ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 червня 2022 року

м. Київ

cправа № 922/1403/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю. і Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Барвіцької М.Т.,

учасники справи:

позивач - дочірнє підприємство з іноземною інвестицією "Сантрейд",

представник позивача - Лавринович В.О., адвокат (довіреність від 27.04.2022 № 06-2022),

відповідач - фермерське господарство "Альянс-Агро-2017",

представник відповідача - Розумна О.О., адвокат (ордер від31.05.2022 № 1093900),

розглянув касаційну скаргу дочірнього підприємства з іноземною інвестицією "Сантрейд"

на рішення господарського суду Харківської області від 11.10.2021 (головуючий суддя Ольшанченко В.І.)

та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.01.2022 (головуючий Істоміна О.А., судді: Стойка О.В. і Чернота Л.Ф.)

у справі № 922/1403/21

за позовом дочірнього підприємства з іноземною інвестицією "Сантрейд" (далі - Підприємство)

до фермерського господарства "Альянс-Агро-2017" (далі - Господарство)

про стягнення 16 728 767,95 грн.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Підприємство звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Господарства про стягнення з Господарства на користь Підприємства 16 728 767,95 грн, з яких: збитки у розмірі 13 340 149,38 грн; штраф у розмірі 2 764 833,00 грн; пеня у розмірі 623 785,57 грн за період з 01.12.2020 по 13.04.2021. Також у прохальній частині позову, на підставі положень частини десятої статті 238 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), Підприємство просило орган, що здійснюватиме примусове виконання цього рішення, нарахувати пеню за такою формулою: сума пені = (Б*В/100)/Г*А, де: А - кількість днів прострочки, починаючи з 14.04.2021; Б - вартість товару, поставку якого прострочено, а саме 13 824 165,00 грн (без ПДВ), В - облікова ставка Національного банку України (%)*2, Г - кількість днів у році за період: з 14.04.2021 і до моменту виконання цього рішення, але не більше ніж за три роки (починаючи з 01.12.2020), і стягнути отриману суму пені з Господарства на користь Підприємства.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- Господарство протиправно, всупереч умовам договору поставки від 10.08.2020 № 60425451 (далі - Договір) та вимог законодавства не виконав взяті на себе зобов`язання, не поставило Підприємству весь обсяг товару до 30.11.2020 включно;

- невиконання Господарством умов Договору у визначені строки змусило Підприємство терміново укладати договори поставки соняшника на заміщення з іншими постачальниками за більш високими цінами та нести додаткові витрати, чим Господарство завдало Підприємству реальні збитки.

Рішенням господарського суду Харківської області від 11.10.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 25.01.2022, у задоволені позовних вимог відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження укладення Договору, що свідчить про відсутність підстав для покладення на Господарство відповідальності у вигляді стягнення збитків та штрафних санкцій за невиконання умов вказаного договору.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, Підприємство звернулось до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права та на те, що судами у прийнятті оскаржуваних рішень не враховано висновки, викладені у постановах Верховного Суду, які прийняті в інших справах у подібних правовідносинах, а також на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, просить скасувати оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована необхідністю відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування статей 638 640 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стосовно того, що намір юридичної особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття, може виражатись лише у разі підписання проекту договору і направлення його іншій стороні, викладеного у пункті 4.40 постанови від 19.01.2022 у справі № 922/1246/21, у подібних правовідносинах, а також тим, що: ухвалюючи рішення, суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22.12.2021 у справі № 918/208/21 щодо застосування статей 638 640 641 ЦК України та від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 щодо застосування статей 3 13 ЦК України у подібних правовідносинах.

Господарство подало відзив на касаційну скаргу, в якому, посилаючись на законність і обґрунтованість оскаржуваних рішень судів попередніх інстанції, просить залишити їх без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 17.06.2022 № 29.3-02/1062 у зв`язку із запланованою відпусткою судді Малашенкової Т.М. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 922/1403/21, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Булгакової І.В. (головуючий), Львова Б.Ю і Селіваненка В.П.

Перевіривши правильність застосування попередніми судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права, відповідно до встановлених ними обставин справи, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що предметом позовних вимог у даній справі є вимога Підприємства про стягнення збитків у вигляді додаткових витрат, пені та штрафу нарахованих внаслідок порушення Господарством умов Договору в частині поставки товару в обумовлені сторонами строки з 20.08.2020 по 30.11.2020 включно.

Відповідно до статті 611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, відшкодування збитків та стягнення штрафних санкцій.

Згідно з частиною другою статті 224 Господарського кодексу (далі - ГК України) України під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Статтею 230 ГК України передбачено, що штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання.

Вирішуючи спори про стягнення заподіяних збитків та штрафних санкцій, господарський суд перш за все повинен з`ясувати правові підстави покладення на винну особу зазначеної майнової відповідальності.

При цьому у випадку невиконання договору чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента, який повинен доказати, що збитки заподіяні не з його вини.

Так, пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що підстави виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інших правочинів.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Судами встановлено, що спір у даній справі виник, зокрема, через різне тлумачення сторонами моменту укладення договору.

Так, Підприємство стверджує, що Договір є укладеним 10.08.2020, тобто з дати вказаної у Договорі, отже, з огляду на порушення Господарством взятих на себе зобов`язань щодо поставки товару в строк передбачений Договором наявні підстави для нарахування та стягнення збитків та штрафних санкцій.

Поряд з цим, Господарство наголошує на відсутності договірних відносин між сторонами, через порушення позивачем умов пункту 11.2 Договору, з огляду на ненаправлення на адресу Господарства підписаного та скріпленого печаткою свого підприємства Договору ні в електронному, а ні в друкованому вигляді.

Отже, у вирішенні даного спору від встановлення факту укладення/неукладення спірного Договору безпосередньо залежить момент виникнення/невиникнення у Господарства зобов`язань за Договором з поставки товару та наявності чи відсутності підстав для притягнення до відповідальності за неналежне його виконання шляхом стягнення збитків та штрафних санкції.

Судами зазначено, що одним з основоположних принципів приватноправового регулювання є закріплений в пункті 3 статті 3 та статті 627 ЦК України принцип свободи договору, відповідно до якого укладення договору носить добровільний характер і ніхто не може бути примушений до вступу в договірні відносини.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Згідно із статтею 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Частиною першою статті 641 ЦК України передбачено, що пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

Відповідно до частини першої статті 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.

Згідно з частиною сьомою статті 179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими ЦК України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Частиною першою статті 181 ГК України передбачено, що господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до частин першої, другої статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.

Частинами першою, другою статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до статті 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася.

Отже, нормами законодавства передбачено, що договори між юридичними особами повинні вчинятись в письмовій формі, при цьому правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) - особами, уповноваженими на це їх установчими документами.

Якщо зміст правочину, воля сторін зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних, за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, то він також вважається таким, що вчинений у письмовій формі, за умови, якщо він підписаний його стороною.

На відносини, що виникають у процесі створення, відправлення, передавання, одержання, зберігання, оброблення, використання та знищення електронних документів поширюється дія Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг".

Згідно із статтею 5 зазначеного Закону електронний документ - це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа. Склад та порядок розміщення обов`язкових реквізитів електронних документів визначається законодавством. Електронний документ може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання електронного документа є відображення даних, які він містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.

За змістом статей 6, 7 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа. Оригіналом електронного документа вважається електронний примірник документа з обов`язковими реквізитами, у тому числі з електронним підписом автора або підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис".

Таким чином, незалежно від того, чи документ викладений на папері чи в електронній формі, він повинен бути підписаний.

Крім того, сторони можуть домовитись укласти договір у певній формі, тоді він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

У межах наданих Законом учасники цивільного обороту можуть на власний розсуд врегулювати момент укладання договору.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами у даній справі, керуючись принципом свободи договору, в абзаці першому пункту 11.2 Договору на власний розсуд було врегульовано питання моменту укладення та дійсності договору, пов`язавши цей момент безпосередньо з моментом обміну між сторонами копіями договору з копіями печаток кожної зі сторін та підписів уповноважених осіб сторін шляхом факсимільного та/або електронного зв`язку. При цьому договір, підписаний таким чином, вважається укладеним та дійсним з дати, вказаної на факсимільних/електронних копіях тільки у випадку, якщо протягом наступних 15 робочих днів сторони проведуть обмін оригіналами договорів.

Відповідно до абзацу другого пункту 11.2 Договору сторони узгодили, що якщо протягом 15 робочих днів, протягом яких діє договір, укладений з використанням факсимільного та/або електронного зв`язку, будь-яка із сторін проведе будь-які дії направлені на виконання своїх зобов`язань по договору (завантаження/поставка/оплата товару і тому подібне), то цей договір буде вважатися укладеним незалежно від виконання іншою стороною (сторонами) умов щодо обміну оригіналами договорів.

Матеріалами справи підтверджується, що між сторонами існували переддоговірні відносини шляхом обміну електронними листами.

Зокрема, 12.08.2020 спеціалістом відділу бізнес-адміністрування Підприємства Оленою Слісаренко з електронної пошти elena.slisarenko@bunge.com було направлено на електронну адресу Господарства agroalyans-2007@ukr.net лист з пропозицією щодо підписання договору та додаткової угоди, а також "скинути скани". До вказаного електронного листа, згідно з наявними в матеріалах справи доказами, як додатку було долучено проект Договору, датований 10.08.2020.

Водночас направлений на електронну адресу Господарства проект Договору, датований 10.08.2020, Підприємством підписано не було.

Отже, за наведених обставин, суди дійшли висновку, що вказаний проект договору не можна розцінювати як направлення Підприємством пропозиції щодо укладення договору (оферти) у розумінні абзацу першого пункту 11.2 Договору та частини третьої статті 638 ЦК України.

За твердженням Господарства, 13.08.2020 ним було роздруковано проект Договору та додаткові угоди до нього, підписано їх, скріплено печаткою, відскановано та електронним листом з електронної agroalyans-2007@ukr.net направлено на електронну пошту Підприємства elena.slisarenko@bunge.com. До вказаного електронного листа, згідно з наявними в матеріалах справи доказами, в якості додатку було долучено Договір, який було підписано Господарством та скріплено його печаткою.

Отже, з огляду на положення абзацу першого пункту 11.2 Договору та частини третьої статті 638 ЦК України, саме електронний лист Господарства можливо розцінювати як направлення пропозиції щодо укладення договору (оферти).

Проте матеріали справи не містять доказів на підтвердження прийняття Підприємством пропозиції (акцепту) щодо укладення Договору, датованого 10.08.2020, відповідно до абзацу першого пункту 11.2 Договору та частини третьої статті 638 ЦК України, шляхом направлення на електронну адресу Господарства факсимільної та/або електронної копії (скан-копії) спірного договору з печаткою Підприємства та підписом уповноваженої особи.

Також матеріали справи не містять доказів на підтвердження направлення Підприємством, відповідно до умов абзацу першого пункту 11.2 Договору, на поштову адресу Господарства протягом наступних 15 робочих днів примірника оригіналу договору підписаного та засвідченого печаткою Підприємства.

При тому, що вказане повідомлення є необхідним завершальним елементом юридичного складу укладення договору у розумінні статті 640 ЦК України та пункту 11.2 Договору, отже, відсутність вказаного елементу свідчить про те, що Договір не відбувся.

Судами також було встановлено, що жодною із сторін не було вчинено конклюдентних дій, які б свідчили про прийняття позивачем пропозиції Господарства укласти договір відповідно до статті 640 ЦК України та абзацу другого пункту 11.2 Договору, зокрема проведення будь-яких дій, направлених на виконання своїх зобов`язань за Договором (завантаження/поставка/оплата товару і тому подібне).

Як під час розгляду справи місцевим господарським судом, так і під час апеляційного перегляду Підприємство наголошувало на тому, що пункт 11.2 Договору, яким сторони погодили спеціальний спосіб укладення договору, не підлягає застосуванню в даному випадку, оскільки сторони уклали договір у загальному порядку, як не підлягає застосуванню і умова щодо обміну оригіналами договорів (на заміну факсимільної чи електронної копії) протягом 15 календарних днів, а також, що наявний в матеріалах справи Договір, який на кожній сторінці містить підпис та відбиток печатки обох сторін, відповідає вимогам пунктів 11.1 та 11.5 Договору та є укладеним саме з 10.08.2020.

Проте вказані доводи Підприємства були визнані судами необґрунтованими, безпідставними та такими, що спростовуються наявними в матеріалах справи доказами, зокрема електронним листом Підприємства від 12.08.2020 з пропозицією підписання договору та додаткової угоди.

Що ж до можливості врахування даного листа, в якості доказу, при дослідженні дати набрання чинності Договором, та судами враховано те, що зміст листування містить посилання на дату та номер Договору та інформацію, яка є приватною, з обмеженим доступом за виключенням представників товариств, уповноважених на проведення відповідної роботи.

При цьому у разі укладення Договору в загальному порядку, без застосування положень пункту 11.2 Договору, у Підприємства були б відсутні підстави для направлення вказаного електронного листа.

За наведених обставин суди дійшли висновку про те, що дата, на яку посилається Підприємство (10.08.2020) як на дату укладення Договору може вважатись датою вчинення правочину виключно за умови виконання обома сторонами умов пункту 11.2 Договору, проте, як було зазначено, Підприємством відповідних дій вчинено не було.

Крім того, судами зазначено, що доводи Підприємства про те, що саме воно направляло проект Договору з усіма істотними умовами, а Господарство, отримавши проект Договору, підписало його та направило Підприємству без змін, тобто у розумінні частини другої статті 638 ЦК України та частини першої статті 642 ЦК України здійснило повний та безумовний акцепт оферти, не відповідають приписам ЦК України, на які посилається Підприємство, оскільки як було зазначено, вказаний проект Договору не можна розцінювати як направлення Підприємством пропозиції щодо укладення Договору (оферти) у розумінні абзацу першого пункту 11.2 Договору та частини третьої статті 638 ЦК України.

Аналогічна правова позиція щодо різного тлумачення сторонами дати укладення договору поставки, з яким безпосередньо пов`язаний момент виникнення зобов`язання щодо поставки товару та встановлення обов`язку саме позивача щодо доведення укладення правочину, викладена у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 у справі № 922/1246/21.

Також судами встановлено, що доводи Підприємства, з посиланням на відповідні обставини та докази містять деякі суперечності, що не узгоджуються між собою, а саме Підприємство наголошувало на тому, що пункт 11.2 Договору, яким сторони погодили спеціальний спосіб укладення договору, не підлягає застосуванню в даному випадку, оскільки сторони уклали договір у загальному порядку.

При цьому Підприємство підтверджує факт направлення пропозиції щодо укладення договору (оферти) шляхом направлення проекту Договору, яка, як було зазначено, була направлена на адресу Господарства 12.08.2020, тобто після дати (10.08.2020), яку Підприємство вважає датою укладення Договору, що виключає можливість стверджувати про укладення Договору саме з 10.08.2020 у загальному порядку.

Що ж до посилань Підприємства на лист від 09.10.2020 № 09/10, яким Господарство підтвердило взяття на себе зобов`язань за спірним Договором, що свідчить про суперечливу поведінку Господарства, то судами встановлено, що вони не можуть вважатися безспірним доказом у даній справі, оскільки матеріалами справи підтверджується, що у проміжок часу з 11.09.2020 по 25.11.2020 директор Господарства - Назарян Ш.Ф. був відсутній на території України, що підтверджується довідкою Державної прикордонної служби України. Проте дана обставина не спростовує наявності на зазначеному листі підпису директора Господарства та його печатки.

При цьому вказаний лист не є первинним документом, а також не є доказом належного укладення спірного Договору з боку Підприємства відповідно до пункту 11.2 Договору, а, отже, за умови неукладеності такий договір не породжує будь-яких правових наслідків.

Судами встановлено, що лист Господарства від 09.10.2020 щодо підтвердження взятих на себе зобов`язань за договором містить елементи суперечливої поведінки, оскільки у подальшому Господарство заперечує взяття на себе зобов`язань. Разом з тим, наявність такого листа не може спростувати недотримання сторонами порядку укладення Договору, а також не свідчить про здійснення будь-яких дій, направлених на фактичне виконання взятих на себе зобов`язань Господарством чи прийняття ним будь-якого виконання Підприємством. Крім того, такі дії Господарства не мають підстав для кваліфікування їх як винних дій, здійснених з умислом на шкоду Підприємству. Заява, викладена в листі від 09.10.2020, була одиничною, інші докази того, що Господарство будь-яким чином підтверджувало укладення спірного Договору, у матеріалах справи відсутні.

Відповідно до частини восьмої статті 181 ГК України у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся).

За таких обставин суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Підприємство у касаційній скарзі посилається на необхідність відступлення від висновку Верховного Суду щодо застосування статей 638 640 ЦК України стосовно того, що намір юридичної особи, яка зробила пропозицію, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття, може виражатись лише у разі підписання проекту договору і направлення його іншій стороні, викладеного у пункті 4.40 постанови від 19.01.2022 у справі № 922/1246/21, у подібних правовідносинах.

Водночас Верховний Суд відхиляє як необґрунтовані вказані доводи касаційної скарги, оскільки такі сумніви мають бути підтверджені та обґрунтовані доказами, тому що, з урахуванням положень процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 2 частини другої статті 287 ГПК України, окрім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити обґрунтування щодо необхідності відступлення від висновку про застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судами попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях, із зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Проте, звертаючись із касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у вказаних постановах Верховного Суду, а також не навів змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

Підприємство також у касаційній скарзі посилається на те, що, ухвалюючи рішення, суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 22.12.2021 у справі № 918/208/21 щодо застосування статей 638 640 641 ЦК України та від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 щодо застосування статей 3 13 ЦК України у подібних правовідносинах.

Так, у справах:

- № 918/208/21 Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, які, задовольняючи частково позовні вимоги про стягнення 2 283 949,42 грн, з яких 383 261,92 грн пені, 633 562,50 грн 10 % штрафу, 1 267 125,00 грн 20% штрафу за неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором купівлі-продажу майбутнього врожаю (суд апеляційної інстанції на підставі статті 551 ЦК України та статті 233 ГК України зменшив на 50 % розмір заявлених позивачем до стягнення пені та штрафу, а саме задовольнив вимоги в частині стягнення 191 630,96 грн пені та 633 562,50 грн 20% штрафу), встановили, що 07.07.2020 ТОВ "Суффле Агро Україна" з електронної адреси працівника позивача ІНФОРМАЦІЯ_2.ua відправлено на електронну адресу відповідача ФГ "Троянда" ІНФОРМАЦІЯ_1 лист, в якому висловлено пропозицію про укладення договору купівлі-продажу майбутнього врожаю ріпака та прохання про надання документів згідно з переліком; документи, які відповідач повинен надати після укладення договору.

В електронному листі зазначено, що у вкладенні до листа наявний форвардний контракт на закупівлю ріпаку. Також у листі висловлено прохання підготувати документи за списком та передати покупцю належним чином завірені (підписом повноважного представника та печаткою) копії документів, перерахованих у списку.

У відповідь на вказаний лист, 11.07.2020 з електронної адреси голови ФГ "Троянда" ІНФОРМАЦІЯ_1 на електронну адресу працівника позивача ІНФОРМАЦІЯ_2 було направлено електронний лист такого змісту: "Доброго дня. Сканкопії потрібно вам надсилати чи тільки завірені копії?" .

Відповідно до заяви свідка ОСОБА_1 , який працює у позивача на посаді менеджера, вбачається, що останній у липні 2020 року відбув до відповідача, де в присутності директора ФГ "Троянда" ОСОБА_3 та в присутності його батька ОСОБА_2 ОСОБА_1 було передано підписаний договір купівлі-продажу майбутнього врожаю ріпаку від 06 липня 2020 року №1000061398 з підписом та печаткою відповідача, а також інші документи (витяг з ЄДРПОУ, копія паспорту, копія ідентифікаційного коду, довідку статистики, реквізити, копія статуту, копія балансу, копія свідоцтва про державну реєстрацію, копія свідоцтва ПДВ, звіти статистики).

Із заяви свідка ОСОБА_2 вбачається, що останній підтверджує, що у липні 2020 року представник позивача ОСОБА_1 з`явився до відповідача для підписання договору купівлі-продажу майбутнього врожаю ріпаку від 06 липня 2020 року №1000061398, проте ОСОБА_3 відмовився від підписання вказаного договору, проте ОСОБА_3 передав ОСОБА_1 запитувані позивачем копії документів.

Відповідно до заяви свідка ОСОБА_3 останній підтверджує, що позивач звертався до відповідача з електронним листом з пропозицією стосовно укладення договору. Крім того, у липні 2020 року представник позивача ОСОБА_1 з`явився до відповідача для підписання договору купівлі - продажу майбутнього врожаю ріпаку від 06 липня 2020 року №1000061398, проте він відмовився від підписання договору, і лише у вересні 2020 року йому стало відомо, що вказаний договір підписаний ОСОБА_2 .

Разом з цим, судами встановлено, що 06.07.2020 ТОВ "Суффле Агро Україна" (покупець) та ФГ "Троянда" (продавець) укладено договір купівлі-продажу майбутнього врожаю ріпаку №1000061398, згідно з предметом якого продавець зобов`язався поставити покупцю товар в строки, передбачені договором, а покупець - прийняти товар та сплатити його вартість;

- № 390/34/17 Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, який, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, встановив, що відповідач на законних підставах користується земельною ділянкою, оскільки договір оренди набирає чинності з моменту державної реєстрації, яка відбулася 19.04.2010, а його строк закінчується 19.04.2010. Правові підстави для визнання цього договору оренди землі неправомірними і таким, що не набрав чинності, що не був укладений, відсутні. Також Верховний Суд зазначив, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі- «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Очевидно, що дії позивача, який уклав 24.12.2013 додаткову угоду до договору оренди землі від 19.11.2007 № 61, а згодом пред`являє позов про визнання договору оренди землі від 19.11.2007 № 61 неукладеним, суперечить його попередній поведінці (укладенню додаткової угоди та отриманню плати за користування земельною ділянкою) і є недобросовісним. Договір оренди землі від 19.11.2007 № 61 є укладеним після досягнення сторонами усіх істотних умов, а це відбулося 19.11.2007 за життя орендодавця і за його підписом, і підстав вважати спірний договір неукладним немає.

Враховуючи, що у зазначених справах судами досліджувались різні за змістом докази, які подавались сторонами, та порівнюючи зміст правовідносин (права й обов`язки сторін спору) згідно з відповідним правовим регулюванням, Суд дійшов висновку, що правовідносини у таких справах не є подібними.

Що ж до визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правову позицію, викладену в мотивувальній частині постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

За таких обставин Верховний Суд вважає, що надав відповіді на всі істотні, вагомі та доречні доводи, які викладені скаржником у касаційній скарзі та стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, оскільки судами були ухвалені рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, що дає підстави залишити їх без змін.

У зв`язку з тим, що суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін раніше ухвалені судові рішення, а також враховуючи, що учасники справи не подавали заяв про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, суд покладає на скаржника витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 129 308 309 315 ГПК України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу дочірнього підприємства з іноземною інвестицією "Сантрейд" залишити без задоволення, а рішення господарського суду Харківської області від 11.10.2021 та постанову Східного апеляційного господарського суду від 25.01.2022 у справі № 922/1403/21 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Б. Львов

Суддя В. Селіваненко