№ 914/4108/21 - Судова практика України - Законодавство України

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 жовтня 2022 року

м. Київ

cправа № 914/4108/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

ОГП: Голуб Є.В.,

позивача: Брильовська О.Р. (в режимі відеоконференції),

відповідача: Білостоцький С.М. (в режимі відеоконференції),

третьої особи: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс Пет"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 08.08.2022

у справі № 914/4108/21

за позовом керівника Галицької окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс Пет"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Державного підприємства "Львівський лісовий селекційно-насіннєвий центр"

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження земельною ділянкою шляхом її повернення,

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2021 року керівник Галицької окружної прокуратури м. Львова в інтересах держави в особі Львівської обласної державної адміністрації звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс Пет" про усунення перешкод у здійсненні Львівською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 4610166300:04:003:0067 шляхом її повернення на користь держави в особі Львівської обласної державної адміністрації з приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс Пет".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішеннями Брюховицької селищної ради №245 від 11.03.2004 та №263 від 18.03.2004, поза волею належного на той момент власника - Кабінету Міністрів України, вилучено земельні ділянки лісового фонду 1 групи в кварталі 44 Львівського держлісгоспу загальною площею 19,1 га, які перебувають на балансі Державного підприємства «Львівський лісовий селекційно насіннєвий центр», та віднесено їх до земель селища рекреаційного призначення, після чого були відчужені на користь третіх осіб, а частина з них у подальшому відповідачу. Оскільки зайняття відповідачем спірної земельної ділянки не пов`язане з позбавленням володіння держави на цю землю з обмеженим оборотом, прокурор просив зобов`язати відповідача усунути перешкоди в користуванні та розпорядженні цією земельною ділянкою шляхом її повернення на користь держави в особі Львівської обласної державної адміністрації.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 01.06.2022 (суддя Крупник Р.В.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 08.08.2022 (колегія суддів у складі: Кордюк Г.Т. - головуючий, Скрипчук О.С., Плотніцький Б.Д.) рішення місцевого господарського суду скасовано та прийнято нове, яким позовні вимоги задоволено. Зобов`язано відповідача усунути перешкоди у здійсненні Львівською обласною державною адміністрацією права користування та розпорядження земельною ділянкою з кадастровим номером 4610166300:04:003:0067 шляхом її повернення на користь держави в особі Львівської обласної державної адміністрації з приватної власності Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс Пет".

Судами обох інстанцій встановлено, що на підставі Державного акта на право власності на земельну ділянку серія ЯЖ №907032 від 27.01.2009 відповідач є власником земельної ділянки площею 4,23 га, кадастровий №4610166300:04:003:0067 з цільовим призначенням для будівництва об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру, яка розташована в смт. Брюховичі район вул. Ряснянської. 22.10.2018 право власності відповідача на вказану земельну ділянку зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою №266919576 від 21.07.2021.

Земельна ділянка площею 4,23 га, кадастровий №4610166300:04:003:0067 була утворена шляхом об`єднання двох земельних ділянок площами 0,2695 га та 3,9605 га, які відповідач придбав у ТОВ «Новобуддизайн» та ПП «Буддизайн» відповідно на підставі договорів купівлі-продажу від 25.12.2008.

Обставини набуття ТОВ «Новобуддизайн» земельної ділянки у власність.

11.03.2004 та 18.03.2004 Брюховицькою селищною радою прийнято Рішення №245 та №263 відповідно про вилучення земельних ділянок, лісів 1 групи, в кварталі 44 з держлісфонду Брюховицького лісництва Львівського держлісгоспу загальною площею 19,1 га і віднесення їх до земель селища рекреаційного призначення. В подальшому за позовом прокурора Львівської області Шевченківським районним судом м. Львова ухвалено рішення від 14.02.2005 у справі №2-38/2005 яким вказані рішення селищної ради визнано неправомірними та скасовано. Рішення місцевого суду залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 25.04.2005 та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28.10.2009.

01.04.2004 Брюховицькою селищною радою прийнято Рішення №280 «Про затвердження ТОВ «Новобуддизайн» проекту відведення земельної ділянки площею 8,8643 га для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру з об`єктами житлового призначення в районі вул. Ряснянської в смт. Брюховичі та надання її в оренду терміном на 10 років (з правом викупу у власність)». На підставі вказаного рішення 07.07.2004 між Брюховицькою селищною радою та ТОВ «Новобуддизайн» укладено договір оренди землі, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу.

15.11.2004 Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області ухвалено рішення у цивільній справі №2-3327/04, яким, зокрема, зобов`язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про продаж ТОВ «Новобуддизайн» земельної ділянки площею 8,8643 га, з яких 1,8 га під житлове будівництво та 7,0643 га під будівництво об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру в смт. Брюховичі в районі вул. Ряснянської, яку орендує ТОВ «Новобуддизайн» та укласти з ним договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. В подальшому вказане рішення суду за заявою заступника прокурора Львівської області переглянуто Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області за нововиявленими обставинами і ухвалою суду від 15.06.2010 скасоване та провадження у справі закрито. Підставою для перегляду рішення від 15.11.2004 слугували обставини скасування рішень Брюховицької селищної ради №245 та №263 від 11.03.2004 та 18.03.2004.

23.10.2008 на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 15.11.2004 у справі №2-3327/04 Брюховицькою селищною радою прийнято рішення №618, яким зокрема вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою на земельну ділянку площею 8,8643 га в районі вул. Ряснянської в смт. Брюховичі, яка підлягає продажу у власність ТОВ «Новобуддизайн» та укласти із ТОВ «Новобуддизайн» до 01.09.2009 договір купівлі-продажу земельної ділянки на умовах, визначених цим рішенням.

05.11.2008 між Брюховицькою селищною радою та ТОВ «Новобуддизайн» на виконання рішення селищної ради № 618 від 23.10.2008 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. 19.12.2008 Брюховицькою селищною радою видано ТОВ «Новобуддизайн» Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №795031.

25.12.2008 між ТОВ «Новобуддизайн» (продавець), ТОВ «Самгородок» (покупець-1) та ТОВ «Сервіс Пет» (покупець-2) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки з одночасним поділом її в натурі, за умовами якого відповідач придбав у ТОВ «Новобуддизайн» земельну ділянку для будівництва об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру площею 0,2695 га, що становить 2695/7032 ідеальних частин всієї земельної ділянки.

Обставини набуття ПП «Буддизайн» земельної ділянки у власність.

24.06.2004 Брюховицькою селищною радою прийнято Рішення №318 «Про затвердження ПП «Буддизайн» проекту відведення земельної ділянки площею 8,9965 га для будівництва дошкільного спортивно-навчального центру з об`єктами громадсько-житлового призначення в районі вул. Незалежності України-Ряснянської в смт. Брюховичі та надання її в оренду терміном на 10 років (з правом викупу у власність)». На підставі вказаного рішення 07.07.2004 між Брюховицькою селищною радою та ПП «Буддизайн» укладено договір оренди землі, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу.

19.11.2004 Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області ухвалено рішення у цивільній справі №2-3326/04, яким, зокрема, зобов`язано Брюховицьку селищну раду прийняти рішення про продаж ПП «Буддизайн» земельної ділянки площею 8,9965 га, з яких 5,036 га під громадсько-житлове будівництво та 3,9605 га під будівництво об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру в смт Брюховичі в районі вул. Ряснянської-Незалежності України, яку орендує ПП «Буддизайн» та укласти з ним договір купівлі-продажу зазначеної земельної ділянки. В подальшому вказане рішення суду за заявою заступника прокурора Львівської області переглянуто Мукачівським міськрайонним судом Закарпатської області за нововиявленими обставинами і ухвалою суду від 13.07.2010 скасоване та провадження у справі закрито. Підставою для перегляду рішення від 19.11.2004 слугували обставини скасування рішень Брюховицької селищної ради №245 та №263 від 11.03.2004 та 18.03.2004.

23.10.2008 на виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду від 19.11.2004 у справі №2-3326/04 Брюховицькою селищною радою прийнято рішення №619, яким, зокрема, вирішено затвердити технічну документацію із землеустрою на земельну ділянку площею 8,9965 га, з яких 5,036 га під громадсько-житлове будівництво та 3,9605 га під будівництво об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру в смт. Брюховичі в районі вул. Ряснянської-Незалежності України, яка підлягає продажу у власність ПП «Буддизайн» та укласти із ПП «Буддизайн» до 01.09.2009 договір купівлі-продажу земельної ділянки на умовах, визначених цим рішенням.

05.11.2008 між Брюховицькою селищною радою та ПП «Буддизайн» на виконання рішення селищної ради № 619 від 23.10.2008 укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу. 19.12.2008 Брюховицькою селищною радою видано ПП «Буддизайн» Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №795033.

25.12.2008 між ПП «Буддизайн» (продавець) та ТОВ «Сервіс Пет» (покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого відповідач придбав у ПП «Буддизайн» земельну ділянку площею 3,9605 га для будівництва об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру.

Як вбачається з рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 14.02.2005 у справі №2-38/2005, котре набрало законної сили і яким за позовом прокурора Львівської області скасовані рішення Брюховицької селищної ради №245 та №263 від 11.03.2004 та 18.03.2004, що слугували передумовою набуття ТОВ «Новобуддизайн» та ПП «Буддизайн» у власність земельних ділянок, ним встановлено наступні обставини.

Вилучені земельні ділянки площею 19,1 га знаходяться в кварталі 44 Брюховицького лісництва Львівського ДЛГ, який віднесений до 1 групи лісів, категорія захисності ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій (ст. 36 ЛК України). Згідно з проектом організації і розвитку лісового господарства Львівського ДЛГ (параграф 3.4.2), затвердженого Держкомітетом лісового господарства України за функціональним зонуванням лісопарку, квартал 44 Брюховицького лісництва віднесений до зони масового відпочинку.

Крім цього, постановою Кабінету Міністрів України від 15.12.1997 за №1391 «Про внесення змін до переліку населених пунктів, віднесених до курортних» селище Брюховичі віднесено до категорії курортних.

Згідно з рішенням виконавчого комітету Львівської обласної ради депутатів трудячих від 12.01.1978 №14 зазначені вище землі відносяться до земель рекреаційного призначення.

У вересні 2011 року прокурор Шевченківського району м. Львова звернувся до Господарського суду Львівської області з позовом в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради до ТОВ «Сервіс Пет», Брюховицької селищної ради, ТОВ «Новобуддизайн», ТОВ «Самгородок», ПП «Буддизайн», ТОВ «Лазурит 007», за участі третьої особи Державної інспекції сільського господарства у Львівській області про витребування майна від добросовісного набувача. Матеріально-правовою підставою позову прокурор обрав статті 388 та 1212 ЦК України.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 21.01.2013 у справі №5015/4582/11 позовні вимоги прокурора задоволено частково, зокрема:

- скасовано рішення Брюховицької селищної ради №618 від 23.10.2008 року «Про виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області у справі № 2-3327/04».

- визнано недійсним Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ №907032 від 27.01.2009, виданий ТОВ «СервісПет», який зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 02:09:438:00006 кн.02-7.

- витребувано у ТОВ «СервісПет» земельну ділянку площею 4,2300 га кадастровий №4610166300:04:003:0067 та передано її у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

Провадження у справі в частині позовних вимог до ТОВ «Новобуддизайн» та ПП «Буддизайн» - припинено. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.05.2013 рішення Господарського суду Львівської області від 21.01.2013 у справі №5015/4582/11 скасовано в частині задоволених позовних вимог та постановлено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову прокурора. В решті рішення Господарського суду Львівської області від 21.01.2013 залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду України від 11.09.2013 у справі №5015/4582/11 залишено без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду.

Відмовляючи прокурору в задоволенні позовних вимог про витребування від ТОВ «СервісПет» земельної ділянки площею 4,2300 га кадастровий №4610166300:04:003:0067, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли висновку, що спірна земельна ділянка, яка була відчужена Брюховицькою селищною радою на користь ТОВ «Новобуддизайн», знаходилася у межах смт. Брюховичі, а також те, що розмежування земель державної і комунальної власності в межах смт. Брюховичі не проводилося, відтак у відповідності до п. 34 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», п. п. "а" ст. 12, ст. ст. 83, 122, 127, 128, п. 12 розділу Х «Перехідні положення» Земельного кодексу України (в редакції, чинній на дату прийняття спірного рішення № 618 від 23.10.2008 року) Брюховицька селищна рада мала усі необхідні повноваження щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою.

Також апеляційний та касаційний господарські суди у справі №5015/4582/11 дійшли висновку, що ТОВ «СервісПет» є добросовісним набувачем спірних земельних ділянок, так як придбав земельні ділянки в ПП «Буддизайн» та ТОВ «Новобуддизайн» за відплатними договорами купівлі-продажу земельних ділянок, йому не було відомо і не могло бути відомо, що він купує майно не у власника.

Відмовляючи у задоволенні позову у справі № 914/4108/21 місцевий господарський суд виходив з того, що прокурором в даній справі обрано неналежний спосіб захисту прав позивача, оскільки враховуючи правову позицію ВПВС, викладену в постанові №359/3373/16-ц, ним повинен бути віндикаційний позов. Крім цього, із належним (віндикаційним) позовом прокурор звертався до суду в 2011 році, за результатами розгляду якого відмовлено в задоволенні позовних вимог. Відтак, враховуючи наявність постанови Львівського апеляційного господарського суду від 22.05.2013 у справі №5015/4582/11, яка набрала законної сили і спір котрою між сторонами було вирішено по суті, суд дійшов висновку, що повторний перегляд правовідносин між цими сторонами, шляхом обрання іншого способу захисту, котрий до того ж є неналежним, є порушенням принципу правової визначеності як однієї з найважливіших засад гарантування державою реалізації прав людини на справедливий суд.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та постановляючи нове - про задоволення позову, суд апеляційної інстанції дійшов висновків, що відповідач не міг набути статусу добросовісного володільця, оскільки відсутній дозвіл уповноваженого державного органу на вилучення спірної земельної ділянки. В свою чергу, зайняття спірної земельної ділянки із порушенням положень ЗК України та ЛК України необхідно розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. Таким чином повернення земельної ділянки лісового призначення державі необхідно розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця цієї ділянки (аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 04.02.2020 у справі №911/3574/17, від 04.02.2020 у справі №911/3311/17). Відтак, встановивши незаконність зайняття відповідачем спірної земельної ділянки, місцевий господарський суд дійшов до помилкового висновку про обрання прокурором неналежного способу захисту.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що апеляційний господарський суд неправильно застосував норми ст.ст. 387 та 391 ЦК України. Скаржник зазначає, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові. Проте суд апеляційної інстанції не врахував, що закон допускає володіння лісовими ділянками приватними особами, які вони можуть мати у приватній власності; у відповідача цивільні права і обов`язки виникли на законних підставах (договори купівлі-продажу); право власності на земельну ділянку площею 4,23 га, кадастровий № 4610166300:04:003:0067 зареєстровано (відповідач є фактичним володільцем нерухомого майна), а господарський суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що подання прокурором негаторного позову є неналежним способом захисту прав позивача. До того ж апеляційний господарський суд всупереч доказам, які є у матеріалах справи безпідставно погодився з твердженням прокурора, що спірна земельна ділянка є державною власністю та належить до земель лісового фонду, оскільки Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.05.2013 у справі № 5015/4582/11, рішенням Господарського суду Львівської області від 01.06.2022 у справі № 914/4108/21 вже було встановлено, що відповідач є власником земельної ділянки площею 4,23 га, кадастровий номер № 4610166300:04:003:0067 в смт. Брюховичі, цільове призначення - для будівництва об`єктів дошкільного спортивно-навчального центру, що підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЖ 907032, який зареєстрований в книзі записів реєстрації державних актів за номером № 02:08:438: 00012 кн.02-7. Також скаржник вказує, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував ст. 388 ЦК України та помилково вказано, що відповідач є недобросовісним володільцем (набувачем) майна. До того ж Західний апеляційний господарський суд не дослідив та не надав оцінки судовим рішенням у справі № 5015/4582/11, чим порушив принцип верховенства права, що безпосередньо вплинуло на застосування норм матеріального права, а саме статей 387 388 391 ЦК України.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1 ,4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:

- апеляційним господарським судом не враховано висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 2-16552/10, постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19;

- суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази, що безпосередньо вплинуло на застосування норм матеріального права (п. 4 ч. 2 ст.287, п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.09.2022 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 18.10.2022 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 06.10.2022.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 05.10.2022 від Заступника керівника Львівської обласної прокуратури надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому прокурор вказує на помилковість доводів скаржника та правильність висновків суду апеляційної інстанції, і просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржену постанову апеляційного господарського суду - без змін.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 17.10.2022 через систему «Електронний суд» та 18.10.2022 поштою від Львівської обласної прокуратури надійшли пояснення.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного, а також рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Щодо підстави відкриття касаційного провадження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі №727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі №910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що суд апеляційної інстанції не врахував висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц (щодо належного способу захисту), постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (щодо можливості витребування майна у добросовісного набувача), постанові Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (щодо можливості витребування майна у добросовісного набувача та обрання належного способу захисту), постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі №755/10947/17 (що саме остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду має враховуватися судами під час вирішення тотожних спорів), постанові Великої Палати Верховного Суду (далі - ВП ВС) від 29.01.2019 в справі № 2-16552/10 (щодо принципу юридичної визначеності), постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19 (щодо преюдиціально встановлених фактів).

Так у справі № 359/3373/16-ц за позовними вимогами про визнання недійсними рішень органу місцевого самоврядування, державних актів на право власності на земельні ділянки, свідоцтв про право власності на земельні ділянки, рішень про державну реєстрацію права власності на ці об`єкти нерухомого майна, договорів іпотеки та витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, вирішуючи питання щодо належного способу захисту прав власника земельної ділянки лісогосподарського призначення Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 дійшла таких висновків.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду (перехід до них володіння цими землями) всупереч вимогам ЗК України є неможливим; розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у ст. 59 цього Кодексу. Тому протиправне зайняття такої земельної ділянки або державну реєстрацію права власності на неї за приватною особою слід розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а таке право захищається не віндикаційним, а негаторним позовом. За змістом наведених постанов та виходячи з обставин, встановлених у цих справах, зазначені висновки не застосовуються щодо заволодіння замкненими природними водоймами загальною площею до 3 гектарів, оскільки такі водойми можуть надаватися у власність приватним особам (ст. 59 ЗК України).

Такі висновки зроблені Великою Палатою Верховного Суду виходячи з того, що в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що ділянки належать до водного фонду, набуття приватної власності на них є неможливим. Як відомо, якщо в принципі, за жодних умов не може виникнути право власності, то і володіння є неможливим. Тому ані наявність державної реєстрації права власності за порушником, ані фізичне зайняття ним земельної ділянки водного фонду не приводять до заволодіння порушником такою ділянкою. Отже, як зайняття земельної ділянки водного фонду, так і наявність державної реєстрації права власності на таку ділянку за порушником з порушенням ЗК України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади, а належним способом захисту прав власника є негаторний позов.

Водночас володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності. Так, відповідно до ч. 1 ст. 8, ч. 1 ст. 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі ст. 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до ст. 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відповідно до ч. 5 ст. 1 ЛК України лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо). До не вкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами.

Отже, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою.

Тому ВП ВС підтверджує свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку ст. 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності.

Велика Палата Верховного Суду знов нагадує, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95-98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80), від 30.06.020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункти 63, 74) та інших.

Водночас, негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Критерії для розмежування віндикаційного та негаторного позовів висвітлені в пункті 72 постанови ВП ВС від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц. Так, в даній постанові ВП ВС частково відступила від своїх попередніх висновків (шляхом їх уточнення) та висловила правову позицію, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є; відсутність або наявність у позивача володіння майном; відсутність або наявність в особи володіння нерухомим майном визначається виходячи з принципу реєстраційного підтвердження володіння; особа, до якої перейшло право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника, включаючи право володіння.

Відповідно до усталеної практики ВП ВС володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові ВП ВС від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц (пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду.

Крім цього, відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (таку правову позицію відображено в пункті 6.30 постанови ВП ВС від 02.07.2019 у справі №48/340, а також пункті 4.17 постанови ВП ВС від 12.03.2019 у справі №911/3594/17).

Таким чином, слід розмежовувати і не надавати однакового юридичного значення двом презумпціям, які для третіх осіб створює запис у реєстрі, а саме презумпції наявності права власності (в тому числі права володіння як складової права власності) цієї особи і презумпції фактичного володіння.

Зокрема, заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно), однак не набуває право володіння на відповідне майно, так як воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на це володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна (пункти 64, 65 постанови ВП ВС від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц).

Крім цього, у справі №359/3373/16-ц ВП ВС зазначила, що особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні (пункт 66 постанови від 23.11.2021).

Судами обох інстанцій у справі № 914/4108/21 встановлено, що право власності відповідача на земельну ділянку площею 4,23 га, кадастровий №4610166300:04:003:0067 зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою №266919576 від 21.07.2021.

Пред`являючи даний негаторний позов, прокурор поcилався на те, що спірна земельна ділянка є ділянкою лісогосподарського призначення, цивільний оборот яких є і був обмежений законодавчо, з огляду на положення ЗК України та ЛК України.

В постанові від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц ВП ВС підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в поряду статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності (пункт 56) та відступила від висновків Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постановах від 04.02.2020 по справах № 911/3311/17, № 911/3574/17, № 911/3897/17 та від 03.09.2020 у справі № 911/3449/17 про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями означає перехід до них права володіння цими землями, та про те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями лісогосподарського призначення є неможливим (пункт 68). Вказаного суд апеляційної інстанції не врахував.

При цьому в постанові №359/3373/16-ц ВП ВС розмежувала відмінність в підходах до обрання способів при захисті прав та інтересів держави або територіальної громади щодо земельних ділянок водного фонду та земельних ділянок лісового фонду.

Зокрема, на відміну від земельних ділянок водного фонду володіння котрими є неможливим в силу неможливості набуття права приватної власності на них, володіння приватними особами лісовими ділянками цілком можливе, оскільки вони можуть мати такі ділянки на праві власності.

Так, відповідно до частини першої статті 8, частини першої статті 9 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності; у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності. Згідно зі статтею 10 ЛК України ліси в Україні можуть перебувати у приватній власності; суб`єктами права приватної власності на ліси є громадяни та юридичні особи України. Відповідно до статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів; ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом; громадяни та юридичні особи можуть мати у власності ліси, створені ними на набутих у власність у встановленому порядку земельних ділянках деградованих і малопродуктивних угідь, без обмеження їх площі; ліси, створені громадянами та юридичними особами на земельних ділянках, що належать їм на праві власності, перебувають у приватній власності цих громадян і юридичних осіб.

Відтак, колегія суддів погоджується з доводами скаржника, що апеляційним господарським судом не враховано висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц з подібними правовідносинами до справи № 914/4108/21 щодо належного способу захисту.

В цьому контексті слушними є посилання скаржника на неврахування апеляційним судом позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, що саме остання правова позиція Великої Палати Верховного Суду має враховуватися судами під час вирішення тотожних спорів, хоча і правовідносини у вказаній справі № 755/10947/17 та розглядуваній справі є відмінними, а тому колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неї в якості підстави касаційного оскарження.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та багатьох інших.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Вказаного суд апеляційної інстанції не врахував та дійшов передчасного висновку про належність обраного прокурором способу захисту, при цьому не спростувавши доводи місцевого господарського суду про відхилення посилань прокурора на те, що в силу положень ст. 56 ЗК України та ч. 4 ст. 84 ЗК України право приватної власності на земельні ділянки лісогосподарського призначення, які не є замкненими або площа замкнених ділянок становить більше 5 га не можуть виникнути за жодних умов.

Що ж до посилання скаржника на постанову ВП ВС від 09.11.2021 у справі №466/8649/16-ц (щодо можливості витребування майна у добросовісного набувача), то колегія суддів їх відхиляє, оскільки правовідносини у вказаній справі не є подібними до тих, що склалися у справі № 914/4108/21.

Так ВП ВС зазначила, що у справі № 466/8649/16-ц відповідач одержав спірне майно за безвідплатними договорами - договорами дарування. Відповідно до частини третьої статті 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Отже, в разі безвідплатного набуття майна в особи, яка не мала права його відчужувати, власник на підставі ст. 387 ЦК України має право витребувати його від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, незалежно від добросовісності останньої. Частинами 1, 2 ст. 388 ЦК України встановлений перелік випадків, коли власник має право на витребування майна від добросовісного набувача за відплатним договором. Водночас з огляду на висновок про безвідплатність набуття майна зазначені норми не підлягають застосуванню у цій справі.

Проте, по-перше, позовними вимогами у справі № 914/4108/21 не є витребування майна в порядку віндикації, і, по-друге, відповідач отримав земельні ділянки за відплатним договором - земельна ділянка площею 4,23 га, кадастровий №4610166300:04:003:0067 була утворена шляхом об`єднання двох земельних ділянок площами 0,2695 га та 3,9605 га, які відповідач придбав у ТОВ «Новобуддизайн» та ПП «Буддизайн» відповідно на підставі договорів купівлі-продажу від 25.12.2008.

Що ж до постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 (щодо можливості витребування майна у добросовісного набувача та обрання належного способу захисту), то вона також прийнята за різних правовідносин, і у справі № 914/4108/21 позовні вимоги спрямовані на відновлення права не через витребування майна в порядку віндикації, а через подання негаторного позову.

Відтак, колегія суддів вважає такими, що знайшли своє підтвердження посилання скаржника на неврахування апеляційним судом висновків, викладених у постанові ВП ВС від 23.11.2021 у справі №359/3373/16-ц.

Щодо підстави відкриття касаційного провадження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України (та посилання на постанови ВП ВС від 29.01.2019 у справі № 2-16552/10 (щодо принципу юридичної визначеності), постанові Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19 (щодо преюдиціально встановлених фактів) в цьому контексті).

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених ч.ч. 1, 3 ст. 310 цього Кодексу.

Згідно з ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Скаржник посилається на те, що Західний апеляційний господарський суд не дослідив та не надав оцінки судовим рішенням у справі № 5015/4582/11.

Місцевим господарським судом встановлено, що з віндикаційним позовом про захист прав держави щодо земельної ділянки з кадастровим №4610166300:04:003:0067, площею 4,23 га прокурор звертався до суду в 2011 році. Так, ним було подано позов в тому числі в інтересах Кабінету міністрів України, як органу, який на той час за законодавством України був уповноваженим в спірних правовідносинах до ТОВ «Сервіс Пет» та інших осіб, котрі вилучали спірну земельну ділянку з власності держави і відчужували їй товариству про витребування цієї ділянки від ТОВ «Сервіс Пет». За результатами розгляду віндикаційного позову по суті, Львівський апеляційний господарський суд ухвалив постанову від 22.05.2013 у справі №5015/4582/11, якою відмовив в задоволенні позовних вимог. Вищий господарський суд України залишив без змін постанову Львівського апеляційного господарського суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 2 ГПК України серед основних засад (принципів) господарського судочинства є верховенство права, невід`ємним елементом та органічною складовою якого є принцип правової визначеності.

Вказаний принцип, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (пункт 61 рішення ЄСПЛ у справі «Брумареску проти Румунії», №28342/95).

В основі принципу правової визначеності, як одного з істотних елементів принципу верховенства права, лежить відоме з римського права положення res judicata (остаточності рішень), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися.

Як зазначив ЄСПЛ в пункті 46 рішення у справі №32053/13 «Устименко проти України», згідно принципу res judicata жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами.

Таким чином, враховуючи наявність постанови Львівського апеляційного господарського суду від 22.05.2013 у справі №5015/4582/11, яка набрала законної сили і спір котрою між сторонами було вирішено по суті, повторний перегляд правовідносин між цими сторонами, без урахування справи № 5015/4582/11, порушує принцип правової визначеності як одну з найважливіших засад гарантування державою реалізації прав людини на справедливий суд.

Вказаного суд апеляційної інстанції, через передчасний висновок про належність обраного способу захисту прокурором у даній справі, не врахував, і це є підставою для скасування постанови суду апеляційної інстанції та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції на підставі ч. 3 ст. 310 ГПК України, оскільки ці порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, проте оцінка викладених вище обставин є необхідною для правильного вирішення спору по суті.

Відтак, підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, також знайшла своє підтвердження.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Оскільки касаційна скарга позивача підлягає частковому задоволенню, а справа - передачі для здійснення нового розгляду до апеляційного господарського, з урахуванням положень ст. 129 ГПК України розподіл судових витрат у справі має здійснити господарський суд, який прийматиме рішення по суті спору, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 300 301 308 310 314 315 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Сервіс Пет" задовольнити частково.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 08.08.2022 у справі №914/4108/21 скасувати.

Справу № 914/4108/21 направити на новий розгляд до Західного апеляційного господарського суду.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.