались Верховним Судом, відповідні норми застосовані з урахуванням конкретних обставин справи та поданих сторонами доказів в межах конкретного предмету доказування. Отже, вони не можуть бути покладені у заперечення висновків судів у цій справі, які ґрунтуються на оцінці судом іншої сукупності наявних у ній доказів та за іншого предмета доказування. При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови, саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах. До того ж цитування окремих висновків, наведених у постановах Верховного Суду, не є належним правовим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Як свідчить зміст оскаржених судових рішень, господарські суди попередніх інстанцій оцінили подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням з урахуванням їх належності, допустимості, достовірності, вірогідності та взаємного зв`язку у їх сукупності, що відповідає положенням частин 2 статті 86 Господарського процесуального кодексу України. Натомість доводи скаржника фактично спрямовані на переоцінку поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, що, відповідно до положень статті 300 Господарського процесуального кодексу України, виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

4.23. Суд касаційної інстанції не вправі здійснювати переоцінку обставин, з яких виходили суди при вирішенні справи, а повноваження суду касаційної інстанції обмежуються виключно перевіркою дотримання судами норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи та виключно в межах доводів касаційної скарги (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 925/698/16).

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 17.09.2020 у справі № 908/1795/19).

У свою чергу, Верховний Суд є судом права, а не факту, тому діючи у межах повноважень та порядку, визначених статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, він не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку (постанови Верховного Суду від 03.02.2020 у справі № 912/3192/18, від 12.11.2019 у справі № 911/3848/15, від 02.07.2019 у справі № 916/1004/18).

4.24. Щодо посилань скаржника на застосування судом статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб", статті 56 Господарського процесуального кодексу України, частину 10 статті 39 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю" та судову практику стосовно правозастосування цих норм, то колегія суддів зазначає, що, як свідчить зміст постанови суду апеляційної інстанції, апеляційний господарський суд, переглядаючи справу в апеляційному порядку, положень вказаних норм не застосовував та ними не керувався; відмова суду апеляційної інстанції у задоволенні заяви про закриття провадження у справі у зв`язку з відмовою від позову у цій справі, обґрунтована посиланням на положення частин 1, 2 статті 274, частини 5 статті 191 Господарського процесуального кодексу України та встановленими судом обставинами, що така заява не відповідає вимогам статті 191 Господарського процесуального кодексу України.

4.25. Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на ухвали Верховного Суду, оскільки ухвала не є тим судовим рішенням, невідповідність висновкам якого щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є підставою касаційного оскарження за пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

4.26. Крім того, колегія суддів відхиляє посилання скаржника на необґрунтовану, на його думку, відмову суду у зупиненні провадження у справі до розгляду інших справ № 918/124/23 (корпоративний спір), № 569/6478/23 (кримінальне провадження), оскільки, як свідчать матеріали справи, згідно з ухвалою суду від 19.12.2023 у цій справі було відмовлено відповідачеві у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі та наведено аргументоване мотивування такої відмови. Суд, зважаючи на визначені процесуальним законом передумови та підстави, які він повинен з`ясувати у вирішенні питання про зупинення провадження у справі, встановив, що у цьому випадку відсутня об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення вказаних справ, а відповідач протилежного не довів. Водночас, як зазначив суд, кримінальне провадження знаходиться на стадії досудового розслідування, тобто на розгляді в суді не перебуває.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.2. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, покладених в основу прийнятих ними судових рішень у справі щодо наявності правових підстав для задоволення позову, в зв`язку з чим постанова та рішення підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Оскільки підстав для скасування оскаржених у справі судових рішень та задоволення касаційної скарги немає, судовий збір за її подання слід покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Войцеховського Андрія Євгеновича залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 30.05.2024 і рішення Господарського суду Київської області від 30.01.2024 у справі № 911/2871/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак