ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 березня 2021 року

м. Київ

Справа № 922/4259/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Багай Н. О., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Денисюк І. Г.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 (судді: Хачатрян В. С. - головуючий, Россолов В. В., Склярук О. І.) та рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 (суддя Аріт К. В.) у справі

за позовом Селянського (фермерського) господарства "АЛІНА"

до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області

про визнання недійсним наказу,

В С Т А Н О В И В:

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У грудні 2019 року Селянське (фермерське) господарство "АЛІНА" (далі - СФГ "АЛІНА") звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (далі - ГУ Держгеокадастру) про визнання недійсним і скасування наказу від 02.08.2019 № 6526-СГ "Про впорядкування земельно-облікових відомостей" (далі - наказ від 02.08.2019), а також визнання таким, що набуло право постійного користування СФГ "АЛІНА" на земельну ділянку площею 50,0000 га, розташовану на території земель Перекіпської сільської ради Валківського району Харківської області (далі - Перекіпська сільрада), на підставі державного акта на право користування землею 1993 року серії Б № 074158, зареєстрованого в Книзі записів державних актів за № 50 (далі - державний акт на право користування землею 1993 року).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилався на те, що з моменту реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи обов`язки землекористувача земельної ділянки несе створене ОСОБА_1 СФГ "АЛІНА", а не фізична особа засновник, на ім`я якої видано державний акт на право користування землею; смерть фізичної особи засновника не є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою у розумінні положень статті 141 Земельного кодексу України, та, відповідно, не впливає на можливість користування СФГ "АЛІНА" спірною земельною ділянкою на праві постійного користування, яке відповідач не визнає.

1.2. У відзиві на позов ГУ Держгеокадастру проти його задоволення заперечило, просило відмовити у позові; зокрема зазначивши, що право користування земельною ділянкою, що виникло в ОСОБА_1 на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою 1993 року, припинилося зі смертю такої особи і до його спадкоємців не перейшло; за СФГ "АЛІНА" право власності чи користування спірною земельною ділянкою зареєстровано не було, отже, підстав для задоволення позову немає.

2. Короткий зміст судових рішень

2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.09.2020, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2020, позов задоволено.

2.2. Суди виходили із того, що з моменту державної реєстрації СФГ "АЛІНА" землекористувачем земельної ділянки, яка була надана громадянину ОСОБА_1 - засновнику цього господарства для ведення фермерського господарська, стало безпосередньо СФГ "АЛІНА", оскільки з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. При цьому одержання громадянином-засновником правовстановлюючого документа на право користування земельною ділянкою для ведення селянського (фермерського) господарства є необхідною передумовою державної реєстрації та набуття селянським (фермерським) господарством правосуб`єктності як юридичної особи. Право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених статтею 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним. У разі смерті громадянина (засновника селянського фермерського господарства) відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яку було надано засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку. Дії органів державної влади, спрямовані на припинення права користування земельною ділянкою поза межами підстав, закріплених у земельному законодавстві, є такими, що порушують право користування земельною ділянкою.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечень на неї

3.1. Не погоджуючись із ухваленими у справі судовими рішеннями, ГУ Держгеокадастру звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 та ухвалити нове рішення про відмову у позові.

Скаржник аргументує подання касаційної скарги положеннями пункту 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України щодо необхідності відступу від висновку стосовно застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18. Зокрема, скаржник наголошує на тому, що висновок Великої Палати Верховного Суду про перехід права постійного користування земельною ділянкою у повному обсязі до селянського (фермерського) господарства не ґрунтується на нормах законодавства, чинного на час набуття права користування спірною земельною ділянкою та створення СФГ "АЛІНА". При цьому скаржник зазначає, що оскільки суб`єктом набуття права постійного користування земельною ділянкою є саме фізична особа, яка у подальшому стає засновником (головою) фермерського господарства, то відсутні підстави для висновку про перехід такого права у повному обсязі до особи з іншим правовим статусом - юридичної особи, якою є фермерське господарство. На думку скаржника, наведений у статті 141 Земельного кодексу України перелік підстав припинення права користування землею не є вичерпним; поза увагою судів, у тому числі і Великої Палати Верховного Суду, залишилися положення статей 50 52 53 55 Земельного кодексу України 1990 року в редакції 1992 року, а також стаття 13 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", стаття 13 Закону України "Про фермерське господарство". Скаржник також вважає необґрунтованою відмову у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі третьої особи, та посилається на те, що позивач неправильно обрав спосіб захисту порушеного права.

3.2. Від СФГ "АЛІНА" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому позивач просить судові рішення у справі залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення як необґрунтовану.

4. Розгляд касаційної скарги та позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи і заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що правових підстав для задоволення касаційної скарги немає.

4.2. Як свідчать матеріали справи та установили суди попередніх інстанцій, згідно з рішенням Валківської районної ради депутатів трудящих 1993 року "Про надання земельної ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства гр. ОСОБА_1 " надано ОСОБА_1 в постійне користування земельну ділянку сільськогосподарських угідь площею 50 га із земель запасу.

Право постійного користування цією земельною ділянкою посвідчено державним актом на право користування землею 1993 року.

23.06.1993 згідно з розпорядженням представника Президента України в Валківському районі Харківської області було здійснено державну реєстрацію СФГ "АЛІНА".

Отже, як установили суди, після отримання громадянином - засновником ОСОБА_1 зазначеного державного акта на право користування земельною ділянкою та його державної реєстрації, ним засновано СФГ "АЛІНА", яке зареєстроване як юридична особа.

Попередні судові інстанції також установили, що головою СФГ "АЛІНА" був ОСОБА_1 , а згідно зі статутом СФГ "АЛІНА" родичі засновника є членами цього фермерського господарства.

У 2006 році помер землекористувач та засновник СФГ "АЛІНА" ОСОБА_1

У період із 1993 року по 2019 рік СФГ "АЛІНА" без жодних обмежень використовувало у своїй господарській діяльності земельну ділянку площею 50,00 га, розташовану на території Перекіпської сільради, належним чином виконувало усі обов`язки землекористувача.

Восени 2019 року СФГ "АЛІНА" з публічної кадастрової карти дізналося, що спірна земельна ділянка, яка перебуває у його постійному користуванні згідно з державним актом на право користування землею 1993 року для ведення селянського (фермерського) господарства, була розподілена між іншими землевласниками.

У зв`язку з цим позивач направив відповідачеві адвокатський запит від 31.10.2019, за результатами розгляду якого відповідач у листі від 08.11.2019 повідомив позивача про прийняття ГУ Держгеокадастру наказу від 02.08.2019, згідно з яким було припинено право постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 50,0000 га для ведення селянського (фермерського) господарства, розташованою за межами населених пунктів на території Перекіпської сільради, відповідно до державного акта на право користування землею від 1993 року у зв`язку із смертю користувача земельної ділянки гр. ОСОБА_1 ; віднесено земельну ділянку загальною площею 50,0000 га до земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Перекіпської сільради (код КВЦІЗ - 16.00). У цьому наказі також зазначено про втрату чинності державним актом на право користування землею від 1993 року у зв`язку із смертю користувача земельної ділянки.

4.3. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

4.4. Предметом позову у справі, що розглядається, є вимоги СФГ "АЛІНА" про визнання недійсним і скасування наказу ГУ Держгеокадастру від 02.08.2019, а також визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 50,0000 га, розташованої на території земель Перекіпської сільради, на підставі державного акта на право постійного користування землею від 1993 року у зв`язку із невизнанням та запереченням такого права ГУ Держгеокадастру.

4.5. Як свідчить зміст ухвалених у справі судових рішень, попередні судові інстанції, задовольняючи позовні вимоги, врахувавши положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини та правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену, зокрема, у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, дійшли висновку про обґрунтованість вимог позивача.

4.6. Так, Велика Палата Верховного Суду у правовій позиції, викладеній, зокрема, у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, зазначила, що згідно із частиною 1 статті 51 Земельного кодексу України (у редакції 1990 року) громадяни, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство (включаючи й тих, хто переїздить з іншої місцевості), для одержання земельної ділянки у власність або користування подають до сільської, селищної, міської, районної ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки заяву, яку підписує голова створюваного селянського (фермерського) господарства.

Відповідно до положень статті 7 Земельного кодексу України (у відповідній редакції) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

За змістом частини 1 статті 23 цього Кодексу право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів.

З наведеного нормативного регулювання вбачається, що на момент надання земельної ділянки така земельна ділянка на праві постійного землекористування для ведення селянського (фермерського) господарства надавалась не як громадянину України, а як спеціальному суб`єктові - голові створюваного селянського (фермерського) господарства (пункт 41 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Відповідно до частин 1, 2 статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (який втратив чинність 29.07.2003 - з моменту набрання чинності Законом України "Про фермерське господарство") після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку, тобто за місцем розташування земельної ділянки. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи.

Законодавством, чинним до 2003 року, було передбачено одержання земельної ділянки як обов`язкової умови для набуття правосуб`єктності селянського (фермерського) господарства як юридичної особи. Водночас одержання громадянином державного акта, яким посвідчувалося право на земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства, зобов`язувало таку фізичну особу в подальшому подати необхідні документи до відповідної місцевої ради для державної реєстрації селянського (фермерського) господарства. Тобто закон не передбачав права громадянина використовувати земельну ділянку, надану йому в користування для ведення селянського (фермерського) господарства, без створення такого селянського (фермерського) господарства (пункт 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Згідно із Законом України "Про фермерське господарство", прийнятим 19.06.2003, Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" визнано таким, що втратив чинність.

У статті 1 Закону України "Про фермерське господарство" унормовано, що фермерське господарство є формою підприємницької діяльності громадян, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, здійснювати її переробку та реалізацію з метою отримання прибутку на земельних ділянках, наданих їм у власність та/або користування, у тому числі в оренду, для ведення фермерського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, особистого селянського господарства відповідно до закону.

Згідно із частиною 1 статті 5, частиною 1 статті 7 зазначеного Закону право на створення фермерського господарства має кожний дієздатний громадянин України, який досяг 18-річного віку та виявив бажання створити фермерське господарство. Надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, за умови набуття громадянином України або кількома громадянами України, які виявили бажання створити фермерське господарство, права власності або користування земельною ділянкою (стаття 8 Закону України "Про фермерське господарство").

У пунктах 48- 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок про те, що і на сьогодні можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.

Фермерське господарство (у будь-якій його формі) ініціюється для подальшої діяльності з виробництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках з метою отримання прибутку, що відповідає наведеному у статті 42 Господарського кодексу України визначенню підприємництва як самостійної, ініціативної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Формування програми діяльності, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, є складовими здійснення підприємницької діяльності в розумінні статті 44 Господарського кодексу України. При цьому можливість реалізації громадянином права на здійснення підприємницької діяльності у вигляді фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) громадянину земельних ділянок відповідного цільового призначення.

Ураховуючи законодавчі обмеження у використанні земельної ділянки іншим чином, ніж це передбачено її цільовим призначенням, а також правові наслідки від використання чи невикористання земельної ділянки не за її цільовим призначенням, що надана громадянину у встановленому порядку для ведення фермерського господарства, земельна ділянка в силу свого правового режиму є такою, що використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб. Суб`єктом такого використання може бути особа - суб`єкт господарювання за статтею 55 Господарського кодексу України.

Аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені в постанові від 01.04.2020 у справі № 320/5724/17.

З аналізу положень статей 1, 5, 7, 8 Закону України "Про фермерське господарство" Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що після отримання земельної ділянки фермерське господарство має бути зареєстроване у встановленому законом порядку і з дати реєстрації набуває статусу юридичної особи. З цього часу обов`язки землекористувача здійснює фермерське господарство, а не громадянин, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства (пункт 53 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Практика застосування норм права щодо фактичної заміни у правовідносинах користування земельними ділянками орендаря та переходу обов`язків землекористувача земельних ділянок до фермерського господарства з дня його державної реєстрації є сталою та підтримується Великою Палатою Верховного Суду (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постановах від 13.03.2018 у справі № 348/992/16-ц, від 20.06.2018 у справі № 317/2520/15-ц, від 22.08.2018 у справі № 606/2032/16-ц, від 31.10.2018 у справі № 677/1865/16-ц, від 21.11.2018 у справі № 272/1652/14-ц, від 12.12.2018 у справі № 704/29/17-ц, від 16.01.2019 у справі № 695/1275/17 та у справі № 483/1863/17, від 27.03.2019 у справі № 574/381/17-ц, від 03.04.2019 у справі № 628/776/18).

За змістом частин 1, 5 статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час оформлення державного акта на право користування землею від 1993 року) користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

У статті 92 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття ГУ Держгеокадастру оспорюваного наказу від 02.08.2019) наведено перелік суб`єктів, які можуть набувати право постійного користування земельними ділянками земель державної та комунальної власності, зокрема, підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності; громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації.

Пунктом 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України, який діяв із 01.01.2002 (момент набрання чинності названим Земельним кодексом України) до 22.09.2005, було встановлено, що громадяни та юридичні особи, які набули земельні ділянки на праві постійного користування до 01.01.2002, але згідно з Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01.01.2008 переоформити право постійного користування на право власності або право оренди.

Водночас Конституційний Суд України у Рішенні від 22.09.2005 № 5-рп/2005 визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення пункту 6 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди без відповідного законодавчого, організаційного та фінансового забезпечення.

Звідси громадяни та юридичні особи, які до 01.01.2002 отримали у постійне користування земельні ділянки, правомочні використовувати отримані раніше земельні ділянки на підставі цього правового титулу без обов`язкового переоформлення права постійного користування на право власності на землю чи на право оренди землі (пункт 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

Велика Палата Верховного Суду (пункт 61 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18) дійшла висновку, що з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) та набуття ним прав юридичної особи таке господарство на основі норм права набуває як правомочності володіння і користування, так і юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що у відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (аналогічний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 615/2197/15-ц).

Велика Палата Верховного Суду з урахуванням положень статті 141 Земельного кодексу України (у редакції 2001 року) та статті 27 Земельного кодексу України (1990 року) зазначила, що підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою, наданою громадянину для ведення фермерського господарства, є припинення діяльності такої юридичної особи як селянське (фермерське) господарство (фермерське господарство). У земельному законодавстві така підстава припинення права постійного користування фермерським господарством земельною ділянкою свого засновника, як смерть громадянина - засновника селянського фермерського господарства відсутня. Адже правове становище селянського (фермерського) господарства як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства (пункти 66, 67 постанови від 23.06.2020 у справі № 922/989/18).

У пункті 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 зроблено висновок, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства відповідні правомочності та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки, яка була надана засновнику саме для ведення фермерського господарства, зберігаються за цією юридичною особою до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

4.7. Як уже зазначалося, згідно з наказом ГУ Держгеокадастру від 02.08.2019, який, зокрема, є предметом спору у цій справі, припинено право постійного користування земельною ділянкою державної власності сільськогосподарського призначення загальною площею 50,0000 га для ведення селянського (фермерського) господарства, розташованої за межами населених пунктів на території Перекіпської сільради, відповідно до державного акта на право постійного користування землею від 1993 року у зв`язку із смертю користувача земельної ділянки громадянина ОСОБА_1 ; віднесено зазначену земельну ділянку до земель запасу державної власності сільськогосподарського призначення на території Перекіпської сільради; ухвалено вважати таким, що втратив чинність, державний акт на право користування землею 1993 року у зв`язку зі смертю користувача земельної ділянки.

Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140- 149 Земельного кодексу України (пункт 7.28 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.11.2019 у справі № 906/392/18).

Право користування земельною ділянкою може бути припинено лише з певних підстав, закріплених у законодавстві.

У пункті 7.27 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що право постійного землекористування є безстроковим і може бути припинене лише з підстав, передбачених у статті 141 Земельного кодексу України, перелік яких є вичерпним.

Здійснюючи судовий розгляд та задовольняючи позовні вимоги з урахуванням правових висновків, викладених, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, на відступленні від висновків у якій наполягає скаржник у касаційній скарзі, попередні судові інстанції дійшли висновку, що у правовідносинах користування спірною земельною ділянкою СФГ "АЛІНА" набуло права та обов`язки землекористувача і у зв`язку із смертю засновника селянського (фермерського) господарства, якому спірна земельна ділянка була надана на праві постійного користування, таке право не є таким, що припинилося, однак заперечується відповідачем.

Водночас суди установили, що оспорюваний наказ ГУ Держгеокадастру було видано із посиланням на положення статей 151 22 122 Земельного кодексу України, які регламентують повноваження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин, визначають землі сільськогосподарського призначення та порядок їх використання та повноваження органів виконавчої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування щодо передачі земельних ділянок у власність або у користування. Тобто ці приписи земельного законодавства не містять підстав для припинення права постійного користування земельною ділянкою. Отже, оспорюваний наказ не може вважатися таким, що виданий на підставі закону, оскільки діяльність СФГ "АЛІНА" на час його видачі не припинилася; інших законодавчо встановлених підстав припинення права постійного користування земельною ділянкою, закріплених статтею 141 Земельного кодексу України, також не було. Відповідно, видавши спірний наказ всупереч вимог земельного законодавства, відповідач втрутився у право позивача на мирне володіння майном, що свідчить про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що є підставою для визнання його недійсним у судовому порядку.

ГУ Держгеокадастру у касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень, посилається на пункт 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та необхідність відступлення від висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18.

Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема, їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності.

Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16).

Згідно із частиною 4 статті 302 Господарського процесуального кодексу України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18 виклала правовий висновок щодо застосування положень статті 141 Земельного кодексу України і такий висновок є чітким, зрозумілим та сприяє однозначному застосуванню зазначеної норми матеріального права, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеного у зазначеній постанові у справі № 922/989/18.

4.8. Водночас колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника на неправильно обраний позивачем спосіб захисту, оскільки, як установили суди, позивач на законних підставах звернувся до суду з цим позовом, адже у наведеному випадку існує невизнання та оспорення права постійного користування позивачем спірною земельною ділянкою з боку відповідача, при цьому факт порушення права позивача щодо постійного користування землею полягає у видачі оспорюваного наказу, згідно з яким визнано припиненим відповідне право позивача, та таким, що втратив чинність, державний акт на право користування спірною земельною ділянкою; обраний позивачем спосіб захисту є належним та ефективним. До того ж такі способи захисту порушених прав, як визнання права постійного користування та визнання недійсним наказу ГУ Держгеокадастру (які СФГ "АЛІНА" обрало у цьому випадку) були визнані належними та ефективними і задоволені судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду справи № 922/989/18, з чим погодилася Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, підстав для відступу від правової позиції в якій, як уже зазначалося, Верховний Суд не установив.

Інші доводи, наведені у касаційній скарзі, також не спростовують установленого судами та не впливають на висновки судів попередніх інстанцій, викладені у судових рішеннях.

Водночас колегія суддів погоджується з аргументами, викладеними у відзиві на касаційну скаргу, що ґрунтуються на встановлених судами обставинах справи та відповідають нормам матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

5.2. За змістом статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

5.3. З огляду на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 2 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу відповідача необхідно залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення у справі - без змін.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Враховуючи те, що касаційна скарга задоволенню не підлягає, витрати зі сплати судового збору в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України необхідно покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300 301 308 309 314 315 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Харківській області залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2020 і рішення Господарського суду Харківської області від 22.09.2020 у справі № 922/4259/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді Н. О. Багай

Ю. Я. Чумак